Сонце вже насподі віється за обрій. Жінка, вийшла на веранду вапнякової, закинутої будови обмотавшись пістрявим клаптиком шовку. Маленька Дель, а їй іще й року немає, сиділа на руках у матері, поглядаючи у посивілу, парну далечінь призахідку. Її великі, круглоликі сірі оченята, блукали рифленими полями Джорджії, насиченими червінню плодючих пісків. – Не потрібно було пускати тебе на цей жорстокий світ Дельфіна. Ти ще замала, щоб мене зрозуміти. Та дівчинка наче відзиваючись на поклик матері, глипнула раптово на дзвін голосу, уважно прислухаючись. Її оченята блукали по материних рисах, намагаючись вивідати, збагнути, розгадати промовлені слова. – Ми маємо йти дальше, не можна спинятися на довго в цих краях. Люди нас зненавидять коли дізнаються... Твій тато, він жорстока і безжалісна людина. А я не від того, хочу щоб ти знала, що він пішов... Пішов... і губи її застигли в тремтінні, коли на очі накочувались сльози. –І вже не вернеться, – продовжила. Ах, ти ще надто кволенька, щоб дати собі раду, а скоро зима. Нам важко буде, дуже важко, але ми ж справимся, моя Дель?

#SBA 5 завдання. Дорогенькі, я знаю, що дзеркало — то "воно" і аж ніяк не "він" чи "вона", але раз вже завдання полягало у монолозі неживого предмета, то чому б не оживити його і не надати певного забарвлення? Я не певна, що це цілком путяща робота, але маєм те, що маєм🤷🏽‍♀️ — Доброго ранку містере безіменне відображення цього чоловіка,— щонайсерйознішим тоном промовило дзеркало радше само до себе, аніж до відображення. Серйозного, чистого, завжди зібраного, в акуратно напрасованому костюмі, накрохмаленій білій сорочці з міцно стягнутою краваткою. — Ідеально. — знову стиха мовило. Він нервується, напевно, сьогодні якийсь важливий день в його житті. Потрібно прибрати потрібного вигляду. Потрібно відповідати тому, з ким маємо справу. Думаю, я пишаюся ним, як батько сином. Але, що я можу про те знати? Я ніколи не був батьком і ніколи ним не стану. Єдине, що знаю напевне, адже далебі так і є — я син того чоловіка, що мене виготовив. Я бачив його лице в тріщинах і очі як розбиті небеса поцятковані блискавками. А важкі краплі поту коли приземлялися на мене, то він одразу гарячкувався, брав ганчірку й заповзявся швидко все стирати грубезними руками в пухирях і вічно червоні, наче тільки з пічки дістав. Такий відтінок, я хіба що зустрічаю тільки на світанках і час від часу підвечір'ям, на сході за обрієм. Я навіть не знаю ім'я цього чоловіка, але пригадується мені чомусь постійно ім'я Йозеф. Це ім'я стало відлуння минулих днів, днів, коли я народився. Але думаю, це була якраз батьківська любов і прив'язаність. Тоді-то, він сказав вдвічі більшу суму моєму нинішньому власнику в надії, що той, мене не купить. Напевно, він сильно засмутився коли мене вивезли з його гаража. Мені соромно, що я мало думаю про нього, але я засмучуся так само сильно, якщо цей ідеально вдягнений чоловік з хусточкою під горло, щоб не вимазатись піною для гоління, сьогодні вернеться, шворнувши чемодан, і закриється у себе в кабінеті. Ось, вже й економка прибігла — наївне дівча, нічого ще не знає про життя, а вже так хоче стати потрібною й корисною. Великі зелені очі, ніс гострий, підточений, попелясте волосся, худе дівча, а як скрикне з переляку, так і сусіди, либонь чують. Та не раз застаю де-не-де буде засмучена, так зі шкіри пне, щоб догодити нашому господарю. А, як вже нічого не хоче він, вона бодай то кави запропонує. Сама заварить, навіть не запитується вже й про цукор — пам'ятає і так, що дві. Проте, йому бігме, до вподоби віскі. Ось вже знову випровадив з криком. А бідолашна потім мучиться, не знає де себе подіти, сварить сама себе, пустить сльозу, випалить, яка непутяща і далі до роботи йде. А він вже взяв листок із нинішньою промовою, забувши про цю дрібноту, що хоче любові, і думає про нинішній тріумф.     — За деякий час, кімнатка стала порожня. Та люди теж бувають порожні, мабуть, так воно і є. На всіх страждань вистарчить, — іронічно підмітило брязкальце, зловивши себе на сказаному, що десь вже чув цей вислів. — Цікаво, як почувають себе порожні люди? Та, як на мене, дурний краще аніж порожній? От би висіти мені у барі, кого б тільки я міг побачити, почути, в мені були б сотні людей, безліч емоцій, різноманітної вроди з особливими характерами. Бігме, думав би про те, що їх всіх об'єднує? Наче всі з одного вим'я, мовби всі нахлисталися отруєного келиха самознищення. Тоді б я думав, що всі вони низькі, приземлені створіння... так, здається я один би висміював те посміховисько, яке ці люди роблять з себе. Ні, краще б я висів у готелі. До готелю не приходять обірванці, там неодмінно була б еліта. А найголовніше, я б їх усіх бачив. Я Око Ра, а ці люди — піщинки, що тільки вдають із себе великих цяць. Мені було б цікаво, почути їхні голоси, про що розмовляють, поглянути на тих, що