Пролог
1. Яка різниця, яким ти класом летиш, якщо літак падає
2. Хочеш в Глухомань – їдь в Глухомань
3. Ти хлопцеві життя зруйнувала…
4. Гарна Маша, та не наша
5. Принцес тут раніше не бувало
6. До біса везучий
7. Не грай зі мною, Мір’ям!
8. Наші почуття взаємні
9. Траси до столиці в інший бік
10. Довго ти тут не протягнеш
11. Як хочеш ти, Марусько?
12. Весілля з сексуальним Кузнєцовим відкладається
13. У мене була гарна вчителька
14. Не потрібен нам такий шоубізнес
15. Я тепер тебе нікуди не відпущу
16. Не буду тебе ні з ким ділити
17. Прийшов час обирати, Мір’ям
18. Хто завгодно, але не Божинський
19. Втечемо, доки нас не помітили
20. Як я без тебе?
21. Дикуна звуть Дмитро
22. Може йому ще мою спальню вступити
23. Правда або дія?
24. Тільки б жива!
25. Почуваюся бісовою Попелюшкою
26. Звичайний Карпатський відлюдник
27. Таке воно, нове «щастя»
28. Цього ще не вистачало
29. Розминулися ви
30. Вагітність не є форс-мажором
31. Дурепа Кузнєцова
Епілог
8. Наші почуття взаємні

Наступного дня Марія прокинулася рано. Скочила на ноги ледь стало світати. Замоталася в простирадло за відсутності будь-яких речей та стала зміряти кроками спальню.

Спала дівчина після вечірнього зіткнення з Кузнєцовим так собі. Невитрачена сексуальна напруга, нерви та хвилювання нагадували про себе. Шевченко провалювалася в сон на короткі хвилини та знову відкривала повіки, роздумуючи про Дмитра. Більшу частину ночі так і пролежала, втупившись у стелю, мріючи про чоловіка з минулого в той час, коли вдома, в столиці, її очікував Божинський.

Після втечі Кузнєцова хотіла побігти слідом, та зупинило розуміння, що поняття не має, як поводитися з ним далі. Досить, вже наламала дров. Що дивно, за нею подібного давно не спостерігалося, а тут неначе прорвало, дурня за дурнею. За минулі роки послуху відривалася на повну.

Вона так і ходила, нервово заламуючи руки в надії, що Дімка ощасливить візитом. Сама страшилася виходити зі вже знайомої та відносно безпечної території. Хтозна, що чекає за її межами. Раптом у цьому будинку є ще хтось, окрім чоловіка?

Сонце давно вийшло з-за обрію, а на появу Кузнєцова не було й натяку. Змучившись від сумнівів і нетерпіння, Маша вздовж і впоперек дослідила свої покої. Відшукала ванну кімнату при спочивальні, там же знайшла махровий халат, який через брак одягу не посоромилася одягнути. Річ була явно Дмитра, навіть пахла ним.

Шафа виявилася повною одягу, у ванній стояли мильні приладдя. Все було чоловічим, тому зробила висновок, що цю та декілька попередніх ночей займала його спальню. Припустила, що або в новому будинку також не так багато місць для сну, раз Кузнєцов щиросердно поділився особистими покоями, або ж це найбільш комфортна кімната. Та як не крути, виходило, що вона не байдужа йому, раз по можливості виділяв їй найкраще з того, що малося.

Відкинувши фантазії убік, Марія вирушила на розвідку. За межами вже знайомого приміщення стало зрозуміло, що будинок двоповерховий. З невеликого коридору сходи вели донизу, а на цьому ж поверсі мались ще одні зачинені двері. Заглядати туди дівчина поки не ризикнула, тому вирішила спуститися.

Внизу Шевченко опинилася в симпатичній вітальні з кутовим диваном та справжнісіньким відкритим каміном з кам’яної кладки. Інтер’єр був простий та невибагливий. Стіни із бруса, два високих вікна з гардинами. Ніякого декору та аксесуарів, лиш декілька висічених із дерева фігурок диких тварин на полиці та здоровезна ведмежа шкура на підлозі замість килима. Проте дрова, що потріскували у вогнищі, додавали затишку.

З вітальні Маша вийшла в невеликий передпокій, у котрий виходило декілька дверей. На секунди розгубилася, прикидаючи куди вирушати далі. Увагу привернули найбільш віддалені та злегка відкриті, звідки долинало дзижчання, схоже на звук електропилки.

