стрімголов
Неначе сонце сходить там, де засинали ще учора
І я був тихим немовлям,
Хитав колиску й в небо нічне, чорне,
З занепокоєнням вдивлявсь
Й не бачив там нічого.
Хитались й шибки - віяв вітер,
Неначе в вікна заглядав,
Проводив зорі непомітно,
За обрій місяць проганяв.
А вранці повертавсь в село
І вештав сонними дворами,
Кленовим кронам розправляв чоло,
Немов розчісував, та й знов
Лугами і ярами.
Чи пам'ятаєш, як асфальтом, босоногі,
Ми мчали наперегонки тіням і грозам
Й усі сердечні стужі та морози
Скресали в наших люблячих руках.
Тернистим шляхом човгали до мрії,
Довірившись вмираючій надії,
В дрімучі хащі несли щоєсили
Ми наші незгасаючі світила.
Бо найгострішим стрілам і булатам,
Словам оманливим, болючим, не здолати
Усе, що так палає в серці ясно.
В твоїх й моїх очах вогонь не згасне.
Не поведе у вічність за собою ніч -
Їй ранок сипле зорями навстріч,
Мітлою проганяє геть гнітючі сни
За сивий горизонт нічної пустоти.
Це все закінчиться і прийде світанок,
Розійдуться врозтіч чорні тумани,
Лишать за собою прозорий серпанок
І синього неба розлогі поля.
І я точно знаю, що будемо плинуть
В безмежнім потоці сьогоднішніх днів.
Бо серця тривожного стукіт не кине,
І чесного слова не сплутає гнів.
2023-10-14 13:32:27
0
0