Тече собі річка По своїй течії. Тече й забирає Думки її. Стоїть над водою Дівчина красна. Рожевії щічки, Лице, все ж, прекрасне. Синню очей Дивиться в воду, І думає сумно Про тодішню погоду. Бо ж, десь за місяць до того, Поїхав хлопчина рікою, На човні батьківськім, Рибалити ніччю темною. Рибалив, рибалив, та бац! Як грім серед ясного неба! Почалася буря. "Ні, будь ласка, не треба!" Та буря бушує, Водой на землю лляє, І хлопчину не чує, Та й лити так сильно не припиняє! Піднялися хвилі, А берег скелястий. Та човен потоне! На скелі нап'ятий. Побачивши це, Зірвалась із місця, Побігла як блискавка, Кричачи "Трясця!" Прибігла до берега... Бачить дощечки... Розбився той човен... Не залишиши від себе, ані трішечки... Дівчину ту красну Горе залило То уже не прекрасно, На чом гроші мав той хлопчина. Нема його душі У тілі втонулім. Лежить він не в пущі А в мулі дрімучім. Розридалась дівчина, Не може так жити! Попливла ж бо на острів, Щоб на тім світі богу служити. Пливла, припливла, Піднялась на скелю. Найвищая точка Була тут нею. Ревіла, ридала Красна дівчина, Раніше горя не знала, А тепер серце ниє. Реве, розривається. Батько вже вибіг, Біжить він до неї Щоб вона довідалася, Що час її ще не вибіг. Кинувся в воду Із скелі крутої, Скаламутивши воду Річки стрімкої. Пливе розривається, Серце ж бо ниє. Боїться, невстигне Врятувати житіє. Доплив він, Та вибіг... На скелю крутую... Біжить та й хвилюється... "А як не врятую?" Прибіг він, накинувся, З ніг повалив. "Треба спуститися!" Устами обронив. "Ні я не хочу! Не хочу тікати! На той світ я хочу! Із милим лежати!" "Доню, не треба! Ти ж і тут красна! Знайдеш, ще нового, І долю прекрасну!" Скотились вони По кручі похилій. "Ти ще побачиш мене! На моїй могилі!" Тягне за коси! Врятувать хоче! А причинна вперається! "Я із ним буду досхочу!" Пливуть же вони. Втопитись намагається. Набіть барани, Так не бодаються. Викинув на берег, Де матінка стоїть. "Доню, навіщо?" "Я там проживу багато століть!" "Вона ж бо причинная" Втрутився батько. "Блискавку зловить, Хотіла крутько!" Тиждень відсиділа, Й пішла до ворожки. "Де ж бо мій милий? Як з ним побалакать хоть трошки?" "Боюсь тобі відати, Та ти уже знаєш. Помер твій коханий, Не відвідавши бануш." "А як побазікати, З ним, хоч трішки? Усе я віддам! Навіть, як виростуть в мене ріжки!" "Є один спосіб... Та він не доречний. Отруту пропоную... Та гріх, то великий! То ж хлопець твій буде абрисний!" "Однаковісінько мені! Дайте отруту! Я з ним бути хочу! І зроблю все, щоб запонить пустоту!" На крик той батько прибіг. "Невже до ворожки пішла? Їй розум зовсім припік?" Майже пила вона зілля Та батька рука Розлила то безвілля. Взявши її коси, Потягнув до хати. "Вдома поговоримо, Створіння ти пихате" Пройшов місячний цикл, І сидить вона на березі. В думки поглиблена свої. На березі річки, Що забрала його тоді. Сидить та й думає, Думи гадає. "Може то й ще раз, Хай спробую я? Хай батько не вибіже, Мене не спиняє. Вирішу свою долю сама." Дивиться в небо, Збираються хмари. У формі лиця Страшної примари. "Гроза буде, По хмарам се видно. Страшная примара! Дивитись огидно!" Минула лиш мить, І як грім серед ясного неба. Кинувся батько із хати. "Ні, тільки не знову! Не треба!" На тім самім острові, На тій самій кручі, Стоїть та дівчина, І смерть вже неминуча! Блиск, грім, сильний удар! Куди вона поділась? Але цікавіше... Звідки там берізонька з'явилась? Згрішила тая дівонька, Спробой самогубства... Росте тепер берізонька На диво всьому людству... Тут же й батько не витримав, Втонув по дорозі... Хвиля накрила, На спасіння порозі. Бідная дівчина, Так і не дійшла до свого, А тепер та берізонька... Буде чекати його.