Після секретних переговорів з сестрою я вирішила таки з'їздити до Хелен. В душі був якийсь заплутаний клубок почуттів, я розуміла, що мої друзі зараз там і вони мене засудять, але за останні декілька хвилин я вже збайдужіла до них, хоч душа невимовно боліла через несправедливу образу.
    У лікарні була обідня перерва, коридори пусті. Я йшла і мене все дужче пекло зсередини якесь незрозуміле почуття хвилювання.  Тишину порушив звук кроків – з палати вийшла Даяна, вона навіть не відразу помітила мене, але, помітивши,  підійшла і обняла. Я якось не розраховувала на такий поворот подій і тому дуже розгубилась.
     – Ти таки прийшла! – полегшено вимовила вона.
     – Я... Я заблукала. Я забула, що я ж чортове стерво.
    – Ой, Марі! Прости Ліліт, вона дуже перевтомилася, вона вже тисячу разів пожалкувала, що сказала те все...
   – Якщо ти розіб'єш телефон і заклеїш його пластиром, щось зміниться?
  – Я розумію...  Але ж...
  – Дякую, Даяна, що ти не відвернулася від мене.
  – Ми не маємо сваритися через таку фігню, але й справді, що сталося?
   – Ді, я б хотіла розказати, але не зараз. Я  хочу побачити Хелен. Як вона?
  – Наче нормально. Вона розказувала нам свої сни. Такі чудернацькі і нереальні. І звідки  в неї такі образи?
  – Отже, сни... Добре. Що лікарі говорять?
  – Кажуть, що це дуже дивно і вони бояться за її психічне здоров'я.
  – Та ні, вони бояться правди...
  – Що?
  – Та нічого, просто сказала.
  – Ходімо.
  Я запідозрила щось  нехороше у всіх цих "випадкових" збігах. Незвичайні сни, розповідь сестри, побачене у голові Хелен через монітор – все це занадто дивно і не схоже на простий збіг обставин.
   У палаті сиділа Ліліт і щось сумно видивлялась у телефоні, я зупинилася в дверях і подивилася на Даяну.
    – Що?
  – Вона  точно мене не вб'є? Бо з мене потрясінь на сьогодні досить.
   – З яких це пір тебе хвилюють думки інших? Все буде нормально.
   Я зайшла в палату і глянула на Хелен, трошки злякалася, бо вона виглядала такою виснаженою, наче тиждень не їла.
      – Привіт, Маріанна. Як ти? – тихо вимовила вона.
     – Хелена! – я чомусь не стримала стримала сліз і обняла її.
     – Ну ну, чого ти? Все нормально. Заспокойся...
     – Я не знаю, що це зі мною. Може, я просто перехвилювалась.
     – Може, але немає причини плакати. Ми ж вже не малі діти.
    – Так, але душа та ж сама, така ж чуттєва, тому іноді немає сили стримуватись...
    – Знаю...
    Я була рада чути голос подруги, глянула на Ліліт, яка розгублено дивилась на мене.
     – Ліл, ти як?
    – Рі! Пробач мене, будь ласка, я не знаю, що це зі мною сталося, я не хотіла...
    – Якщо зіжмакати папір, а потім розправити його, він стане таким яким був?
    – Ні... Але ж я не хотіла, щоб так сталося...
   – Ми часто не думаємо, що наші слова можуть руйнувати життя інших... В моменти гніву треба навчитися забувати про здібність  говорити.
   – Так...  То ти не пробачиш мене?
   – Звісно пробачу, бо люблю тебе...
    Ліліт розплакалася. Я зітхнула і посміхнулася їй і перевела погляд на Хелен.
      – Я щось пропустила? – здивовано запитала вона.
     – Нічого важливого. Просто ми всі трохи втомилися.
     – Це правда.
    – А що за сни тобі снились?
    – О, я бачила блакитну планету. На ній жили такі ж люди як ми. Там гарно дуже: дерева, кущі, безліч квітів, моря, річки, багато різних тварин... Але в один прекрасний день нас почали збирати на якесь вакцинування, а потім я бачила великий космічний корабель...  Якась маячня, так?
     – Та ні, я думаю, що якась доля правди є у твоїх словах. Є у мене таке відчуття, що від нас приховують щось дуже важливе.
     – Думаєш?
    – Майже знаю. Вихворюйся швидше, бо ми без тебе не справимось.
     – Ми? – обізвалася Даяна.
     – Так! Ми! Маю для вас дещо, але це вже вдома.
     – Добре. Мене завтра обіцяють виписати. – посміхнулась Хелен.
   Я вийшла за водою і подумала про надсекретний код для доступу до надсекретних файлів. А що якщо...?