Пролог
1. Яка різниця, яким ти класом летиш, якщо літак падає
2. Хочеш в Глухомань – їдь в Глухомань
3. Ти хлопцеві життя зруйнувала…
4. Гарна Маша, та не наша
5. Принцес тут раніше не бувало
6. До біса везучий
7. Не грай зі мною, Мір’ям!
8. Наші почуття взаємні
9. Траси до столиці в інший бік
10. Довго ти тут не протягнеш
11. Як хочеш ти, Марусько?
12. Весілля з сексуальним Кузнєцовим відкладається
13. У мене була гарна вчителька
14. Не потрібен нам такий шоубізнес
15. Я тепер тебе нікуди не відпущу
16. Не буду тебе ні з ким ділити
17. Прийшов час обирати, Мір’ям
18. Хто завгодно, але не Божинський
19. Втечемо, доки нас не помітили
20. Як я без тебе?
21. Дикуна звуть Дмитро
22. Може йому ще мою спальню вступити
23. Правда або дія?
24. Тільки б жива!
25. Почуваюся бісовою Попелюшкою
26. Звичайний Карпатський відлюдник
27. Таке воно, нове «щастя»
28. Цього ще не вистачало
29. Розминулися ви
30. Вагітність не є форс-мажором
31. Дурепа Кузнєцова
Епілог
23. Правда або дія?

Для Марії це була найдовша ніч у її світі. І нехай би вона хоч на трішки була приємною, так ні. Якщо перш дівчина вважала, що гірше стріти Божинського біля дому Дімки бути не може — вона помилилася. Куди жахливіше просидіти цілу ніч в одному замкнутому просторі з цими двома, у цілковитій темряві, розбавленій вогнями багаття. Повітря було наелектризоване до максимуму, а чоловіки, здавалося, варто лиш на мить кліпнути, з задоволенням поперегризають один одному горлянки.

Шевченко мріяла заснути до ранку, та сон, як на зло, не йшов. А Святослав, ніби знущаючись, ніяк не бажав їх відпускати. Замість того, щоби провести крайню ніч перед поверненням до столиці в обіймах із Дімкою, вона була змушена сидіти й розважати свого продюсера.

— Я все дивуюсь, як тобі, взагалі, спало на думку знов до нього повернутися? — постукуючи пальцями по дивану, поцікавився Божинський, розрізаючи сталевим голосом тишу, котру порушувало розмірене потріскування дерева в топній печі.

Він саме вимкнув яскравий ліхтар на телефоні, тому було темно, хоч очі виколи. Проте Марія шкірою відчувала прискіпливий погляд, котрим впивався в її силует. Втиснувшись у найвіддаленіший куток дивану, якомога далі від Слави, вона з нетерпінням очікувала повернення Кузнєцова, котрий пішов до сараю за генератором, щоб виправити ситуацію з освітленням.

— А я все дивуюсь, як мені свого часу спало на думку піти від нього, — огризнулася Шевченко.

— Я зліпив із тебе справжню зірку, — з насмішкою пирхнув. — Зробив із тебе огранований діамант. Щоб із тобою було, якби ти залишилася з ним? Вареники ліпила, як та баба… як там її? — клацнув пальцями в повітрі. — Валентина. Гадаєш ти була б щасливою?

— Історія не має умовного способу. Усе сталося, як сталося, — зітхнула, підібгавши коліна та притиснувши до грудей.

— Тільки не кажи, що ти жалкуєш, — відбив продюсер.

— Я не жалкую, а лиш припускаю, що в юності я була надто імпульсивна, щоби тверезо оцінювати ситуацію. Обираючи мрію, я могла не обирати тебе.

— Про всяк випадок нагадаю — тебе в моє ліжко ніхто насильно не тягнув.

