Сад серед душ
Хонна
Була то чаща, Що скидалася на сад. Були могутні то дуби, Що вважали себе грушами. І жила там дівчина одна Що виглядала так, Якою і була. Молода, руда, красива, З фігурою що прославляють всі поети. А художники ніколи б не змогли Відобразити краси її. Хоча зовні то була богиня, Всередині душі її був мрак. Вона була розбита, Вона чекала все на щось - На одну людину... Вона згадувала все її Вона ще пам'ятала. Хто він.. точніше ким він був. Її ніхто вже не кохав. Не міг. Бо в душі її був розлад Вона б хотіла закохатись і сама. Але все згадувала Його. Коли місяць сходить В небо без зірок. Дівчина сидить і дивиться угору. І мов би поруч з нею ще один митець замовк. Сидить, тримає її руку... Кінець історії цієй, Ще нам все не відомий. Ми просто дивимось на неї. Кохаємо її.. Але підійти ми поки що не можемо. Повинна тільки перший крок сама вона зробити...
2023-07-02 14:31:24
1
0
Інші вірші поета
Вишня Ἀφροδίτη (Афродита) Спогади минулих літ Παν - ὁ θεός ὁ ἤδη θνητός (Пан- бог, що вже смертний)
Інші поети
Mateo Torres
@mateo_adrian
Sophie
@DilaraAydin10
Схожі вірші
Всі
"Письмо ушедших дней"
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Привет , мой милый друг Забыл ли ты, как долго не писала , Прости ,но я хотела отпустить Всю слабостью ,что в себе искала . И может ты проник Моим письмом до дрожи Забыл ли мой дневник , Увиденный стихами одинокой ночи ... Об памяти прошедших дней , Ты не увидишь ни души порока Лишь слабый шепот чувств Уложенных строками тонко . Немой вопрос в глазах Оставлю с времям на последок Легонько холодом касаний уходя , Чтоб не запомнил запах пепла.
43
17
3092
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12780