— Чудово! Молодчина! — заляскавши в долоні, задоволено похвалив Божинський, коли Марія збігла зі сцени та повернулася за лаштунки знімального майданчика. — Ти сьогодні відпрацювала на двісті відсотків. Впевнений, твій виступ затьмарить усі інші на цьому новорічному концерті.

Зазвичай її дуже радували схвальні дифірамби від продюсера, бо не так часто він їх співав. Та сьогодні дівчині було байдуже. Вдячно кивнувши, схопила з колонки пляшку з мінеральною водою та жадібно присмокталася. Сьогодні вона, дійсно, співала прекрасно, навіть у горлі дерло від завзятості, а серце вистрибувало з грудей після хореографічної частини номера. Втамувавши спрагу, схвильовано поцікавилася:

— Все? Я можу на сьогодні бути вільною?

— Ти кудись поспішаєш? — зметнувши здивовано брови, перепитав продюсер. — Я замовив нам столик у твоєму улюбленому ресторані, думав, сходимо, повечеряємо, згадаємо кращі часи.

— Славо, вибач, не сьогодні, — нахмурившись, відмахнулася дівчина. Кинувши швидкий погляд на наручний годинник, нагадала: — Я ж тобі казала, що сьогодні, нарешті, приїжджає Дімка.

— Ну, звісно, твій дикун, — незадоволено цокнув язиком Божинський, машинально помацавши пальцями носа. — Як я міг про таке забути.

Шевченко усміхнулася. Там уже нічого не було, окрім фантомного болю. Воно й одразу після Діминого удару трішки крові побризкало, щось похрустіло, але обійшлося без переломів. Та кожного разу, коли річ заходила про Кузнєцова, Слава хапався за свого носа, як за найцінніше. Маша вкотре переконувалася, що чоловіки точно, як ті діти.

— Не жалкуєш? — перш ніж дівчина встигла піти, роздратовано перепитав чоловік. Піймавши, як вона запитально вигнула брівки, пояснив: — Що обираєш його, а не мене?

— Слав, — гучно зітхнула, проводжаючи очима адміністратора знімальної групи, яка пробігла повз. — Не обираю, а вже обрала. Змирись.

— З таким якось важко змиритися. Ми стільки років разом і у творчому плані, і взагалі…

— У творчому плані ми вирішили, що я допрацюю місяць, а там видно буде, — відмахнулася дівчина. — А в особистому… Господи, Славо, що за напади ревнощів? Ти ж сам говорив, що ми нічого один одному не обіцяли. Ми були разом, доки це було зручно нам обом. Зараз ситуація змінилася, тож звикай. У тебе он скільки тих запасних варіантів.

— Мір’ям, та ти бачила ті варіанти? — скривився так, мов з’їв лимона. — Силікон-шмілікон та суцільна вдавана покірність. Лише ти в мене в тонусі завжди тримала.

— Чогось раніше тебе ні силікон, ні покірність не бентежили, — не втрималася від їдкого коментаря Марія.

— А раптом я зрозумів, що мені ніхто, окрім тебе, не потрібен? — спершись об музичну апаратуру, сунув руки в кишені, пробігся прискіпливим поглядом по дівчині з ніг до голови.

— Господи, Слав, з величезного списку охочих на моє місце й на сцені, і в ліжку точно можна когось знайти, — ніяковіючи від дивних зізнань, Шевченко поплескала чоловіка по передпліччю, та знов швидко зиркнувши на годинник на стіні, хрипло веліла: — Обирай, тестуй, часу вдосталь. А я побігла. Я, справді, запізнююсь.

Хапаючи пляшку з водою, прокашлялася. Останніми днями в горлі частенько дерло. Марія списувала це на занадто активний графік. Плюс купання в ополонці не пройшло безслідно. Вона, на щастя, не захворіла, проте декілька днів після самопочуття було бридким, усі кістки ломило. Та, накидавшись знеболювальним, спішила відпрацювати обіцяні концерти, щоби, нарешті, закрити всі борги перед продюсером.

