Діана нервово шарпала рукава темно-бордового светра, знаходячись біля квартири Вікторії. Її думки збуджено блукали в сумнівах: чи правильно вона вчинила, що прийшла сюди? Якщо Майк про це дізнається ― Діана була впевнена в цьому на сто відсотків ― він їй голову скрутить, і оком не моргне.

Вони домовилися, що Майк прийде о шостій ранку й відведе її до таємничого безпечного місця. Цілу ніч Діана не могла стулити очей через стрес та хвилювання. Вона сиділа на підвіконні в стані ступору, поїдаючи шоколадку й тупо дивлячись в одну точку. Нею опанувала апатія. А навіщо про щось думати, коли за тебе вже й так усе вирішено, і ти ніяк не можеш вплинути на хід подій?

Саме тому несподіваний дзвінок Вікторії аніскілечки не перешкодив відпочинку, а лише ще більше збентежив ― у трубці замість мелодійного голосу подруги було чути тільки чиєсь важке дихання. І до гадалки не треба йти, щоб збагнути: це ще одні витівки Дениса. Йому хочеться, бачте, аби Діана з самого рання підірвалася й прибігла рятувати Вікторію! Але подруга й сама прекрасно може дати собі раду. Щось тут нечисто…

Звісно, логічніше було б зв’язатися з Майком, прийти вдвох і розібратися, у чому тут річ... Проте той виглядав таким втомленим, що забирати в нього зайву годину сну Діані совість не дозволяла. Він і так вічно похмурий ходить, а невиспаний Майк ― це взагалі жах! Ні, нехай краще поспить. З виспаним Майком легше буде потім миритися. Принаймні Діана на це дуже сильно сподівалася.

Власне, вона також надіялась і на те, що «охоронці» за звичкою її ігноруватимуть. І Денис нічого їй не зробить. Все-таки, вони знайомі все Діанине свідоме життя. Їх пов’язувала така-сяка дружба-недоненависть. Денис постійно її підколював, діставав, робив всіляку шкоду: то жуйку у волосся підкине, то обличчя розмалює перманентним маркером, то домашнє завдання зіпсує своїми каракулями… Але їх об’єднувала Вікторія. Заради подруги Діана стійко трималася й ще ні разу на Дениса не зривала свою лють.

Проте сьогодні цей день настав.

Ігноруючи шум у скронях, Діана нарешті зважилася натиснути на дзвінок. Двері немовби тільки цього й чекали ― відразу відчинилися.

Перед Діаниними очима представ Денис у всій своїй красі. Буквально. Адже вийшов той зустрічати Діану з оголеним торсом, чого раніше ніколи не робив.

Здивування зблиснуло на її обличчі, перш ніж вона встигла це приховати.

Денис мав торс з рельєфним пресом, як в античного божества. Тепер зрозуміло, чому дівчата навіть після розставання з ним проводжають його дикими томними поглядами й тяжко зітхають.

«Бідолашні, втратили таку грушу для биття».

Діана подивилася Денисові очі в очі:

― Важка артилерія?

― Ну, раз на тебе моя посмішка й оченята не справили жоднісінького враження, то, можливо… ― Денис кинув на Діану дивний погляд, від якого вся кров бурхнула в ноги.

― Не будь смішним, Дене. Зовнішність ― не найважливіша річ.

― Звісно-звісно, куди моєму пресові до Майкового...

― А він тут до чого?

І як Діані міг подобатися цей самозакоханий придурок, у якого замість мізків ― гормональні збої? Від колишньої симпатії не залишилось і сліду. Мимоволі Діана порівняла Майка з Денисом і дійшла до приголомшливого висновку: їй більше до вподоби шпички першого, аніж показушність другого.

― Слухай, Дене, я тут прийшла не твоїм тілом милуватися. Де Вікторія?

― Мені здається, ти досить кмітлива, щоб допетрати: це я тобі телефонував, а не моя люба сестричка.

― Та це ясно як божий день! ― закотила очі Діана. ― Вікторія де, Дене?

― У ліжечку, бачить солоденькі сни, ― примружився той. ― Крихітко, зараз же ж ранній ранок. Усі нормальні люди в цей час сьомий сон бачать. Це ми з тобою тут не спимо. ― Його вуста витягнулися в хитру лінію.

― І все-таки я хочу її побачити, ― наполягала на своєму Діана.

Вона ступила крок вперед, маючи твердий намір зайти до квартири, але Денис перегородив вхід руками.

― Це ще що за фокуси? ― зіщулилась вона.

― Вхід тільки за плату, крихітко. Поцілуєш ― впущу.

Діані аж подих забило від такої наглої пропозиції.

― Дене, посунься! Ми не в дитячому садочку, чесне слово.

― Якби ми були б у дитячому садочку, я згріб би тебе в оберемок і поцілував би без твого дозволу. А так… Усе тільки за взаємною згодою, сонце.

Опанувавши себе, Діана зі скляною посмішкою на вустах підійшла впритул до Дениса. Умить запаморочилося в голові від його різких квіткових парфумів.

І як вона раніше могла мріяти про поцілунок з ним? Тепер лише одна думка про це викликала нудотні позиви.

Діана помітила, як зіниці Дениса розширилися, очі напів закрилися, а губи ― відкрилися.

«Ото вже хтива тварина!»

Того, що сталося наступної миті, Денис не передбачив і точно не очікував ― Діана взяла і з усього розмаху вліпила йому смачного-пресмачного ляпаса. Таким розгубленим вона його ще ніколи не бачила: обличчя перемінилося, очі вибалушилися, вилиці ходили ходуном, місце удару ж злегка почервоніло. Це видовище принесло Діані незрівнянне задоволення.

― За що?!

― За наглість! Якого біса, Дене? Невже за роки знайомства до тебе так і не дійшло, що я не належу до клубу твоїх божевільних фанаток?

― Якраз це я й відчуваю зараз на собі, крихітко… ― Денис зненацька гучно розсміявся. ― Чорт, Діанко, ти перша дівчина, яка мене вдарила. Починаю ще більше закохуватися в тебе! ― Денис продовжував давити либу.

Подумки закочуючи очі, Діана ступила за поріг, впевнено покрокувала до дверей Вікторії і… в очманінні застигла.