Штовхнувши двері, дівчина обережно ступила всередину й не прогадала. Поглядом одразу відшукала Дмитра. Він стояв за великим столом посередині кімнати та кроїв відріз коричневої шкіри на менші шматочки. Захоплений справою, навіть голови не підійняв, ніяк не показавши, що помітив появу дівчини. Лише по руці, що на мить здригнулася, Марія зрозуміла, що все ж відчув її присутність.

— Доброго ранку, — несміливо привіталася та з цікавістю огледіла просторе приміщення, обладнане професійними інструментами для чинбарства.

Праворуч стояв стелаж на всю довжину стіни, повністю забитий шкірою: великими та маленькими рулонами, відрізними шматками різних кольорів. Там же розташовувалися різного роду вироби: сумки, гаманці, портмоне, рюкзаки, висіли ремені. Навпроти вхідного отвору було широке вікно, біля якого стояв письмовий стіл із ноутбуком та невеликим телевізором.

Зліва розташовувалося безліч професійних машин та інструментів, назви яким Марія не знала. Зі знайомого побачила лише пару швейних машин: одна трохи більша, очевидно, промислова, а друга дуже раритетна, подібну давно стрічала в селі у бабусиної сусідки. Також було щось схоже на прес і лазерний гравер. На столі, за яким працював Діма, з протилежного від нього боку лежало безліч дрібних інструментів та пробійників. Шевченко не надто в тому розбиралася, але цілком очевидно, що це була шкіряна майстерня.

Побачене в голові не вміщалося. Ніколи раніше не помічала за Кузнєцовим захоплення ремісництвом. Хоча яке захоплення вона мала угледіти? В останній раз, як вони бачилися, Дімці було 20 років, він навчався на юриста та мріяв про кар’єру адвоката. Навряд чи тоді він помишляв і про життя в карпатській глибинці.

— Доброго, — не піднімаючи обличчя і продовжуючи нарізати великий відріз на вузькі смуги, буркнув Кузнєцов.

— Виходить це твій дім? — нарешті розуміючи, що помилялася в колишніх висновках щодо його житла, гукнула, намагаючись перекричати звук електронного ножа. — Несподівано.

— А ти, справді, вважала, що я п’ятнадцять років жив у колибі без елементарних умов для життя? — зиркнувши на Марію, роздратовано фиркнув чоловік. — Я хоч і помішаний на тобі… — запинка була скороминущою, але не сховалась від дівчини, — був, та з головою в мене ще немає таких проблем, щоби жити в лісі дикуном.

— Але… мама сказала, що ти кинув усе та поїхав у глибинку…

— Глибинка та повна відсутність цивілізації — трохи різні речі. Не знаходиш? — вимкнувши ножа, чоловік почав складати готові шматки як і раніше геть-чисто ігноруючи дівчину.

— Згодна, — пожавши плечима, зітхнула дівчина і привела останній, найбільш безглуздий аргумент у своє виправдання: — Але до всього ти тепер ще й виглядаєш наче…

— Вовкулака? — усміхнувся та, задоволений від власного порівняння, з цікавістю глянув на Шевченко.

— Мм… — невизначено покачала головою, — Щось типу того.

Замислившись, пройшла вглиб кімнати, по дорозі торкаючись предметів, що траплялися на шляху та повністю контрастували один з одним: до старої швейної машинки, по сусідству з якою стояв ультрасучасний лазер із сенсорним екраном, до шматків різних кольорів шкіри та ниток…

У Шевченко навіть подих перехопило. З’явилося відчуття, ніби вона потрапила до свята святих, вдерлася в особистий простір цього дивакуватого чоловіка. Насторожений погляд, який Дмитро кидав на неї, підтверджував це.

— Наче лісничий, — озвучила асоціацію, що виникла в першу зустріч.

— Та вже, мабуть, точно не рівня твоєму лощеному Божинському, — закидаючи рулон шкіри на полицю, огризнувся Кузнєцов.

Згадка Святослава протверезила розум. Шевченко й думати про нього забула. Він, мабуть, хвилюється, адже обіцяла регулярно віддзвонювати. За фактом, як приїхала в гори, як загубила телефон, ніби в іншому світі опинилася. Але докорів совісті не виникало. Тут багато що сприймалося інакше, легше. Без мішури та зайвого блиску.

— Ти знову злишся, — не питала, констатувала факт, що надто явно привертав увагу.

— Мені плювати, — байдуже, не дивлячись у вічі.

— Тоді чому ти тут?

— Мені тут подобається.

