Марія так і сиділа в вітальні на дивані біля каміна, розмірковуючи про свій вибір в минулому та його наслідки, коли почувся стукіт вхідних дверей. Дівчина навіть стрепенулася, прикидаючи, коли встигла проґавити Дімку. Але слідом за шумом пролунав жіночий голос, що наближався:

— Дмитрику! Ти вдома? Я тобі принесла вареничків. Свіженьких, із сиром. Як ти любиш...

Що це ще за «Дмитрику»?

Двері широко відчинилися, у вітальню ввійшла незнайома жіночка та так і змовкла на півслові, остовпіла. Маша теж обімліла, з подивом глянувши на несподівану гостю, якою виявилася пані приблизно її віку, може на кілька років старше. У білому пальті з вишитим яскраво-червоним орнаментом уздовж подолу, з пов'язаною на голові червоною хусткою в стилі а-ля Солоха і з обмотаним білосніжною серветкою тазом горезвісних вареників у руках. Така собі типова українська господиня з пишними грудьми й не менш пишним, як Кім Кардаш'ян, задом. Цілком собі миловидна, можна навіть сказати симпатична, але на смак Шевченко, простакувата.

— А ти ще хто така? — безцеремонно пирхнула гостя, відриваючи від німого оцінювального споглядання.

— Те саме можу запитати й у Вас, — підіймаючись з дивана, Маша склала руки на грудях, немов обороняючись.

— Діма вдома? — не вважаючи за доцільне відповідати, жінка без попиту рушила вглиб кімнати та, скидаючи голову до сходів, голосно покликала: — Дмитрику, я прийшла!

— Пані, не треба так волати, — підійшовши ближче та поклавши руку на плече незнайомки, Маша жестом спробувала її спровадити. — Нема там Діми.

— Зрозуміло, — змірявши агресивним поглядом Шевченко, незнайомка круто розвернулася і попрямувала на кухню.

Маша слідувала за нею по п'ятах. Спостерігаючи за там, як по-господарськи жіночка орієнтувалася в будинку, напрошувалися певні висновки. І лиш одне припущення, що Дімка може крутити з цією панночкою, викликало неконтрольовану хвилю обурення. Ну де Кузнєцов, нехай трішки й потріпаний життям та здичавілий, але все такий же сексуальний, і де ця сільська господиня…

— Батюшки! — вигукнула гостя, поставивши тазик на обідній стіл і повернувшись до місця ранкових пригод Марії. — Це ти тут срач розвела? — Підчепила виделкою один з нещасних кривеньких оладок, охнула. — Який жах! Ти, дійсно, вважаєш, що Дмитрик буде таке їсти?

— Жіночко, яка Вам різниця? Хто Ви взагалі така? — впершись руками у боки, осміліла Марія.

Можливо, дівчина зараз і не права, не варто втручатися в життя Кузнєцова, але безцеремонну появу і зневажливий тон цієї ефектної сільської дамочки Шевченко терпіти не збиралася.

— Мені б може і не було різниці, — відкидаючи гидливо вилку, нова знайома пирхнула: — Та переживаю за Дмитрика. — Знову оцінюючи Марію, крізь зуби уточнила: — Звідки взялася?

— З Києва, — несила чинити опір надто рішучому тону, видихнула Маша.

— Худа ти якась, — констатувала факт незнайомка, безсовісно розглядаючи дівчину та показуючи всім своїм виглядом гидливе ставлення.

Хотілося відповісти якоюсь шпилькою, що вже до форм цієї дамочки їй, Марії, звичайно, далеко. Та слова так і застрягли у горлі, не в змозі бути відтвореними. Сам факт появи цієї панночки, явно не чужої Дмитру, вибив Шевченко з колії.

— Десь я тебе бачила, не можу згадати де… — поки Маша стояла, позбавлена дару мови, продовжувала дивуватися мадам. — Обличчя надто знайоме...

— Мм, боюся ми навряд чи могли зустрічатися раніше, — воліючи чи не вперше за довгий час не хизуватися своєю популярністю, огризнулася дівчина. — Дуже різні у нас… кхм… сфери діяльності.

— Боюсь і уявити, яка у тебе сфера діяльності, — презирливо фиркнувши, жінка круто розвернулася і пішла геть із кухні.

— Взагалі, що Ви собі дозволяєте? — повертаючи собі колишню зухвалість, гукнула Шевченко, кинувшись слідом. — Шастаєте тут, наче у себе вдома!

