На телефоні вибило нове повідомлення, і по звуку я відразу зрозумів, що прийшло сповіщення про погоду. Розповісти, що коїлось навколо мене останні тижні і триває досі, окрім цих всіх подій? А навколо буяла пізня осінь, яка більше, щоправда, схожа на безсніжну зиму з добрячими морозцями під мінус п'ятнадцять і безлюдними вуличками. А от тепер ще й кажуть мені синоптики, що сніг випаде протягом тижня. Ну, може, хоч не такий дубак стоятиме.

Пробігаючись поглядом по пейзажах, що мигали за вікном маршрутки, я натрапив на новорічно прикрашену вітрину, що в цей сезон ще доволі рідко зустрічається, і в голову мені бамкнула геніальна ідея щодо подарунку Жені, бо хоч часу до його дня народження не так і мало, але шевелити булочками треба було починати вже.

Тільки я встиг про це подумати, як мій телефон знову почав видавати звуки, тільки на цей раз вхідного дзвінка. Щось з недавніх пір я став занадто популярний, до мене хоча б почали дзвонити люди.

– Алооо, – протягнув в слухавку я.

– Тьомка, – відразу впізнав я напружений Пашин голос, – виручай.

– Куди вже влипла твоя накачена срака?

– Тьомка, тута кабздєц.

Я відразу аж посерйознішав в своєму вигляді, бо якось незвично чути про якісь проблеми у Пашки, в більшості випадків він сам їх прекрасно вирішує, або доплачує, щоб це вирішив хтось інший.

– Шось з Танюшкою? – Запитав я перше, що прийшло в голову, і вже піднявся із сидіння, щоб вийти на своїй зупинці.

– Та ну тебе, сплюнь, – відразу попустило того, – я пару проспав, а там дядя просто вовк – сесію мені без сьогоднішньої присутності не закрити.

Я якось полегшено видихнув і зрозумів, що мій ще один друг виявився з синдромом середньостатистичної істерички.

– Ну, ти лахабан, брат, вітаю. А я тобі то для чого?

– Мені, як мінімум, час їхати, а тобі, при всій можливій дальності, хвилин тридцять.

– І? – Я вже ступив крок на приморожену землю.

Чую, знов підвохом пахне.

– Відміться замість мене, посидь там, почеркай, – сказав він в голос всі мої найгірші сподівання.

– Паш, но я не фізик.

– Я тоже, але це мені не заважає робити вигляд, що я ним є.

– А перепустка?

– Я тебе прошу, коли в нас в універі останній раз чули це слово.

Тільки я знову хотів щось кинути протестне, як цей чорт зі словами “Я вірю в тебе, 240 аудиторія” поклав слухавку.

***

Пересадки з маршруток на маршрутки на холодризі – це не найгірше, що мені судилося витримати цього дня, як виявляється. Радувало хоча б одне, що корпус фізиків був там, де і хімічний, бо то одна загальна будівля, яка якимись магічними штуками була рівнесенько розділена надвоє. Тільки вхід для фізиків тут свій, спеціальний, який знаходиться з іншої сторони будівлі, тільки от переходу між корпусами немає – то так зване геніальне архітектурне рішення, через які всі постійно згадують незлим тихим словом тих людей, які, власне, планували цю будівлю.

Я швидко забіг з морозного повітря у тепленьке, надихане сотнями студентів приміщення, і відразу почав роздивлятися нову для себе територію. "Вахтьорша", ну, як мені здалось, відразу пронюхала чужака на підконтрольній їй частині, бо чого б ще вона так пристально дивилась на мене одного поглядом, ніби була готова підійти і вломити за найменший неправильний рух з моєї сторони. 

Тут згадалось святе правило першокурсника, що якщо ти не знаєш, де ти, і куди тобі йти, то просто роби вигляд, ніби ти все знаєш, тоді і інші в це повірять. В житті, якщо чесно, це мало чим допомагає, але хоч так ти не будеш виглядати безнадійним лохом в очах інших.

Отже. зробивши морду натуральним "кірпічом", таким ще часів "совка", я стріпонув курточку і сталево, впевнено покрокував прямо. І тільки тоді я відчув, як пильний погляд вахти переключився з мене на якогось іншого нещасного. 

– Фух, не похід на пари, а проходження ГТА якесь, - пробурмотів я собі під носа, уже бігаючи по другому поверсі в пошуках потрібної аудиторії.

***

Що можу сказати, лекції зазвичай і так нудне, невдячне заняття, а коли ти навіть дупля не рубаєш про що тобі півтори години говорять, то то взагалі вбитись можна. За двадцять хвилин я вже перепробував усі сидячі пози, які тільки міг, але моя "п'ята точка" все одно протестувала проти цих незручних дерев'яних лав. Я вже і сам майже куняв, сидячи розвалившись, і навіть не старався щось записувати для подальших конспектів Паші.

