Тому що...
Лика Вершинина
Від втоми очі заплющу. Серце нещадно болить. Від сторонніх біль свій я приховую. Губи німі, а душа дико кричить. Темрява стає моїм порятунком. Але на жаль не навіки ця темрява. Максимум вона до неділі. Максимум, доки не прийшла зима. На жаль, не втекти від себе. І біль так просто не забути. І так просто не забути тебе, І дуже важко розлюбити. Серце кіркою покриється. Очі мої більше сліз не ллють. Знову душа в крові вмиється. Очі не шукають і не чекають. У душі оселиться зневіра. Невіра у справжнє кохання. Бо одного разу розтоптали довіру. Тому що одного разу розтоптали кохання...
2022-10-28 18:34:47
6
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Сандра Мей
Вав🤩. Сумно, прекрасно й емоційно❤️👍
Відповісти
2022-10-29 07:12:07
1
Лика Вершинина
@Сандра Мей спасибо
Відповісти
2022-10-29 07:12:24
1
Інші вірші поета
Материнські очі Ложь и правда... Так помирає кохання Що було те загуло...
Інші поети
kamilionus_
@kamilionus_
Irynka Ukrainka
@irynkaukrainka
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12810
"Ми усе подолаємо разом..."
Nadine Tikhonovitch
«Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем, І я не боюся поразки, Я не боюсь, що помрем!» А я чула і вірила щиро, Немов би п'ять років було, Я була неймовірно щаслива І такою не стану вже знов. І знаєш, коли мені складно, Я твої згадаю слова — Вони затримають слабкість, Запевнять мене, що жива... «Ми разом усе подолаєм! Мила, ти чуєш мене?» Я чую і знову чекаю, Що небо тебе поверне... І ось майже два роки Шукаю тебе — не знайшла, І, до смерті роблячи кроки, Я твої згадаю слова... І до сліз сон мене вразить, Де знову почую тебе: «Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем...»
52
3
2542