Розділ №1. І нехай таємниці відкриються
Розділ №2. Параноя або ж інстинкт самозбереження
Розділ №3. Затишний дім
Розділ №4. Сон нам лише мариться
Розділ №5. Щаслива колючка 
Розділ №6. Створений чоловіком світ
Розділ №7. Посттравматичний синдром
Розділ №8. Всесвітній потоп
Розділ №9. Пекло на землі
Розділ №10. Гарячий поцілунок
Розділ №11. Похмілля
Розділ №12. Справжні почуття
Розділ №13. Компенсація за робітника
Розділ №14. Нещасний носочок
Розділ №15. Програма божевілля на рік
Розділ №16. Оманлива зовнішність
Розділ №17. Чесне серце
Розділ №18. Таємнича темрява
Розділ №19. Колекціонер магії
Розділ №20. Марні спогади
Розділ №21. Твоя палка аритмія
Розділ №22. Манія перфектціоніста
Розділ №23. Кожному по парі
Розділ №24. Дискримінація за заможністю сідниць
Розділ №25. Відьмина служба кол-центру
Розділ №26. Прогрес у стосунках
Розділ №27. Унікальна магія
Розділ №28. Пристрасний вечір
Бонус
Новорічний бонус | Дана Василівна & Амадей Лоріус
Комікси по "ВСП"
Ілюстрації
Розділ №7. Посттравматичний синдром




Солодкий смак від несподіваної компенсації за моральну шкоду досі викликав легку посмішку. З боку містера Хоума було дуже мило написати ту записку. І раз вже в мене видалася обідня перерва, я захотіла трохи полегшити його долю і накласти заклинання німоти на предмети, які я ненароком оживила в його кав'ярні. Все-таки цієї ночі Хелловін і розмовляючі меблі могли сильно зіпсувати всім свято. Хто-хто, а я знала це, як ніхто інший.

Ідучи прохолодними вулицями Делірії, я з цікавістю розглядала святкові прикраси. Місто світилося від перенасичення оранжевого кольору та ілюмінації. Здавалося, ніби хтось розлив на нього відро фарби. На всіх вікнах висіли милі летючі мишки, а замість звичних ліхтарів стояли гарбузові пики з магічними свічками. Навіть та злощасна статуя дівчини, яка вивергала потік води, була прикрашена невеликими статуетками гарбузів.

А ось сам «Тихий дім» цього разу не відзначався ні святковими прикрасами, ні навіть тишею. Не встигла я дійти до вхідних дверей, як вони забурчали на всю вулицю жіночим голосом:

— З'явилася нарешті! Ти чому нас залишила з цими психованими? Вони збоченці всі, поголовно! Хапають мене за ручку, натирають мені скло і спереду, і ззаду! А я, між іншим, не давала на це згоди! Мало того, вони ще й пускають через мене усіляких перехожих, а мені потім відмиватись від них...

— Двері! Ти двері, якщо що, пам'ятаєш? Робота у тебе така – людей зустрічати. Не скаржся, а то впокою тебе і так і залишишся шматком дерева.

— Ал, любий! Мене тут упокоїти хочуть, рятуй рідненький! — прокричали вони, поки я не чекаючи запрошення увійшла всередину кафе. — Я тебе тепер вічно пускатиму, тільки вижени цю окаянну шантажистку!

— Та кого там знову нелегка привела? — ворчав господар закладу, виходячи з кухні. Сьогодні на ньому була бордова сорочка та незмінний чорний фартух. Видовище напрочуд чарівне, чого вже й сперечатися. — Елайно?

— І вам вітання, — усміхнулася я, безпардонно розглядаючи пасмо, яке вибилося з хвоста, перекривши очі. — Як ваш меблевий зоопарк? Не сильно докучає? Клієнтів ще не розлякали всіх?

— Ну, що ви, пані відьмо. Клієнти, якраз таки, у захваті. Мені навіть здається, що вони стали сюди частіше заходити заради них, а не через мою випічку, — чоловік витер руки об рушник і зробив кілька кроків до мене, лукаво жмурячись. – До речі, вам сподобався торт?