По-перше, двері були відкриті. Це дивно, тому що Вікторія завжди їх зачиняла, та ще й на замок. Діана вряди-годи над цією звичкою посміювалась. Від кого подрузі ховатися? Цей будинок оснащений силою-силенною камер та охороною.

Але тепер Діана розуміла: ворогів не потрібно чекати з-за двору. Часом вони знаходяться зовсім поруч.

По-друге, не було звичного світла від нічного світильника. Ні промінчика. А це теж дивно, бо Вікторія може заснути тільки з освітленим приміщенням.

Щось тут не так.

― Крихітко… ― улесливо прошелестів Денис над самісіньким вухом. Діана аж підскочила. Вона й забулася, що Денис має таку здатність: ходити котячими кроками, непомітно підкрадатися. ― Двері відчиняються ось так.

І Денис демонстративно показав, як це робиться. Діана супроводила його дії підозрілим поглядом.

― Яка галантність! Це так на тебе не схоже.

― У мене безліч прихованих талантів, крихітко. Аби ти лишень дозволила їх тобі виявити… ― Від його тихого голосу з легкою хрипотою у Діани щось неприємне залоскотало між лопатками.

― Відчепися, Дене! Що ти реп’яхом до мене пристав? Дістав вже.

Діана швидко влетіла до кімнати й відразу знайшла очима Вікторію ― та лежала, закутавшись у ковдру. Але Діана нутрощами передчувала щось жахливе. От тільки що?

Вона нахилилась до подруги ― наразі Діані було начхати, як Денис сприймає її дії ― і видихнула з полегшенням. Вікторія дихає. Просто спить. Можливо, подруга попросту втомилася й забула виконати свої нічні ритуали? Он, навіть не перевдягнулася. З ким не буває?

Погляд випадково ковзнув по приліжковому столику й затримався на підозрілій банці болотяного відтінку. Цю банку Діана бачила вперше. Вона взяла її до рук, щоб детальніше розгледіти, ― на дні помітила продовгасті таблетки коричневого відтінку.

Денис знову використав свою суперздатність: нізвідкіль матеріалізувався прямісінько перед Діаниним носом, вихоплюючи банку.

― Крихітко, це звичайне снодійне.

― Вікторія його не вживає.

― Звідки тобі знати? ― Його очі, які підозріло блищали, примружилися.

― Вікторія спить міцно й без додаткових засобів, ― твердо повторила Діана. Вона це прекрасно знала, бо вони частенько ночували одна в одної. Вікторія засинає швидко, спить міцно, а потім її навіть сигналом ядерної небезпеки не розбудиш.

Денис гмикнув, стиснув плечима, а після втупив очі на Діану. Це вже був погляд зовсім іншої людини. Ні тепла, ні щиросердя ― лише дикість. І навіть в тоні голосу сталися переміни: лють, холоднокровність, аморальність вийшли на перший план. І як Діана раніше не помічала його фальші?

― Крихітко, якщо чесно, я вражений твоєю сміливістю. Прийшла сама, без свого вірного, ― обличчя Дениса скривилося ніби від оскомини, ― захисника. І це після того, що бачила. Ти божевільна.

Діана вже сама сумнівалась у своїй адекватності.

― Що в цій банці? ― Вона сподівалась, що тремтіння, яким пробралося її тіло, не відобразилось у тоні голосу.

Денис помахав склянкою.

― Снодійне, сонце. Дуже сильне, але снодійне. Звісно, якщо переборщити з дозою, воно може й вбити, але я дуже обережний, ― вишкірився він. ― Як бачиш, з тобою я повністю чесний. Такого прошу й від тебе.

― Нащо ти це зробив? Вона ж твоя сестра!

― Крихітко, мені не потрібні були свідки. Я хотів поговорити з тобою сам на сам. А втім, у нашій скромній компанії скоро прибавиться. ― І знову цей вищир. Він викликав табун неприємних мурах по шкірі, що полонили кожну клітинку тіла.

Тепер Діані стало цілком зрозуміло, чому Майк тоді накинувся на Дениса. Їй самій зараз шалено кортіло його поколотити. Діана вперше позаздрила довжелезним нігтикам Вікторії. Як же їй зараз їх не вистачало! Розцарапала б Денисові його симпатичну мордочку тільки так.

А ще Діана встигла помітити, що банка була напівпорожньою. Це означало одне з двох: або Денис сам зловживає пігулочками, що малоймовірно, або він не вперше таким чином відключає сестру, що більш схоже на правду.

― Як часто ти це робиш?

― Кожного разу, коли мені хочеться побути в цілковитій тиші. Вікторія як врубить гучну музику ― аж барабанні перетинки лопаються, а це заважає ясно мислити, знаєш. Матуся також міцно спить, ага, ― захихикав він.

― Ти божевільний!

― Не заперечу, сонце. Ще трішки поживеш у нашому світі, сама станеш такою. Подивись он на Майка! Він же ж цілковитий псих. Повторювати тобі зараз триматися від нього якомога далі немає жоднісінького сенсу. Ви ж тепер пов’язані… А втім, не будемо гаяти часу. Треба серйозно поговорити, крихітко. Але не тут. Ми ж не хочемо зайвий раз тривожити сон сестрички, правда?

Мугикаючи, Денис попрямував до кухні, засунувши руки в кишені піжамних штанів.

Діанин мозок відмовлявся адекватно сприймати почуту інформацію. У яких хмарах вона витала весь цей час? Здавалося, це відбувається десь в паралельній реальності або уві сні, але аж ніяк не насправді.

Діана тяжко видихнула й пішла слідом за Денисом. Чим ще він її сьогодні здивує?

Вона переступила поріг кухні, та й там і застигла. Денис витріщався на неї зі злегка прикритими повіками, схрестивши руки на грудях. Деякий час вони мовчали, вивчаючи одне одного поглядом. Нарешті Денис сказав:

― Крихітко, перш ніж я перейду до розмови, попрошу тебе дещо зробити.

Діанині брови стрімко підстрибнули вгору. Вона злісно пирхнула:

― А чи не забагато ти собі дозволяєш?

― Спокійно, сонце. Я сьогодні добренький. Просто хочу впевнитись, що ти не приб’єш мене небесною сталлю. Вона ж із тобою, чи не так? Майк не залишив би тебе без козиря в рукаві. Тим паче це традиція. ― Останнє слово Денис промовив розтягуючи.