— Мір’ям, усе нормально? — сполошившись, Божинський відштовхнувся від опори та в мить опинився поруч, заглядаючи їй у вічі. — Щось мені не подобається твоє горло. Як казав. треба було до лікаря.

— Славо, не нагнітай, — недбало відмахнулася. — Трішки переспівала. Усе в порядку. Я пішла, завтра ввечері зустрінемося.

З тими словами відвернулася та покрокувала до гримерки. Часу до приїзду Кузнєцова було обмаль, а треба ще швидко переодягнутися та доїхати до вокзалу.

— Мір’ям, — окликнув у спину продюсер. Коли дівчина обернулася, нагадав: — Взагалі-то о восьмій ранку ефір на Люксах. Я тобі казав про це в п’ятницю. Не запізнюйся, будь ласка.

— Славо, ти серйозно? — звила приречено Шевченко. — Я ж просила тебе залишити мені на завтра хоча б півдня вільних.

— Дикун, я пам’ятаю, — гидливо поморщився чоловік та якимось надто задоволеним тоном виправдався: — Але з радіо було домовлено заздалегідь, вибач перенести ніяк.

Фиркнувши, дівчина різко крутнулася на п’ятах та побігла геть. Не було в п’ятницю й мови про радіо. Не здивується, якщо його й зараз ще немає. Але на зло їй, а ще більше Дімці, Слава влаштує ефір. А потім ще щось вигадає, і ще, і ще… Тільки б мінімізувати вільний час, котрий вона могла провести з коханим. Втім, сперечатися безглуздо.

Святослав умів бути мстивим, проте із Шевченко його помста зводилася до банальної божевільної завантаженості. Ну й нехай, не так довго залишилося працювати разом, а потім… Потім невідомість. Та про неї Марія воліла не роздумувати. У всякому випадку не зараз, коли до прибуття коханого зовсім нічого…

Після того злощасного випадку з утопленням пройшов більше як тиждень. Дімка з важкою душею відпустив її до Києва із Божинський. Вони домовилися, що Кузнєцов закінчить зі своїми справами й теж приїде. Й ось, нарешті, цей день настав. Шевченко зараз не уявляла, як жила без нього стільки років, адже за ці дні нарізно так шалено скучила, що ладна була накинутися на нього прямо на вокзалі.

Обмотавшись шарфом по самі вуха, щоби максимально сховати лице й не стати об’єктом уваги приїжджих та зустрічальників, Марія тупцювалася на пероні із ноги на ногу, в очікуванні потрібного потягу. Усі кудись квапилися, бігли, нервували… А вона стояла і з завмиранням серця проводжала очима вагони, котрі проносилися повз. Коли, нарешті, прибув Дімкин, уже ледь не підстрибувала від нетерпіння та радості, як та мала дитина.

Дівчина помітила його одразу. Висока чоловіча постать у дутій помаранчевій куртці, с дорожньою сумкою через плече та дурнуватій шапці поверх довгого, розсипаного по спині та плечах волосся, одразу впадала в очі серед інших гостей та жителів столиці. Виходячи з вагона, він одразу привертав до себе увагу та затьмарював інших, котрі на його фоні одразу перетворилися на безлику сіру масу.

— Дім! — покликала, вигулькнула головою з-за натовпу, піднявши руку та помахавши. — Я тут, Дім!

Він, декілька разів обкрутившись і озирнувшись, нарешті, побачив її. Щиро посміхнувся на всі тридцять два сяючою білозубою посмішкою й поспіхом став пробиратися до Марії. Обережно розштовхавши незнайомців та опинившись поряд із дівчиною, ледь присів, підіймаючи її за сідниці так, щоби обличчя опинилися на одному рівні. Покружляв навколо себе та жадібно вп’явся в дівочі вуста.