Марія задумалася. Дійсно, даремна справа наразі шукати винних. У свої вісімнадцять вона була так осліплена перспективами, котрі відкрилися з легкої руки Святослава, що зовсім втратила голову. І як не втратити? У міру старший за неї, статний, привабливий, розумний. Вона заглядала йому в рота, зачарована можливостями. Божинський здавався ледь не принцом. Пристрасть та захоплення витіснили справжні почуття. Жаль, запізно про це задумалася.

— Як давно ти дійшла до цього висновку? — Не дочекавшись відповіді на минулу репліку, Святослав поквапив новим питанням: — Невже та авіапригода так на тебе подіяла?

— Та, як ти висловився, авіапригода, повернула все на свої місця.

Авіапригода. Це ж треба додуматися. Дівчина чмихнула, відвернулася до каміна та, вдивляючись у жарке полум’я, з полегшенням прислухалася. Рипнули вхідні двері й за мить у вітальню увійшов Дімка, заповняючи собою весь простір.

— О, явився видобувач, — не втримався від їдкого коментаря продюсер. — Ну що, буде в нас сьогодні цивілізація чи ні?

— В нас і без світла цивілізація, а як у вас не знаю, — буркнув Кузнєцов.

Від нього віяло морозом та злістю, проте це не стримало дівчину від того, щоби зірватися з місця й навпомацки кинутися до нього з обіймами. Хто б декілька тижнів тому сказав, що їй буде так некомфортно наодинці з Божинським.

— Обережно, я холодний, — попри перестереження Дмитро одразу пригорнув до себе Шевченко і винувато зізнався: — Сьогодні все-таки доведеться без світла. Паливо закінчилося, забув привезти із села.

— Чогось не здивований, — фиркнув Святослав.

— Нічого страшного, однаково вже пізно, — пробираючись під розхристану куртку та допомагаючи коханому її зняти, відмахнулася дівчина.

— Що тоді будем робити? — не вгавав Божинський. Звідки і взялася така настирливість. Втім, він завжди був пихатим та впевненим, що останнє слово за ним.

— Не знаю, як ти, але я збираюсь спати, — гаркнув Дімка та, відсторонившись від Марії, попрямував до каміна, підкинути дрівець.

— Як на мене, темрява — ідеальна умова для відвертих розмов, особливо в нашій… кхм… складній ситуації. Нам не завадить краще пізнати один одного, якщо ми плануємо якось співіснувати пліч-о-пліч, мінімум, найближчий місяць, — Божинський точно знущався. Нормального пояснення його наступній пропозиції годі й шукати. — Якщо соромишся отак сходу бути відвертим, можемо почати все з гри. Правда або дія?

У кімнаті запанувала безмовність. Марія закотила повіки, не розуміючи, що за дитсадок у голові у Святослава. Дорослий чоловік, а замість розуму суцільні таргани. Дімка, виходячи зі заціпеніння, швидко закинув поліно в кострище та, стаючи на ноги, ошелешив впевненим:

— Правда.

— Дім, ти серйозно? — якби у вітальні було світло, присутнім довелося споглядати картину, як Шевченко скривилася, наче з’їла цілий лимон. Та в темряві все невдоволення від божевільної ідеї продюсера довелося виказувати тональністю сказаного. — Ходімо краще наверх, а Слава нехай лягає на дивані.

У ці хвилини їй було байдуже, що про неї подумає Божинський. Вона не маленька дівчинка. Вона зробила свій вибір і соромитися чи відхрещуватися від того не збиралася. Вона хотіла залишитися з коханим наодинці, а не брати участь у безглуздому фарсі. Годі й надіятися, що ці двоє могли б колись потоваришувати, а Марія так і залишилася між двох вогнів, де один маячив робочими перспективами, а інший зігрівав холодними ночами. Якщо й рубати, то на кореню, а не розтягувати муки. Та Кузнєцов на те мав зовсім іншу думку.

— Почекай, Марусь, — пройшовши мимо дівчини, всівся на кут дивану напроти Божинського та з цікавістю втупився в темний силует суперника. — Я слухаю тебе.

