"Головне – не перейти вулицю на той світ."
18 березня 2017 рік
Ранок 08:30
Один зі приємних ранків за останні кілька тижнів. Я прокинулась від променів сонця, які вже вкрили моє обличчя. Відкриваючи очі, я очікувала побачити свою квартиру із панорамним вікном у спальні, через яке щоранку так само пробивались промені. Але це всього лиш кабінет у якому, я вчора досить швидко заснула. Я не хотіла нічого робити, не пробувати знову кудись втекти, я просто бажала тишини та спокою.
Тоді, я згадала як в такі моменти відчаю та безсилля до мене приходила молодша сестра, сідала біля мене і жаліла. Вона була зі мною поруч до тих пір, поки я не починала посміхати і гратись з нею. Зараз, це зовсім не та Кіра, яку я пам'ятала. Вона дуже змінилась, стала такою ж черствою та бездушною, як і мої батьки. Її більше не можна обіймати і поцілувати, вона забула, що таке ніжність та любов до близьких...
Тільки зараз я усвідомила, що ніколи не робила сама себе щасливою. Я постійно бігла за останім вагоном потягу, намагалась бути кращою версією себе для когось, старанно працювала, можна сказати лізла з шкіри, щоб мої старання та успіхи хтось помітив - це була велика помилка. Всім плювати на тебе і на твої почуття, вони помічають лише себе. Всі зацікавленні в першу чергу власним благополуччям, плювати вони хочуть на тебе і твої трабли. Слід починати робити щось посправжньому для себе, тому я піднімаю дупцю і йду шукати істинну та їжу.)
- Клас, нарешті я щось перекушу.
Знайшла булочки з джемом, тіло все ще болить. Я вирішила не гаяти час та пошкутильгала на вулицю у пошуках живої душі.
-"Ей, ти куди пішла!?"- зненацька почула жіночий голос за спиною.
Оглянувшись назад я побачила жінку старших років, одяг якої був весь брудним.
-"Та, от шукаю Вас!"- вигукнула я.
-"Дуже цікаво. Ваша вчорашня вихідка нічого Вас не навчила? Захотіли знову пригод?! До речі мене звуть Кара."- сурово мовила жінка.
-"Мені потрібно поговорити з людиною яка мене сюди запроторила і це терміново! Ви в курсі, що це все незаконно!? Мене знайдуть і Ви усі сядете за грати! Я не маю наміру залишатися тут."- кричала я.
-"Мія, ти сама дозволила з тобою таке зробити. Учора проїжав Ден, але ти була не в стані для розмов, тому він поїхав. Сьогодні на тебе чекає багато роботи, тому швидко переодягнись."- показала пальцем на шафу .
"Тупе стерво."- подумала я, але взяла себе у руки.
-"Про що він хотів поговрити? Невже, випустити мене з цієї в'язниці?- голосно пробурмотіла я, преодягаючись.
-"Про це ти дізнаєшся сьогодні у ночі".- дуже дивна ухмилка не спадала з її обличчя.
-"Чому у ночі!?"-напружилась я.
-"Це найкращий час..."
-"До біса, мене задовбали Ваші загадки. Ви мені набридли." - я вже змирилась з усім, а ще розпланувала нове життя для себе, тому мене це уже не лякає.
-"Все дуже просто. Тільки ти не помічаєш речі, у яких можеш знайти відповідь. А тепер, пішли у сад."
Йшовши за Карою я роздивлялась на можливі виходи з цього зачарованого місця, але так і не знайшла. Уже смеркає, ми так довго провозилися у саду, але час пролетів дуже швидко. Я була дуже втомлена, але робота стала моїм психотерапевтом. Спокій на душі, сонце заходить за обрій, прохолодний вітерець допомагав мені йти далі. Все навколо завмерло, залишились тільки я і природа. Прекрасні відчуття. На жаль, я мусила повернутися в будинок, але так хотілось лягти на свіжоскошену траву, дочекатися зірок та відчувати такий потрібен кожній людині спокій.
-"Ти зголодніла?"- тихо спитала Кара.
-"Та у моєму животі суцільний переворот. Звісно хочу."
-"То йди прийми ванну, а я поки нам щось приготую. Там буде все необхідне для тебе і одяг теж."
Я так і зробила. Чомусь, мені почало подобатись грати за їхніми правилами. На тумбі лежало чорне плаття-міді. Цікаво, куди мене відвезуть цього разу... Не буду ж я у цьому платті по дому ходити.
"Запах, який важко забути... Лазанья... Мммм, тато колись часто нам її готував."- тихо я говорила про себе.
-" А зараз чому не готує?"- питала Кара.
-" Та це вже не так для нього важливо ."
-"Тобі личить ця сукня"
-"Дякую."
-"Сідай їсти поки все не охололо. Через 20 хвилин приїде Ден."