У цю мить, здавалося, світ завмер. Марія, примруживши очі та обхопивши коханого за шию, з задоволенням відповідала на його поцілунок. Вони не могли насититися один одним. Не бентежило ні те, що стояли посеред перону, ні холодний вітер, який зривав із неба сніжинки. Проте коли повітря категорично стало не вистачати, перервалися, важко дихаючи.

— Я так скучила, — прошепотіла йому в губи.

Замість відповіді Дімка знов припав до її губ, міцно притискаючи до грудей. І не потрібно було слів. Його палкі цілунки були кращим підтвердженням суму за Марією.

Після вокзалу одразу відправилися до Марії. Дівчина пропонувала заїхати кудись повечеряти, та Дімка не був налаштований на такі походеньки. Він прямо не говорив, та Шевченко бачила його зніяковілість. Зійшлися замовити піцу додому. Та й судячи з погляду, яким свердлив її Кузнєцов всю дорогу, зголоднілим він був зовсім не за їжею.

Опинившись на території елітного жилого комплексу у Печерському, чоловік, оглядаючись, присвиснув та ніяк не прокоментував побачене. Мовчав і коли заїхали до підземного паркінгу, і коли підіймались на потрібний поверх на ліфті. Лише з кожною хвилиною все більше хмурився та відверто нервував. Коли Марія відчинила квартиру й увійшли всередину, Кузнєцов, стягаючи із себе шапку, фиркнув:

— Почуваюся бісовою Попелюшкою.

— Гей, ти чого? — повісивши пальто, Шевченко повернулася до коханого, та змикаючи руки за його шиєю, стурбовано поцікавилася: — Щось не так?

— Ні, усе так, — обіймаючи дівчину у відповідь. — Проте дивно усвідомлювати, що моя кохана жінка живе, як справжня королева, а я… як бідний родич.

— Ну, Дім, не вигадуй, — засмучено простягла. Торкаючись вказівними пальцями куточків його губ, трішки підняла, зображаючи посмішку. — Головне, що ми разом. Усе інше умовності.

— Авжеж, цим і намагаюся себе заспокоювати, — уткнувся носом у дівочу маківку, вдихаючи її запах.

— Як твої замовлення? Усе встиг доробити? — заповнюючи паузу, котра могла запросто вилитися в неприємну розмову.

— Ти дійсно зараз хочеш про це говорити? — намагаючись заглянути Шевченко в очі, лукаво усміхнувся Кузнєцов. Міцні долоні чіпкіше стиснулися на її талії.

— Якщо чесно, я зараз, взагалі, не хочу розмовляти, — хіхікнула, розстібаючи куртку та забираючись руками під теплого светра.

Їм дійсно було не до розмов і точно не до піци, котру кур’єр залишив під дверима, не дочекавшись, доки йому відкриють. Два голодних шалених безумця, вони не могли насититися один одним, надолужуючи час розлуки. І не тиждень — п’ятнадцять років, котрі проживали в розлуці. У пітьмі на дотик ледь дійшли до спальні. Роздягалися поспіхом, цілували жадібно, торкалися постійно, вивчаючи кожен міліметр оголеного та розпаленого тіла…

Це була ніч, сповнена яскравими спалахами насолоди. Знову разом. Лише вдвох. І не існувало більше нікого й нічого в цілому світі, окрім них. Ніч, магія котрої щезла з першими світанковими сутінками. Хоч вони майже не спали, але настирний будильник, котрий розірвав тишу о шостій, нагадав про зобов’язання та необхідність цим прохолодним ранком проміняти гарячу постіль із не менш гарячим чоловіком на безглуздий і загалом-то непотрібний уже запис програми.

— Та ну ні, — підминаючи Маруську під себе і втикаючись носом їй у ключицю, сонно пробурмотів Кузнєцов. — Прошу, не кажи, що в тебе виступ у таку годину.

