Посеред невеликої кімнати, на тоненькому дроті, висіла лампа розжарювання. Навколишній простір складався зі звичайного офісного приміщення. Усі кути були оббиті столами, а стіни шафами. Жовте мережево шпалер спліталося у щось неоднозначне та часом жахало невибагливих працівників. Вішак, що падав при найменшому невдалому погляді, стояв біля входу та підпирав кулер. А вікна не пам'ятали того моменту, коли востаннє мали шану бути відчиненими.

У таких умовах проводили свої будні два працівники компанії, яка займалася доставлянням поштових замовлень. Перший з них, Ілля, справляв враження високоінтелектуальної людини, але постійно мовчав, просиджуючи весь відведений йому час за столом. Звісно, окрім тих п'яти хвилин, на які він виходив кожні пів години з офісу, щоб упорядкувати свої думки та викурити цигарку за філіжанкою ароматної бразильської кави. Другий, Антон, відповідно, намагався щосили розговорити колегу, тому розважав його на перервах захопливими історіями з життя, не втрачаючи можливості пропустити по чарці. Під кінець робочого дня, когось небезпечніше за цю пару годі було і шукати.

Положення справ повністю задовольняло їх, але не керівництво. Це призвело до впровадження ряду штрафних санкції. Колегіально, було вирішено, вдвічі зменшити кількість питної води, що постачається для кулера, і канцелярії. Від геніальності ідеї страждав лише Ілля, змушений доповнювати свій напій вмістом фляжки Антона. У таких умовах розмови стали жвавішими, а ефективність спільної праці різко впала. Побачивши це все, керівництво зробило висновки про те, що краще нічого не чіпати і скасувало всі обмеження. Але, за інерцією, відновити статус-кво вони змогли лише протягом двох наступних тижнів.

На стику цих агрегатних станів, до них у відділ, без стуку, зайшов чоловік. Вигляд він мав елегантний, був одягнений у строгий костюм з неймовірно сірим пальто. Туфлі складалися з суміші шкіри та гуми, тонко розділеної шовковою ниткою. Риси обличчя висловлювали свою солідарність шкіряним рукавичкам, які встигли загрубіти до тріщин. Одна з них впевнено тримала річ, цінність якої з гідністю може оцінити виключно вузьке коло осіб, чим несподіваний гість і скористався.

Від раптовості, Ілля у прискореному темпі пролив каву, змахнувши кухоль ліктем зі столу, а Антон, з криком “Що ви собі дозволяєте?” випростався так швидко, як тільки міг, і стілець миттєво відлетів у межах двох метрів.

-Ви займаєтеся доставками? - Запитав, ні для кого в цьому приміщенні не знайомий, чоловік.

- Хто вам дав право... - почав було Антон, але чомусь подивився на його обличчя. Одного погляду вистачило для того, аби агресія перетворилася у страх. Після двосекундного мовчання, він ледве видавив із себе - М-м-и-и, з-займаємося 0-оцінкою я-якості д-доставки.

-Тобто, байдикуйте? - з деякою посмішкою в голосі сказав незнайомець.

-Н-ні, м-ми, ось-ось робимо… там… по комп'ютеру… - гримаса сорому застигла на його обличчі. Тим часом його колега пішов за ганчіркою.

-Стривай, - звернувся незнайомець до Іллі, перевівши всю увагу на нього, - краще сядь, а то, не дай Боже, ще й впадеш, на руку не так приземлишся, може хтось тобі в цьому та й допоможе, чорт його знає, - адресат присів назад на стілець.

-П-повністю з вами згоден, н-нічого тут по слизькій підлозі ходити - додав Антон, і навіть грізно жестикулював.

-І ти сідай, - раптово сказав незнайомець, - у ногах правди немає.

Холодний піт виступив на лобі. Похапцем, піднімаючи стілець не з того краю, Антон випустив фляжку з внутрішньої кишені піджака. Але що це за господар чия чарка падає швидше за нього. Антон схопив її на льоту, але оскільки його основна рука права, то приземлення пройшло в несподіваній, для всіх присутніх у цій кімнаті, манері. Ноги заплуталися в ніжках стільця, а вже давненько не прасований піджак з гуркотом звалився у калюжу, майже як десять хвилин не свіжозавареної кави. Посмішка торкнулася одразу двох осіб у цій кімнаті та миттєво зникла, після того, як їх погляди зустрілися.

У такому положенні, лежачи на правому боці, міцно притискаючи до грудей фляжку, Антон провів недовго, хоча, за його відчуттями, час наполегливо відмовлявся продовжувати свій хід.

-Дхгм-джентльмени - обидва напружилися - прошу хвилинку вашої уваги - Антон скористався вільною хвилиною і поправив свої справи, підвівшись на коліна - це ваша путівка у щасливе майбутнє - сказав незнайомець і ляснув рукою по валізі, проте брати по нещастю тільки кліпнули очима. - Я вам пропоную доставити цю валізу до пункту призначення за смішні гроші.

-А-а, я-а б-боюся у в-вас с-спитати...? - почав другий працівник, тремтячи

-Суму гонорару? Дивлюся, ви людина справи. - пожвавішав незнайомець - Угода буде поділена на дві частини. Зараз я вам дам лише аванс...

-Б-боюся, ш-чо - н-ні...

-Як це "Ні"? - Тональність голосу знизилася - Ви не згодні з моїми умовами?

-Н-ні-і ...

-Що значить "Ні"? - Незнайомець насупив брови, його очі розширилися. - Так справи не ведуться.

-В-ви т-точно вп-певнен-ні ...?

-Так, і ніколи не велися.

-Н-ні... - Антон відтягнув руки від себе, хоча в одній з них все ще була фляжка.

-Що "Ні", коли "Так"?

-В-ви - притяг руки до себе, відкрив фляжку і зробив пару великих ковтків - У-ух-кхм... слухайте...

-Я вас уважно слухаю.

-Ми не хочемо...

-Що?

-...вас розчаровувати, але...

-Але?

-...ми зайняті...

-Зайняті?

-Іншою роботою.

-Так – додав Ілля.

-Ви мене за кого маєте? Га!? Щенята? - крикнув джентльмен у пальто, його щоки вкрилися рум'янцем.

-М-Ми? - Антон продовжив тремтіти.

-Так, ви, два... - незнайомець простяг руку й обвів кожного з працівників уявною фігурою у повітрі - обидва... - і осікся.

-Я-а в-всього-го т-то х-хот-тів з-зап-пит-тат-ти...

-Що б ви хотіли запитати? - сказав тихо, з понурими куточками губ, піднісши руку до чола, щоб стиснути перенісся.

-В-ви в-вип-пад-дков-о н-не пом-милил-лися? – нарешті договорив Антон.

-Що ви маєте на увазі? - Він опустив руку, і відкрив очі.

-Від-діл-лен-ня п-пош-шти н-на п-пер-ршом-му п-пов-вер-рсі

-Ви наді мною знущаєтеся? - незнайомець зблід. - А навіщо я, на вашу думку, зайшов до вас?

-В-ви, н-нап-пев-вно, п-пер-реп-плут-тал-ли н-нас і-і...

-А якби я, особисто вас, попросив доставити?

-М-ми п-під-дем-мо н-на п-пошту.

-Так! – відрізав Ілля.

-Ну вас, до біса! - незнайомець спустив зі столу валізку і стрибнув до виходу, але на четвертому кроці підковзнувся, і його пальто частково потемніло.