Отриманою відповіддю Маша не була задоволена. Продовжувала свердлити спину Кузнецова, що був зайнятий справами, доти, доки він не витримав і не зірвався.

— Хочеш відверто? — обернувшись, нервово прикрикнув: — Каюсь, втікав сюди, щоби в собі розібратися, погорювати через втрачене кохання, переключитися, але потім якось звикся, пройнявся, закохався. Відчула, яке тут повітря? А гори? Ніяке місто з ними в порівняння не йде. Гори — це неймовірна стихія.

— Але ти казав, що так і не зміг мене забути…

Допитувала Шевченко Дмитра без милосердя. Знову різала по судинах, кроїла серце на маленькі шматочки без мук совісті та заминок.

— Одне іншого не взаємозаперечує, — наступаючи прямо на Марію, повів плечима.

— Тому ти один? — голосно сковтнула, зустрічаючись очима з його привабливими карими вирами.

— Хто тобі сказав, що я один? — зупинившись навпроти Марії, уважно вп’явся в неї поглядом.

— Не знаю, я подумала… — озирнувшись, шукала підтвердження здогадкам. — Тут же немає нікого, окрім нас? Мама казала, що ти так і не одружився…

— Звісно, зайві проблеми мені ні до чого, — обійшовши дівчину, направився до виходу, на ходу зазиваючи: — Йдемо, зголодніла певно. Сніданком тебе годуватиму.

Сніданок виявився далеким від того, до якого звикла Шевченко. Вона взагалі вранці рідко їла, а вже таку жирну і важку їжу тим більше. Але Дімка в неї не питався і вівсянку не пропонував.

Опинившись на кухні, одразу ж мовчки взявся готувати. Марії нічого не залишалося, окрім як, усівшись за обідній стіл, що стояв по центру кімнати, спостерігати. Вкотре зауважила, що попри ліс навкруги, будинок дуже світлий і просторий, кухня не була винятком. Звичайно, вона і близько не годилася тій, що в дівчини вдома, не оснащена за останнім словом техніки, але все необхідне малось: холодильник, мікрохвильова піч, електрочайник, духовка й мийка з витяжкою. Вкотре переконувалася, що до дикуна Кузнєцову ой як далеко.

Що саме він готував, Маші через широку спину не було видно. Чувся лише звук шинкування, потім потріскування олії на сковорідці й, нарешті, шкварчання їжі, що смажилася.

Пахло апетитно, нагадувало яєшню. Власне це й була яєшня. Та коли чоловік поставив перед Шевченко тарілку, вона ледь втрималась, щоби не скривитися при погляді на її вміст. Бо все б нічого, якби не куски смаженого жиру під нею та нарізані шматочки солених огірків із банки й шматочок чорного хліба поруч.

— М-м, що це? — підчепивши виделкою підгорілу шкварку, зморщила носа Марія.

— Вибачай, тостів з авокадо та лососем тут немає. Тому або їси що є, або сидиш голодна, — відмахнувся, поставивши на дерев’яну підставу сковорідку з такою ж стравою, усівся навпроти та почав швидко навертати їжу.

Поспостерігавши якийсь час за чоловіком, дівчина невпевнено, але все-таки підколупнула шматочок й піднесла до рота. Пахло насправді смачно. Якщо Дімка їсть, значить, має бути нічого. Та відчувши на язиці смак жирного сала, Маша знов скривилася. Нудота вмить підступила до горла. Відкинувши виделку, прикрила рот долонькою, сподіваючись вгамувати бурхливий шлунок.

Дімка, припинивши їсти, в обидва дивився на неї. Шевченко ж, почуваючись зніженою розпещеною дівицею, швидко підскочила з-за столу й помчала до раковини.

Шлунок вивертало, але з огляду на те, що окрім відварів і бульйону останні кілька днів вона нічого не їла, рвало рідиною. Це здавалося їй нескінченною тортурою. Настільки безпорадною й жалюгідною поруч із чоловіком вона ще ніколи не почувалася. Упершись руками в борти раковини, Марія так і стояла, винувато опустивши голову, доки не відчула, як плече обережно стиснула чоловіча рука.

— Сподіваюся, ти не вагітна?

Питання пролунало наче грім серед ясного неба. Дихання сперло й дівчина почала гарячково прикидати всі можливі терміни. Чомусь недавнє бажання завести малюка, яке виникло після нещасного випадку з літаком, зараз не здавалося такою вже гарною ідеєю. Вона, звичайно, не проти дитини, але не зараз, не коли тільки-но знайшла Дімку знову. Не від Слави.

