Вірші
Всі
СТАЛОСЬ
Видали буття. Серійних масок самоскид.
Тривала зустріч: чай, ракети, лід в пакетах
І троянди.
Та облиш.
Не така і мила.
То червиві сни умили відчуття. Терміти ірреальності. Обличчя квіти.
Тож не захворіти шансу не існує.
Ти серйозний.
Я – мала.
Голова в людині.
Номер слів. Кліше у портмоне: “На згадку. Твій.”
Кусаю губи.
Кров мов черепаха. Скільки не втрачай.
Вростають пальці в тишу. Друком. Простирадла гавань. Ракурс ззаду.
Я завжди хотіла цей каприз. Мотузки.
Ще декілька кадрів. Погляд залишай у тілі.
Ти примара.
Я – роса.
Зомлілі зломлені зозулі на арені духу.
Фокусник. В анфас цілую. Болем-повенем, аж поки не доповню.
Ось він, капелюх з розчавленим яйцем
Дичини.
Гроза. Ніхто ні в кого не просив,
А сталось те, що сталось.
Не вибачайся.
1
0
127
ХВІРТКА
Тож,
Кожен думає те, що думає,
Роздираючись на власні судження.
Ще не вечір, а вже в твоїм реченні
Смачний шмат слівця, (чи недоречне воно?)
Може то алкоголю яд, (таке вино),
Чи шахед за вікном,
Чи то фантом в голові, чи у скроні слід від кохання –
Вже немає жодного значення:
Куди не глянь, де не стань,
Все, хоч не востаннє, та пусте, приречене, зів’яле.
Ти не плач, дитя,
Люба крихітко,
Це наш світ, кожен тут, як може, гине в собі, йде під лід:
Той натяг на плечі корону із ґрат: спадає, по землі волочиться,
Той запрігся долі повзти: на шиї ярмо, бідний, від душі на когось корчитись взявсь,
Той набрав дубин і став на порозі хати махати ними так, що стеля сиплеться на голови і суне дах,
Той – як та трава: скосиш – знов жива
собі…
Не журися геть,
Без причин канва.
Не існує виміру, де є справжнє щось.
Кожен ріже по живому і цікавиться,
Як воно тепер, коли кров тече червона,
Та й надріже ще.
Хай метафора, але певно є
В тому сенс від гри в навіжену містику.
Хвіртку фізики не зачиниш вже.
Та нехай: тримай ключа
Вірогідності.
#КвілаБезодня
2
0
127
МОТОК
Коли мені стало збагнути, що я не проходжу крізь фільтри чужих соціально огидних дилем
Із їхньою втратою логіки, мов несутужний, токсичний, обмежений демо, збіднілий об’єм
Здорового глузду, котрий видається за істинне, хоч надбання то доволі сумнівне й сумне,
То ж я прозлизнула між сканерів потягу трендів порожніх думок, що в обвал божевілля жене.
Аби лиш не бýло замало це тіло носити без тебе в себе глибині, як забракне душі,
В котрої набрякли легені любові, щоб дихати вічністю, раптом не стати глухими – кричи,
Та так, аби ті голосіння прорвали і греблі світів, і безмежжя мережевих координат,
І щоби тебе і мене увільнило від власних пасток безталанних, що в горлі безодні сверблять.
Дивуюсь твоєму багряному спадню в долонях бездонного, свіжого, може й найліпшого дня.
За обрій тягну, розпускаю мотузку його, і мій кошик наповнено цінним мотком в забуття.
У скрині зеленій сховаю свої потаємні чуттєвості я від усіх своїх різних тебе,
Аби вже ніхто відімкнути не зміг. То є всесвіт. Секретна кімната, котрої немає ніде.
2
0
111