вже добилися певного успіху. Там не знайшлось би місця бути на самотині. О, та я би сам тоді перетворився на цабе, гордовите, пернате, пусте цабе – павич. Але там навряд чи був би мій господар. Він поважна й надто зайнята людина, щоб ходити по таких місцях. Він часто поволокою стелиться на мене: оратор, а то й продюсер різноманітних сценаріїв дискусії, яку сам і запроваджує; він художник чи пак аналітик; декламує, читає лекції промов, уявляючи коло зацікавлених; викладається на повну, але завжди не задоволений результатом. Він примушує малу стенографістку всюди за ним швендяти, далебі ванна йому не перепона. Через що не раз буває, що й розплачеться з переляку. Але загалом, він хороший господар. Він не знає, що я хочу відповідати цьому діловому стилю, бути поважним, запитуваним, точно як він. І якби я тільки став людиною на один день, я б в усьому хотів бути як він. Він — як жива статуя на яку моляться, але виходить, що молюсь тільки я. Але, певно всього до кінця не знаю, я ж не його тінь, вона то більше за мене знає. Мій господар надто вже відповідальний. Думає, світ руками загребти, а йому ніяк не вдається провернути ідеальний план. Він тримає записник і щовечора проговорює наче до мене, а наче і ні, ті пункти, які ще не виконані, наче викопує слова з якогось невідомого родовища. Він жадібний Вацлав ll, диктатор життя, фараон із своїми рабами. Думаю, так він сподівається втілити чимшвидше слова в життя, і це додає йому наснаги. А я думаю, це просто забобони. Та зрештою, мені подобається ця атмосфера, цей ритм, і ця кімнатка, і ті голоси, що долинають із сусідніх кімнат. Сьома ранку і восьма вечора, як за годинником, а між тим проміжком часу, чутно насвистування й щось наспівування сердешної дівчинки зі своїми планами, зі своїми мріями, зі своїми сподіваннями, бідолашної економки... Він повернеться пізно, а день великий. І якби ж я тільки відбивав вуличний ритм, а не лиш брезентову пелену сонця й тіні. Грайливо сховану за фіранками, все було б набагато інакше. Мені б не доводилось, щодень вигадувати нові пригоди про того чи іншого, щоб не так відчувати відсутність господаря. Він не засиджується біля нещасного люстерка, йому, можна сказати, байдуже, чи гарно я виглядаю у його комірчині, під тьмяним освітленням, і чи взагалі, мені це подобається. Його погляд колить мене, і авжеж він вимогливий. Він не говорить зі мною, та я це добре знаю. Бачу як він пнеться із тими дисертаціями, він хоче показати, що вартий більшого. Гризеться через те постійно. Та одного дня, він досягне того, до чого постійно так тягнеться, і тоді вже ніхто не посягне на лицарське коло його довіри... Його мрії дитячі по суті, я не знаю іншого життя окрім такого, як воно є. Можливо, я б теж був пустим якби у мене був інший господар, або ж зарозумілим, а то й нахабним. Я б міг перекривлювати свого власника чи стати з ним за компанію будь то гультіпака чи п'яниця. Але я вважаю себе цілком пристойним дзеркалом, із гарними манерами, щоб відповідати своєму господарю. Надіюсь, сьогодні Удача посміхнеться йому. Він страждає жахливою небайдужістю до цього неймовірного слова, тоді б і я став щасливим. Можливо, нас тоді чекатиме, новий дім, а мене б повісив у просторій кімнаті, де збиралися б наради. А я, як головний присяжний — головна частина, без якої не проводяться засідання. P.S, Ви не знаєте, але я уявила, що переді мною власною персоною Вінстон Черчилль. Молодний і середніх років одночас, наче це мав би бути, перший виступ у парламенті... І я б дійсно була горда знаходитись поруч із величною людиною. Спочатку, я планувала написати декілька творів, а зараз подумала, про людей, чиї біографії мене неймовірно захоплюють, і подумала, що на кожного б знайшлось криве відображення дійсності. Та чи змогла б я відобразити кожного з них, це ще питання. Бо, до прикладу, важко було б відобразити життя Тараса Чупринки й люстерка, практично неможливо й уявити під таким заломаним кутом... Та зрештою, мені подобається те, що вийшло, і на тому крапка.

О, любі, скажіть, що ви мене любите. Та, направду, я навіть не знаю чи хочу це чути. Ні, краще нічого не кажіть. Все завжди так спонтанно виходить, а я, страх, як не люблю коли зі мною таке роблять. Кажуть "випадковість", та я ж бо знаю що це не так! Нишпорки, я під прицілом? Справа в тому, що раз вже втекла, адже я більше не могла залишатися із ним. Це вище моїх сил контролювати себе саму. Єдине в чому точно була переконана, це те, що все трималося на тоненьких ниточках, де не існувало нас. Підлаштувала все, ясно, що сама. І краплі сорому не було. Навіть не шкодувала. Та коли повертається бумеранг, мені стає страшно... А коли мені страшно, я завжди втікаю, чому ж не зробити так само і тут? А може придумати якусь ошелешену історію? Але тоді б розгорілася розмова. Ні...ні...не зараз...не цього разу...мені цього не треба.