Я йшов по акуратно викладеній доріжці з бруківки і постійно рухав пальцями у кросівках, надіючись не відморозити їх до посиніння. Здається, це вперше за всі роки зустріч мені обходиться дорогою ціною в мізинець на правій нозі. Але врешті-решт, підійшовши до дверей Жару, я якось забув про фізіологічну катастрофу свого організму і швидко рукою прихорошив волосся, глибоко видихнув і, перехрестившись, відчинив двері.
Знайомий аромат арабіки і терпкий запах лакованих меблів приємно залоскотали мої нюхові рецептори, а моїм зоровим позаздрила би добряча частина універу: Артур стояв перед стійкою із незвично розпущеним волоссям до плеча і, відкинувшись на дерев'яну опору, відтирав якоюсь серветкою свій чорний фартух. Чому позаздрили б, запитаєте ви? Він, стоячи з оголеним торсом і виграваючи своїми кубиками, що вимальовувались на молочно-білій шкірій, повільно перевів погляд на мене і провів тією ж серветкою по своєму рельєфному тілі.
Я швидко, ніби з переляку, однією рукою закрив за собою двері, а іншою очі, і непорушно стояв, навіть пригальмувавши дихання.– Я нічого не бачу, – голосно сказав я, відчуваючи, як щось гаряче піднімається вверх до моїх щік.
Я з обережністю подивися крізь розтулені пальці руки і чудово зловив той момент, коли Арсєньєв швирнув свою уніформу на невеличкий диванчик, який я раніше не помічав, і почав натягувати на себе прилягаючу білу футболку, вихиляючи м'язами під м'яким світлом люстр. Через секунду я вже й зовсім забрав руку від обличчя і безсоромно спостерігав за всім дійством, що відбувалося напроти мене.
– Хто, Ісус Христос? – іронічно кинув Артур. – Ми вже години дві як закрились.
Закрились значить. Якось неочікувано в мою світлу голівку почали закрадатись сцени із доволі популярних короткометражних німецьких фільмів, і я, не дивлячись на всю їх абсурдність, якось недобре втягнув шию і прицмокнув язиком.– Ясно, – видав я і одеревянілою ходою пішов всідатись за столик.
П'ятою точкою я відчував, як це нещасне чудо плететься позаду мене, чимось противно шелепаючи в руках. Як тільки я шубовснувся на крісло, що стояло в самому кутку залу, Артур тут же ж послідував за мною і поклав на стіл причину незрозумілого шарудіння – звичайний файлик.– Це що? – вже протягуючи руки вперед, з цікавістю запитав я.
Артур схопив мою руку за зап'ястя і з лукавою посмішкою подивився прямо мені в очі:– А ти як думаєш?
Я знову безтактно витріщився на його злегка пухкі витягнуті губи, і просто роздумував, за що генетика його так нагородила?– Якшо не перестанеш висіти, я тебе прямо тут нагну ра...
– Я поняв, я поняв, – я різко перебив Арсєньєва, схопивши краєм вуха його слова.– Так що ти там питався?Різко висмикнувши руку з полону, я випрямив спину і без задніх думок вже дивився на співрозмовника.
– В тебе дівчина є? – як танк наїхав на мене Арсєньєв.– Ха! – плеснувши в долоні, викрикнув я. – Ти не це в мене питався.
Артур притягнув ближче до себе той заповітний файлик, і пропалюючи мене поглядом, знову запитав:– Незайманий?
Я не знаю, який художник бавився з моїм обличчям в цей раз, але бордова фарба водночас з його словами залила моє обличчя.– Немає в мене дівчини, немає, – відразу пояснив йому, трохи вовтузячись на місці. Я думав змовчати, але все ж цікавість переборола мене: – а в тебе?
Він почав викладати папірці із файлу і розподіляти їх рівними рядами.– Не зовсім дівчина, але скоро буде, – він кинув швидкий погляд на мене, і його посмішка враз стала ширшою.