Дійсно, Діана прихопила з собою кинджал небесної сталі, зовсім не уявляючи, що з ним робитиме. Вона і зброя ― поняття несумісні. Зрештою, Діана видихнула й дістала футляр з кишені вільних джинсів, далі поклала його на тумбочку поруч.

― Задоволений?

― Не зовсім, сонце. ― Денис підійшов і взяв футляр. Складно було не помітити переляк у Діаниних очах. ― Не парся ти так! Я всього-на-всього подивлюсь, чим тебе обдарували.

І він витягнув з футляра кинджал, крутив його так-сяк.

― Дорогоцінні камінчики на рукоятці, прекрасно! Гм, лезо з найновішого матеріалу… Бачиш, воно підсвічується зсередини? Обережніше з ним, не поранься. Можливо, наші мазі тут не допоможуть. Навіть найменша подряпина ― і гаплик людинці. Н-дя, Майк не продешевив, мерзотник.

Наступної миті Денис заховав кинджал до футляра й поклав на тумбочку ― Діана видихнула з полегшенням. Потім він котячими кроками підійшов до барної стійки. Краєм ока Діана помітила рубець під його лівою лопаткою. Де це він так? Скоріш за все, отримав під час якоїсь бійки.

Денис перебив її похмурі думки:

― Що ти як сама не своя? Крихітко, почувайся як вдома. Не чужі все-таки, ― повів плечима він. ― Бажаєш чаю, кави? Чи, може, чогось міцнішого?

Денис повернувся, тримаючи в руках пляшку вина й два келихи. Від нещодавніх одкровень кави зовсім не хотілося, та й вживати щось у цьому домі може бути небезпечно: незрозуміло, яку ще таємничу субстанцію Денис наколотить.

― Спасибі, я відмовлюсь, ― доволі різко відповіла Діана й вмістилась на найближчий до виходу стілець. Потрібно перебувати насторожі.

― Як забажаєш, сонце. А я трішки хильну, будь твоя ласка. ― Червона рідина весело полилася келихом. Денис відпив, задоволено примружуючи очі. ― Яка смакота! Навіть не уявляєш, від якого дорогого вина відмовляєшся. Воно сотнями років грало в печерах цих варварів-Зимніх, допоки мій батечко не отримав його в подарунок від Астрея, татуся нашого Майка. Доволі рідкісне вино, кумекаєш?

Діані нічого не залишалось, як кивнути. А Денис тим часом поринув у спогади:

― Пам’ятаю, ми з Майком разом це вино вперше смакували. Ото були часи! До того ще, як ми обоє перестали грати в добряків… Ну, то таке. ― Він зробив добрячий ковток вина, опорожнюючи келих. ― А ти з Майком навіть не думай випивати разом. Цей хлопець непробивний. Ні разу не п’янів, прикинь?

Діана слухала його насторожено, очікуючи каверзи. Невже він хотів з нею тільки про Майка потеревенити?

― Дене, давай без довгих вступів. Чого хотів?

Він лукаво посміхнувся й за звичкою провів рукою по волоссі.

― Зачекай хвильку й не буянь тут.

І Денис залишив її наодинці. Діана втупилась у вікно, за яким сонце почало малювати на небі неповторну картину ― світає. От би зараз вийти на дах і там зустрічати її улюблену пору дня, а не оце от все!

Діану відволікло сповіщення ― прийшло повідомлення від Майка:

@ Забирайся! Звідти! Геть!

Цікаво, звідки він дізнався?

Невже Денис розповів? Цей хлопець веде якусь свою гру і, здається, хоче наділити Діану певною партією. Одначе вона заздалегідь знала відповідь: нехай хоч зі шкури лізе, грати в його ігри вона не збирається!

Денис повернувся, тримаючи під пахвою якусь книгу в шкіряній обкладинці.

«Про вовка промовка... Хоч би футболку одягнув, безсоромник!»

Він кинув книгу на стіл. Чимось цей фоліант нагадав Діані той, з казкової бібліотеки, в якому описана древня історія Пір року. Діані чомусь захотілося знову повернутись туди. Не зважаючи на тривожну атмосферу, їй там було комфортно. На відміну від цієї кухні, де повітря немовби просочене отрутою.

― Маєш рацію, крихітко. Переходьмо відразу до діла. ― Денис став біля Діани, поклавши долоні на книгу. ― Що тобі вже встиг наварнякати цей бовдур Майк? Яку версію нашої історії він тобі повідав?

А їх що, є декілька? Діана прикусила губу й пробурчала:

― Він розповів історію Пір року про п’ять племен, колишню війну і, як наслідок, циклічний вибір Королів і Королев.

Поки вона говорила, Денис кивав, згодом облизав пересохлі губи й вигукнув:

― Як передбачувано! Нічого новенького… Діанко, ця історія Пір року має місце на життя. Але… Хто може дати гарантію, що все відбувалося саме так, як написано в наших літописах?

― До чого ти хилиш?

― Як би тобі так пояснити? ― Він знову наповнив келих вином і відсьорбнув. ― Я дуже довго мізкував над природою Пір року. Нас четверо. Гаразд, п’ятеро. Хто може дати гарантію, що я, як Літо, належу саме до Літа? Якась книжечка з моїм родоводом? ― кивнув він у бік фоліанту. ― Ти прекрасно знаєш, що будь-яку інформацію можна редагувати, змінювати, підтасовувати дані.

― Це так… ― Діана напружилася кожною клітинкою тіла.

― Угу. Так от, колись робились хоч якісь генетичні тести? Та й про яку чистоту крові може йтися, якщо за тисячоліття, скоріш за все, були змішані шлюби? Зізнаюсь, я не відразу тебе розпізнав, Єдино, - раптом заявив Денис.

«А я не відразу розкусила тебе».

― А ти шукав Єдину?

― А ти як думаєш? ― пирхнув він. ― Який сюр! Ти ж постійно була прямісінько перед моїм носом. Як я відразу тебе не прознав, а? Тепер же бачу, що все сходиться. Твій характер… Як би сильно я тебе не бісив, ти стійко трималася. Так, з Майком ти роздраконюєшся. Я трішки спостерігав за вами. Знаєш, ти така гаряча стала! Але це нормально. Він так і повинен на тебе впливати. Я здивувався б, якби все було інакше. О! А ще ― твоя зовнішність. Ти істинна Єдина.

