Невиліковна
Юлія Богута
...знову синіють пальці, знову стікають сили. Мене привели в світ насильно, бо я цього не просила, Але чомусь я маю жити із цим всім набором генів, Який мені просто вручили. А десь ще лунають сирени... Лунають над цілим містом, допоки мій час минає. Ковтаю гарячий чай, таблетки, настої ковтаю, Щоб трохи додати годин у свій циферблат на серці. Протриматись до зими. Прожити б ще декілька терцій. Побачити б сенс поміж літер, списати б чорнила у венах, Щоб потім не марити болем, засівшим у кволих катренах. Не бачити синю шкіру — промерзлу, німу та безкровну. Нажаль, так буває у світі. Є люди невиліковні.
2022-10-11 06:41:57
20
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Юлія Богута
Дякую. Наболіло.
Відповісти
2022-10-11 06:49:31
Подобається
Vivian Rose
Пробирає до мурах. Поки читала, спіймала себе на думці, що сама неодноразово замислювалася над подібним, особливо останнім часом. Але, не дивлячись на трагічність цих рядків, мені дійсно сподобалось ❤️
Відповісти
2022-10-30 08:04:51
Подобається
Інші вірші поета
Божевільна Містер Тайм Втома Чому ти настільки моя? (Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?)
Інші поети
somewhere
@somewhere
Kira Snow
@FallingSnow119
Mila Kaminska
@Mila_Kaminska
Схожі вірші
Всі
Why?
Лунная Лапа
I was alone. I am alone. I will be alone. But why People always lie? I can't hear it Every time! And then They try to come Back. And i Don't understand it. Why?
61
4
9001
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12017