— Батюшки! Я навіть пояснюватися перед тобою не стану, — завмерши на порозі, ймовірна суперниця обернулася, — Бо ти тут ніхто і звати тебе ніяк! Ким би ти не була для Дмитрика, ти підеш, а я залишусь. Ось і вся різниця між нами.

Незнайомка говорила отруйно, на емоціях. І явно того не відаючи, била жорсткими словами в ціль, повертаючи Машу з неба на землю. Дійсно, пані на сто відсотків права. Шевченко тут, вочевидь, не назавжди. І якщо зовсім відверто дивитися на перспективу, як би не стверджувала протилежне, рано чи пізно доведеться звідси звалити. В неї все життя в столиці, губити себе в такому молодому віці в цій глухомані дівчина не збиралася. А от Дімка залишиться. Сам же говорив, що йому тут подобається. І ця дама в білому зі своїми варениками та широким пишним задом теж залишиться.

П'ятнадцять років нарізно з Кузнєцовим не варто списувати з рахунків. Нерозумно вважати, що він стільки часу тримав целібат. Це було б навіть дивно…

— Дмитрику! — опинившись у коридорі, на весь голос покликала суперниця.

— Господи, чого ж так репетувати? — прикривши машинально вуха долонями, обурилася Марі.

— Діма, ти де?! Ді-і-ма! Ко-о-тику!..

Котику? Очі Маші на лоба полізли. Ще цього не вистачало. Та повторний вигук замовк на півслові. Слідом за скрипом дверей майстерні долинув чоловічий голос:

— О, Валюш, привіт. Що ти тут робиш?

— Валюша, значить, — процідила крізь зуби Шевченко. — Спочатку котик, тепер ще й Валюша. Здуріти можна!

— Дмитрику, а я тобі вареничків принесла, — міняючи тон на добродушний, защебетала Валентина.

Виглядаючи з-за спини нової знайомої в коридор до Дімки, Маша жестом спробувала показати йому, що не в захваті від присутності сторонньої вдома. Але Кузнєцов чи то не бачив, чи спеціально вирішив подражнитися, навмисно люб'язно розмовляючи зі своєю подружкою.

— Валюш, ти золото, — протираючи сонні очі, чоловік ступив назустріч жінці й коротко цмокнув ту в щоку на знак подяки. — Не повіриш, але я вже днів п'ять мрію про твої вареники. — Миттю зустрічаючись поглядом з Марією, добив: — Сьогодні вони мені навіть снилися.

— Ось бачиш, я як знала… — зашарівшись, зраділа Валентина. Але незабаром спіймавши, куди глянув Діма, обернулася до Маші й вже жорсткіше уточнила: — Дмитрику, ти не познайомиш мене зі своєю гостею?

— Так, Дмитрику, — склавши руки на грудях, підтакнула Шевченко, повторюючи ті ж слова: — Ти не познайомиш мене зі своєю гостею?

— Ем... — на секунду завмерши у ступорі, Кузнєцов швидко знайшов вихід із незручної ситуації, повертаючи розмову в більш мирне для себе річище: — Пані, до чого ці формальності? Встигнете ще познайомиться. Це моя давня знайома — Марія, — вказуючи рукою на Шевченко, і тут же повертаючи увагу Валентині: — Краще скажи мені, Валюшка, — підходячи до своєї пишногрудої подруги, обняв за плечі, — Де твої славнозвісні вареники? Я голодний, як вовк!

— На кухні, — зустрічаючись очима з Марією, — як завжди.

— На кухні, значить… — підштовхуючи жіночку до потрібного приміщення, про себе пробубнив Кузнєцов. Пройшовши повз Марії та зустрівшись з безладом, який вона влаштувала, та з тарілкою обвуглених млинців, скривившись, простогнав у голос: — Мені здається, це не надто схоже на вареники.

— Я готувала тобі млинці, — ловлячи на собі лихий погляд Валентини, визнала своє чергове фіаско Шевченко.

— Мм, супер, — стиснувши губи, без ентузіазму відгукнувся Діма. Впіймавши, нарешті, очима тазик з пишними гостинцями, вихопив один і почав уплітати за обидві щоки, радісно примовляючи: — Валюша, я казав, що ти диво?

— Їж, любий, а то схуд весь, — відсуваючи стілець, Валентина по-господарськи сіла за стіл. — У тебе сметанка є? Я забула принести.

А Марію від цього «любий» аж перетрусило. Що в біса коїться? Звідки ця фамільярність?

— Не варто, не турбуйся, — закидаючи в себе вареник за вареником, з повним ротом бурмотів Дмитро. Обернувшись до Маші, яка так і стояла посеред кухні, наче неприкаяна, запропонував: — Іди спробуй, такої смакоти ти у своїй столиці не скуштуєш.

— Я не їм борошняного, — переводячи зір із Кузнєцова на суперницю, рипнула зубами Шевченко.

— Воно й видно, – поблажливо посміхнулася Валентина. — Але тут такі не виживають, вітром знесе, моргнути не встигнеш.

— Дякую за турботу, якось сама розберуся.

Марія хотіла розвернувшись, вильнути хвостом та втекти, щоб не бачити й не чути воркування Кузнєцова з цим селом, але, споглядаючи з якою зневагою жіночка роздивлялася бардак на кухні та нещасні млинці, Шевченко психанула. Сильно так психанула. Вхопивши тарілку зі своїми кулінарними шедеврами, висипала все у смітник, а посуд з гуркотом кинула в раковину. Намагаючись не вслухатися в коментарі Дімкиної подружки, включила воду і почала відмивати посуд.

Весь цей час, поки була зайнята миттям, дівчина відчувала на собі пильну увагу суперниці. Їй хотілося крізь землю провалитися. Але бажання довести цій Валюші, а насамперед Кузнєцову, що вона, Марія, теж на щось здатна, переважало.

Гримаючи посудом, Шевченко не відразу зрозуміла, як Валентина зазбиралася додому. Чи то зазбиралася не з власної волі, а з подачі Дімки. Оскільки закінчивши зі сковорідкою й обернувшись, дівчина побачила доморощену Кардашьян вже на порозі. Вона з жалем підглядала на чоловіка, а він же непохитно підштовхуючи ту до виходу, примовляв:

— Валюша, давай іншим разом. У мене сьогодні роботи не початий край. Хотів ще до Трохима за шкірою змотатися…

— То може я зачекаю, разом підемо? — з надією запропонувала.

— Валюш, давай я краще до тебе сам потім зайду. Після Трохима.

Останній аргумент спрацював беззаперечно. Валентина, обернувшись наостанок до Марії, гукнула:

— До побачення, давня знайома Дмитрика.

— Чао-какао, — махнувши рукою, усміхнулась Шевченко, коли жіночка разом із Кузнєцовим зникли за дверима.

Цікавість підштовхувала піти слідом і простежити за прощанням чоловіка з цією панянкою, та гордість не дозволяла навіть з місця зрушити.

Що він сказав цій Валентині, що вона раптом збиралася додому? І чому вона так нахабно шастала по будинку? Що мав на увазі Дімка, обіцяючи зайти в гості? Хоча тут навіть гадати нічого, й так все ясно.

Відчуваючи неконтрольовану агресію щодо цієї недокардаш'ян і до самого Кузнєцова, Шевченко підійшла до тазика з варениками. Піднявши серветку, нахилилася й принюхалася. Вареники, як вареники, нічого особливого. Жирні, пухкі, явно зроблені на пару та залиті через верх розтопленим вершковим маслом. Жах!

Притулившись спиною до стільниці й склавши руки на грудях, Марія чекала повернення Діми, але той ніяк не йшов. На вулиці загавкав Лютий, вхідні двері знову стукнули, сповіщаючи про повернення чоловіка, але на кухні він так і не з'явився. Почекавши ще хвилин із десять, Маша рушила на пошуки Кузнєцова. Розуміла, що не має права влаштовувати йому допит, та чортова злість і щось схоже на ревнощі не дозволяли спустити все на самоплив.

Як дівчина й припускала, знайшла Дімку у майстерні. Влаштувавшись на дивані, він сидів, закинувши ноги на стіл, одну на іншу, і швидкими впевненими рухами полірував краї шкіряного гаманця чимось, типу наждачки.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — обурено пирхнула дівчина, привертаючи до себе увагу.

— А повинен? — не дивлячись на Шевченко, чоловік і бровою не повів, продовжуючи своє заняття. Так, наче його навіть бавила ситуація.

— Хто це така? — уперши руки в боки, з претензією видала Марія.

Походила на ревниву дружину. Сама на себе за це сердилась, але пригальмувати вже несила. Їй було дуже важливо зрозуміти, чи значить ця Валентина хоч щось для Дмитра. Для її, Машкиного, Дмитра.

