Вірші
Провина
Найгірше у світі - провина, гадаю.
Її відчувати не хочу. Ніколи.
Вона ятрить серце та душу вбиває.
Чи є в світі ті, хто її побороли?
Сумління моє, ти моє невблаганне..!
Якби я лишилась тебе, що би бýло?
Ти грішне, о серце! о, зникни, фатальне.
Ти мука життя, нащо знову вернуло?
Я нині-бо гину... нема виправдáння.
Провина з нападника жертву карбує.
Образьте мене - це єдине бажання.
Чи є в світі щось, що провину вгамує?
3
2
73
Чудесна драма
Чудесна драма, прірва у житті...
Стає романом кожная хвилина.
Я знаю, що у близькім майбутті
На мене жде огидная година.
Моє блаженство обернеться в біль;
Кінець затьмарить спогади священні;
В чесноти світлі забереться цвіль;
Загряне буря в ті часи буремні.
Ще борються два полюси в мені,
Хоча уже стираються кордони.
Всі стежки повертають до брехні.
Вже чую, як дзвонять по мені дзвони.
А нині мить загострює чуття,
Клекочуть дивних пристрастей фонтани.
Чужі надії я жбурляю в небуття,
І їхнім власникам роз'ятрую я рани...
4
0
135
Кохання є
Кохання є.
Мене кохали...
Воно прийде.
Ти пам'ятай...
Воно постукає у двері.
Лиш не благай.
І не чекай.
Воно прийде.
Я обіцяю.
Та не спасіння це, однак.
Воно чудове, це ми знаєм,
Лиш не надійсь на нього так.
Воно п'янке.
Воно зрадливе.
Омана іноді, брехня.
Хоча буває і щасливим:
Чи пощастить ніхто не зна.
Мене кохали.
Палко, щиро.
А я відмовилась у мить.
Бо над усе тримала віру
Іншу любов колись зустріть...
5
0
99
Хіба можливо повторить..?
Дивлюсь на тебе - серце грає,
А глянеш ти - душа горить.
Молю тебе і закликаю:
Зирни на мене хоч на мить!
Блакить твоїх очей джерельна.
Вона дарує мені сил!
Чи забирає..? От, не знаю..!
Та точно не позбавить крил,
Яких я й так сама не маю,
Бо не літаю, не літаю...
Давно спустилася на землю,
Сховалась в затінку осик.
Нині тримаюсь ґрунту твердо,
А потайки люблю твій лик...
У ньому все закарбувалось:
І простота, й багатогранність,
І вияв сутності, буття.
Тож я втішаюсь, бо вглядаюсь...
І споглядаю в нім життя.
Почуте з уст твоїх вітання
Досі в свідомості бринить.
І я спізнала раювання...
Хіба можливо повторить..?
Твоя присутність зігріває.
Твоя байдужість холодить.
Не маючи тебе, втрачаю,
Й від того серденько щемить...
5
0
74
І був юнак. І я була нівроку
Дивне життя, і дивні ми, однак.
Може, ви ні, але я точно - так.
Історію, що трапилась зі мною
Назвала б я смішною, ні... - сумною.
Тож був юнак. І я була нівроку.
Та зачепила його серце ненароком.
Освідчився в коханні без вагання,
І у думках його я перша і остання.
Мене цінує щиро, та, проте,
Моя душа від цього майже не цвіте.
Чи він святий, чи що, я вже не знаю,
Себе зіпсованою дуже почуваю.
Його чесноти мала я колись,
Однак потроху і вони вляглись.
А у думках я досі біля того,
Хто зі святого має трохи більше, ніж нічого.
Глузує лише з мене, та дарма:
До нього веде морок власного єства.
Коли є той, хто так мене кохає...
І понадміру світла в собі має.
А я несу йому лише тяжкі страждання,
Бо закохався він в моє вдавання.
Чи, пак, в примару - ангела-дитину,
Що в тілі цім звивала павутину.
Хоча могла б і з ним до пари стати...
Однак - біда - бо мушу покохати...
3
2
113
Ти мене не кохав, я тебе не кохала...
Ти мене не кохав.
Я тебе не кохала.
Навіть дивно подумати нам про таке.
Але ти відчував щось.
І я відчувала.
Щось водночас непевне, хибке та п'янке.
Зовсім різні в нас долі
І відмінні шляхи,
Але твій суперечливий образ поволі
Випливає в фантазіях, пробирає думки.
Одивляюсь навколо і нестримно шукаю
Твою постать, твій дух, що раптово, як мара,
Біля мене повисне, промайне, наче тінь.
Як тебе не вивчаю, ти для мене глибінь.
Коли ти говорив, я вчувалась в слова
Й точно знала: тебе зрозумію.
Коли інші сміються із тебе, бува,
Я ковтаю твій голос, я від нього п'янію.