— Прекрасно, — Шевченко відчувала, як розросталося его Святослава. Відкинувшись до спинки, він задоволено простяг: — Пропоную почати з легкого, а там, як карта ляже. Мір’ям, ти братимеш участь?

— Ні! — занадто голосно скрикнула дівчина. — Звісно, ні! Що за нісенітниці?

— Жаль, — хоча в голосі продюсера ні було і краплі суму. — До тебе в мене теж малися певні питання. Ну, нехай. Поговоримо потім, без сторонніх. Отже, Дмитре… Ота Валентина твоя коханка?

— Колишня, — скрипнув зубами Кузнєцов. А Марія уявила, як він нахмурився від невдоволення.

— Я так чомусь і подумав, — зі смішком помітив Слава. — Цікавий вибір.

Він спеціально чіпляв цю тему, бажаючи допекти не скільки Дімці, стільки змусити ревнувати Шевченко. Чорта зо два! Її цим не зачепити. Ну майже не зачепити…

— Ми зараз серйозно будемо обговорювати мій вибір? — поклавши лікті на коліна та звісивши руки, Дімка поквапив: — Твоя черга. Правда або дія?

— Мені приховувати нічого, отже, правда.

— Так таки й нічого? — хмикнув Кузнєцов.

— Це вже питання?

Самовпевненості Святослава можна було позаздрити. Марія не могла бачити вираз його обличчя, та за тоном розуміла, що той наразі у своїй стихії. Що-що, а словесно обводити кругом пальця опонента він вмів. Але і Дмитро був не ликом шитий. Одразу пірнув із місця в кар’єр. Та так, що в дівчини подих перехопило від його питання:

— На прослуховуванні п’ятнадцять років тому, коли ти змусив Маруську роздягатися перед тобою, твоїм єдиним бажанням було затягнути її в ліжко, правда ж?

— По-перше, я нікого не змушував роздягатися, — зі смішком пригадав Божинський, чим змусив Шевченко залитися червоною фарбою сорому з ніг до п’ят. — Мір’ям сама з задоволенням оголилася.

— Ближче до справи. Ти хотів її в ліжко? — поквапив Дмитро, дратуючись. — Так чи ні?

Марія напружилася. Натягнулася, як та струна, перетворюючись уся в слух. Для неї будь-яка відповідь не стане новиною. Ще давно Слава зізнавався, що того дня конкретно на ній завис. Тоді це лестило дівчині, зараз же неодмінно спричинить новий прилив злості в Кузнєцова та майже зі стовідсотковою ймовірністю посіє між ними новий виток непорозумінь.

— Хотів. Але, невелика поправочка, то було не єдине моє бажання щодо неї, — витримавши театральну паузу, Святослав очікувано пояснив: — Ще я хотів зробити з нею справжню зірку. І я виконав своє бажання. Обидва з бажань.

Чергова тиша, у котрій гучним прострілом почулося, як Дімка хруснув кістки на долонях. Маша, котра стояла за спиною коханого, повернулася на диван і з ногами влаштувалася біля нього. Піймавши блиснувший погляд, схопила чоловічу руку та накрила своєю в заспокійливому жесті.

— Пасую тобі: правда або…? — поквапив продюсер.

Божинський був перебитий холодним та впевненим:

— Правда.

— П’ятнадцять років. Ціла вічність, — розтягуючи слова, смакував свої моральні знущання продюсер: — Не жалкуєш про змарноване життя?

— Я вмирати поки не збираюсь, — пробурчав Дімка, переплітаючи пальці з Маруськиними.

— І все ж?

— Хто тобі сказав, що моє життя змарноване?

Даремно Шевченко хвилювалася, що Божинський зараз задавить Дімку своїм напором. Коханий із легкістю й без затримок відбивав кожну подачу, цілячи в протилежні ворота.

— А хіба ні? Карпати — це прекрасно, якщо приїздити сюди раз на рік, покататися на лижах десь у Буковелі, — навсправжки розмірковував Святослав, — В іншому ж… Жити в селі, щоби що? От чого ти реально досяг? Тобі є цим пишатися? Навіть якщо плануєш жити до ста років, за статистикою чоловіки, котрі не стали на шлях успіху в молодому віці, з роками мають ще мізерніші шанси.

