– Дівчата, за хвилину вимикаю струм. Будьте готові! Я люблю вас! Удачі! До скорого. – кричала Олівія нам у навушник.
  Ми чекали моменту, щоб зайти на борт великої надсучасної ракети і помчати додому. Що це за слово таке "додому"? Чому ми так тягнемось на Землю? Ми ж там не були після Великого переселення.
  Я думала про політ. У наших рюкзаках була космічна їжа і вода, а на кораблі були скафандри для виходу у відкритий космос.
   – 1! 2! 3! Вперед!
  У світлі зірок ми залізли на корабель і Ерік відразу пішов до панелі керування.  Я з Хелен пішли до каюти, а Даяна з Ліліт вивчали пульт.
    – За 10 секунд злітаємо! Все готово! – повідомив через 5 хвилин Ерік.
   Я схвально посміхнулась і пристебнула  ремінь.
   9!
Даяна поцілувала Еріка і теж пристебнулась.
   8!
  Ми всі були готові.
   7!
  – Вмикайте музику!
    6!
  Ліліт дістала диктофон і увімкнула його.
   5!
  – Це бортовий журнал. Ми летимо на Землю!
   4!
  – Всіх люблю!
   3!
  – Команда вперед!
    2!
  Тут ми замовкли і глибоко вдихнули.
  1!
  Всі завмерли.
   Пуск!
  Нічого незвичного, але весь час зльоту ми сиділи із заплющеними очима, пустивши свою фантазію в політ.
    – Ми вийшли у відкритий космос! – проінформував Ерік.
    – Урааа! Вітаю, колеги!
  Ми обнімалися і сміялися, а потім танцювали і уявляли себе трюкачами.
Мабуть, немає сенсу писати про кожну секунду на кораблі, але ми були щасливі до одного моменту...
    – Ерік, що це таке? – вказала  Даяна на космічне скупчення камінців.
    – Це метеорити! Тримайтеся! Зараз буде атракціон.
   Я злякалася і вчепилася в крісло. Ми можемо загинути прямо в космосі! 
     – Дівчата! Розплющуйте очі, ми майже пройшли метеоритний пояс.
  Я розслабилася і глянула в ілюмінатор, але раптом нашу ракету труснув могутній удар, ми полетіли в стіну. Весь пульт почав мигати і сповіщати про небезпеку.  Я глипнула на Еріка.
    – У нас пробитий бак...
   – Що робити?
   – Треба залатати. Ді, принеси ящик з інструментами і одягайте скафандри. Мені потрібна буде допомога усіх.
   Ми заметушились по салону, одягаючи все необхідне спорядження. Мені чомусь було страшно, але не виходу в космос, а ситуації. Щось недобре відчувало моє серце.
     – Неподалік літає станція підзаправки. Їх створили 5 років тому і рандомно пустили в космос – про всяк випадок. От і знадобилося. Коли залатаємо бак, треба буде підлетіти ближче і приєднати цю станцію до баку.
    – Всі все зрозуміли. А хто лишиться біля пульту?
    – Ремонтувати бак зі мною піде Ліліт, а ви поки чекайте наступного завдання.
   Ми спостерігали  за Еріком і Даяною через ілюмінатор і чекали. Раптом Ерік підняв вгору руку з викруткою – все вийшло!  Наші друзі повернулись на борт, але система не заспокоїлась. 
   "Мало пального! Небезпека!"
  – Я підлітаю до станції підзарядки. Беріть трос і готуйтеся до виходу у відкритий космос! – скомандував Ерік.
   Люк відкрився і ми випливли у безкрайній простір Всесвіту. Я зачаровано позирала на зорі і бездонне небо.  Ми перезирнулись, взялися за руки і підняли їх вгору.
   – Це все дуже добре, але ми втрачаємо час! Хто буде приєднувати колонку підзаправки?
    – Я хочу. – сказала Ліліт.
  Ерік здивовано глянув на неї, але дав їй у руки трос-страховку і трос з карабіном для приєднання.
