Сьогодні, як ніколи, повен зал... Музика, квіти, сльози, сміх, Я звісно радий бачити тут всіх, Але якби мені хоча б хтось сказав, Що маю підготувати слова, Для цих людей, щоб їхні сім'ї Не знали, що була війна, Та я так не вмію... Я воїн. Так, воїн, Скільки вже пройшло років, Скільки я вже бачив воєн, Та всеодно досі серед лав і рядів. Коли радів востаннє вже й забув, Такий шлях довелось обрати - Додому героєм прийду, А для сімей, яких лишив батька, брата, став ідолом і катом. Кажуть, що люди колись згорять від Сонця, Та вони скоріше потонуть у морі крові згаслих зірок, Бо по той бік тебе навіть не перепросять, Просто заплющать очі й натиснуть на курок... Є одна цитата, Через яку ми це ніколи не завершим: " Я не хочу в нього стріляти, Але й не хочу, щоб він вистрілив перший". І на свій не скромний вік Я страшнішого ніколи не чув і не бачив, Ніж коли після відвойованого клаптика землі Прислухаюсь і чую, як вона плаче... Повірте, ви ніде краще Не вивчите анатомію ніж тут Надіюсь, що ви цього не побачите, Я ж не зможу вже ніколи забуть. Більшої важкості не відчувала моя рука, Ніж бути піднятою після перемоги у боях, Навіть не навіюється страх, Що завтра на місці цих понівечених тіл можу бути і я. Найгірше - казати молодим хлопчакам, Що нічого страшного немає тут, Проте потім згадую, як був таким сам І страх проймав до оніміння рук. Тоді ненавиджу себе, як нікого, Бо брехати... старшині не личить, Вони скільки побачать... Та гірше цього, Можуть бути лише миті, коли закриваєш очі на їх холодних обличчях. Я всього себе поклав, Та вижив...неймовірна вдача, Кажуть, що за це я потраплю рай... Я потраплю в рай, бо пекло я вже бачив. Іноді розгортаються війни, Бо хтось просто хоче бути вільним І віддає своє життя за... За що не встиг таки сказать. У фільмах показують, як падає останній ворог І емоції... їх ніхто не стримав, Проте я не бачив ще нікого, Хто б піднімав голову, коли твої люди лежать поруч з ними. Війна ніколи не приносить нічого, окрім Ран, болі, страждань, Так би хотілося розповісти про це усім, Та не всі вони з нами, на жаль... Я воїн... Так, воїн, І спати спокійно я ніколи не зможу вже, Адже я скільки досяг... скільки накоїв... Скільки бачив і спричинив жертв. Тому мені нема чого радіти, Та я стояв за те, щоб кожен вірив, Що війни бувають лише в комп'ютерних іграх, А особливо, щоб у це вірили діти... Хоча це насправді не так зовсім, Це виглядає десь приблизно так: Комусь несуть каву і постіль І пальцем лиш під кулі направляє війська. Ми до чого дожились, Що з війни зробили грошовий мішок, Ми б могли змінити земну вись, Та на це б дуже багато життів пішло. Мені шкода однієї людини, А їх вже скільки полягло, Що у світі без батька залишила сина, Не одного й не двох... Треба ж смахаменутися люди, Вживатися нам разом треба, Бо колись місця не буде Всім нам навіть на небі. Як же ж болять ці рани, Проте ми дізнаємось через роки, Бо воїн і земля знає Про шрами... болі набагато більше в них. Як після такого вірити у Бога? Пробачте, я не можу вірити, на жаль, Адже всіх, хто вірив, немає нікого, Про це їх ніхто не попереджав... У мене вже сльози навертаються, Хоча це ніколи не личило мені, Але я посміхаюся, Що усміхався світ. Дякую всім, хто сьогодні тут присутній, Побачив вас і захотів знову жить, І запам'ятайте на майбутнє: Витрачайте час на близьких, бо не знаєш, коли його в тебе відбере чужий.