Сім місяців потому

— Доню, ти краще додому їдь, не вештайся по тім судам. Воно тобі треба? Сама ж днями скаржилася на біль у попереку, — бубніла в телефонній трубці мама. — Ще й на твоєму терміні…

— Ма, я прекрасно себе почуваю, не вигадуй, — тупцюючись із ноги на ногу біля сходів, що вели до головного входу одного із судів міста, Марія закочувала очі та переглядалася з Дімкою, не в змозі завершити розмову.

— А що лікар сказав? Ви давно в нього були? — не вгавала Тетяна Павлівна.

— Позавчора. Усе в порядку, ма. Вагітність перебігає добре, ніяких відхилень у розвитку немає, народжую за розкладом, тож, не хвилюйся, — прослідкувавши, як Кузнєцов нервово позирав на годинника та на стоянку неподалік, поквапилася розпрощатися: — Мамусь, ввечері тобі зателефоную. Зараз маємо йти.

— Добре-добре, — знехотя згодилася жіночка. — Моєму дорогенькому Дмитрику привіт. Успіху йому, нехай там усіх порве.

— Угу, — видихнувши, Марія відключилася.

Настільки близькими з мамою, як останнім часом, вони ніколи не були. Тетяна Павлівна як дізналася, що дівчина йде зі сцени заради Дмитра та вагітності, ледь не до стелі стрибала, так раділа новинам. Ще б, певно, не надіялася, що недолуга донечка колись схаменеться й заведе сім’ю. Та й із ким? З її улюбленим зятем Кузнєцовим.

Після повернення Діми до Києва, коли він трішки устаканив справи, розірвав попередній договір на продаж землі та майстерні, вони разом поїхали до рідного міста, щоби сповістити батьків про зміни в житті. Попри острах Марії, обидва сімейства сприйняли новини доволі позитивно. Шевченки були щасливі, що, нарешті, влаштували доньку. Кузнєцови обурилися, коли взнали в новій обраниці Діми давню наречену-втікачку, та скоро змирилися, побачивши, що їхній син щасливий та зав'язав з відлюдництвом.

Ще через декілька тижнів побралися, й тепер дівчина офіційно була Марією Кузнєцовою. Вона не хотіла затягувати до моменту, коли живіт округлиться, щоби не пліткували, що вийшла заміж через вагітність, а Дмитро не жадав зайвої уваги, тому зійшлися на простій церемонії без гостей та хитромудрих нарядів.

Коханий, як і обіцяв, на весіллі був у костюмі, Марія в доволі скромному білому коктейльному платті. Розписалися, відсвяткували вдвох у непримітному ресторанчику столиці та й поїхали в Карпатський будиночок на медовий місяць. Деякий час провели там, насолоджуючись один одним та природою. Дякувати, вагітність проходила добре, тож, необхідності постійно находитися під наглядом лікаря не було.

У селі пару разів зустріли Валентину. Та, помітивши обручки на їхніх пальцях та вже примітний живіт Марії, покривилася та й відстала, перемикнулася на іншого нежонатого мужчину.

Майстерню Кузнєцов залишив, чому сім’я Лемішів були дуже раді. Вона, взагалі. Зустріли, як рідних. У момент привітання дівчина зрозуміла, що отримала в обличчя їхньої сім’ї ще одних батьків, готових завжди підтримати та прийти на поміч у скрутний момент.

Марія за короткий час так звиклась із карпатським життям, що не хотіла повертатися до столиці. Та цього разу був непохитний Дмитро, бо уже в нього залишилися зобов’язання перед Божинським. Потрібно було готуватися до судової справи, у яку в'язався за власним бажанням. Як не дивно, коханий прийнявся за роботу повний ентузіазму. Коли почалися перші розгляди, ходив на суди з такими захопленими очима, що дівчина дивувалася, як він на стільки років примудрився кинути юриспруденцію.