    – Тримай міцно! Нізащо не відпускай! Удачі!
     – Якщо щось станеться, я люблю Вас! –  сказала раптом вона.
    – Ліл! Ану закінчуй жарти! Все буде добре!
    Наша подруга засміялась і попливла вниз. Ми завмерли в чеканні. Ось Ліл дісталась до колонки, приєднала її і махнула рукою, щоб ми тягнули. Ерік тисне кнопку і тут я бачу, що колонка зачіпає Ліліт і трос вилітає з її рук...
     – Ліл! Тримайся! Ми тебе зараз витягнемо.
    – Ми надто близько до Марсу, ми не встигнемо...
    – Ми встигнемо! Скільки в нас часу???!
   – Менше 20 секунд. Ми не встигнемо... Ми згоримо в атмосфері.
   – Все вийде!!! Дайте трос!!! – я не могла змиритися з цим, я полетіла вниз.
   – Рі! Спинись! Ти загинеш! Ми не можемо втратити тебе! Маріанна! Вертайся! Зараз ти досягнеш точки неповернення! Зупинись!
   – Нізащо!!!
  – Марі! Не роби цього. Ти потрібна команді, ти не допоможеш мені вже... Прости мені за все! Ти найкраща подруга!  Я хочу щоб ти жила! – почула ніжний голос Ліліт в навушнику.
    – Ліл! Я не кину тебе!!! Навіть не сподівайся!!! Я врятую тебе! Все буде добре!!! Не хвилюйся!!!
    – Рі! Зупиняйся! Ти не повернеш мене вже! Ти маєш жити! – крикнула Ліліт і раптом почала знімати шолом.
    – Ліл! Що ти робиш???!!!!
    – Прощавайте, я люблю Вас всіх! – Ліліт зняла шолом і на її обличчі навіки  застигла добра посмішка і великі ласкаві очі...
     – ЛІЛІІІІТ!!!!!! НІІІІІ!!!! АААААА!!!!  – весь світ почав вертітись перед очима.
    – Марі! Вертайся! Давай! Швидше! – почула тремтячий голос Хелен.
Але я закам'яніло дивилась на Ліліт і навіть не помітила як до мене підпливли Ерік і Хелен і потягли мене на корабель.
    – Ліліт...  – я провалилась у пітьму.
   Я розплющила очі і різко схопилась.
   – Мені такий сон страшний приснився!  Приснилось, що Ліліт... Де Ліліт?!!! Ліліт! Ліл!!!
   – Рі, це був не сон...
  – Хел, не можна так жартувати! Де Ліліт?!
  – Я не жартую...
  – Хелен! Досить!!!
  – МАРІАННА!!! ЇЇ НЕМАЄ!!! РОЗУМІЄШ???? ЦЕ БУВ НЕ СОН!!! – закричала крізь сльози Хелен.
Я завмерла. Мої очі від страху наповнились сльозами, а потім з грудей вирвався дикий крик...
   – Це мала бути я!  Я мала піти туди! Якби я пішла, нічого б не сталося!!! Це я винна!!!
   – Ти не винна, Рі! Це моя вина! Я мав би почекати поки вона повернеться, а потім тягнути колонку! – прохрипів Ерік.
    – Я сплю! Це сон!!! Прокидайся, Маріанна!!! Давай!!! Це просто сон!!!
   – Це не сон, Рі!!! Нашого Сонця більше немає! Вона загинула, щоб ми жили!!! – прокричала в риданні Даяна.
   Я впала на підлогу:
    – Як...? Вона ж не могла померти... А я навіть не сказала їй, що люблю...  Ми знайдемо на Землі машину часу і повернемо її!!!
    – Рі! Навіть машина часу не поверне померлих. Ти можеш лише повернутися і подивитися на неї, навіть поговорити не зможеш...
    Я знову заридала, клянучи себе...
   Не можу пояснити, що я відчувала тоді, але це було страшніше найжорстокішої смерті...