— Ефір на радіо, — упиваючись близькістю такого рідного й коханого чоловіка, блаженно прикрила повіки. — Я забула тобі вчора сказати. Втім… — відчуваючи, як Дімка почав покривати невагомими поцілунками її шию, повільно перебираючись до грудей, вигнулася назустріч його ласкам. — Навряд це б стало причиною, щоби ти дозволив мені виспатися.

— Мм, а можна це не стане причиною відпустити тебе зараз? — велика долоня пройшлася вигинами дівочого тіла, від грудей до стегна й назад.

— Тільки, якщо ми вправимося швидко, — хіхікнула Марія, чіпляючись пальцями в напружені плечі.

Швидко не вийшло. З Дімкою, взагалі, відірватися один від одного було доволі складно. Тому в час, коли мала їхати до телерадіокомпанії, Шевченко, мов ошпарена, моталася квартирою, намагаючись поспіхом зібратися. Кузнєцов же, спершись об одвірок, стояв в одних домашніх штанах і наминав вчорашню холодну піцу, котру знайшли біля дверей. Радісний такий, мов той котяра, котрий сметани об’ївся. І так тепло було від його присутності, так хороше.

Миттєвого погляду на чоловіка вистачило, щоби дівчину затопило хвилею ніжності. Вона так і завмерла посеред кімнати напіводягнена.

— Хочеш піци? — запитально підняв брову Кузнєцов.

— А поїхали зі мною? — розуміючи, що не бажає ні на мить розлучатися з коханим, раптом запропонувала Марія.

— Як ти собі це уявляєш? — з повним ротом перепитав Діма. — Хочеш одразу плітки пустити? Втім… — насупившись, припустив: — Там буде Божинський?

Не встигла Шевченко й рота відкрити, як винуватець її ранньої метушні подзвонив сам.

— Мір’ям, де ти є? — варто було підняти трубку, невдоволено гаркнув Святослав. — Ти вже маєш бути на радіо, та чомусь я тебе тут не спостерігаю.

— Слав, — скрившись та переглянувшись із Дімкою, винувато залепетала: — Я трішки спізнююсь. Тут невеликі… пробки, — вигадувала на ходу, надіючись, що пронесе. Не пронесло.

— Мір’ям, ти ще з дому не вийшла?! — заволав продюсер. — Ти серйозно? Так і знав, що приїзд цього дикуна — найтупіша ідея з усіх…

Божинський говорив, точніше кричав, ще щось. Проте Маша, відвівши телефон від вуха, його не слухала. Лиш кивала головою в такт звукам, що звідти доносилися та дивилася в упор на Кузнєцова. Той усе більше дратувався. На вилицях заходили жовна, а ніжність в очах змінилася металом.

— Скоро буду, — коли крик із мобільного стих, пирхнула дівчина та відключилася.

— Я поїду з тобою, — впевнено заявив Дмитро й пішов одягатися.

А Марія вкотре переконалася, що чоловіком бути набагато легше. Не минуло й десяти хвилин, вона ще закінчувала з макіяжем, як він уже височів над нею одягнутий та готовий до виходу.

— Що? — стрічаючись із ним очима в дзеркальному зображенні.

— Хтось, здається, запізнювався, — нагадав Кузнєцов.

— Дім, — на ходу вигадуючи, чим зайняти коханого, запропонувала: — у тебе там сумка нерозібрана. Можеш поки речі свої розкласти в шафу. Я тобі полички звільнила.

Погодившись, він поплентався до гардеробної. Проте хвилин за п’ять дівчина зрозуміла, що це було поганою ідеєю. Кузнєцов повернувся з чоловічою сорочкою в руках. Чужою сорочкою.

— Що це? — простягаючи перед собою річ, буркнув роздратовано, скануючи дівчину.

— Мм, — кинувши косметичку на столик, Марія обернулася і, вихопивши з його рук одяг, поквапила: — Давай потім, нам уже час.

Він декілька митей прискіпливо вдивлявся в неї, після чого з гучним видихом підкорився й пішов до передпокоїв взуватися. Полегшене зітхнувши, що вдалося обійтися без сварки, дівчина поспіхом запхала одежину собі до сумки, збираючись повернути її господареві.