― І хто ж може дати гарантію, що я Єдина, а? ― закотила очі Діана.

Денис захихотів:

― Підловила на слові. Молодець! Якщо серйозно, ти занадто сильно вписуєшся в образ Єдиної, що тут майже жодних сумнівів. Так от, усі крапки над «і» поставило прохання мого татуся віддати тобі каблучку. Тоді-то я й подумав: моя місія провалена. Через те, що я покидьок, ти мені не довірятимеш.

― Чому ж? Можна вибрати такий підхід, як до Тіни.

― Що ти… ― зіщулився Денис.

― У тебе ж є небесна сталь. Міг би й пригрозити. Навіщо церемонитися?

― Ох, Діанко, та я б не зробив їй нічого поганого!

Діана ледве не задихнулася від напливу емоцій. Вона скочила на ноги й обперлась руками об стіл.

― Ти це зараз серйозно? Я все бачила. Ти накидувався на неї, махаючи зброєю! Якби не Майк…

Денис перебив, відчеканюючи кожне слово:

― Я не зробив би Тіні нічого поганого. Зарубай це собі на носі.

― Я тобі не вірю! ― Діана чітко пам’ятала його настрій тієї миті. Він був безжальним.

― Якби я хотів її вбити, я зробив би це, сонце. Можливо, я не такий сильний, як Майк. ― Денис підійшов до тумбочки й витягнув Діанин клинок із футляра. ― Але що стосується точності в попаданні, мені немає рівних.

Як доказ своїм словам він метнув клинок у картину за Діаниною головою. Діана відчула, що зброя пролетіла в ліченому сантиметрі від її вуха ― охнула й обернулася. Клинок врізався в картину Сина Людського, копію художника Рене Магрітта, прямісінько в центр яблука.

― Ти здурів?!

― Зовсім трішки, ― вишкірився Денис, показуючи білі зуби. ― Як бачиш, я цілюсь точно. Хотів би попасти Тіні в серце, зробив би це, навіть не сумнівайся. А так… вона відбулася легким переляком. І взагалі, це моя особиста справа з Тіною. А ті, хто підглядають, довго не живуть.

― Дене, чого тобі від мене треба? Хочеш прикінчити мене прямо тут? Божевілля!

― Крихітко, ти мені страшенно подобаєшся. Боляче тобі я не зроблю. Просто хочу, аби ти подумала над тим, чи все істинне виходить з історії віків. Чи дійсно наш світоустрій єдино-правильний? Ти, як спадкоємиця, матимеш величезний вплив на всю систему. І можливо… Цілком можливо, зможеш щось змінити.

― То ти хочеш, аби я стала пацюком, так?

― Чому ж відразу так грубо, крихітко? Просто подумай, а там уже як вирішиш.

Діана тяжко зітхнула. Ну от, що й варто було довести. Залишатися біля Дениса, у якого остаточно дах поїхав, більше не було сенсу. Вона мовчки зробила крок до виходу ― її зупинив викрик Дениса:

― Стривай! І чому ти постійно від мене втікаєш, а?

― А ти не здогадуєшся? ― Діана круто розвернулась. У її душі вирувала буря, яка віддзеркалилася ззовні. ― Ти мені противний. Бачити тебе не можу.

― Я маю докази. ― Денис ніби й не чув її слова, продовжував і далі гнути свою лінію.

Діана зробила декілька глибоких ковтків повітря ― легені повільно наповнювалися киснем, обпікаючи. Зрештою, вона вичавила з себе:

― Докази чого?

― Докази неповноцінності устрою Пір року. ― Денис кивнув на книгу.

Діана косо зиркнула на нього, піднімаючи брови. Той заторохкотів:

― Я Літо. Мій рідний батечко, який мав би бути по всім законам жанру сонячним та турботливим, кинув напризволяще своє рідне дитинча, тобто мене. Не суть… ― Денис похитав головою, різко відкрив книгу десь посередині. ― Подивись сюди, будь ласка. Я тебе не покусаю. ― Діана, про себе клянучи Дениса, підійшла до книги й нахилилась, заводячи пасмо волосся за вухо. На сторінках було зображено родове дерево, де ім’я Дениса поки що завершувало всю картину. ― Це я, ось мій татусь, будь він проклятий, ось дідусь. Усі Літні. Здавалося б, що тут цікавого? Так от, у пошуках свого тата...

― Ти шукав свого батька? ― відсторонено перебила Діана.

― Ну, мені цікаво подивитися в очі тому, завдяки кому я з’явився на цей світ, знаєш. Мама загинула при загадкових обставинах, а тато… Він просто зник, ― здвигнув плечима Денис. ― От тільки без жалощів! Це мої загони, не твої. Гаразд, сонце?

― І як успіхи?

― Немов крізь землю провалився. А це дивно. У нашому світі Пори року так просто не зникають. Десь повинен залишатися слід. Тоді-то в мене й промайнула перша думка: а стерти ж інформацію легко! Я почав шукати далі. Не здавався. І одного дня наштовхнувся на цікавезні дані. ― Денис дістав з книги якісь папірці, помахав ними. ― Вони гласять: а мій дідусь не Літній. Єдиний він!

Діанине волосся стало дибом.

― Аж так?

― Ну, ця інфа достовірна на п’ятдесят відсотків. Чуткам повністю довіряти не можна. Але… Про що це говорить? Я напів Літо, напів Єдиний? Це що за коктейль такий? А якщо це не єдина сліпа пляма в моєму родоводі? А якщо все перемішано? Чому ніхто не досліджує це питання?

― Мабуть, це нереально… ― обережно припустила Діана.

― Отож-бо й воно! Навіщо взагалі цей поділ на фракції? Чим ми відрізняємося від звичайних людей? Тим, що нам пощастило зі здоров’ям? Ну то й що! За легендами, та й якщо зазирнути до мого ймовірного першого пращура, Пори року колись жили не одну сотню років, а зараз аби до двохсот-трьохсот доживали. Про що це говорить? Зовсім скоро зітреться грань між елітою суспільства та звичайними смертними. Ти розумієш, який це абсурд ― так виділятися?