— Так, він був дуже смачним. Хоча записка мені сподобалася більше, — почувши це, кухар розкотисто розсміявся і похитав головою. На тонкому лиці зявились милі ямочки і я замилувалася гарним видом. — Ось, навіть зайшла віддячити Вам і накласти на них заклинання німоти, аби не зіпсували свято.

— Зрадниця! — вигукнула барна стійка, — Ми, значить, дружною компанією згадували по частинам, що ж тобі подобається з солодощів, а ти нас заткнути вирішила? А ми навіть не встигли напитися ще жодного разу...

— То рецепт вам підказали? — шестерні в моїй голові судомно почали уявляти, що ці бешкетники могли вибалакати ще. — Якщо ви розповіли ще щось, я вас гуртом пущу на дрова і компенсую збитки в грошовому еквіваленті.

— Нічого вони не розповіли більше, — встав на захист Алан, підходячи поближче. У сірих очах блискотіли чортики. Цікаво, що ж він приховував? — правда. Вам немає про що турбуватися. Краще скажіть мені, чи маєте ви плани на цей вечір?

— Я? — протягнула дуже повільно. О ні, до побачень з пляшками спиртного я не була готова ще! Тим паче в такій божевільні! — Звісно маю.

— Спати не рахується, — пробурчала стійка, ображена до кінчика блискучого покриття. — Вислуховувати скиглення п'яних клієнтів теж. Шах та мат, красуне!

— І в кого ти така чуттєва, а? — Алан відверто сміявся з нашої суперечки, погладжуючи улюбленицю по стільниці. — Може, я планувала провести Хелловін з любов'ю всього свого життя, чи багато ти знаєш про це?

— Знаю, що чоловіка в тебе нема! — здала мене ця зрадниця, насолоджуючись дотиками хазяїна. — Так що погоджуйся, коли ще тебе такий красень запросить випити?

— А я по дівчатах! — Алан поперхнувся повітрям, шоковано дивлячись на стійку. Та від такого повороту зам'ялася і здригнулася, намагаючись згадати, чи було щось таке.

— Картоплю можеш поїсти й завтра! — закричав чоловічий голос зі стійки, який належав ножу. — Я точно знаю, з ким ти зустрічаєш кожне свято! Так що не обдуриш! Ні, картопля звичайно божественна, але ми по тобі все скучили, так що приходь до нас, Ело.

— Кохання всього вашого життя — це якась картопля? — здивовано підняв брови кухар. Жест подіяв, як команда «Фас».

— Не «Якась», а смажена. І якщо вас це бентежить, то це ваші проблеми.

— Що ви, я майже змирився з думкою, що мені доведеться вас ділити з половиком, так що їжа мене не бентежить, — Алан зніяковіло пригладив свою шевелюру, а мені раптом стало так ніяково... Це ж треба довести людину до того, що розмовляючі меблі став нормально сприймати. Стійкий попався. — Хоча, якщо вона раптом оживе і розповідатиме, яка ви кровожерлива, не обессудьте, це мене трохи здивує.

— Та ви міцний горішок! А так би ніколи не подумала.

— Ви мені просто симпатичні, ще з першої зустрічі, — згадавши, як його в той день зупинили на вході двері, я не витримала і розсміялася.

— Сильно ж вас так приклало дверима. Не хвилюйтеся, це скоро минеться. Посттравматичний синдром, у вашому випадку, довго не протримається. Через тиждень вони замовкнуть і ви навіть не згадаєте про мене.

— А якщо протримається? — кухар зайшов за стійку і дістав звідти чергову чорну коробочку із запискою. Змірявши мене вивчаючим поглядом, він підійшов ближче і вручив її. — Вірите? Ніж обіцяв моєму помічнику пальці відрізати, якщо він ще раз випадково налиє в каву те, що призначалося Вам. Мовляв, і так доводиться ділити увагу з купою нелюдів і нових їм у компанію не треба. Так що тепер їжте спокійно, вам точно нічого не зашкодить. Вони усі стоять горою за вас і оберігають, як можуть.

— За що компенсація цього разу? — поцікавилась, розглядаючи срібні візерунки на упаковці. 

— Це не компенсація, а хабар за те, щоб ви з'явилися тут увечері й порадували нашу дружню компанію.