Щоки горять, ніби на них виляли якусь кислоту, їй богу, тільки не можу збагнути, чому поряд з цим недо-альфа самцем я, доволі дорослий юнак, веду себе як восьмикласник.Нарешті я зрозумів, що це була за купа листочків – це було не що інше, як теми проектів.
– Я пробігся по всіх темах і, як на мене, вибрав найлегшу. Ось, – він протягнув мені білу смужку з густо надрукованим чорним шрифтом.– Найлегша тема, кажеш?
Я подивився на представлений мені текст, і зі всього написаного довжелезного речення я зрозумів лише словосполучення "у колоїдних розчинах". Я тільки встиг перевести розгублений погляд на Артура, як він, видерши з моїх рук листочок, сказав:– Так, ситуація в твоєму випадку наближена до безвихідної, але не дарма ж тут я, будеш мені потім винен, як земля колгоспу.
– То ти виявляється не тупий?Ліва брова Артура виразно дугою підскочила вгору.
– Ну, буду розумніше деяких.Я високо закотив очі і поліз в рюкзак діставати все, що здалось необхідним – блокнот і ручку.
– Що це ти робиш? – перервав мене Артур.Витягнувши голову з сумки, я подивився на нього часто кліпаючими очима.
– Записник дістаю.– Для чого?
– Не повіриш, писати, – я вже поклав все необхідне на стіл.– А поговорити ти не хочеш? – Артур підсунувся ближче і з-під свого перекинутого наперед волосся подивився на мене обпалюючим поглядом.
Я подивився йому в очі і мені вже вкотре заціпило мову, як ніби хтось зсередини здавив горло. Чомусь мені згадалась одна із перших наших з Рацьким розмов про Артура, і тут вже настала моя черга випускати в хід підлі усмішки.– Ну, хочеш поговорити, тоді поговоримо, – я відкинувся на спинку крісла і високо підняв голову.
Якщо до цього Арсєньєв скоротив між нами дистанцію, то тепер він знову відсунувся трохи назад, і подивився на мене з якоюсь ноткою підозри.– Чого це мене раптом поновили в універі? – задав я давно хвилююче мене питання.
– Ааа... – задумливо протягнув Артур і потер свою шию, відкидаючи трохи задовге волосся назад. – Ну, скажем, так вийшло.– Ага, і дуже часто виходить, що ти рятуєш жопи безталанних студентів? – скептично запитав я у нього.
– Просто, – не переставав потирати шию Артур, – без тебе там мені було би вкрай нудно.Він помітно полегшено видихнув і широко розкинув на столі руки.
– Не буду навіть питатись, чим саме я тебе веселю, – посміхнувшись я нахилився над столиком.– І не треба.
Арсєньєв так само оскалив свої білі зуби і нахилився над столиком, знищивши вщент відстань між нами. Його волосся, розлітаючись довкола від вологого повітря, кінчиками діставало до моєї щоки, від чого моя посмішка ставала все ширшою.– Ти палиш? – вловив я ледь помітний запах цигарок.
– Так само, як і ти, – з легкістю відповів він мені.– Але я не курю.
– Не розказуй, на тобі завжди тримається міцний запашок.Я скинув бровами і зацікавлено подивився на Артура:
– А ти мене нюхаєш?– Буває, – чесно зізнався той.
Мої губи знову самовільно почали рухатись, і я, щоб не показувати лишніх емоцій, скрутив їх у щільну трубочку.– Я пасивний курець, – став я пояснювати йому , – я можу запалити цигарку, поставити її в кімнаті і вдихати запах, бо просто люблю це.
– Дикість, не роби так більше, – голосом суворої мамочки заговорив до мене Арсєньєв, – ти ж гробиш своє життя і здоров'я більше, ніж я.– Але я люблю дихати димом.
Артур ліктями оперся на столик і заглянув мені прямо в глибину зіниць:– Відтепер можеш дихати мною.
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку