Майк дивився в карі очі колишнього друга і ніяк не міг збагнути: це дійсно та сама людина, яка підтримувала його у найтемніші періоди життя? Це правда той хлопець, якому вдавалося розсмішити його в ті миті, коли хотілося вити вовком від нестерпного болю? Це насправді той, приїзду котрого він чекав з нетерпінням, бо знав: якщо Денис поруч, значить, усе буде добре?

Вони були нерозлийвода з самих пелюшок. Усі дивувалися: як таке взагалі можливо? Майк ― Зима, Денис ― Літо. Вони належать до різних світів власної цивілізації Пір року. Абсолютні протилежності як за зовнішніми характеристиками, так і внутрішніми. Дружба між ними була заздалегідь приречена на провал.

Вони немов їнь та ян, день та ніч, світло та темрява. І хто з них виявився добром, а хто ― злом?

І ось це врешті-решт сталося: дружба розвалилася, як картковий будинок. Дванадцять років товариськості ніби й ніколи і не було. Денис, як виявилося, майстерно грав тільки йому одному відому роль, а потім взяв і зірвав свою маску.

Майк почував себе справжнісіньким бовдуром, адже не зумів завчасно розкусити істинну личину друга. Це ж треба так? Денис єдиний, кому Майк повністю довіряв, перед ким відкривав своє серце по самі вінця. Заповітні думки, бажання, наміри, переживання ― ніщо не приховане від нього. Йому відомо навіть те, що Дафні навіть і не снилося. Вона ж бо все-таки дівчина, їй усього не розкажеш.

Знав би Майк, чим для нього такі щиросердні розмови обернуться у майбутньому!.. Добре, що він хоч не розказав Денисові, ким є та маленька дівчинка, з якою доводилося проводити багато часу, до шести років. Наслідки такого зізнання складно й передбачити.

Зате Майк зрозумів одну дуже важливу річ: немає найгіршого ворога, ніж найкращий друг.

І зараз, дивлячись на Дениса, він у цьому впевнювався, як ніколи. Така янгольська зовнішність, а за нею ховається змія.

― Знаєш, друже, ― почав у своїй звичній лінивій манері Денис, ― ще день назад я нізащо на світі не повірив би, що моя маленька Діанка, яка і мухи не образить, зможе тобі щось заподіяти. Але тепер… Спостерігаючи за вами, бачачи, як вона закипає біля тебе… Ох. Моя віра зміцнилася. Вона зможе все.

― І як давно ти знаєш, хто є тією самою Єдиною? ― якомога байдуже запитав Майк.

― Точно більше за тебе, малий.

― Якщо ти хоч щось встиг їй заподіяти, ― Майк підступив, ― тобі це так просто з рук не зійде!

― Та полегше ти, хлопче. Нащо мені це ЗАРАЗ? Тим паче це не я плекаю до неї не найкращі почуття. Чесно кажучи, вона мені навіть подобається.

― Що ти сказав? ― вигнув праву брову Майк.

― Що чув! Вона мені подобається, ― повторив Денис, підходячи. ― І разом ми влаштуємо тандем по знищенню декого. Я щиро вірю в неї, друже, ― вишкірився він. Одного цього усміху достатньо, щоб Майк наелектризувався до сказу.

Як так сталося, що Денис став бажати його смерти? У який конкретно момент спрацював цей вимикач? Чи міг Майк повернутися назад і зробити хоч щось для того, щоб цього ніколи не трапилося?

― Я буду уважно дивитися, як вона повільно знищує тебе. З превеликою радістю допоможу їй у цьому. А коли з усією брудною справою буде покінчено, ми з нею підемо у веселий танець, ― реготнув той.

― Ти мрійник, Дене.

― Чому ж? Наші так звані пророцтва обов’язково виконаються. Королева приб’є свого захисничка. І я дочекаюсь цього моменту.

― Не існує ніякого пророцтва, ― процідив крізь зуби Майк. ― Це лише казки й легенди.

― На твоєму місці я б не був таким самовпевненим. Та й… ― Денис підійшов впритул і зашепотів біля вуха, мов оракул: ― Майку, невже ти не помітив?

― І чого ж? ― Майк щосили зціпив кулаки, ледве тримаючи себе в руках.

― Атмосферу Єдиної! Невже ця дівчина тебе не вабить? ― Майк промовчав, уважно спостерігаючи за мерехтінням світильника на стіні. Через мить Денис вкрадливо продовжив: ― Легенди гласять, що Єдині для Зимніх наче скарб, яким так і хочеться заволодіти. Чи ти зумів побачити крізь пелену своєї ненависті, яка вона, а? Вродлива до божевілля. Її фігура така жіночна, така тендітна. Обійняти й не відпускати. Волосся… Воно м’яке, ніби шовк. Пальці так і тягнуться занурюватися в нього. Шкіра ніжна, наче пелюстки троянди. Гладити й гладити. А ці очі! Видав? Такі глибокі, у них запросто потонути можна. Вуста!.. Господи! Їх так і манить випити до дна.

З кожним словом Дениса Майк відчував, як всередині розпалюється вогнище гніву. Говорити про Єдину такі слова може хто завгодно. Будь-хто! Тільки не Денис. Не ця підступна зміюка!