— Так це ж Валюша, — сказав, як відрізав. Але подробицями ділитися не поспішав, розтягуючи власне задоволення через злість дівчини.

— Валюша, значить, — повторила, скривившись, а про себе подумала: — Та це не Валюша, це ціле Валюшище.

— Не всім же треба морити себе голодом заради кадру, — крива усмішка з’явилась на обличчі Кузнєцова.

Тільки після його коментаря дійшло, що про Валюшище вона сказала вголос. Ну й нехай знає, що Маші не подобається ця жіночка! Тож мучитися у здогадах і не ставити наступне питання було навіть безглуздо.

— І хто вона? — пройшовши вглиб майстерні, зупинилася навпроти Дмитра, запитально вп'ялася в нього очима. Зараз їх розділяв лише невеликий стіл.

— Жінка з найближчого селища. Одружити мене на собі хоче, — наче само собою зрозуміле, пояснив чоловік.

— Як це? А ти?

— Іноді замислююсь, але швидко минає, — посміхнувшись, швидко глянув на Марію. — Зручніше, коли вона зрідка приходить, ніж жити з нею на постій. Як уявлю, що цілодобово поряд буде хтось — гидко стає. Тому поки що просто користуюсь її добротою. Готує вона смачно, їжу регулярно носить. Прибрати допомагає, попрати іноді.

— Давно так?

Від цинічної заяви Діми Шевченко набурмосилася. Вона припускала, що все пахне закоханістю з боку недокардаш'ян, але щоб Кузнєцов нахабно користувався нею, це якось занадто... Хоча так набагато краще, ніж якби чоловік серйозно замислювався про стосунки з Валентиною, або, не дай боже, мав із нею щось спільне. Але думка, що її, Марію, на відміну від сільської пані, Кузнєцов свого часу ладен був щохвилини бачити поруч, гріла душу. Та й зараз, може й без великих радощів, та терпить, не проганяє.

— Років п'ять так точно заходить, — пересмикнув байдуже плечем.

— Це все заради одруження? Вона, наївна, вірить, що щось вийде?

Запитання злітали з губ швидше, ніж встигала їх обдумати. Не їй судити, коли сама п‘ятнадцять років співмешкала без шлюбу і будь-яких зобов'язань зі своїм продюсером.

— Не тільки. — Нарешті відклавши роботу вбік, скинув ноги на підлогу і, піддаючись уперед, глянув на Марію: — У глушині, уяви собі, теж сексу хочеться. І їй, і мені.

— Тому ти обіцяв до неї зайти пізніше?

— Чому б ні, — підморгнув та став на ноги, нависнувши над Марією сантиметрів на тридцять.

— Тобто ти справді збираєшся сьогодні йти й трахати цю бабу, коли в тебе вдома є я? — скидаючи голову, щоби бачити вираз обличчя цього незносного чоловіка, дивувалася дівчина.

— Фу, як грубо, — награно поморщив носа та звів брови чоловік.

— Не корч з себе невинного хлопчика, — тупнула ногою Шевченко, ледь стримуючи гнів, котрий неконтрольовано ліз на поверхню. — Я тобі поставила питання! Ти збираєшся сьогодні до цієї жінки?

— Чому б ні, — як запрограмований повторив Дмитро, обминаючи стіл і опиняючись зовсім поряд з Марією. Вдивляючись в очі, поцікавився раптом захриплим голосом: — Чи ти мені пропонуєш себе?

Питання було провокаційним. Воно вибивало з рівноваги та геть-чисто позбавляло кисню. Все нутро буквально кричало про згоду. Що так, дівчина давно готова з ним переспати! Що вона, в біса, тільки про це і мріє!

І зараз, дивлячись на підтягнуте мускулисте тіло Дімки, думала лиш про одне — як він здатний її розпластати посеред столу і віджарити. Та правила пристойності гальмували всі шалені фантазії, ставлячи їх на паузу. Замість того, щоб погодитись на сороміцьку пропозицію, дівчина, задихаючись від обурення, виплюнула:

— Ну ти й егоїст, Кузнєцов!

Секунди очі в очі. Дімка дивився так, що здавалося ладен зжерти. Але хтивий погляд був єдиним, що він собі дозволив. Знову.

Зі словами:

— У мене була гарна вчителька, — чоловік швидко розвернувся і пройшов геть, гучно хлопнувши дверима.