Vobiscum narakis
Загодя сонце сховалося, знаючи щось.
Ніч радо подрузі давній обійми розкрила.
Дійво над хмарами Шляхом Чумацьким лилось,
В зорі туманом зітхала порожня могила.
Жевріє обрій, жар мружиться в її очах.
Попіл сутінню. Шерхочуть кажанячі крила.
Кров запеклась. Облизнулася всмак. Свіча
Здиміла, всотана спраглим нутром Кармілли.
Перегоріла розхристана шалом грань.
Тьма оголяє скривавлені в посмішці ікла.
Всепоглинаючим блудом пожадлива твань
Змащує щедро сп’янілі залишки світла.
Ніч огортає туманами, і в лице
Лагідно Їй всміхається – скільки ж буде?
Вулиці сонні повняться ще мерцем.
Дихають збуджено спраглі бездушні груди.
Пристрасть Її – оте зоряне тло, без меж.
Пестощів холод землею сирою відгоне.
Сонце сховалось, бо знало: ховайся теж –
Ранок будитимуть знов поминальні дзвони.
17.08.2021
2
1