Розділ №1. І нехай таємниці відкриються
Розділ №2. Параноя або ж інстинкт самозбереження
Розділ №3. Затишний дім
Розділ №4. Сон нам лише мариться
Розділ №5. Щаслива колючка 
Розділ №6. Створений чоловіком світ
Розділ №7. Посттравматичний синдром
Розділ №8. Всесвітній потоп
Розділ №9. Пекло на землі
Розділ №10. Гарячий поцілунок
Розділ №11. Похмілля
Розділ №12. Справжні почуття
Розділ №13. Компенсація за робітника
Розділ №14. Нещасний носочок
Розділ №15. Програма божевілля на рік
Розділ №16. Оманлива зовнішність
Розділ №17. Чесне серце
Розділ №18. Таємнича темрява
Розділ №19. Колекціонер магії
Розділ №20. Марні спогади
Розділ №21. Твоя палка аритмія
Розділ №22. Манія перфектціоніста
Розділ №23. Кожному по парі
Розділ №24. Дискримінація за заможністю сідниць
Розділ №25. Відьмина служба кол-центру
Розділ №26. Прогрес у стосунках
Розділ №27. Унікальна магія
Розділ №28. Пристрасний вечір
Бонус
Новорічний бонус | Дана Василівна & Амадей Лоріус
Комікси по "ВСП"
Ілюстрації
Розділ №4. Сон нам лише мариться



Люди завжди казали, що очі були дзеркалом людської душі. З цієї секунди я офіційно могла заявити, що ненавиділа їх навіть більше, ніж Горгони, вимушені потім оживляти кожного бовдура, який захотів на них подивитись. А все тому, що після чортової алергії та міс Голден, я заснула на робочому місці, а прокинулася — дивлячись у безсовісні сірі очі того самого кухаря з «Тихого дому». Сказати, що я злякалася — нічого не сказати.

— Якого біса?! — підірвалася зі свого місця, намагаючись зрозуміти те, що відбувалося на моєму робочому місці. Очі, як і раніше, боліли від набряклості й з відстані двох метрів розглянути нахабу виявилося тим ще випробуванням. — Що ви забули у моєму кабінеті?

— Я прийшов просити вибачення, — почав він, ледь нахиливши голову вправо. — Ви маєте стомлений вигляд...

— Дякую за комплімент. Вашими стараннями, — посміхнулась я на мить, дістаючи зі столу невеличке дзеркало та розглядаючи опухле чудовисько в ньому. — Справді комплімент... Чому ти мене не розбудив, га?

— Я хотів, але...

— Я з диваном розмовляю, — обійшовши несподіваного гостя, я зупинилася біля злощасного предмета інтер'єру, бурхливо вичитуючи його, — Агов, ти! Ти хоч уявляєш, скільки тут цінного, крім твоєї шкіряної оббивки? А якби він обікрав мене?!

— Я??? — розгубився відвідувач чи то від звинувачень, чи то від мого діалогу з меблями.

— Я просто не хотів тебе будити, ти ж така замучена була, ніби в тобі всі пружини постріляли й болти повилізали, — виправдовувався розгублено диван. — Якби він хоч щось зробив, я б миттю накричав на нього. Ти ж знаєш, Ело...

— Будити треба одразу. Відразу, розумієш? А то він мене вб'є, і що ти робитимеш? А? — недовбивця, витріщився на мене, як на дурну, але змовчав. І правильно зробив. Ці ожилі предмети гірші за нерозумних дітей. Я не могла дозволити собі, щоб подібна ситуація ще колись повторилась. — Думати треба спинкою, а не ніжками. І не хмурся. За тебе й турбуюся, дурненький.

— Вибач… — засмутився предмет і замовк. Я ледь торкнулася спинки й, похитавши головою, повернулась до дерев'яного столу. 

— А ви чого дивитеся? — втомлено видихнула, спостерігаючи за темрявою у вікні. На годиннику стрілка добігла до восьми вечора і він почав дзвеніти на весь кабінет. — Перепросили? Ідіть, мені додому потрібно вже...

— Я хотів… — почав було чоловік, але слухати чужі виправдання мені зовсім не хотілося. Вони не могли зняти набряк з мого нещасного носу, тому я перебила його.