Остання крапля самоконтролю випарувалася з його наступним нашіптуванням:

― А я знаю, як це приємно!

І нехай Майк відчував себе у цей момент шаленим, просто-таки неадекватним власником Єдиної, нічого вдіяти з собою він не міг. От узяв і з усього розмаху влупив Дениса в його симпатичну мордочку. Той цього явно не очікував. Гепнувся на підлогу й спозирав на Майка широко відкритими очима. З носа проступила кров. Денис витер її долонею.

― Взагалі схиблений на всю голову, ― промовив той, піднімаючись. ― Тебе з твого замку ні на секунду випускати не можна. Усіх людей повбиваєш.

― Ти не звичайна людина, Дене, ― прошипів Майк. Він гарячково стискав праву руку. Кісточки пальців приємно поколювали.

― Звичайно, мені від твого «лагідного» доторку нічого не буде.

Денис зробив крок уперед, змахнувши піджаком. Майк чітко розгледів рукоятку небесної сталі, яка визирала з кишені. Небесна сталь самого Майка, що також притаїлася в піджаку, почала нервово гріти тіло.

― Дарма тільки сили потратив, ― пирснув Денис, торкаючись до небесної сталі, такої небезпечної для них зброї.

Майк закотив очі й стрілою кинувся до Дениса ― вивернув його руку за спину:

― Ти чого задумав, ідіоте? Я сильніший, забувся?

― Гм, ти ні на хвилину не даєш мені це забувати. ― Зненацька вибухнув сміхом той: довгим, істеричним, бісячим.

― Чого ржеш?!

― Ох, ти неймовірний, Майку, ― крізь реготіння вичавив Денис. ― Досі вражаюся твоєю неврівноваженістю. Занадто легко ти заводишся. І як тебе взагалі на люди випускають з такою-то вдачею?

― У тебе дозволу забули спитати! ― відпустив його Майк.

Тим часом Денис дістав з кишені кинджал й неспішно провів пальцем по лезу, шепочучи:

― Знаєш, а я хочу відігратися...

― У стінах школи? ― примружився Майк.

― А то! Навіщо відтягувати те, що й так рано чи пізно станеться?

І він прожогом накинувся на Майка, чітко цілячись в шию. Майк умить вивернувся, на ходу дістаючи свій клинок.

― Дідько, ти серйозно?! ― У його очах загорілися недобрі вогні.

― Та ні, це ігри в мене такі. ― Денис покрутив кинджалом між пальцями.

― Мало дісталося минулого разу? Хочеш добавки?

Денис засміявся, а тоді замахнувся з ударом. Він хотів влучити в груди. Майк, мерщій зреагувавши, відбив напад кинджалом. Почувся іскристий звук. Повітря немов намагнітилося, як це зазвичай буває під час поєдинків. Майкові дико не вистачало зараз свого меча. Ці ж кинджали тільки для дуже близької дистанції чи метання годяться.

― Ти би тактику змінив, ― просичав він. ― А то зовсім не цікаво.

Денис тільки реготнув, а відтак знову напав. Майк захистився. Клинок об клинок ― аж іскри полетіли. В очах суперника він бачив тільки чорноту.

Наступної миті Денис зробив підніжку ― Майк впав на підлогу, перекотився й блискавично піднявся. Йому ці ігри вже набридли. Він перешкодив черговому зіткненню: міцно вхопився за кисть супротивника, а потім перекинув його через себе на дощане покриття. Нахилився до Дениса, стиснувши лівим ліктем шию, правою рукою вибив клинок.

― Знайшов, із ким гратися, піжоне! ― прошипів здавленим від злоби голосом він.

― Ви що тут влаштували?! ― неждано-негадано загорланив невідомий хлопець.

Майк скосив очі й помітив, що навколо них згуртувалися глядачі. Він з Денисом, звісно, влаштував феєричне шоу. Таке в цій школі кожного дня не побачиш. Діану серед натовпу Майк не виявив. І це добре. Він сподівався, що ця дівчина має хоч краплину здорового глузду й не підслуховувала їхню розмову.

Незнайомий хлопець пробивався через тисняву. Він мав каштанове волосся, був одягнений в шкільну форму, а на пальці красувалася срібна каблучка з літерою «О».

«Один із нас, зрозуміло», ― подумалось Майкові. Він підвівся.

― Зовсім знахабніли?! ― закричав цей хлопець, опинившись поруч. ― У нашій школі заборонені кулачні бої, бевзні! Тим паче… ― він перейшов на шепіт, ― між представниками Пір року.

― Як там тебе… ― Майк зиркнув на бейджик: «Староста. Олексій». ― Льоха, нічого серйозного не сталося.

Денис піднявся слідом.

― Усе гаразд, без паніки, ― сказав той, пригладивши волосся.

― Бовдури! Про себе не думаєте, то хоч про інших подумайте, ― кивнув на учнів Олексій. ― Для вас це просто забавка, а їм це може коштувати життя. Ви гадаєте, правила просто так прописані? Кретини! Ваше щастя, що директора зараз немає. Він вас за це по голівці не погладить, ― глибоко видихнув він.

― Ти ж йому не докладеш? ― обнадійливо промовив Денис.

