АЛХИМИК
"Всё, что не имеет конца, не имеет и смысла." (Ю.М. Лотман) Меня зовут Лоренцо Джамтарелло, Я в тысяча шестьсот седьмом году Рождён был. И зря ждёт котёл в аду. Смерть одурачил ловко и умело. Мою семью всю забрала чума, но Каким-то чудом выжить я сумел, И когда боль потери отревел, Попал в ученики я к шарлатану. Сеньор Луиджи слыл в миру плутишкой, Охочим до вина и женских чар. Лишь фокусам меня он обучал, Я ж коротал часы свои за книжкой. И древний фолиант прочёл однажды - Учебник алхимических чудес. Утратил аппетит, и сон, и вес, Ведь любопытство сушит хуже жажды. Мне грезилось о философском камне, Способном враз бессмертье даровать. Я к цели шёл своей за пядью пядь. Та миссия казалась так близка мне. Так, от распятья убежав к распутью, Случалось мне недосыпать ночей. Живя у алхимических печей, Мешал мышьяк то с серой я, то с ртутью. И вот однажды, верьте, иль не верьте, По истеченью нескольких годов, Был результат томительных трудов: Я изобрёл вакцину против смерти. Был счастлив я две сотни лет вначале: По миру ездил. Пил. Гулял. Кутил. Избавившись от временных мерил, Я закружился в вечном карнавале. Всем побывал: от лорда до паяца. Я выучил все в мире языки, Но стал всё чаще чахнуть от тоски: Знал обо всём, да не с кем пообщаться. Вдруг выродились страсти до страстишек. На свете жил как вечный арестант. Меня понять пытался только Кант. Я поделился парой с ним мыслишек. Гордыней переполнен был до краю. Ни сабля не пугала, ни курок. Ещё сто лет провёл в плену дорог. Чего искал? Да я и сам не знаю. Но и ко мне вдруг счастье прикоснулось. Иль Бог привёл, иль дьявол подтолкнул: Я на балет в театр заглянул, И жизнь моя тотчас перевернулась. Парила, словно ангел, балерина. Нежна, как белой розы лепесток. Сам Пушкин посвятил ей пару строк. Но мною увлеклась Екатерина Я был растоптан, скомкан и уменьшен. К её пуантам бросил целый мир! В груди плясало сердце - как сатир - При виде совершеннейшей из женщин. Судьба порой и бесу кажет милость. Так не был в жизни счастлив никогда, Как в миг, когда она сказала: «Да! Я беззаветно тоже в Вас влюбилась» Фанфарами запела патетично Душа. И тем весенним майским днём Я предложил ей вечно быть вдвоём. В реальности, а не метафорично. Узнав о самом страшном том секрете, Она, подумав, заявила: «Нет. С тобою буду ровно столько лет, Сколько Господь мне завещал на свете.» Жизнь потешалась, словно Арлекино. Я принял эти правила игры, И мы сплели в один наши миры, Тела и души. Вместе. Воедино. Когда она закончила карьеру, Полсотни лет в разъездах были мы. В час, когда жизнь клонилась до зимы, Мы перебрались к морю – на Ривьеру. Дары судьбы коварны и капризны. А смерть – всему последняя черта. Я видел, как увяла красота, Но я люблю и после часа тризны. Её не стало в марте на рассвете. Шумели волны. Начинался шторм. Мир плыл в тумане, словно хлороформ Таился на могильных роз букете. В предсмертный час так на меня глядела, Как будто не она, а я погиб. Лишь губ любимых дрогнул чуть изгиб, Сказав: «Люблю», - навеки онемела. Я проклинал ту прихоть Божьей воли, Что вспять не обратит теченье рек. Один и тот же дарит человек И счастья миг, и век щемящей боли. Я вновь побрёл по миру в одиночку. Поймёт меня лишь одичалый волк. Хоть сытно ел и одевался в шёлк, Лишь об одном мечтал – поставить точку. Я на Монмартре пил абсент с Ван Гогом, Кино смотрел я с братьями Люмьер, С Чайковским был в часы его премьер, И с Маяковским я корпел над слогом. В кругу искусства был я узнаваем, С Эйнштейном трубкой в Цюрихе пыхтел, С Шаляпиным дуэтом как-то пел, И с Чеховым беседовал за чаем. Я наблюдал, как был расчеловечен Земной наш шар в двух войнах мировых, Как метастазы вспышек боевых Планету сжали, и дышать ей нечем. Я знаю, Бог сюжеты повторяет. Видел, как смерть меняет свой мундир. Потом смотрел, как возрождался мир, Теперь гляжу, как снова загнивает. Вновь кто-то правит балом на манеже. Новый злодей, и площадной герой. Я как в метро - тащусь по кольцевой, А за окошком станции всё те же. Так и живу, привыкший к укоризне. Опять на звёзды пялюсь я в ночи, И думаю: у смерти есть ключи, Что открывают двери к смыслу жизни. Время мечты сжигает – как кострище. А счастье – прах, коль не с кем разделить. Момент заката сложно оценить, Если уверен - впереди их тыщи.