— За тиждень магія розсіється сама. Я нічого з цим не зроблю, так що йдіть і займіться чимось корисним, — у голові нестерпно гуло. Взявши з шафи свій піджак, я почала одягатися, а гість все стояв на місці, ніяк не реагуючи на спроби його випроводити. — Я дійсно нічого не можу зробити, подивіться самі — я теж мучаюся.

— Мені справді шкода, що так сталося. Чесно кажучи, я прийшов не з проханням виправити той бедлам. Я прийшов щиро перепрошувати за свою поведінку, — чоловік соромливо потер потилицю і сперся на робочий стіл, — мій учень випадково сплутав заготівлю на ваш торт із «Чорним лісом» і додав у неї дрібку кавового порошку. Шоколад і кориця перебили запах та я нічого не помітив. Він зізнався відразу після вашого відходу. Вибачте.

— Думаєте, мені до ваших вибачень? Єдине, про що я зараз думаю, так це про вічний сон і мою червону пику, з якою мені ще завтра працювати. Я не причаїла образи, але не чекайте від мене всесвітньої радості. Ідіть уже, добре? Мені ще йти додому і лекції читати зранку дивану.

— Може, я вас підвезу? — чоловік підвівся і пройшов ближче до виходу.

— Ні, дякую.

Кивнувши головою, кухар вийшов, а я нарешті змогла зачинити двері та піти зі свого робочого місця. Коли я спустилася на перший поверх, його слід вистиг. Від цього полегшало. Не хотілося мені залишатися в суспільстві людини, яка не може встежити за своїм персоналом. Та й слухати порожні вибачення не хотілося.

Я йшла затишними брукованими вуличками Делірії та позіхала на кожному кроці. Ліки проти алергії мали одну вкрай бридку побічну дію — від них страшенно хотілося спати. А якщо змішати з алкоголем, то можна було сп'яніти дуже швидко. Мої очі злипалися на ходу. Все пливло і втрачало чіткі контури. Десь збоку дзюрчала місцева визначна пам'ятка — дама, яка вивергала з долонь потік води. Вітер плутав моє волосся, перекриваючи рештки поля зору, і я мало не збила цей нещасний фонтан.

— Чорт! — вилаялася, потираючи забиту ногу. Раптовий чих оголосив пустельну площу і я вилаялася ще раз. — Та що за день такий! Ей! Хто ожив? А ну, зізнавайтеся! Ти, бруківка? Чи ти, вивіска? А ну!

Площа мовчала, поки я судомно намагалася знайти хоч найменші ознаки злочинця, який ожив. Десь над головою пролетів ворон, лякаючись мого крику. Все інше, як і раніше, мовчало. Навіть вивіски крамниць горіли рівномірним світлом, без мерехтіння, як то воно колись вже бувало. Простоявши так ще десять хвилин, моїй радості не було меж!

— О, так! Закінчилося! Закінчилося! О, свята Інсаніє, дякую! Дякую, що вберегла свою дочку від з'ясування стосунків з якимсь ліхтарем посеред вулиці!

На радощах я підтягла сумку повище і додала ходу. Як добігла до своєї затишної квартирки на горищі — навіть не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що впала відразу на диван, так і не стягнувши з себе шкіряних штанів та бордової блузки. А далі – темрява. Блаженна пітьма, що давала відпочинок і надію на те, що завтрашній день виявиться набагато кращим за сьогоднішній. Вона була такою затишною, тихою та прекрасною! Не дивно, що закінчилася надто швидко.

— Та прокидайтеся вже! — злився чийсь голос на задвірках свідомості. — Елайно! Елайно, матір вашу!

— Не поминайте цю святу жінку, бо вона має звичку з'являтися на поклик... — пробурчала я, відкриваючи ліве око. Кліпнувши ще раз, вилаялася, як шинкар — переді мною стояв інкуб із фінгалом на половину обличчя. — Якого дідька сьогодні всі мене будять і вриваються на мою територію без запрошення?!

— Ви — мій психолог, а мені треба з кимось поговорити! — сердився лорд Нортон з розпатланим волоссям.

— І ви не придумали нічого кращого, ніж влізти до мене у вікно в... — зам'ялася, намагаючись розібрати числа на годиннику, що висів за спиною гостя, — о першій годині ночі?!!!

— Але ж ви мій лікар!