― Ще й як докладу! Такі вибрики не можна спускати з рук. Їх потрібно знищувати при корені. Хочете битися ― ідіть у тренувальну залу. А тут школа, де навчаються звичайні діти, яким ваше махання зброєю попросту небезпечне!

Майк здвигнув плечима. Він тут ненадовго, а Денис нехай розбирається.

Олексій раптом підійшов до нього й зовсім тихо сказав:

― Знаєш, Майку, від кого, від кого, а від тебе я такого вибрику не очікував. Я ж бо думав, Ден усе прибрехав. Він може. Але ж ні, що я бачу?! Ти неконтрольований псих. Недарма тебе із замку стільки років не випускали. Дай-но тобі в руки зброю, то відразу на людей накидаєшся, ― похитав головою він. ― Невже завдання охоронця тільки в міцних кулаках? Ну-ну… Ти цього недостойний.

― А хто достойний? Може, ти? ― Майка охопила хвиля обурення.

― Та будь-хто!

Майк криво посміхнувся, мимоволі глянувши на Дениса ― той хитро скалився. А він молодець, велику роботу проробив по запудрюванню мізків, нічого й додати.

Між тим Олексій обвів їх сердитим позирком:

― Шкода, дуже шкода, що в мене наразі є важливі справи… Щоб, коли я піду… ― Хлопець підняв вказівний палець. ― Жодних. Бійок! Затямили?!

Відтак ще раз нагородивши їх гнівним поглядом, Олексій пішов геть.

Майк ступив до Дениса, метаючи іскри. Тихо, але твердо мовив:

― А я бачу, ти на місці не сидиш. Здорово попрацював. Красунчик просто.

― Дякую. ― Денис єхидно посміхнувся. ― Я старався.

― Навіщо ти це робиш? Навіщо продовжуєш отруювати моє і без того несолодке життя? Ніяк не можу второпати…

― Навіщо, питаєш? ― Той приклав пальці до підборіддя. ― Ти слабак, Майку, от що. Ти не впораєшся з ношею, що на тебе покладена.

― Моє завдання доволі просте.

― Ну от, ти знову мислиш дуже плоско. Викинь ті пусті настанови своїх батьків нарешті! Єдину треба тримати під контролем усіма, Майку, чуєш? УСІМА способами. А як ти це будеш робити, коли втікаєш від неї, як від вогню, коли сам потребуєш стримування? Хоча… Якби ти тримав себе в руках, від моїх дій не було б жодної користі. А так… ― Денис стенув плечима. ― Спасибі, друже.

― Та пішов ти, ― процідив Майк, розвертаючись. Несподівано він помітив Дафні серед натовпу. Подруга розсерджено на нього витріщалася, надувши губи й склавши руки на грудях. А коли наштовхнулася на погляд Майка, то рішуче наблизилася до нього.

― Недоумки, ― незадоволено прошипіла вона.

― І тобі привіт, краля. ― Денис широко посміхнувся.

Майк заричав, одночасно беручи Дафні за руку. Чимдуж попрямував до виходу, на свіже повітря. Ще мить біля цього білобрисого ― і Майк за себе не ручається. Він себе справді стримував як міг, щоби не розшматувати Дениса небесною сталлю на дрібнесенькі кусочки, а потім розіслати їх на всі сторони Імперії Пір року. Дістав!

― Що за цирк ви влаштували?! ― вигукнула Дафні, коли Майк відпустив її біля зовнішньої стіни школи.

― Та він сам наривався! ― У його очах з’явилися люті вогники.

― А ти повівся! Ну серйозно, Майку, коли до тебе нарешті дійде? ― Дафні взяла руки в боки. ― Він тебе спеціально виводить із себе.

― А я типу не знаю?

― То чого ти тоді ведешся? Це дурість! І наслідки, Майку, обов’язково будуть.

― Я тут довго не затримаюсь. ― Майк подивився на небо, заполонене темними гнітючими хмарами. Воно немов віддзеркалювало його душевний стан.

― Я не нашого директора маю на увазі! Він, звісно, може придумати всякі звірські покарання. Одного разу учнів, які побилися, змусив драїти підлогу школи з голими руками, накарячках. Але тебе очікуватиме гірша участь.

― І яка? Чим мене ще можна здивувати до втрати пульсу, а?

― Майку, а ти не здогадуєшся? ― Він нічого не відповів. Дафні повела далі: ― Твоєму дядькові повідомить, от що. А той обов’язково знайде найжорстокіший метод покарання.

Майк гірко посміхнувся, чомусь торкнувся до спини, а потім прошипів крізь зуби:

― Переживу.

Він сів на землю, упершись об кам’яну шершаву поверхню стіни, втупився поглядом у зелену рослинність, яка дивом ще не пожовкла. Йому хотілось заховатися від усіх. Занадто багато чого сталося, і станеться ще. Майк не впевнений, що зможе з достойністю впоратися з усіма проблемами, які нахлинули нестримною рікою.

Майк почув, як Дафні приєдналася до нього.

― Усі знали, де Єдина, ― мовив здавленим голосом він. ― Один я був не в курсі.

― Якщо тобі стане від цього легше, я не знала.

Майк кинув на Дафні підозрілий погляд.

― Ти серйозно чи придурюєшся?

― Говорю, приклавши руку на серце.

― Ти не могла не знати! Ця дівчина занадто яскраво виділяється.

― Цілком звичайна, ― повела плечима Дафні.

― Не можу повірити… Ти її взагалі, либонь, бачила? Її волосся?..

― Таке, як і в мене.

― У тебе світліше.

― Ну так, ну так, це ти у нас знавець по Єдиним, не я, ага.

― Якщо всі знали, де Єдина, навіщо тоді було мені давати таке завдання?.. ― відсторонено прошептав він.

У той вечір дядько покликав Майка до себе й сказав, що той має знайти Єдину, втрачену десятиліттям. Мов, вона навчається тут, у цій школі, але хто конкретно нею є ― невідомо.

― Можливо, ― розпочала Дафні, ― дядько хотів тебе перевірити? Ну, на що ти здатен? Чи ти зможеш розпізнати її серед натовпу?

― О, тоді я блискуче виконав це завдання! ― Майк гучно вдарився спиною об стіну. ― І вибрав правильний дах. От дідько!

А він просто хотів побачити на власні очі вогні нічного міста, поспостерігати за ними, особисто познайомитися з витворами людської цивілізації, помилуватися цими електричними кольорами. І тут, як сніг на голову, на нього навалилася вона, Єдина. Саменька прийшла до його рук, правильніше, налетіла, навіть не усвідомлюючи, що опинилася на крок від загибелі.

― А я то думав, що зустрів нарешті якусь нормальну, хоч і несповна розуму, дівчину! А ні… ― істерично захихотів він.

― Фортуна тобі, звісно, усміхнулася, ― сказала Дафні, крутячи між пальцями пасмо волосся. ― До речі, чому ти так себе з нею поводиш? Я все розумію, ти її недолюблюєш через те, що сталося, і так далі, але ж…

Це ще м’яко сказано. Майк дихати одним повітрям з Єдиною не може. Як тільки бачить, у голові відразу малюються не найкращі сценарії дій.

― Але ж, ― продовжила Дафні, ― вона дівчина. Ще закохається в тебе.

Майк із гнівом витріщився на неї:

― Ти при своєму розумі?

― Дівчатам подобаються погані хлопці, Майку. А такого як ти, так і хочеться розгадувати, дізнатися, що коїться в твоєму серденьку. Одним словом: будеш її відштовхувати, ще ближче наблизиш до себе.

― Маячня якась… ― доторкнувся до шиї Майк, відводячи погляд.

― Не маячня! На Єдину мені особисто начхати. Я за тебе переживаю. Тобі ж це подобається, правда?

― Що саме? ― Напрямок цієї розмови Майкові зовсім не до вподоби, аж до кігтиків божевільних кицьок на серці.

― Гратися з нею, от що!

― Не верзи нісенітниці, Даф.

― Мені часом тебе так прибити хочеться, ― прошипіла вона, стискаючи кулаки.

― Не одній тобі…

― Я серйозно, Майку! Прояви хоч краплю джентльменства. Я ж знаю, ти можеш, коли захочеш.

― Тобто якщо я буду галантним, я не приваблю її до себе, так? Логіка залізна просто.

― Ти нестерпний! Добра тобі тут бажаю, а ти… І взагалі, чого ти такий роздратований? Тебе готували до цього все твоє життя. Ваша зустріч ― це незмінна константа.

― Я гадав, що в мене є ще чотири роки в запасі…

Запанувала тиша, пронизана неспокійним шумом вітру та погойдуванням дерев. Через деякий час Дафні дістала якусь штучку з кишені джинсів.

― Це що таке? ― із цікавістю запитав Майк, нахиляючись. Брови Дафни стрімко полізли на лоба.

― Це прикол такий?

― Ні. ― Майк вихопив з шокованих рук прямокутну тоненьку річ. Він бачив, що з такими штуками всі тут ходять. Нажав на якусь кнопку збоку ― пристрій засвітився.

― Ти мене часом так ошелешуєш! Знаєш дуже багато речей, немов якась ходяча енциклопедія, а таку звичайну річ як телефон розпізнати не можеш.

― Це телефон? ― Майк покрутив ним. Пристрій просить пароль із цифр.

― Агась! Віддай назад. ― Дафні простягнула руку. Майк виконав її прохання. ― Не дивись. ― Вона відхилилася, наскільки це було можливо, і почала вводити цифри.

― Не хочеш, аби я довідався про всі твої секретики? ― лукаво посміхнувся він.

― Спробуй їх приховати від тебе, ач. ― Дафні передала телефон.

Майк став рухати пальцями по екрану: купа іконок, є можливість робити фото, вихід в інтернет, нотатки, мессенджери… Через хвилину зробив висновок:

― Схоже на наш лист-шет… Це земляни в нас ідею вкрали?

― Телепню! Це ми в них. Наші ж лист-шети тільки повідомлення можуть пересилати, ну й книжки можна почитати. А ці телефони мають набагато більше можливостей. Дивися.

Вона щось понатискала ― залунала невідома Майкові весела композиція, наповнена різними інструментами й людським голосом.