2023-02-10 07:07:36
1
0
Схожі вірші
Всі
Недоречне (UA)
жодної коми читай як хочеш бо мені байдуже я поет *** я поет тож спалюй все що було до мене минуле — нікчемне бо не існує я поет головний поціновувач твоїх забаганок пізнаю тебе і настане ранок коли ти більше не знайдеш ні мене ні моїх речей я поет тож закохаюсь у самий недоречний час з'явлюсь на твоєму порозі, увімкну джаз і спробую залікувати усі твої рани внутрішні відкриті або навіть рвані а потім просто видалюсь геть бо так хочеш ти я поет тому в мене жодної причини запам'ятовувати якісь адреса там де я був — мене не знайти хіба ж то не у тому краса? тому ми ніколи не програємо це знову я поет тож запитаю тебе про улюблену каву останню прочитану книжку і від чого у тебе безсоння я поет тож можеш відкрито про усі емоційні безодні я поет обожнювач невиконанних клятв що випливають у безмовні драми де слова вже до чорта до рами але потім відбиваються у твоїй голові голосами і не дають спокою я поет тож жонглюю цими дарами може маю талант від народження а може пишу від суму ночами я поет тож наповнюйся моїми речами поглинай мої всесвіти сьогодні за дешево а може і даром проти не буду я поет тож з головою пірнаю у смуток рахую зірки поки ти рахуєш добуток і відчуваю себе трохи інакшим от і все я знаю що ніхто нікого вже не спасе я поет тож ігнорую усі застереження пропускаю крізь себе всі твої твердження не замислюючись чи є в них хоч крихти правди бо я маю себе мені потрібно мати я поет що ніколи не підвладний течіі бо нічий ігнорую навіть свою самобутність бо вона маленький ручій і взагалі — вода повірю у щось — прийде біда я поет тож хочу — не ставлю коми а хочу — увійду у кому в надії зануритись у інші світи якщо загубиш мене то просто зітри із себе бо десь там мені краще я поет тож іноді благаю вимкнути сонце щоб настіж відкрити віконце і насолоджуватись темрявою зовні і у середині себе не хочу нічого світлого відійди від мене я поет тож насолоджуйся мною поки я поруч поки мені є що тобі розповісти бо я прокинусь і захочу залишити все без єдиної вісті я поет з вічно холодними блідими руками цілую тебе своїми губами с присмаком відчаю і зеленого чаю я поет я ніколи не закінчую тому не програю ні тобі ні життю я поет тож зривай з мене одяг але ніколи не побачиш роздягнутим в мене є шкіра та купа дивних сенсів що дуже стягують та з яких я не можу вирватись ти не допоможеш я поет з дуже поганим кровообігом та в цілому з втомленим виглядом можеш слухати мене або ні: мені все одно не стати прикладом у поезії хоча марную на це вже не перше життя і вічно забуваю на чому я зупинився і чому не зупинилося серцебиття але все одно продовжу розкидувати тут занадто недоречні речі ... тому нагадай я вже казав тобі, що я поет, до речі?
46
5
1169
Мої слова
Мої слова нічого не варті, але я більше нічого не вмію, Лише нестерпно кохати те, що згодом вб'є усі мої квіти. Те, що загубить мене і все, що я маю, викличе аритмію, Але віддам усього себе й обіцяю, що не буду жаліти. Бо завжди волів проміняти комфорт на більш вартісні речі. Запам'ятав назавжди: жалість до себе породжує лише порожнечу, Якщо життя чогось і навчило, то плести лише проти течії. Мої слова нічого не варті, але лунатимуть в тебе під вечір.
85
0
4151