- Можете мені більше розказати про ці вітри? Це ж по факту боги..

- Ну так, це чотири божества, що керують різними вітрами. Але що тебе дивує, ось що я не можу зрозуміти.

- Ну… Боги… міфічні істоти, їх наче не існує.

- А скажи мені Ікар, чи є в тебе докази того, що богів не існує? (і звідки він знає моє прізвисько…)

- Але в мене нема також доказів, що вони є.

І тут я знов згадав всю свою велику прогулянку, що почалась з знайомства з Гермесом, а закінчилась куштуванням винограду, що виростив сам Діоніс. Невже це все-таки реальність, невже я не сплю, невже давньогрецькі міфи – правда?

- Ну ось, ти й сам все розумієш, юначе (власник заїжджого двору опустив свою велику руку мені на плече) ми існуємо, просто небагато хто цього помічає. Але богам не можна розмовляти зі смертними, саме як боги. Тож вони й приймають вигляд звичайних людей (вони взагалі полюбляють жити у тілах людей), і вже так можуть з нами розмовляти.

- Стривайте, пан, так ви теж?

- Ні, я звичайний смертний, тільки одного разу я також як і ти побував на великій, та вельми цікавій прогулянці.

Він прибрав свою руку з плеча, подивився на неї, та була вся брудна, від моєї куртки, витер об свої штани, та відправив мене митись, кажучи, що: «твій молодий друг вже вийшов, і зараз вже спуститься.».

І насправді у цю ж мить зайшов Дарвін, чистий, розпарений і дуже задоволений.

Я пішов митись, надія, що хоча б у ванній кімнаті я не зустрінусь з якимсь Посейдоном…

Повернувшись через хвилин двадцять я побачив, як мій друг щось їв. Шинкар своєю чергою щось розповідав Дарвіну. Я підійшов ближче, сів за стіл, де мене вже чекала тепла юшка, схожа на суп, але з дивними м’якими хлібцями в ньому. Я подумав, що то гидота якась «Яка людина може накидати хліб у суп??». Але це виявилось тісто з соленим сиром. І ця юшка була неймовірно смачною. Я прислухався до розмови господаря цього мініатюрного готелю.

Десь далеко у лісі

Було справжнісіньке літо.

Цілодобово, цілороково

Там панувала тепла погода.

В тому лісі дім був без даху.

А у домі лише одне ліжко стояло.

Воно було теж дерев'яне,

Як і сама ця малесенька хата.

Хто ж оселився у лісі в горах,

Біля озера такого прозорого,

Як кришталева сльоза молодої,

Дівчини, що чиста своєю душею.

То була територія Пана,

Чоловіка з ногами козла.

Це король всіх сатирів - Він пан їх.

А його королівство - поля!

Пан панував над природою.

Тож він пан був всієї планети.

Його царство ліса, луги і поля

А іноді навіть все небо!

Всюди де є щось живе,

То царство великого бога.

Божества - що давно вже як смертний...

Він вже на порозі кінця.

Пан помирає, а з ним і планета,

Дика природа: луги, ліса, небо.

Винні тут люди..

Бо вони самі вже стали богами.

Вони вирішають долю планети.

Тож боги тепер не потрібні.

А Пан - то перша. революційна. жертва.

- Невже все настільки погано?

- І що це за історія?

- Це легенда. Тут у Карпатах дійсно десь є маленька хатинка, біля великого озера, серед лісу. Ця хатка не має даху., але ніхто не бачив цього чоловіка. Ніхто вже давно не бачив бога Пана.