― Безпорадна функція, ― пирхнув він. ― Живий інструментал кращий за запис.

― Ну, ти, звісно, божественно граєш на фортепіано… ― Дафні замріяно подивилася вгору. ― Мед для вух. Але це, ― вона вихопила телефон, ― також насолода. У будь-який момент включаєш музику, не залежачи від місця й простору.

― Угу. ― Майк поривався забрати іграшку, але Дафні вже її заховала.

― Якщо так цікаво, придбаєш собі. ― Через секунду вона сказала тоном, сповненим співчуття: ― Ти багато чого втратив, Майку. Десять років провести у вежі… Жах якийсь.

Майк залився поривчастим сміхом. Дафні, як завше, має рацію. Так, він десять років прожив у замку. Був закований в улюбленій вежі. Звісно, були ділові й не дуже вилазки, але завжди під пильним оком дядька. Така безпека ― необхідність. Є вагомі причини, чому довелося заховатися від усього світу.

А тепер настав час для дорослої гри. Мабуть, дядько вважає, що Майк уже достатньо підготовлений до своєї ролі. Або Судді негадано-неждано згадали Закон, у якому чітко прописано: «Єдина-принцеса та Зимній-охоронець знайомляться у віці шістнадцяти років». Або сталося щось таке, про що йому не повідомили. Щось, що може загрожувати Єдиній-принцесі.

Зненацька Майк побачив серед десятків учнів підозрілі силуети: люди у темних плащах з каптурами, накинутими на голову. Вони стояли, як статуї, по всьому периметру зовнішньої частини школи. Схожих людей Майк бачив і біля будинку Єдиної, коли пробирався на дах. Але тоді він не став вважати це чимось значним. До вчорашньої ночі.

Майк піднявся й мовчки попрямував до саду.

― Ти куди? ― запитала Дафні, встаючи.

― Ці люди давно тут?

― Е-е-е…

― Тільки не кажи, що ти їх не бачиш.

― Та бачу. Це охорона школи.

Майк реготнув:

― Ваша охорона виглядає як якісь масони?

Дафні лише плечима повела.

― Гаразд, ― протягнув він. ― Я піду й дещо перевірю. За мною ні кроку. ― Майк кинув на Дафні погрозливий погляд. Він добре знав подругу: вона за ним не попрямує. На відміну від цієї ненормальної Єдиної... Майк чортихнувся.

Перший із цих так званих охоронців стояв біля фонтану. Майк швидко пройшов повз нього. Широкий каптур повністю прикривав обличчя, яке було до того ж нахилене вниз.

«І толку від такої охорони?» ― подумалось йому.

Другий, третій, п’ятий, десятий охоронець були в такій самій сонній позі. Вони ніби когось чекали, на якийсь сигнал. А ще на їхніх плащах Майк побачив дивний символ, вишитий червоно-чорними нитками: пів крило кажана, а зверху корона (герб же цієї школи зовсім інакший). Значення цього візерунку для Майка невідоме, а він знає всю символіку їхньої цивілізації назубок!

Що це за охоронці такі? Хто вони? І що їм тут треба?

Поки що вони виглядають безневинними, тому Майк до них не лізтиме. Але в них є якась ціль. Розуму великого не треба, аби здогадатися, хто саме їм потрібен ― Єдина. Очей з неї тепер спускати не можна.

***

Майк намагався зосередитися на читанні книги з античної міфології, проте в голову постійно лізли сторонні думки. Дядько сказав розповісти Єдиній усю її історію. Невже вона не знає? Її ж батьки ще з дитинства всього навчали. І тут ця дівчина заявляє, що не пам’ятає Майка. Ну і грець з ним! Зрештою, пройшло дуже багато часу. Але як вона може не знати про свою сутність?

Щось тут не так. Якась інформація прихована від нього за сімома замками.

Майк мовчки загарчав і мимоволі забрав погляд від книги ― та ледве не випала з рук. Ну от, хотілося побути наодинці серед мовчазних спостерігачів ― але Єдина виринула немов з-під землі. У цієї дівчини якийсь пунктик його переслідувати.

«Це просто бібліотека. Немає нічого фатального в тому, що школярка прийшла почитати книгу», ― намагався заспокоїти розбурхане серце він.

Та ця бібліотека просто-таки величезна! Вона розрізає собою по центрі усі п’ять поверхів школи, які об’єднані гвинтовими сходами. Просто чергова випадковість, що Єдина прийшла туди, де він? Це вже який раз за сьогодні?

«Так і до божевілля недалеко, чорт».

Єдина щось шукала серед сотень книг, чомусь хмурилась. Майк її немовби вперше побачив. Час у цій кімнаті наче сповільнився.

Довге волосся незвичного русявого відтінку хвилями спадало по спині. Коли Діана ступала, воно тендітно хвилювалося. Майк пам’ятав, як йому колись, у дитинстві, подобалося перебирати ці пасма. Цікаво, волосся зараз таке саме на дотик?

«Що за думки, ідіоте? Таке саме. Ти вже його мацав там, на даху, забувся? Більше таких фокусів не треба».

Погляд несвідомо спустився нижче. Діана вже далеко не та маленька дівчинка. Безглуздо було сподіватися, що за десять років вона ніяк не зміниться. Він сам уже не той маленький хлопчик, який дарував польові квіти.