Чесно кажучи, у Діани виникали подібні думки. Але якщо вона погодиться зараз із Денисом, то це означало б пристати на його бік. Потрібно спершу розібратися в ситуації. Лише потім робити висновки.

― На твоїх плечах величезна відповідальність, Єдино. Так сталося, що тебе вибрали Судді. І не важливо, Єдина ти чистокровна, чи ні ― саме тобі приймати важливі рішення.

― І можливо, я зможу поламати всю систему? Ти це хотів сказати?

― Ти сама зробила такий висновок.

Зненацька десь в коридорі гучно грюкнули двері. Діана аж підскочила, а Денисові очі гарячково забігали.

― А ось і наш захисничок, ― злісно прошепотів він.

Справді, до кімнати вихором увірвався ніхто інший, як Майк. Він важко дихав, наче біг крос. Його очі судорожно мерехтіли й стріляли блискавками. Один його вигляд так і промовляв: зараз рознесу тут усе до чортиків, нікого й нічого не пожалію ― таким роздраконеним він був.

У першу чергу Майк швидко пробігся очима по Діані, ніби впевнювався, що з нею все гаразд. Тільки потім він люто витріщився на Дениса й закричав:

― Дене, якого дідька ти тут витворяєш?! Зовсім знахабнів? Страх втратив? Можливо, тобі його назад повернути?

― Ей, полегше, парубче, ― награно підняв руки Денис. ― Як бачиш, твоя Єдина ціла й неушкоджена.

― Якби… ― Майк підступив до Дениса, міцно стискаючи кулаки. ― Якби хоч одна волосинка впала з її волосся, на тобі зараз мокрого місця не залишилося б!

― Ох, які ми бойові! Знаєш, а я, до речі, з нашого минулого поєдинку трохи натренувався. ― Денис повів лівим плечем. То це Майк його так? ― Можна сміливо влаштовувати раунд номер два, друже.

― От тільки без бійок! ― Діана сміливо стала між ними, як між двома вогнями.

― А з тобою я пізніше розберуся, мала. Учворила тут мені, божевільна! ― Майк кинув на Діану найзліший зі своїх поглядів.

― Знаємо ми, як ти вмієш розбиратися, ― втрутився Денис. ― Друзів кидаєш, влаштовуєш поєдинки...

― Не тобі мене повчати. Ти перший перейшов на інший бік.

― Є докази? Ти божевільний, Майку. Антисоціальний псих. Тобі лікуватися треба. Ще й постійно стрілки переводиш. Ти сам винний у тому, що сталося з твоїми батьками. Тільки ти сам, і ніхто інший. Але що ти робиш? Що ти робиш, а? Звинувачуєш усіх і вся, тільки не себе!

Про що це він? Діана помітила, як у чорних від гніву очах Майка промайнув біль.

― А ти знаєш, куди надавити, др-р-руже, ― тихо, але водночас чітко промовив Майк. ― Не пропустиш можливості насипати солі на рану, красунчик. І все так само вдаєш хорошенького. Це ж ти прикидався другом, а потім кинув ножа в спину!

― Ненормальний. Я постійно був на твоєму боці. Це ти різко обірвав усі мости. І через що? Бо я, бачте, пов’язаний з Темним Лордом? Брехня несусвітня!

― Скажеш, що це не так?

― Якщо я відповім «ні», ти не повіриш. Навіщо тоді старатися?

― А ти спробуй.

― От прямо зараз?

― А що, немає чим крити?

Денис захихотів і раптом видав:

― Я працюю на твого дядька, Майку, прикол?

Майк завис, не мигаючи.

― Я тобі не вірю, ― нарешті стрепенувся він.

― Вірю, не вірю, ― перекривив Денис. ― Ти неначе малеча.

― Мені дядько нічого про це не говорив.

― А він тобі все докладає? ― резонно відповів той.

Майк вражено похитав головою.

― Дурня якась… ― незвично невпевнено протягнув він.

― Подумай над цим добренько.

― А що ти скажеш на це? ― Майк витягнув з кишені джинсів кинджал, загорнутий в цупку тканину. ― На злодієві й шапка горить, Дене. Ти так необачно залишив цей клинок, втікаючи, а на ньому ініціали.

― І що, там так і написано: «Працюю на Темного Лорда», гм? ― не розгубився Денис.

― На ньому його ініціали!

Денис вичекав паузу, яка здавалася тишею перед бурею.

― Майку, цей кинджал виготовили на моє спеціальне замовлення на твоїй же ж фабриці. Придивись уважніше, там мітка є.

― Дене, ти мене за ідіота маєш? «ТЛ» ― це що, до біса, може ще означати, окрім ініціалів Темного Лорда, а?!

― Трунок ліри, ― зі спокійним видом відказав Денис, і бровою не повів.

― Ти на ходу зараз видумуєш?

― Та ні. Це назва вашого фантастичного вина. Можу ж я мати власні слабкості, чи не так?

― Ох, Дене… ― Майк провів язиком по верхній губі й заховав зброю назад. ― А те, що ти Тіну хотів переманити на чийсь бік… На чий, цікаво?

― На бік твого дядька. Я ж на нього працюю.

Майк здійняв праву брову:

― Оце вже занадто! Навіщо моєму дядькові робити переворот у світі Пір року?

― Ні для кого не секрет, що твій дядечко жадібний до влади. Він же ж планує з радників Суддів стати самим Суддею.

Майк похмуро зміряв його поглядом:

― Щось у тебе все дуже гладко. Хоча б зараз не криви душею, Дене.

Денис пустив очі під лоба:

― Ох, як з тобою важко, Майку. Не заздрю тобі, Діанко. Ой як не заздрю! ― Через секунду міркувань він сказав: ― Гаразд, будуть тобі докази.

Коли Денис виходив з кухні, Майк кинув йому навздогін:

― Футболку накинь на себе, йолопе! Ми тут не на пляжі.

Залишившись віч-на-віч з Майком, Діана фізично відчувала його розлюченість та незадоволення. Вона вже готова була починати виправдовуватися, як Майк розбушувався ще більше, витріщившись на пляшку вина. Він стрілою підбіг до столу й вхопився за пляшку.

― Це що, до дідька, таке? Ти це пила?!

― Ні. - Діана кивнула на пустий келих.