Продюсер перегинав. Було образливо та низько переходити на особистості. Кузнєцов злився. Марія відчувала це, бо він щосили стискав її долоню. Дівчина не витримала, втрутилася:

— Славо, припини!

— Почекай, Марусь, — напрочуд спокійно зупинив Дімка. І вона вкотре здивувалася його зовнішній витримці, бо не відчувати той ураган емоцій, що вирував у нього всередині, було нереально. — Мені на яке з питань відповідати?

— На яке хочеш, — розблокувавши телефон, Святослав втупився в екран, щось там клацаючи.

Завдяки світлу від мобільного вдалося розгледіти його байдужий і в дечому знуджений вираз обличчя. Шевченко готова була поклястися, що цей трюк із телефоном він провернув недаремно. Усім своїм виглядом намагався показати відстороненість від ситуації.

— Для мене успіх не вимірюється нулями на банківському рахунку. І щасливішими вони мене не зроблять, на відміну від коханої жінки поряд. Матеріально мені достатньо для нормального життя того, що я маю. Тому ні — не жалкую.

Ніжність, котрою було просякнуто кожне слово Діми викликало неприборкане бажання пригорнутися до його плеча, що Маша і зробила.

— Ясно, чергова романтична дурня, — зиркнувши на них з-під лоба, Божинський погасив телефон. — Правда.

— Ти любиш Марію? — холодно припечатав Дмитро.

Дівчина сіпнулася, не відаючи, радіти чи перейматися, що Кузнєцов не менший провокатор, ніж Слава.

— Я… — продюсер на мить зам’явшись, мовби підбираючи правильні слова, та, нарешті, згодився: — Так, люблю.

Проте цієї запинки було достатньо, щоби зрозуміти, що любить він її далеко не як кохану жінку. Любить він її, як свою власність — прибутковий та статусний проєкт, котрим можна хизуватися серед друзів та задовольняти власну потребу у визнанні.

Чи стало це для неї відкриттям? Ні, не стало. По-справжньому люблячий мужчина навряд дозволив собі вольності дивитися в сторону інших жінок, не кажучи вже про щось більше.

— А ти? — не відставав Божинський. — Любиш Мір’ям?

— Міг би навіть не питати, — хмикнув Дімка та обійняв її за талію. Пройшов долонею вздовж хребта, чим викликав табун мурах, що промайнули шкірою. — Я кохаю Маруську більше життя.

— Якщо так кохаєш Мір’ям, чому в минулому не став за неї боротися? — Святослав словами, мов гострими голками, тикав у найболючіші теми. — Я переконаний, якби ти хоч на грам не був таким невблаганним, вона б не кинула тебе.

— Я… — налагоджена система дала збій. Дімка напружився, рука на спині дівчини завмерла, він зі скреготом зізнався: — Я бачив, як ти на неї дивився. Я підозрював, що це лише питання часу, коли вона піде до тебе.

— Тобто ти був настільки невпевнений у її почуттях? — з цікавістю перепитав опонент, піддаючись уперед.

— В її почуттях я якраз був впевнений, — Кузнєцов ніколи не вмів брехати. Ось і зараз холодні беземоційні одкровення злітали з чоловічих вуст: — Саме тому, я настільки категорично ставив їй умови. Я знав, що вона мене кохає.

— Тоді що? — Слава чув, що знайшов потрібну кнопку й майстерно тиснув на неї, поспіхом колупаючи глибокі Дімкині рани.

— Певно, я був не впевнений у собі, — стискаючи її кофту в кулак, хрипло та ледь чутно ділився коханий. — Я сумнівався, що морально вивезу, якщо Маруська весь час буде проводити на гастролях, постійних поїздках і… з тобою.

— Тобто банальні ревнощі? — прийшов до висновку продюсер.