Її тіло стало жіночним, набуло округлих форм у всіх потрібних місцях. І навіщо вона одягнула такі вузькі джинси?

«Дідько! Проклятий спокусник Ден!»

Майк втупився поглядом у літери. «Золоте руно… Зустрів Орфей юну німфу Еврідіку, прихилився палкою душею до неї». Букви пливли перед його очима. Вперше у своєму житті він не міг зосередитися на читанні. Тим паче Майк відчув на собі пильний погляд Діани. А потім він почув клацання телефону. Майк уже знав, що означає цей звук, бо встиг придбати собі на пам’ять мобілку.

― Фотографувати без дозволу заборонено, ― сказав він, із шумом закриваючи книгу.

― Прогулювати уроки також заборонено. ― І як з таких милих вуст можуть вириватися слова, оформлені в зловтішному тоні?

Майк уже бачив, що з іншими Діана цілком нормально спілкувалася: спокійно та стримано, а з ним вона неначе бомба сповільненої дії. Це він так на неї впливає? Хоча чого він очікував? Сам же ж далеко не цукор.

― Я прогуляв лише останній урок, балда. І він був необов’язковий.

― Ага, звісно, ― склала руки на грудях вона. ― Розкажеш це завтра вчителеві фотографій.

― А що, він у вас такий небезпечний?

― Будеш винен йому сто тисяч мільйонів фоток. ― Її очі сковзнули на книгу, яку Майк кинув на диван біля себе.

― Обійдеться, ― криво посміхнувся Майк. Діана стала повільно наближатися до нього. ― Не роби цього.

― Чого б це? ― Вона не зупинилася.

― Ну чому так важко тримати від мене дистанцію?!

Майк помітив, як її очі засяяли водночас здивованими й сердитими відблисками.

― Забагато честі! ― вигукнула вона, остаточно підійшовши. ― Мені потрібна ця книга.

Діана нахилилася, щоб взяти книгу, проте Майк встиг перехопити її першим.

― Не віддам! Я ще недочитав.

Обличчя Діани спершу побіліло, а потім почало стрімко червоніти. Вона зараз була схожою на чайник, який невдовзі мав кинутись у свист.

Раптом Діана наблизилася до його лиця. Її волосся перекривало половину обличчя. Майкові так і хотілося прибрати ці локони й узріти у всій красі люті оченята.

― Ти її, взагалі-то, не читав, а на мене витріщався, ― процідила приглушеним від злості голосом вона.

Тепер Майк розумів, чому Зимні постійно намагалися затикати рот Єдиним своїми вустами: дратують до безумства!

― Боляче треба. ― Майк підняв книгу над головою.

― У дитинстві не награвся? ― пирснула Діана.

― Якщо тобі так треба конкретно ця книга, то дістань.

Вона здмухнула волосся з лоба, похитала головою й розвернулася на носочках. Так і стояла, повернута спиною, а потім різко розвернулася назад, грізно стискаючи кулаки:

― Знаєш, ти мене вже дико дістав за сьогодні! Або ти боягуз, або прикидаєшся.

― Говори та не заговорюйся, мала.

У декілька швидких кроків Діана підійшла до нього й нахилилася занадто близько. Так близько, що Майк відчув її запах ― солодкавий бузковий аромат із силою вдарився об його нейронні імпульси. Мозок ледве не зірвався.

Захоплений зненацька, він відсахнувся. Діана з легкістю вирвала книгу.

― Отак-от і відразу треба було, нащо ці ігри…

― Щоб тобі життя медом не здавалося, ― вичавив із себе він.

― Та що ти взагалі знаєш про моє життя, га?!

― Я багато що про тебе знаю, Єдино.

― Ага, так багато, що тримаєш язика за зубами. Набрид вже!

― Ну то вали звідси. ― Майк відкинувся на диван, поклавши руки за голову.

Діанина сміливість граничила з божевіллям. Будь-яка інша дівчина вже п’ятами накивала від його паскудної манери поведінки, а вона ― ні. Навпаки. Замість того, щоб піти, замахнулася своїм маленьким, як у котика, кулачком. Майкові не хотілося перевіряти, куди вона там поривалася стукнути. Він у цей момент геть зовсім не думав. Зловив її за кисть і повалив на диван.

― Помста, ― прохрипів він, дивлячись в її обурені очі.

І хто взагалі додумався розмістити такі зручні дивани в бібліотеці? Та ще й створити атмосферу напівмороку... За освітлення правили ж тільки світильники на стіні, які ледь палахкотіли.

― Ти холодний…

― А ти гаряча. Тебе більше нічого не хвилює?

Насправді Майк розумів, про що вона говорить. Його температура тіла нижча за її на цілих два градуси. Не дивно, що його доторки видаються їй крижаними.

― Псих неадекватний! ― Вона намагалася вирватись. Майк ще сильніше стиснув її кисть, яка була зовсім крихітною. Здавалося, міцніше здавиш і поламаєш. ― Тут повсюди камери.

― Я їх відключу…

«Бовдуре, що ти несеш?»