— Ви теж до неї входите?

— Так, мене вибрали її головою! — засміявся чоловік. — Уявляєте? Мої меблі дозволили мені перебувати в моєму ж кафе і навіть схвалили мою кандидатуру для запрошення вас на свято.

Від подібного перебігу подій моя серйозність зникла і я розсміялася на все приміщення, тримаючись за живіт. У голові яскраво спалахнула картинка, де двері, половик, ніж і стійка вирішували, що робити з Аланом. От свахи! Хоча, якщо чесно, отримати подарунок було дуже приємно. Звичайно, я розуміла, що симпатія Алана не проживе й тижня, але ж це не заважало нам потоваришувати? Чому б не отримати в особисте коло когось, хто не вважав мене шизофреніком і, в разі потреби, зможе витягти мене з відділу вартових, якщо я знов почну говорити зі стовпом. Хтось же повинен був у цьому місті знати, що я не хвора на голову?

— Добре, Алане, я прийду. Надто смачні у вас хабарі, щоб відмовлятись. Дякую.

— Не хочете випити чаю, коли вже зайшли? Я хотів би дещо запитати у вас, — подивившись на годинник, я зрозуміла, що часу на чай зовсім не лишилося. Чоловік помітивши мій жест засмутився і ледь усміхнувся, — вам вже потрібно йти?

— Так.

— Що ж... тоді до вечора? — він хотів було взяти мою руку, але я вчасно прибрала її в кишеню. — Бажаєте, я приготую вам щось особливе?

— Не варто, я пробуду недовго. До вечора, Алане.

У кафе повисла неприродна тиша. Лише десь на кухні шумів Кай, а тут, у залі, було зовсім тихо. Не чекаючи, коли зміниться атмосфера, я розвернулась і пішла до виходу, щоб не бентежити всіх ще більше. Цікаво, як вони примудрилися подружитись за такий короткий проміжок часу? Раніше подібного не траплялося. Річ у тому, що їх виявилося багато в одному приміщені? Чи свою роль відіграло свято? Або ж справа була в гарній компанії?

— З тебе келих вина! — крикнула стійка мені навздогін, на що я тільки похитала головою. І чому вони завжди такі шантажисти? — Смачного, дорогого!

— А мені вистачить прального порошку, — простягнув нахабно половик під моїми ногами. Цього разу він навіть не скаржився на свою долю.

— А мені поліроль зі спиртом! — підтакнули двері, відчиняючись перед моїм носом. Десь за спиною почулися кроки. Коли я вже переступала поріг, хтось тихо додав, — Ти приходь частіше, адже ми сумуємо за тобою. В нас же теж є душа.

— Добре я прийду...

Було ніяково обіцяти щось дверцятам. Адже вони були чим? Лише шматком обробленого дерева, з яким я говорила посередині вулиці. Проте було в їх словах щось таке, що не дозволяло бути байдужою, як завжди. Можливо тому, що мені довелося з ними всіма поговорити довше. А, можливо, мене зачепило саме місце і чого вже лукавити — містер Хоум. Дивно було бачити настільки спокійну реакцію на подібне божевілля. Зазвичай люди тікали в жаху і думали, що я психована. А цей виявився досить стійким, ще й жартував у такій ситуації...

Хто ж ти такий, Алане Хоум?

© Юлія Богута,
книга «Відьмина служба підтримки».
Розділ №8. Всесвітній потоп
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (3)
AnnaMary
Розділ №7. Посттравматичний синдром
О, всі мені відомі Боги, який він милий. Яка там атмосфера утворилася. Я просто закохалася в це місце.
Відповісти
2022-10-01 19:22:36
Подобається
Юлія Богута
Розділ №7. Посттравматичний синдром
@AnnaMary на те і "тихий дім") Бо там всім затишно)
Відповісти
2022-10-02 15:12:46
Подобається
Nadine Tikhonovitch
Розділ №7. Посттравматичний синдром
Тільки невігласи і повні дурні можуть спростовувати той факт, що картопля, тим паче смажана, є коханням всього життя. Що, якщо не картопля? Що ще варто нашої любові?)
Відповісти
2022-12-11 21:54:03
1