— Банальні ревнощі. Але я вірив, що вона зробить вибір у мою користь.

Марія, завмерши, ледь поспівала за фразами, котрі злітали з вуст близьких їй чоловіків. Мозок не встигав нормально осмислити почуте. Вона в минулому не задумувалася, чому Кузнєцов так вперто був поти Слави. Тобто, вона здогадувалася, що він її ревнував, але що причина його ревнощів крилася саме в його невпевненості в собі — це було дивним відкриттям.

— Але ти розумів, що цим вибором можеш відібрати в неї мрію, — радісно підсумував Божинський.

— Розумів, — Дімка натягнув кофту на дівчині до максимуму.

— Це було доволі егоїстично, — за уїдливим тоном ховався тріумф.

Марія усвідомлювала, що Слава навмисне розхитував їхній із Дімою союз. Це стримувало її від бурхливої реакції та образ на коханого через сповідь за минуле. Сталося і сталося. Вони обоє були винуваті.

— Егоїстично було, якби я знайшов важелі впливу змусити Маруську відмовитися від співпраці з тобою, — відрізав Кузнєцов.

— Резонно, плюс очко у твою користь, — без жартів зарахував продюсер.

Маленької перемоги вистачило, щоби Кузнєцов знову ввійшов у раж. Відпустив дівочий одяг та скинув руку на диван поряд із нею. Та розслаблення було недовгим, бо далі вже коханий безбарвно та холодно задів за живе Божинського:

— А зраджувати стільки років Марусьці було не егоїстично?

— Це питання? — із сумнівом перепитав Слава.

— Вважай, що так.

— Дія, — буркнув продюсер аж надто роздратовано.

— Пізно, — з насмішкою давив Кузнєцов. — Питання озвучене.

— Я їй ніколи нічого не обіцяв, окрім того, що зроблю з неї зірку. Втім, цю обіцянку я виконав, — скрипнув зубами Слава.

Ця інформація для Марії теж не стала сюрпризом. Втім, одна справа знати, зовсім інша мати словесне підтвердження, що Божинський п’ятнадцять років використовував її в якості красивого голосистого додатка до себе. І це було… неприємно. Не те щоби вона колись хотіла чогось серйозного з продюсером, але… Складалося враження, ніби чоловіки взагалі забули про те, що вона поряд.

— Гей, а вас не бентежить, що я сиджу тут і все чую? — не втрималася, щоби не втрутитися. Відвертість — це прекрасно, та не у їхньому випадку, де одне необережне слово й вибух.

— Тобі типу не цікаві відповіді на ці питання? — осміхнувся Слава.

Він надто добре знав Марію. Звісно, їй було цікаво! Тому, відганяючи здоровий глузд, котрий твердив, що час звертати цей нікому не потрібний фарс, з ентузіазмом вигукнула:

— Добре! Я теж буду з вами грати. Правда.

— Ти дійсно хочеш кинути сцену чи це під впливом цього… Дмитра?

Погодитися на цю дурну гру було її помилкою. Бо одним питанням Божинський геть вибив землю в неї з-під ніг. Чи хотіла вона бути з Дімкою? Найбільше на світі. І коли побачила Славу біля Дімкиного будинку, зрозуміла, що готова заради коханого все послати до біса. Та відкидаючи особисте, сцена — для неї все. І, певно, Шевченко тому не надто противилася ідеї відпрацювати новорічні концерти. Собі визнати боялася, та надіялася, що за цей час усе владнається.

— Я… я… — хапаючи жадібно повітря губилася в сумнівах, — не знаю.

— Марусь, тобто, ти не знаєш? — Дімка повернувся до дівчини та, вона шкірою відчула, прискіпливо вп’явся очима в її обличчя, мовби, міг щось розгледіти в темноті. — Хочеш сказати, що це я тебе змушую все кинути?