Майкові і в голову не приходило створювати такі інтимні ситуації між ними. Відстань і ще раз відстань! А відчувати її тепле тіло під собою ― це вже самогубство.

― Це можна вважати твоїм дозволом? ― крізь ненормальний шум у скронях почулося йому.

― Дозволом? ― перепитав він, сподіваючись, що голос не став сиплим.

Майк ловив очима кожен фрагмент її лиця. Обличчя сердечком, обрамлене сплутаними локонами. На лобі складки від напруження. Щоки геть покрасніли. Очі такі ж великі, як і колись, але чомусь в них зовсім немає паніки.

― Не пам’ятаєш свої ж слова? А кажеш, що все знаєш, ну-ну, ― захитала головою вона.

― Якщо ти про дозвіл наблизитися до мене, то навіть не мрій.

Мимоволі погляд Майка опустився на губи. Він вмить перестав будь-що чути. Прокльони, якими Діана почала його осипати, залишилися поза кадром. Тільки лінії яскраво-червоних пухлих вуст. Він навіть міг побачити всі тріщинки на них.

Дихати ставало все складніше, як під час панічних атак. Але тоді по його хребті не пробігаються блискавичні імпульси!

Чи вродлива Єдина? Отак! Не помічати цього було б самообманом. Диявол-спокусник-Ден! Наговорив усілякого, а Майкові тепер переварюй.

Та він ніби вперше в житті дівчину зустрів. У цей момент вона була для нього як восьме чудо світу.

Очі опустилися на шию. Шкіра була білою, неначе фарфор. Сонні артерії дико пульсували, переганяючи кров.

Чітко окреслені ключиці. Можна порізатися, якщо доторкнутися.

«Не будіть в мені любові», ― сказано в одній книзі. Прибити Дена мало!

Зненацька Діана замовкла.

― М-м-м, ти щось казала? ― Він впився очима в її очі. Краще б цього не робив. Темрява заполонила блакитну райдужку. Його очі зараз такі самі? Чорт!

Діана чомусь захихотіла. У цьому смішкові вчулись нотки істерії.

― Тобі зараз смішно? Поділись, разом посміємося, ― сказав він все-таки трішки хриплим голосом.

― Просто… ― посміхнулася вона, демонструючи ямочки на щоках. ― Ще скажи: «Це шкіра вбивці, Белло!» ― і цей день буде незабутнім.

― Що? Ти про що? ― Ця дівчина зовсім збила його з пантелику.

Діана скористалася моментом: вирвалася з ланцюгів його рук і відштовхнула від себе. Майк вдарився об бильце дивана, там і застиг, ніби в куток загнаний. Діана вмостилася поруч.

― Так і чую, як ти говориш: «Це шкіра вбивці, Белло!».

― Не розумію, про що ти…

― З якої ти планети? Ти міг не бачити цей фільм, але ти маєш знати, про що він. Це ж культова фраза!

І тут до Майка почало доходити. Колись Дафні пищала від захвату після перегляду якогось там фільму. Говорила, що в ньому персонажі-вампіри от точно як Зимні. «Вам тільки хайлайтером обіллятися, точно будете, як вони», ― говорила вона.

― Ти хочеш сказати, що я ― це…

― Ні. Ти просто схожий на того «гарбузера» Едварда Каллена.

― І чим же?.. Почекай, «гарбузера»? ― Ця дівчина говорить занадто туманними фразами.

Діана закотила очі.

― «Гарбузер» ― це «аб’юзер». Це слово хоч зрозуміле?

Майк кивнув. Він напружився.

― Гаразд, ― застукотіла пальцями по підборіддю вона. ― Чим же ти схожий на Каллена? Перш за все фразочками типу «Тримайся від мене подалі» і в такому дусі. Я сподіваюся, ти мені все-таки даси адекватне пояснення своїм діям.

― Ага…

― Прозвучало якось непереконливо.

― Я все поясню, просто все не так просто, як здається на перший погляд.

― Добре. ― Діана прикрила повіки. ― Ловлю на слові.

― Далі?.. ― Ним охопила цікавість. Він спостерігав за нею цілий день і бачив: Діана робила те саме. Що ж вона такого дивного помітила в його поведінці?

― Ну, ти блідий як смерть.

― А сама не така?

― Я хоч часом червонію, на відміну від декого!

― Гар-р-разд, не кип’ятись. Наступний доказ.

― Незвичного кольору очі, а ще вуста якісь занадто червоні, немов перестигла вишня. І ти можеш кам’яніти якось дивно, пильно дивлячись в одну точку. Та ще й відчуття таке, ніби ти в цей момент абсолютно не дихаєш. У тебе феноменальна пам’ять. У твоїй голові зберігається те, що інші учні вже давно забули. У тебе там вбудована якась флешка, чи що? Собі також таку хочу…

― Секрет у безперервних роках навчання, балда.

Діана нахмурилася, але продовжила:

― А ще в їдальні ти дивився на мене, як на здобич якусь, не кліпаючи. І ти якось чудакувато, ― вона захихотіла, ― переставляв стакан із водою. Ось так, трьома пальцями.

Майк навіть не знав, що на таке відповісти.

― А ще ти… ― продовжила Діана. Втім, вона махнула рукою. ― Забудь.

Чомусь вона почервоніла ще більше.