Майк раптом замахнувся пляшкою, маючи твердий намір розбити ту об стіну. Діана прожогом кинулась до нього й вхопила за руку, перешкоджаючи.

― Не дурій! ― вигукнула вона. ― Це всього-на-всього вино.

― Ні, це не просто вино. Ден спеціально його дістав, аби позлити мене зайвий раз, прекрасно знаючи, що…

― І ти поведешся? От серйозно? Це просто вино.

Зненацька Майк загарчав, немов поранений тигр.

― Охолонь. Дихай глибше, Майку. Вдих-видих, ага.

― Як люб’язно з твого боку відповідати мені моїми ж словами.

Вони зустрілися поглядами ― блакитні очі Майка були наповнені вологою, і чомусь від цього Діанине серце боляче стислося.

― Порахуй до десяти, чи що…

― Та вже до сімдесяти ― щось не помагає. ― На його щоках показались втомлені ямки. Він дивився на Діану пильно-пильно, не мигаючи.

Аж ось Майк повернув пляшку на місце й обернувся до Діани. Якусь мить він обпалював її поглядом, а потім рішуче притягнув до себе, лівою рукою обійнявши за плечі, правою ― за талію, головою занурився у волосся.

Діана настільки була вражена цим, що просто застигла, не в змозі поворухнутися, уткнувшись носом у Майкові груди й глибоко вдихаючи вже знайомий цитрусовий аромат, змішаний з корицею.

― Придушити тебе мало… ― зовсім тихо прошепотів він. ― Ти хоч уявляєш, як я злякався? Які страшенні картини малювалися в моїй голові, поки я сюди біг? Думав, що не встигну… А якби ті «охоронці» щось тобі зробили б? Я бачив, вони стирчать під будинком. А якби… Ти вчинила дуже необачно!

Було незвично чути від Майка такі нарікання. А де шпички? Де образи?

― Та все гаразд…

― Нічого не гаразд! Ти Дена зовсім не знаєш. Він ― змія. Від нього можна очікувати що завгодно. Зараз він милий, а наступної миті як вжалить! Кожне його слово потребує ретельної перевірки. Дії ― це окрема тема. До того ж… ти навіть не уявляєш, що він хоче з тобою зробити.

― А ти, типу, знаєш?

― На жаль чи на щастя ― так. Я хлопець, Діано, і мені легко передбачити хід його думок. Та й… Ден мені колись сам у деталях все розповів. Потрібно було прибити його ще тоді!

― Розслабся! Нічого він мені не зробить.

― Яка ти наївна…

Діана хотіла відсунутись, але Майк не відпустив ― прижав міцною хваткою.

― Дай мені хвилину, будь ласка. Заспокоюся. Бо цієї миті мені хочеться прибити вас обох! Дена на шматки розірвати, а тебе… А тебе… Ну балда ж, балда…

Майк обіймав Діану так, ніби вона ― найдорогоцінніше, що в нього є. Немов запевнення, що це дійсно так, він ще міцніше стиснув її талію.

Діана чудово пам’ятала його слова про ненависть ― тоді чому він її так обіймає? Вона його зараз геть зовсім не розуміла…

Діані ніколи не подобалися такі хлопці, як Майк. Тоді чому їй зараз так затишно? Чому серце кинулося в шалений танець, дихання збилося, кров запульсувала в жилах, земля пішла з-під ніг, а в животі поселилися метелики?

«Мабуть, це через те, що Майк перший, хто мене так обіймає. Не більше!..»

Майк почувається так само? Чи для нього обійми ― це ще один спосіб приборкати гнів?

― М-м-м, це в тебе шампунь така? ― раптом запитав він.

― А-а?

― Пахнеш бузком.

― У мене шампунь без запаху. Парфумами не користуюсь.

― Угу, ясно.

Майк вдихнув на повні груди, проводячи носом по волоссю, а з його горла вирвався дивний звук.

Час немов зупинився. Діані хотілося так простояти всю вічність, і щоб ніхто не заважав. Здавалося, розпочнися кінець світу, вона цього навіть не помітила б.

― Як мило, ― прозвучав голос Дениса мов грім серед чистого неба.

Майк пробурмотів щось нечленороздільне, повільно відпустив Діану й обернувся до Дениса, затуляючи її своїм тілом.

― Невже легенди врешті не брешуть? ― ліниво протягнув Денис. Він тримав у руках футляр для кинджала, а верхній одяг так і не накинув. ― Як цікаво! Єдині та Зимні… Їх чомусь завжди тягне одне до одного, мов магнітом. Але ця історія без щасливого фіналу.

― Давай обійдімось без переказів старих і нікому не потрібних легенд, др-р-руже, ― грубо перебив Майк. ― Жени свої докази, і ми пішли.

― Ото швидкий вже.

Майк подивився на Дениса вбивчим поглядом:

― Не тягни резину. Що там тримаєш у руках? Щось не дуже схоже на вагомий доказ.

― Помиляєшся. ― Денис витягнув клинок, схожий на бачені раніше: залізна рукоятка всіяна блакитними камінцями, а лезо мерехтіло сяйвом. ― Це спеціальна небесна сталь, якою твій дядечко обдаровує вибраних, своє найближче оточення.

Майк люто пирхнув:

― Не найближче, а смертників. ― Він обернувся до Діани, пояснюючи: ― Річ у тім, що в рукоятці цього клинка захована отрута. Вип’єш ― і ти труп. Доступ же відкривається за допомогою відбитка пальця власника. Дене, ― звернувся до того Майк, ― цю зброю можна з легкістю викрасти в охоронця чи заволодіти іншим нечесним способом.

Денис натиснув десь на рукоятці ― відкрилась потаємна ніша, де виднілась таблетка.

― Упс. І як це в мене так вийшло, га? Цей клинок, Майку, був виготовлений спеціально для мене. А раптом мене в полон схоплять? Будуть катувати? Так хоч швидко й безболісно помру.

― І яке в тебе завдання? ― прискіпливо поцікавився Майк.

― Секрет. Буде нетерплячка, запитаєш у дядечка. Якщо, звісно, він тобі повідає. Мабуть, ти не така вже й важлива персона, як вважав, ― вшпигнув Денис.

― А ти в нас прямо важлива цяця! ― Майк злісно видихнув, роблячись схожим на дракона, що розсіює навколо себе пекельний вогонь.