— А хто ще? — не витримавши тиску, підхопилася на ноги та з запалом скрикнула: — Що мені ще робити? Я заплуталась, розумієте ви чи ні? — зриваючись на плач. — Я втомилася! Я хочу бути з тобою, Дім! Понад усе на світі! Але я не певна, що зможу без сцени… я не знаю…

— Що й варто було довести, — коли Шевченко змовкла на півслові, безкомпромісно поставив крапку продюсер.

Дімка мовчав. Та й що тут скажеш? Вона обманювала його, обманювала себе. Намагалася втримати в одних руках і журавля, і синицю. А так не буває, на двох стільцях не всидіти.

Марія завжди втікала від розв’язання проблем. Втікала в минулому, замість того, щоби сісти й поговорити з Дімкою, пояснивши свої цілі та розвіявши його невпевненість. Втікала й тепер, коли погоджувалася спочатку кинути сцену, потім місяць допрацьовувати. І це з вірою, що все само якось вирішиться. Прийде добра фея, змахне паличкою, і вона, Шевченко, так і залишиться на сцені під заступництвом Божинського, бо, можна скільки завгодно тішити себе ілюзіями, що справиться без нього, та він у своїй справі Бог; а вдома завжди буде чекати Дімка.

Вона й зараз не вигадала нічого краще, ніж уникнути пояснень, котрі точно довелося б озвучувати. Гублячись у пітьмі, понеслася геть із вітальні. На всіх парах врізалася у двері лобом. Скрикнула, але не спинилася, вилетіла до коридору.

— Та біс би тебе побрав! — донеслося сердите від Кузнєцова. — Марусь, ти куди?

Ігноруючи питання, Шевченко схопила з вішалки першу ліпшу річ, котрою виявилася фуфайка Дмитра. Накинула її на себе та, взувшись у валянки, вискочила на вулицю. Усе в середині палало. Конче треба було провітритися та привести себе до тями. Бісові чоловіки. Вона ледь визначилася та майже звиклася з тим вибором, як вони знову…

Льодяний колючий вітер одразу вдарив в обличчя. На вулиці була справжня хурделиця. Пухнастий сніг білим саваном накривав землю. Ліс гудів та свистів. Зимова стихія вирувала на повну. Розгледіти щось далі декількох метрів було нереально. Усе навкруги запорошено.

Здоровий глузд підказував повернутися до оселі. Але вона, почувши, як слідом скрипнули вхідні двері, брикнула, кинувшись уперед та зриваючись на біг. Хоча бігом її незграбні спроби пхатися крізь намети було складно назвати. Ноги вгрузали в липкому снігові, а метіль збивала з ніг. Та дівчина холоду не відчувала. На адреналіні, перемагаючи завірюху, неслася далі, відверто не усвідомлюючи, куди біжить.

— Марусь! Почекай! — крізь свист вітру донісся до неї занепокоєний крик Діми.

Замість відповіді прискорилася. Опинившись під покровом дерев, просуватися стало легше. Високі ялини трішки вгамовували віхолу, ховаючи дівчину за своїми скронями. Та лісова хаща була невеликою й Марія скоро знов опинилася на великій галявині.

— Марусь, стій! Не йди туди! — кричав навздогін Кузнєцова. — Стій! Туди не можна!

А вона все бігла й бігла, доки не відчула, що земля під нею хруснула та здригнулася. Зупинилася, завмерла. За короткі секунди, котрі здалися вічністю, дійшло, що вискочила на лід. Затамувавши подих, повільно обернулася на голос Діми, котрий уже був зовсім близько.

— Марусь, не ворушися!

Та було пізно. Схопивши на останок очима силует коханого, Шевченко відчула, що крига під нею затріщала. Ще мить, і вона, як та грудка, рухнула під лід, з головою занурюючись у крижану воду. Усе тіло миттю скувало судомами. У голові майнула шалена думка, що доля ще раз натякає їй змінити напрям життя, та обмізкувати детальніше не встигла. З Діминим образом перед очима Марія впала в небуття.

© Юлія Міхаліна,
книга «Точка (не)повернення».
24. Тільки б жива!
Коментарі