Залишившись один на один із своїми думками, я ніяк не могла зрозуміти, чому саме мені це все впало на голову. Буквально пару місяців тому, я вважала себе щасливою людиною у якої були друзі, сім'я та робота, а зараз я цілком нещасна. Такі думки переслідували мене по дорозі до дверей, у які вже ніхто не стукав... Я підійшла ближче і побачила лист, який хтось пропихнув через щілину у моїх дверях.

-"Що за хрінь"- подумала я.

Сперше, я вважала, що мені відправили заяву на звільнення. Але це був лист з підписом -"Errare humanum est", що з латині перекладається, як -"Людині властиво помилятися".

-" Спокійно, Мія. Спокійно. Це напевно якийсь жарт"- заспокоювала я себе.

Далі... Було сташно відкривати листа після цих слів, але я наважилась.

-" Я пам'ятаю все. Через 3 год на "Fisherman's Wharf",пірс 39".- все, що було написало на маленькому клаптику папері.

Я швидко відкрила двері і почала очима шукати людину, яка принесла його, але у коридорі було порожньо.

-"О, нарешті хтось згадав про мене, невже я комусь цікава. Побачимо, що з цього вийде..."- трішки із сарказмом говорила я про себе.

Я безроздумів почала одягатись. Чесно кажучи, я вже не боялась нікого та нічого. Не думала, що може зі мною трапитись, мені було плювати на себе. Дорога до порту займала 1,5-2 години, я мала встигнути.

Вечір 22:30

"Fisherman's Wharf" - рибальська пристань у районі міста Сан-Франциско (Каліфорнія, США), відомий як популярна туристична пам'ятка та місце відпочинку мешканців міста.

Прийшовши на Пірс 39, я жаліла, що раніше не приїхала сюди. Вогники вулиць, красиві вітрини магазинів і кафе, запах риби та повітря з ноткою морської води. Я точно не знала куди саме мені потібно йти і подумала:

-" Якщо їм або йому так треба, то самі мене знайдуть". 

Я прогулювалась по пірсу, оглядала катери та моторні човни, а в голові лише було одне питання.

-"Мене вб'ють сьогодні чи життя ще довго буде мене мучити?!"

Під час роздумів, яка ж віповідь буде, я відчула дотик чиєсь руки на своєму плечі.

-" Не торкайтесь мене!"- крикнула я.

Обернувшись, я побачила зовсім не того чоловіка, що сидів у кафе і ще більше налякалась.

-"Вибачте, я не хотів Вас, налякати. Мене прислали за Вами, пройдіть будь ласка за мною."- грубий чоловічий голос так ніжно мовив до мене.

Я довго дивилась на нього. Чоловік років сорока, ріст близько 185, одягнений у спортивний костюм та кросівки від фірми Addidas. Перша думка була, що мене хотів грабанути якийсь тупий гопнік, але на щастя ні.

-"Еммм... Ви, хто і хто прислав Вас за мною? Чому це я маю йти з Вами!?"- із тремчячим голосом говорила я.

-"Мія, я не можу нічого сказати. Ви, самі все побачите."- з такою ж ніжністю промовив чоловік.

-"Звідки Ви, знаєте моє ім'я?!"- це мене насторожило, бо ні чоловік з кафе, ні цей не знав мого імені.

-"Я зовсім немаю часу відповідати на ці питання. Ви, приїхали сюди, навіть не знаючи до кого і лише зараз задаєте собі і мені питання. Ви, вже зробили свій вибір."- вже із роздратуванням говорив він.

-"Щоооо? Який вибір? Ви про що? Я прийхала сюди тільки заради цікавості."- з ноткою страху, я ще продовжувала з ним розмову, але в голові уже прокручувався план втечі з порту .

Чоловік почав голосно сміятись, а через хвилину взяв мене за руку та потягнув до виходу з порту 39. Я пробувала вирватись з його рук, але все було марно.

-"Рятуйтееее!"- диким ревом я почала кричати.

Він закрив мені рота рукою і я вже не могла нічого вдіяти, окрім змиритись.

-"Так, Мія, так... Захотілось тобі пригод, надоїло жити. Сама винна..."- я прокручувала ці слова у своїй голові.

Того вечора у російскій рулетці я програла...