Денис по-котячому підійшов до столу й налив собі вина.

― Може, тобі теж налити, Майку? Тобі не завадило б трішечки розслабитися, а то зовсім розпереживався.

― Та я спокійний як удав!

― Звісно-звісно. ― Денис прихилився губами до вина. ― До речі, Діанко, Майк у нас непростий Зимній. Він володіє фабрикою, єдиною у своєму роді, з виготовлення небесної сталі та всіляких ювелірних штучок. Небосталь називається. Мій прийомний батечко там працював. Так склалося історично, що його професія передається з покоління в покоління і тільки… представникам чоловічої статі. Вікторія з самого дитинства проявляла інтерес до ювелірки, ти знаєш. Такі прикольні штучки в дитинстві виготовляла своїми маленькими ручками. Але в батька були зв’язані руки. Вікторія ж у нас дівчинка! ТРАДИЦІЇ. Саме тому батько й всиновив мене, щоб передати свій фах. Проте… у мене трішки інші захоплення, ― вишкірився він. ― А Вікторії не місце в нашому патріархальному суспільстві, ех.

Майк закотив очі до стелі:

― Ця традиція існує споконвіку. Та й… Мені всього шістнадцять. Усі юридичні права поки що належать дядькові. Навіть якщо й хотів ― поки що я не в силі щось змінити.

Денис раптом вибухнув:

― Традиції, Майку. Традиції, традиції, традиції. ТА ВИ ПОМІШАНІ НА СВОЇХ ТРАДИЦІЯХ!

― Традиції та закони ― це те, що забезпечує порядок у нашому й так хисткому світі. Як ти це не розумієш, Дене? Мир будь-якої миті може рухнути, нова війна на порозі! Чи ти думаєш, що прийде Темний Лорд і забезпечить цілковитий мир? Та чхати йому на нас!

― І звідки така впевненість? ― Помітивши лютий погляд Майка, Денис викрикнув: ― Та не працюю я на Темного Лорда! Просто часом потрібно думати й своєю головою.

― Ну-ну.

― Мені Даф у сердечному пориві якось поділилася, чому ваші стосунки далі від флірту не пішли… Традиції! ― Він смачно сплюнув.

― Я їй зробив, взагалі-то, величезну послугу. Який сенс зустрічатися з тим, з ким апріорі не може бути спільного майбутнього?

― Та ти просто здрейфив! І взагалі, ти колись ― по-справжньому ― кохав? ― зненацька запитав Денис, примружуючись.

― Дивно це чути від людини, яка не пропускає жодної спідниці, ― ухилився Майк від відповіді й чомусь зиркнув на Діану.

― Заздриш?

― Було б чому…

― Якби ти продовжував навчатися в академії, просто купався б у дівочих ласках. З твоєю зовнішністю та харизмою дівчата самі б у чергу за тобою ставали.

― Та зовнішність ― не найважливіше, Дене!

― Ви сьогодні наче зговорилися… ― Денис перекидав погляд з Майка на Діану.

― Як тебе тільки совість не гризе, а? Стільком дівчатам серце розбив. Підозрюю, у тебе десь є прихована картина з відображенням твоїх гріхів. Інакше як ти такий спокійний ходиш?

― Усім усе подобається ― одні ви не задоволені, ― пирхнув Денис і раптом хитро зіжмурився. ― Почекай, невже ти все ще чекаєш на ту маленьку дівчинку? Ха, уявляєш, Діанко, наш маленький Майк сходив з розуму по одній дівчулі. Усі вуха мені продзижчав. Вірші їй писав, пісні присвячував… Й імена у вас однакові… Цікавезний збіг, чи не так?

Це правда? У Діани солодко защемило на серці. Вона ледве стрималася, щоб не посміхнутися на всі зуби. Одним оком подивилася на Майка ― посміхатися перехотілось. Той був ніби у воду опущений, а на шиї виступили червоні плями.

― А тобі аби баляндряси точити, ― сердито пробурмотів він, опустивши очі.

― Ну то вимітайтеся! Я вас не тримаю. А мені час Зиму рятувати.

Очі Майка округлилися:

― Ти і про це знаєш? Чудесно! Ти або прикидаєшся, або…

― Ти в ауті, Майку, а я скоро буду в дамках.

Діана наважилася втрутитись: Майк так ненависно обпалював Дениса поглядом, та ще й до кишені потягнувся… ― нова бійка не за горами.

― Майку, схоже, нам дійсно треба йти. ― Вона злегка доторкнулася до його долоні, той її перехопив і переплів пальці, мовляв, усе гаразд, а потім відпустив. ― А ти, Дене, якщо хоч щось зробиш Вікторії…

― Не бійся, крихітко. Обіцяю, це було востаннє.

― Що було востаннє? ― занепокоївся Майк.

― Відключив сестричку снодійним, ― ніби ні в чому не бувало відповів Денис.

― Придурок! І чому я не здивований? Тобі вічно начхати на найрідніших людей і на їхній стан. Серця в тебе немає.

― Ось такий я поганий! Вибачайте, нічого не можу з собою вдіяти.

― Коли Вікторія прокинеться? ― запитала Діана вбитим тоном. Їй стрельнула в голову одна ідея.

― Через годинку-півтори, ― потиснув плечима Денис.

Діана видихнула:

― Я схожу до Вікторії, а ви тут… не побийтеся.

― Я з тобою, ― заявив Майк. Діана скоса на нього зиркнула.

― Я ненадовго, ― пробурмотіла вона й покрокувала на негнучких ногах до виходу.

Наостанок їй почулося:

― Ох, яка ж краля!

― Підбери свої слюні! Інакше я тобі сам їх підберу ― та ще й так, що євнухом станеш.

― Зізнайся, ти сам її хочеш.

― Не всі такі хтиві покидьки, як ти.

― І сам не гам і другому не дам… Чи… ― хихотіння ― ти вирішив приєднатися до великої гри? Щось на тебе не схоже.

― А оце вже не твого блондинистого ума діло, др-р-руже!

Майк вийшов у коридор.