На сьогодні було заплановане останнє засідання, на якому не лише оголосять вирок Святославу, і він або залишиться собою, або втратить усе, а й Дімці, як адвокату. Марія не могла пропустити цього й одразу викликатися прийти та підтримати коханого.

— Де той клятий Божинський? — подивляючись на годинника, бурчав Кузнєцов. — Ми маємо бути всередині. Невже в останню мить вирішив злитися? Нащо тоді стільки місяців морочив мені голову…

— Дім, мама тобі привіт передавала та успіхів побажала, — привертаючи увагу, покликала Марія, погладивши великого живота.

— Ага, дякую, — побіжно блиснувши очима в її бік, виглядав на дорогу, ніби міг пришвидшити появу Святослава.

— Дзвонити не пробував? — з насмішкою нагадала.

— Пробував, не відповідає, — скривився Дімка.

— Ой, — зойкнула від чергового поштовху малечі, яка сьогодні була особливо активною. Мабуть, теж за татка переймалася.

— Що? — чоловік повернувся та, в декілька кроків опинившись поряд, поклав руку на живота, стривожено вточняючи: — Мала ніяк не вгамується?

— Є в кого, — підморгнула Марія, відчуваючи, як дитина заспокоюється від одного дотику Дімки.

— Але, здається, вона більш слухняна, ніж її мамуся, — прокоментував коханий, не отримавши жодного удару. Чмокнув дівчину у висок.

Попри острах Кузнєцова отримати в особі дитини другу норовливу Маруську, у них все-таки буде дівчинка. Дімка коли дізнався, на крилах літав, так радів. От тобі й серйозний мужчина.

— Здається, ось і Слава, — прослідкувавши, як на стоянку заїхало знайоме авто, прокоментувала Маша.

— Нарешті, — повертаючи собі серйозність, Дмитро повернувся у той момент, коли Божинський вискочив з машини й швидким кроком направився до них.

— Де тебе, у біса, носить? Там без нас зараз усе почнуть і все закінчать, залишишся з голим задом, — замість привітання спалахнув, простягаючи руку для потискання та побіжно оцінюючи прибулого.

Виглядав продюсер перелякано та розхристано. Піджак, перекинутий через плече, рукава сорочки засукані до ліктів, краватка послаблена, волосся на голові скуйовджене. В такому неподобному вигляді чоловік не дозволяв собі ходити й вдома, не кажучи вже, щоби з’явитися так до державної установи.

— Не питайте! — кивнувши Марії, на ходу відзвітував чоловік. — Це капець якийсь! Якщо так піде, я з тобою ніколи не розстануся, — скривившись, вказав на Кузнєцова.

— Я, взагалі, розраховую виграти сьогоднішній суд, — осміхнувся Діма, покрокувавши до будівлі.

— Сьогоднішній так, але з такими темпами новий не за горами, — буркнув продюсер.

— Славо, куди ти знову вляпався? — не відстаючи від чоловіків, втрутилася Маша.

— Та що, виїхав спеціально завчасно, — розмахуючи руками, активно та голосно ділився Божинський. — Їду собі в районі Контрактової, нікого не чіпаю, думаю, зараз встигну ще пообідати. Та де там? Де й взявся якийсь пацан-безхатько та прям під колеса — шубовськ!

— Ти збив людину? — приголомшена дівчина аж завмерла посеред коридору. — Він хоч живий?

— Та живий, що з ним станеться, — невдоволено відмахнувся. — На таких, як на собаці, заживає. Та довелося везти до лікарні, не кидати ж там.

— Ну ти даєш, Святославе, — поплескавши продюсера по спині, пирхнув Кузнєцов. — Містер везіння власною персоною.

— Це все через тебе, — стряхнув плечем, скидаючи Дімину руку та звертаючи до сходів. — Все життя під уклін після твоєї появи.

— Ну так, ну так. Я мовчу, що там у мене пішло під уклін після твоєї появи колись, — їдуче, але вже без злоби підколов Кузнєцов.