Це ж треба було облажатися. Вона так чекала на Діму, готувалася, вигребла всі зайві речі, котрі належали Святославу, а дурну сорочку не догледіла. Вони з Божинським хоч і не жили разом, проте раніше чоловік часто в неї залишався й мав у її квартирі найнеобхідніші речі. Марія надіялась, що Кузнєцов не стане акцентувати на цьому непорозумінні, хоча і знала, що з його ревнивою натурою зайве нагадування про місце Слави в її особистому житті буде сприйняте в штики.

Так і вийшло. До радіостанції їхали мовчки. Дмитро ображався, а Марія не наважувалася подати голос, щоби пояснити й без того, здавалося, очевидні речі. Уже на місці призначення незручність набула нових фарб.

— Ти знущаєшся? — коли Маша з Дімкою увійшли до приймальні, спалахнув Божинський, котрий до цього нетерпляче зміряв кроками приміщення. — Зараз дев’ята! — Постукав пальцем по циферблату наручного годинника. — Я просив бути о восьмій. Що незрозуміло в моєму проханні?

— Славо, не нервуйся, — стягуючи із себе пальто, відмахнулася Шевченко. — Я ж тебе знаю, коли ти призначаєш певну годину, то береш у розрахунок, що я спізнюся.

— Звісно, я беру в розрахунок. Тим більше цей твій… — повертаючись до Кузнєцова, ніби тільки помітив його, чмихнув Святослав: — приїхав.

Продюсер прискіпливо огледів суперника, мовби оцінюючи його, та врешті-решт виніс вердикт:

— Ти б його одягла якось пристойніше.

Поправивши зачіску, Марія зиркнула на Дімку. У своїй в’язаній шапочці та яскравій куртці він виглядав доволі мило. Такий собі симпатичний ведмедик. Та, якщо дивитися неупереджено, враховуючи його комплекцію, зріст та зачіску, виглядав він доволі кумедно, на розрив шаблонів. Подумала, що, дійсно, варто звозити його в магазин одягу та підібрати щось більш статусне. Це в Карпатах можна ходити, як завгодно, вона його й таким любить, але у світі, де стрічають по вбранню, краще не виділятися так явно.

— Що не так із моїм одягом? — пирхнув Кузнєцов, та судячи з виразу обличчя подумки послав Святослава далеко й надовго.

Від конфлікту, що назрівав, врятував ведучий ефіру, котрий вискочив зі студії:

— О, ну, нарешті! Ви саме вчасно.

Своїми словами підтвердив, що Святослав, як завжди, перестрахувався й назвав час із запасом. Поздоровкався із продюсером, потім чмокнув Марію в щічку та звернув увагу на Дімку, який стояв осторонь, мов неприкаяний.

— А, це хто в нас такий? — безсоромно кивнувши на Кузнєцова, знайомий, пошепки звертаючись до Божинського, але так щоби почули всі: — Слав, ти охоронця Мар’ям нового винайняв та забув попередити про дрес-код?

— Не питай, — махнувши рукою, закотив очі продюсер.

Шевченко помітила, що коханий на грані від того, щоби спалахнути. Підскочила до нього та, хапаючи під руку, впевнено заявила:

— Жень, це мій Дімка.

— О-о, — ляснувши в долоні, задоволено простягнув радіоведучий. — Передчуваю цікаву розмову, — піймавши збурений погляд Святослава, уточнив: — Чи це заборонена тема?

— Мені все одно, — примирливо підіймаючи долоні, відхрестився продюсер. — Всі питання до зірки.

Діма приречено зітхнув, а Марія зрозуміла. що зробила першу помилку у своєму обновленому, але доволі дивному житті — власноруч дала привід для пліток і запустила механізм, спрямований на підігрівання зайвого інтересу до коханого чоловіка, котрого він точно не жадав.