 – Положення променя залежить від Орієнтації... – слова лектора вирвали мене із якихсь своїх роздумів, і я різко захитав головою у різні сторони, перевіряючи, до кого були сказані ці слова, а потім знову розлігся, як і лежав до того.

На хвилину я взагалі призадумався про що взагалі лекція, і чи туди я прийшов.

– ... відбувається лише за певної Орієнтації... – донеслось до мого вуха.

– Та блять, та нормально всьо з орієнтацією! – Несподівано для себе я, підірвавшись з місця, викрикнув, і, здається, мене почули геть в іншому кінці залу, бо всі, абсолютно всі і навіть викладач подивились на мене, як на відбитого.

Я за секунду залився багрянцем по вуха, підняв свою куртку, що до цього спокійно лежала біля мене, і вихром звалив звідти під розстрілом десятків очей. От я завжди знав, що з фізикою в мене стосунки не айс, а тепер вони такі самі погані ще й з самими фізиками. 

***

– В мене стрес.

– Та ну, з кожним буває, – старався підтримати мене Рацький, хоча сам то вже ледве стримував сміх.

– Шо з кожним? Де з кожним? – я вже був ледь не на межі легкої істерики.

Женька підійшов поближче і, закинувши руку мені на плече, почав мене трусити, як стару грушу. Як не дивно, але тут я, напевно, вперше за довгий час побачив якесь його навдивовижу серйозне лице.

– Та ну, тобі з тими людьми дітей не хрестити, а те, що ти там "шептуна" на всю аудиторію пустив, то це діло життєйське. Якщо повезе, то скоро всі те забудуть.

Я високо закотив очі на його слова, навіть більше не на його прекрасне, милозвучне порівняння, а на те, що він намагався якось розрадити мене зовсім не по тій причині. А справжню причину своєї душевної травми я, на хвилиночку, розповідати не збирався.

– Про що бесідуємо? – почувся приємний жіночий голос десь позаду Рацького.

Женя відразу підскочив, як ошпарений, забравши руку з мого плеча, і пафосно провів іншою рукою по своєму і без того прилизаному волоссю. Я продовжував сидіти на холодних сходах зі схрещеними на колінах руками, дивлячись лише на прекрасний вигляд п'ятої точки Женьки, що відкривався мені з мого ракурсу.

– Ммм, Тоня, яка несподівана зустріч, – тембр голосу Рацького різко скаканув униз.

Я намагався визирнути з-за тіла свого компаньйона, щоб побачити, через кого він тут так тужиться, як раптом мої очі натрапили на інші очі, чорного, смолянистого кольору, обрамлені такого ж кольору пухнастими віями. Я зиркнув вниз, і відразу помітив її темне й довге, ледь не по коліна, волосся.

– О, я ж тебе знаю, – саме по собі вирвалось у мене.

Тоня акуратно і майстерно відпихнула Женю в сторону, чого той явно не очікував, а сама засвітилась, немов новорічна ялинка 31 грудня. Вона змахнула з обличчя декілька пасм волосся і заусміхалась на всі тридцять два якоюсь голлівудською посмішкою 

– А ти ж Артьом, так? Приємно познайомитись, – вона з цікавістю глянула на мене.

Я забігав очима навколо, незрозуміло чого збентежившись, а потім видав:

– Ну, да.

Стидно, чорт забирай.

Незважаючи на всю ніяковість ситуації, вона цілком природно засміялась, та не просто розійшлась сміхом, а ще й прихлопнула в долоні. І я на секунди три завис, думаючи, чи то вона якась дивна, чи то я такий клоун.

– Юна леді, то шо ти тут у нас забула на цей раз? – дав знати про себе Рацький.

– Та знову ж на ту тупу екологію приїжджала, до вас все ж ближче, ніж до біологів.

– Так ти ж філолог, хіба ні? – підкинув я свої п'ять копійок.  

– Наш декан інколи забуває про це, – чесно відповіла дівчина.

Ще декілька хвилин ми з Женькою сиділи дружно на сходах і слухали довжелезний монолог про те, як бідним філологам забивають розклад абсолютно непотрібними для них предметами. І слухали це хіміки, яким цілий рік виносили мозок філософією і культурологією – найпотрібнішими в світі для професії предметами.

– Ой, – поглянувши на годинник, вона викрикнула посеред монологу, – мені вже треба ноги в руки і на "вйо".

Ми з Рацьким полегшено переглянулись і перевели погляди далі на Тоню, яка, до речі, мала таки непогану "душу" і "серце", чим і вихвалялася в короткому платті з глибокою зоною декольте. 

– То ти нас хоч обійми на прощання, – залипнувши на неї, напросився я.