Слава щось огризався й ці двоє весь останок шляху до залу суду сперечалися. Марія подробиць не чула. Махнула, щоби не чекали її, бо так швидко підійматися не могла, а затримувати не стала. Втім, як би не гиркалися, здогадувалася, що в більше це не виллється. За останні місяці завчила їхні звички. Не сказати, що чоловіки стали друзями чи товаришами, але саме в такому стилі спілкування, здається, знайшли спільну мову, чому дівчина була несказанно рада.

Це засідання, на якому Маша була присутня вперше, пройшло вдало. Їй сподобалося спостерігати, як коханий вправно володів всіма юридичними тонкощами та відбивав будь-які атаки прокурора та юриста протилежної сторони.

Суд вони виграли. Продюсерський центр, котрим так жадав заволодіти нахабний Степанько, залишився у Божинського. А Діма, як не цурався, отримав свою хвилинку слави, бо резонансна справа не пройшла повз журналістів. Не кожного дня відомий продюсер судився за власний бізнес. Вже на виході з залу їхню компанії атакувала преса.

— Святославе, які Ваші враження від суду? Що плануєте робити далі? — сходу налетіли репортери, мов шуліки.

— Працювати, дякувати, у мене нічого не відібрали, — сунувши руки в кишені, мов лінивий кіт відізвався Божинський.

— Але як? Подейкують, Мір'ям від вас пішла і…

— Так он же вона! — вигукнув хтось із натовпу, примітивши дівчину з Дмитром, коли вони намагалися прошмигнути повз.

— Мір'ям, Ви зникли з екранів. Правда, що після одруження та вагітності Ви пішли від продюсера Божинського? — усі камери та мікрофони одразу перемикнулися на неї.

— Що плануєте робити далі?

— Хто Ваш обранець? Ходили чутки, що він жив в лісі, як дикун?

Маша розгубилася. З моменту вагітності їй дивом вдавалося уникати спілкування з журналістами. Чутки про її персону ходили різноманітні, видання майоріли заголовками, що співачка Мір'ям вагітна та вийшла заміж. Особливо пронирливим газетярам вдалося вихопити декілька кадрів з нею та Дімкою вулицями міста. Але не більше. Сьогодні дівчина наче повернулася в минуле, від якого за цей час відвикла. Вперше за довгі роки вона не знала, як поводитися перед камерами.

Малеча знову почала штовхатися, викликаючи не надто приємні спазми внизу живота. Лиш коли відчула, як на плечах підбадьорливо стиснулися Дімкині руки, Марія прийшла до себе та відкрила рота, щоби поставити всіх на місце, як із боку обізвався Святослав:

— Панове, прошу! Ніхто нікуди не пішов. У Мір'ям вимушений перерив у кар'єрі, але в нас усе добре. Мір'ям в особі Марії Шевченко була, є і залишається зіркою продюсерського центру Божинського, — усміхнувшись, зиркнув на пару. — Точніше, уже в особі Марії Кузнєцової. Щодо її обранця — він стоїть перед вами. Якщо цей шановний адвокат, котрий щойно врятував мене від банкрутства, схожий на дикуна, вважайте його дикуном.

— Що це значить? — користуючись тим, що увага преси повернулася до продюсера, пошепки здивувалася Марія, обертаючись до коханого. — Ми ж порвали контракт.

— Марусь, — окреслюючи контур дівочого обличчя, радо зізнався: — Ми з Божинським домовилися, якщо я виграю цей суд, він не буде відбирати в тебе ім'я та репертуар. За бажання та можливості ти зможеш записувати пісні та зрідка виступати на сцені.

— Але як? — округлила вражено очі. — В мене зв’язки, я не зможу нормально співати.

— Це на випадок, раптом щось зміниться. Тим більше на останньому прийомі лікар сама казала, що є шанс спробувати відновити голос після народження малої.