Прикинувши, як давно спала з Божинським і згадавши, що після останнього разу в неї були місячні, зітхання полегшення самовільно зірвалося з вуст.

— Ні, — нарешті відповіла, — просто я давно не їла настільки… важкої їжі.

Напруга, що виникла між ними, миттю спала. Кузнєцов, відпустивши її, як ні в чому не бувало, трохи навіть радісно, підсумував:

— Прекрасно. Бо не дай боже, що трапиться, відповідати перед твоїм продюсером не має наміру.

— Чому ти постійно згадуєш Святослава? — розізлившись, відштовхнулася долонями та різко обернулася.

— Може тому, що п’ятнадцять років тому ти обрала його? — зустрічаючи палкий погляд Марії, процідив крізь зуби Дмитро.

Очі метали блискавки, на вилицях ходили жовна, а крила носа здіймалися від важкого дихання. Марія відчувала, що цієї миті він ненавидів її за той вибір. Що там? Вона сама себе за нього ненавиділа.

— Я до тебе приїхала! До тебе! Каятися й перепрошувати! Але ти за будь-якої нагоди тикаєш мене Божинським!

Виправдовувала себе з останніх сил. Та судячи з наступної реакції чоловіка, виходило так собі. Він сміявся. Гучно, холодно, байдуже. Заспокоювала себе лише тим, що він занадто поранений її минулими діями, щоби так запросто повірити.

— Може ти розійшлася з ним? — коли сміх затих, приголомшив зухвалим питанням Кузнєцов. — Сцену свою покинула? Кар’єру?

У міру припущень Діми, Маша лише хмурилася. Відповідь була очевидна, обидва чудово знали. Та чоловік продовжував навмисно скидати її в прірву.

— Хоч чимось суттєвим пожертвувала заради мене?

— Я приїхала сюди, у цю глухомань… — пошепки обурилася Шевченко.

— Здуріти можна, яке досягнення, — відвернувшись, виплюнув Діма. — Вважай, що зараховано, можеш їхати назад.

На тому чоловік, як ні в чому не бувало, заходився прибирати зі столу. Викинувши недоїдене на смітник, відтіснив Марію від раковини та почав мити посуд.

— Це все, що ти можеш сказати? — ображено видихнула, з останніх сил утримуючи сльози, що наверталися на очі.

Дімка правий — ні чорта не досягнення її приїзд сюди. Так, дурощі багатенької співачки. Будь-який так скаже й матиме рацію. Але збоку нікому не видно, що насправді на душі в Марії, які кішки шкребуть і на волю просяться. Та кому це потрібно? Нікому. Тим більше вона справді, їдучи сюди, не ставила далекосяжних планів. Так, совість свою осадити хотіла. І вже точно ніяк не підозрювала, що побачивши своє перше кохання, серце здригнеться й захоче більше, ніж просто прощення. Тільки Кузнєцову тепер нічого від неї не потрібно, настав час уже засвоїти.

— Свої речі можеш знайти в коморі, перші двері направо по коридору, — перекрикуючи дзюркотливу воду, обізвався Дмитро. — Одягайся й за двадцять хвилин чекаю у вітальні. Відведу тебе до машини. Погостювала — час і честь знати.

Застигши на секунди від нахабства чоловіка, Маша тихо ковтала сльози. Переконувала себе, що так краще. Настав час повертатися додому. Дімка — давно пройдений етап. Залишаючись поряд із ним, нічого доброго не вийде. Лише катуватимуть один одного, різатимуть на дрібні шматочки та добиватимуть ті частинки душі, що не були добиті в минулому…

Глибоко втягнувши повітря, дівчина рішуче вирушила геть із кухні, коли в спину їй долинуло:

— І не надягай більше ніколи мій халат. У ньому ти схожа на гнома.

Зупинившись на порозі, дівчина роздратовано тупнула ногою. І не обертайся, прошипіла:

— Ненавиджу тебе, Кузнєцов!

— Наші почуття взаємні, Мір’ям.

© Юлія Міхаліна,
книга «Точка (не)повернення».
9. Траси до столиці в інший бік
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (1)
Юлія Богута
8. Наші почуття взаємні
Схоже Діма став дизайнером. А судячи з будиночку — досить гарним. Не розумію чого хоче Маша. З боку виглядає, ніби дійсно біситься з жиру. Ні, мрії це чудово. Це прекрасно. Але що їй заважало поєднати їх з ним ще тоді? Чому не можна було розійтись гарно? Купа помилок, які треба виправити
Відповісти
2022-10-07 10:21:28
1