***

Діана усвідомлювала, що не потрапить найближчим часом додому ― через свою роль і традиції. А їй хотілося по-нормальному попрощатися з Вікторією і з… бабусею. Тому Діана взяла чистий аркуш і почала друкувати, раз у раз збиваючись:

«Ві, мої слова можуть здатися тобі божевільними, проте прислухайся. Ти мала рацію: Майк аристократ. Але не тільки. Він ― Зима. Розумієш, наш світ не зовсім звичайний. Існують Пори року ― над люди. Розпитай про це в Дениса, бо він сам ― Літо. І… бережись його! З його рук нічого не їж і не пий! Я серйозно!!! А ще… я тут, виявляється, теж належу до Пір року, але Єдина, типу як дивергент. І я… принцеса. Самій смішно.

Мені стирали пам’ять, тому я нічого не пам’ятаю.

Коротше, мене Майк забирає до замку. Мабуть, до того, що на світлині зображений. Я не знаю, коли ми зможемо ще раз побачитися. Але я щось придумаю. Повинні ж бути в них якісь голуби!

Бережи себе!

І…

Передай, будь ласка, бабусі, що я її люблю. Я спробую її пробачити, але на це потрібен час.

Люблю.

Твоя Ді!»

Діана поклала листа під подушку, ще раз подивилася на сплячу Вікторію, покружляла поглядом кімнатою, стараючись запам’ятати кожну деталь і вдихаючи на повні груди запах від свічок. Скільки тут всього сталося! Невідомо, коли Діана зможе ще раз сюди повернутися...

Зітхнувши, Діана покинула кімнату ― зіткнулася ніс у ніс з Майком. Він метнув погляд їй за спину й скривився, побачивши Вікторію. Тихо і, на диво, спокійно мовив:

― Усе буде гаразд. Цей козел її не зачепить. У нього був контракт з прийомним батьком, Віктором.

― Але це не завадило йому її споювати.

― Та йому й найкращого друга ніщо не завадило споювати.

― Він і тебе…

― Забудь, ― спохмурнів Майк.

Наступної миті він взяв Діану за руку ― її знову немовби блискавкою шарахнуло ― і швидко повів до виходу.

А втім, далеко вони не відійшли. Діана вловила химерний свист ― це Денис метнув у бік Майка небесну сталь. Усе сталося дуже швидко. Дивним чином Майкові вдалося за мить до удару відхилитися й спіймати на льоту клинок за рукоятку, усіяну червоним камінням. Це був Діанин клинок. Вона про нього зовсім забулася.

― Ти здурів?! ― загарчав він, повертаючись до Дениса.

― А в тебе все така ж хороша реакція, друже, ― невинними вустами відказав той. ― Скажи, було би прикольно померти від клинка коханої. ― Денис реготнув.

― Вона мені не кохана, це по-перше, ― гнівно прошипів Майк. ― А по-друге, якби ми не спішили, тобі було б зараз точно не до сміху. Намалював би тобі під правою лопаткою ще один шрам до пари! Точно будеш як янголятко.

Майк вхопився мертвою хваткою в Діанину руку й потягнув за собою. Їх проводжав гучний регіт Дениса.

― Який же бовдур, ідіот… ― ніби до себе бурмотів Майк. ― Як же ненавиджу! Поквитається ще. Виведу на чисту воду цього покидька. Ну-ну, на дядька він працює. Ха! Чорти б його побрали.

Опинившись на вулиці, Майк і надалі продовжував міцно триматися за Діану. Він повів її стежинами, які були їй не зовсім знайомі.

― Ти також хороша! Чому пішла сама, не попередивши мене? Досі не можу повірити... Невже ти справді гадаєш, що я аж такий монстр і не зрозумію, що ти переживаєш за Вікторію?

― Тобі потрібно було відпочити.

― Та чхав я на відпочинок! Твоя безпека зараз ― понад усе. Якщо з тобою щось трапиться, думаєш, мені нічого за це буде?

― Ну не повісять же!

― Не повісять. Але й жити спокійно в нашому суспільстві мені не дадуть. Тому наступного разу, якщо тобі раптом щось подібне збреде в голову, ПОВІДОМЛЯЙ МЕНІ! Я повинен знати, де ти перебуваєш і з ким, балда!

До Діани раптом повернувся веселий настрій. Вона лукаво посміхнулася.

― За однієї умови.

Як і очікувалося, Майк роздраконився:

― За якої ще такої умови? Не нахабній, мала.

Вона вичекала паузу, перш ніж попросити:

― Зачитай мені вірша, що писав у дитинстві.

― Ну, це вже занадто. І взагалі, з чого ти взяла, що це про тебе йшлося?

― З твого враженого вигляду. ― Діана показала йому язика. Майк чортихнувся. Вона заканючила: ― Ну будь ласка, будь ласочка! Може, пісню заспіваєш?

― Ні!

― Ну хоча б рядочок.

― Діано…

― Що?

― Це і був перший рядочок.

― Бісиш, ― похнюпилася вона.

― Навзаєм.

― Що за чортівня?!

Діану знову з головою накрило панічним страхом. Перед ними виріс ліс немов з її кошмарів: зарощений, густий, а в ранішніх променях ― похмурий.

Діана обернулася до Майка, щоб показати, де раки зимують. Куди він її завів? Вона ж-бо думала, що вони в замок прямують, а не в чорний-пречорний ліс комарів годувати!

Але за спиною Майка Діана побачила те, що вибило повітря з її грудей. «Охоронці» стояли в ряд і витріщалися на них ― вони наче напоролися на невидиму стіну.

― Так я і знав! ― Майк клацнув язиком. ― Закінчилося їхнє володіння ― розпочалося володіння Єдиних. Далі вони не попруться. Ну-ну. ― Майк схрестився з Діаною поглядом. ― Ти так і будеш з ними в піжмурки грати? Ходімо.

― Ти хочеш, щоб ми пішли ТУДИ?

― А тобі щось не подобається? Думаєш, куди я тебе, такий жахливий, завів?

Правду кажучи, Діана не могла зрозуміти, чому вона боїться йти до того лісу. Від нього віє темною енергетикою, що змушує її серце втікати в п’яти, а у вухах чітко чути пульсацію крові.

«Я у своїх кошмарах такі жахіття переживала! Що мені якийсь богом забутий ліс?»

Діана міцно вхопилася за долоню Майка й пішла вперед на зустріч жахам ― і хай буде, що буде!