— І ти на таке погодився? — недовірливо вточнила, не вірячи власному щастю.

— Ти ж зради мене погодилася кинути все й, навіть, уподобала Карпати, тож…

— Типу компроміс? — усміхнулася задоволено.

— Щось на кшталт того.

— Дімка, ти найкращий, — піддаючись уперед, щоб обійняти коханого, раптом скрикнула, відчувши, як потягло внизу живота. І ці судоми мало нагадували прості поштовхи дитини.

— Марусь, що? — занепокоєно заметушився Кузнєцов.

Дівчина, згадуючи настанови гінеколога та курси молодих мам, де детально розповідали й про відчуття при переймах і про перші дії під час них же, ошелешила:

— Здається, я народжую!

Це були найгірші дванадцять годин у житті Марії. Вона не пам'ятала, як дісталися лікарні. Не пам'ятала обстеження та як її відправили в родильне відділення. Зате пам'ятала, як кричала, що все пологове на вухах стояло. Попри те, що вагітність пройшла доволі успішно, наостанок малеча додала клопоту, розвернувшись сідничками.

Дівчина благала лікаря-акушера зробити їй кесарів, аби не мучитися. Проклинала Кузнєцова за те, що він її до такого довів. Клялася, що це її перший і останній раз, стверджуючи, що більше не дозволить Дімі себе торкнутися. Звала його та проганяла, не бажаючи, щоби коханий бачив в такому стані. Але всі ці муки забулися, лиш отримала на руки маленький рожевий зморщений комок, котрим була їхня донечка. Материнський інстинкт, який так боялася не відчути, з перших хвилин оповив хвилею тепла та ніжності до нової людини.

— Це наша мала? — коли все закінчилося й Діму покликали до палати, пошепки запитався, позираючи з трепетом на дитину, яка лежала на грудях Марії.

— Здається, що так, — переводячи очі з крихітного обличчя до коханого, слабо посміхнулася.

— Вона така крихітна. Можна? — оглянувшись до медсестри, що крутилася поруч, перепитав перш ніж протягнути рук до маленької.

— Звісно, — закивала жіночка, допомагаючи взяти чоловікові дитину.

— Здурити можна. Це наша донечка, — усе ще з острахом тримаючи малу, видихнув Дмитро. На його обличчі сяяла щаслива посмішка. Зі сторони з такою крихіткою, яка поміщалася на його долонях, він виглядав справжнім велетнем. — Марусь, дякую тобі. Це просто неймовірно…

— Неймовірно було народжувати її всю ніч, — не втрималася від їдкого коментаря.

Пропустивши зауваження мимо вух, Дімка просто світився. Йому дуже пасувало бути батьком. Він був таким ніжним та турботливим. За цим чоловіком вже точно, як за кам'яною стіною — нічого не страшно.

Дивлячись на своїх коханих, Маша вкотре запевнилася, що зробила вірний вибір. Краще бути не могло. Навіть ті п'ятнадцять років, певно, були її шляхом до цієї миті.

— Ім’я вже обрали? — порушуючи ідилію, запиталася медсестра.

Новоспечені батьки переглянулися, згадавши, що так закрутилися і не придумали, як назвати малу. Перш зійшлися на тому, що безглуздо заздалегідь підбирати — коли побачать малу, зрозуміють, як має бути.

Так і сталося. Дімка, з любов’ю розглядаючи крихітку, недовго гадаючи, запропонував:

— Ева.

— Ева? — пробуючи на смак, Марія замислилася, підставляючи ім'я до прізвища та по батькові. Ева Дмитрівна Кузнєцова. Наче нічого так звучить, але ж… — Чому саме Ева?

— Вона дала нам нове життя, — поглянувши на Маруську, зі щасливою усмішкою обґрунтував Діма.

Дійсно, Ева — їхнє нове щасливе життя, що зв’язало дві долі разом.

Тепер Марії назад точно ніяк. Точка неповернення пройдена.