Ти гадаєш я ворог, бо це так виглядає.
То провалля між нами, це воно натякає.
Я і ти слабкі духом, щоб у нього пірнути.
Вияв цей божевілля ми не здатні утнути.
Що зосталось робити?
О, ця гра вже відома.
І її не спинити.
Не здолає й утома її...
Я дивачка, я мрійниця, я божевільна.
І, здається, я марю наяву і у сні
Тим минулим, яке мене надто свавільно
Біля тебе у дні весняні прикувало...
Та замало мені було того, замало!
Мої мрії примхливі, як діти,
У нудотнім бутті цім цвітуть.
І твій погляд, палкий, ніжний, дикий,
Загадковим і дивним промінням
Сипле сяйво на мою путь.
Він швидкий, наче хвіст від комети,
І непевний. Як човен - хиткий.
Заганяє мене у тенета
І туманить мій розум меткий.
А коли ти на струнах заграєш
Пісню ту, що мені суголосна,
В моїм серці луну розливаєш, чи знаєш?
І душа прокидається млосна.
Як не буде тебе, я в нудьзі захлинуся,
Здавить серце досада глибока.
Як тебе не діждуся, я з печаллю здружуся,
Хоч душа моя й так одинока.
Роз'ятрив ти цікавість
У мені, наче рану.
В твоїй посмішці жвавість
Віднайду довгождану.
Вивертає всю душу
Кожна зустріч раптова,
Та втікати я мушу,
Адже я не готова...
Клята прірва між нами, безмежна, висить
І тоді, коли крок лиш до тебе.
Забуваю про це на недовгую мить
І від втіхи злітаю до самого неба.
Знаю твердо, яка є між нами межа,
Хоч і далі втопаю в омані.
Ти для мене чужий, я для тебе чужа;
А минуле - то буря в стакані.
Так, мій розум потьмарений сумом єства;
Мої очі в імлі та тумані;
Я чекаю на те, що не сприйму сама,
Задихаюсь в п'янкому дурмані!
Та не буду страждати,
Бо мана ця - не мука.
Нащо ж зайве вмирати, як судилась розлука..?
Аж охопить раптово ілюзія підла...
Ну, промов ти хоч слово - благаю, прошу..!
Бо мовчанка ця наша мені так обридла,
Що рядки ці таємні з гарячки пишу.
Що ти знаєш про мене? Половина - брехня.
Боягузтво вбива поривання.
Свою сутність вогненну ховаю щодня
Під надійною маскою злого вдавання.
Не розгледиш, не знайдеш ти і не піймаєш
Мене справжню, розкуту, здорову, живу.
Я гадаю, ти навіть і не уявляєш,
Які сенси глибокі в собі я несу...
Бачиш постать мою? Спільні грані влови...
Подивись, озирнись, я повсюди!
Я з тобою. Я тут. І в можливім бою,
Знай, вірна повсякчас тобі буду.
Ти за крок, чи за два; це байдуже, однак:
Спільна тяга долає кордони.
Так чи так, доля іноді кидає знак,
Що летить у думки крізь запони.
Я знаходжу в тобі, чого прагну сама
Як невільниця, вкована в страх.
Ти даруєш мені нові сенси буття. Недарма.
Наче птах, я до тебе лечу... у думках...
У думках...
У думках...
6
2
75
Жахлива безнадія
А знаєте: коли життя стає нестерпним?
Коли людина інтерес втрачає,
Коли дорога, обрана колись,
Веде її кудись, ще й завертає по кутках знайомих;
Однак, на жаль, людині зовсім не до цього.
Вона уже не за кермом, її рука більше не тягнеться до нього.
Її вода несе собі кудись, в бурхливії незнанії простори.
І подивись, і зрозумій: їй, бідолашній, все одно, куди її тепер закине буйне море.
Чи втопить у густій безодні чорній, чи винесе на сушу...
Їй байдуже, спасіння буде чи буденність сіра, яка зараз ще більш руйнує душу.
Тепер втрачає фарби світ, хоч і крізь призму неба просочується дивне світло сонця віт, та для людини й це вже не потреба.
Той стан враз набіжить й зав'яже світ, мов пишна хвиля моря;
Колишніх любих перемог пов'яне цвіт, а це народить справжню купу горя.
Минуле тугу наведе, ятрити буде свіжі рани;
Чатує ніжний спогад й жде, як на володаря, володаря! єдиного! свого! одіть тяжкі й міцні, як сум, кайдани.
А іпостась продовжує життя; живе кляте єство, та ж не радіє.
В полоні звичечки так-сяк торує шлях, однак про вдалий результат уже не мріє.
І є два способи вернутись (ні - брехня) - скоріше зовсім наново родитись.
Один - стражданню владному коритися щодня, а другий - вибратися з ями й самому змінитись!
6
2
166