— Я лікар, а не цілодобовий магазин! Як ви взагалі знайшли мій будинок? — прохникала вже швидше з образою, ніж зі злістю. Чому мені постійно не давали спокійно поспати? — Невже це так терміново...?

— Я ж, виявляється, на соту частку перевертень, а в них нюх що треба, — інкуб плюхнувся в моє улюблене крісло навпроти дивана і кинув на мене сумний погляд. Якби не величезний фіолетовий фінгал, може це б і подіяло, а так...

— Ви що, обнюхали все місто? — іронічно запитала, загортаючись в теплу ковдру. — Не смішіть мою опухлу пику. Хто мене здав? Колеги? Новенька секретарка на рецепції? Охоронець?

— Фонтан, — зам'явся інкуб.

— Який ще фонтан…? — не зрозуміла я.

— Той, що на головній площі, — побачивши мій здивований погляд, лорд Бейт похитав головою і почав свою розповідь. — Я призначив зустріч на площі тому хлопцеві зі спогадів. Ми мило згадували дитячі витівки і я, стоячи біля статуї «Шляхетної діви», сказав йому, що він мій істинний.

— А він? — скептично уточнила, розуміючи, що Нортону варто було зняти рожеві очки. Далеко не всі люди були раді, коли їм неочікувано зізнавалися в коханні, через два десятки років.

— Розсміявся, гад.

— А ви? — ніяк не вгамовувалась моя цікавість.

— Повторив ще раз. З поясненням.

— А він?

— А він увесь цей час заробляв на життя боями без правил, — кинув інкуб, показуючи на своє обличчя. Мабуть, боєць не оцінив свого щастя. — Вдарив і втік, поки я намагався очухатися. Коли повернувся до тями, матюкався, на чому світ стоїть і кричав на всю площу, проклинаючи все на світі — бої, його та психологів. Запитав, де мені вас шукати тепер, а не довго думаючи відповіла. 

— Хитра гадина... Ну, нічого, я її вранці упокою. Вона у мене з каналізації воду качатиме!

— Так, а мені що робити, пані Елайно? Адже я, як побачив Ая, так і поплив! Серце досі ніяк не вгамується.

— Дайте йому час. Мало хто може відразу прийняти те, що він пов'язаний магічними путами з кимось такої самої статі. Бейте, вам і самому не завадить трохи охолонути й привести свої почуття до ладу. Цей ваш Ай нікуди не втече, зв'язок міцнішатиме з кожною вашою зустріччю, з кожним дотиком і словом. Просто не поспішайте, гаразд? І, заради всіх богів, не вломіться до нього посеред ночі, як це зробили зараз!

— Вибачте, пані відьмо... Я просто розгубився... Гарячої ночі вам...

— І вам, лорде Нортоне. І вам...

Мить, й інкуб розчинився в повітрі, залишаючи мене на самоті. Я тільки зараз помітила, що весь цей час сиділа в одному бюстгальтері та штанях. Мабуть, стало жарко, і я уві сні зуміла стягнути блузку, а ось ремінь на штанах не подужала. А цей інкуб, мабуть, давно вже втратив інтерес до протилежної статі, хоч і сам не здогадувався про це. Адже зв'язок тільки показував волю серця перевертня. Весь цей час він міг полюбити когось ще, створити міцніший зв'язок, але не хотів. Дитяча прив'язаність зробила свою справу.

Подумати тільки, скільки тисяч відмовок ми вигадували собі, аби не сказати правду. У світі, де живі істоти боялися втратити своє кохання, робота для психолога ніколи не закінчуватиметься. А краще б не закінчувався сон. Знявши з себе штани та шкарпетки, я вмостилася назад, заплющуючи очі. Сон нам тільки снився. Апчхи... Правду сказала... Де там моя ковдра...?

© Юлія Богута,
книга «Відьмина служба підтримки».
Розділ №5. Щаслива колючка 
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
AnnaMary
Розділ №4. Сон нам лише мариться
Цікаво, а що мама лорда Нортона не навчила його, що влізати серед ночі у чужі хати це погано ))))
Відповісти
2022-09-30 19:01:50
Подобається
Юлія Богута
Розділ №4. Сон нам лише мариться
@AnnaMary зате його матінка навчила його швидко випригувати через них посеред ночі)
Відповісти
2022-09-30 19:05:36
1