Вона і не була проти. Тоня, стоячи, схилилася до нас на нижніх сходах, і краєм ока я помітив, як Рацький просто поплив на місці. Філологиня вже відходила від нас, дуже дивно вихиляючи бедрами, і я розумів, що вже час викликати швидку допомогу, відкачувати постраждалого. Аж тут мене пересмикнуло, бо звідкись з'явилось відчуття, ніби хтось мені майже дихає в потилицю.

– Правда ж цікава дівчина, – трохи прокашлявшись нарешті сказав він.

– Дуже, – я не міг не погодитись, – тільки мені от цікаво, як вона собі там нічого не простудить?

– Не знаю, захисна аура чи шо, – Женька знов вивчив нове слово.

Я вже приготувався стартувати з насидженого місця, оперся руками об коліна, напружив м'язи ніг, як щось різко потягнуло мене назад, і я гучно плюхнувся на холодні сходи, задерши голову догори.

– Яка неочікувана зустріч, – лице Арсєньєва нависло наді мною скорченою гримасою притворного здивування.

Так от хто то мене палив поглядом.

– Привіт, – промямлив я собі під носа, навіть не намагаючись піднятися.

Рацький продовжував дивитися на мене лежачого, і тільки після того, як розійшовся сміхом, він хлопнув Артура по плечі і посунувся, звільнивши для нього місце біля мене.

– Це шо за фіфочка була? – якось зневажливо вилетіло з рота "білобрисого" чуда.

Артур сидів біля мене, періодично хитаючи і торкаючись своїм коліном мого, але вирішив зробити вигляд, ніби мене тут немає, і говорив виключно лише до Женька. А я лише лежав і тихо кайфував всередині себе, бо від рухів коліна, він розганяв повітря, і приторний аромат Жара, а точніше, свіжозмеленої кави так і валив на мене.

– Аааа, – запищав на його слова Рацький, напевно, ще під враженням від Тоні, – сподобалась?

– Ну таке, – буркнув Артур. – Зате я бачу, шо вам вона дуже навіть і дуже приглянулась.

Він швидко переметнув погляд  сірих очей на мене з якоюсь ноткою докору і виразно вигнув свою брову. Я сковтнув згусток, який  магічним чином виник в горлі, і різко підірвався з місця на ноги, а погляд Арсєньєва підірвався вслід за мною.

– Та а як же ж вона може не цей... ну... кхм... сподобатись, – з заминками нарешті видав Рацький, округлюючи на собі форми філологині.

– Мгм, – видав глибоку думку Артур і знову кинув швидкий погляд на мене.

– Ну, – нарешті заговорив я, – я також кажу, шо нічого особливого там немає.

– Канєєєшно, порозказуй мені, – Рацький хляснув рукою себе по нозі і високо закотив очі, і тільки він хотів щось сказати далі, як я ледь не рукою закрив йому рот.

– Просто мовчи.

Після моїх слів Артур відвернувся і легенько пирснув смішком.  А Женька би і продовжував розгублено дивитися на мене знизу вверх, якби Арсєньєв не відволік його іншим:

– То ми завтра до Артьомки?

Рацький піднявся і тільки кивнув, як та головаста собачка в автомобілі.

– То я прийду трохи раніше, – Артур зробив крок в мою сторону.

– Нашо? – запитав Женька, а я лише недовірливо на нього подивився.

– Та є одна особиста справа, правда? – Артур трохи розставив ноги і почав закатувати рукави на своєму гольфі.

Тільки я захотів сказати "ні", як мене ніби щось  почало гризти зсередини. Я розумію, що якщо ці питанням не вирішити найближчим часом, то вони не вирішаться взагалі. Я забігав очима по стінах, шукаючи хоч якусь підказку, а натрапив тільки на його оголені мускулисті руки.

– Тільки попередь перед приходом, – я ще раз поглянув на Артура і не втримався: – А шо це ти вже роздягатися починаєш?

– Та я тільки рукава закатав.

– Мало шо.

– Дєвочки зараз будуть йти і тонути, – заговорив Рацький.

– Їхні проблеми, мені просто жарко, – Артур знову зробив крок до мене, а я на автоматі крок назад.

Я подивився на годинник на лівій руці, який ніколи до цього і навіть в той момент не носив, і зробив майже реалістичний вираз здивування.

– Ойой, Божечки, то я вже зовсім не встигаю!

– Куди? – з якоюсь підозрою перепитав Арсєньєв.

– Ну, цей, кота до ветеринара маю віднести.

– Так в тебе ж... – почав був позаду мене Рацький.

– Треба ВЖЕ бігти, – я різко перебив Женька і почав здавати задню.

Через хол я вже просто біг, було занадто багато справ і занадто багато зайвих думок. Витягнувши з кишені телефон, я швидко почав набирати повідомлення сестрі про сімейні новини і вимагати термінової зустрічі. От чомусь саме в цей день їй потрібно було поїхати в редакцію і зникнути на пів дня.