― Ото понадивлюєтеся своїх любовних романчиків, а потім… ― збився він.

Мить розсікло ніяковіння. Десь почувся стукіт годинника, що розбивав тишу на дрібні шматочки.

Тим часом Діана взяла в руки книгу, укрила ноги пледом, затишно вкуталася ним і почала читати. Сама безтурботність.

Майк зазирнув на сторінку ― там картинка з Орфеєм та Еврідікою.

― Чому ти вибрала для читання саме цей міф? Дурнувата історія любові.

― Чому відразу дурнувата? ― зміряла його поглядом Діана.

― А що в ній хорошого? Орфей пішов за коханою в самісіньке пекло. Гаразд, це благородний вчинок, але…

― Він не міг без неї жити.

Майк криво посміхнувся:

― Чому ж тобі він озирнувся? Якщо так сильно кохав Еврідіку, чому не дійшов до кінця?

― Щастя очі засліпило.

― Ага. Чи він попросту слабкодухий. Дотерпіти не міг. Провалив випробування наш герой. Усьому свій час. Є час подвиги вершити, а є час для любові. Угу. Усьому свій час, Діано. ― Вони зустрілися поглядами. Втім, Діана швидко повернулася до книги, але почала читати вже іншу історію.

І тут Майкові стрельнуло запитати те, що його самого здивувало:

― У тебе щось було з Денисом?

Діана закліпала очима, здивовано піднімаючи брови.

― Це ще що за питаннячко?

― Просто дай відповідь.

― Ти на мої не відповідаєш, чому ж тоді я повинна твої питання поважати?

― Добре, ― просичав Майк. ― Я відповім на одне твоє питання, а ти на моє. Так піде? ― Діана кивнула, шарпаючи плед. ― Я чекаю.

― Ну, як виглядали мої батьки? ― Її голос злегка тремтів.

Тепер настала Майкова черга кліпати очима. Як вона могла забути ТАКЕ? Майк нутрощами чув: тут не обійшлося без чийогось втручання.

― Гм, ― призадумався Майк, ― твоя мама була схожою на тебе. Той самий відтінок волосся, очі, лице… От тільки вона була вищою. Ну, не знаю, можливо, ти ще підростеш, ― захихотів він. ― А батько був схожим на мене: чорнявий, блакитноокий, блідий. А ще в них була різниця у віці в п’ятнадцять років.

― Нічого собі.

― Тебе це дивує? Різниця у віці для нашого світу ― ніщо.

Діана заплющила очі. Зараз вона вперше при Майкові була спокійною та урівноваженою. Власне, такими й повинні бути Єдині по канону їхньої цивілізації, а не як на голках.

― Дякую, ― стиха прошептала вона.

― То що у вас там, гм, ― Майк перекинув ногу на ногу, ― з Денисом?

― Та нічого, ― відмахнулася вона. ― Ми просто друзі дитинства.

― Точно? ― Денис говорив так, ніби… Та прибрехав усе, скотиняка!

― Точніше не буває.

― Тобі з ним краще не спілкуватися.

― Це ще з якого дива? ― Діана позіхнула й втомлено відкинулася на спинку.

― Бо він не найкраща для тебе компанія. Не помічала за ним ніякої дивини за роки дружби?

― Я за тобою зараз помічаю дивину. ― Вона прикусила губу й почала озиратись. ― Де моя кава?

― У мене додаткові сорочки закінчилися, раптом що. ― Майк насупився.

Він прослідкував поглядом за Діаною. Та пішла кудись за стелажі й через мить виринула з чашкою кави. Відтак вмостилася назад.

― Це вже яка кава по рахунку?

― На п’ятій перестала вести підрахунок… ― Вона зробила ковток, задоволено мружачись.

Не тямлячи себе, Майк нагло вихопив із її рук стакан. Далі відсьорбнув напій під супровід вбивчого Діаниного погляду. Це не та кава, яку він любить, але все ж міцна до біса.

― Ви з Деном як обоє рябоє.

Майк поперхнувся.

― Він пив із цієї чашки?

― Я її помила, не переживай.

― Пообіцяй мені дещо: ніколи нічого не пий і не їж з того, що він тобі пропонує. Це для твого ж блага.

Діана лише губами поворушила. Наступної миті відібрала стакан, покрутила ним, дедалі більше насуплюючись, але пити не стала, натомість поставила чашку на стіл.

― Повір, я знаю, про що прошу. Денис… ― Майк стиснув долоні. ― Дружба з ним дуже небезпечна для життя.

― Ага, саме тому ви з ним сьогодні й побилися. ― Діана знову закуталася в плед. ― Чому, до речі? По школі пішли чутки, ніби ви не поділили якусь красуню. Є ще одна думка. Вважають, що ти психопат. Я схиляюся до останньої.

Майка це чомусь образило. В принципі, навіть добре, що вона так вважає, та все ж…

― Це наші давні розборки. Свого гарненького носика в них не пхай, гаразд? Краще дай-но каблучку, якою Ден обдарував.

Отримавши прикрасу, Майк став пильно її роздивлятися.

― Філігранна робота… Ювелір постарався на славу. Літери так акуратно «намалював», а ще ці сердечка… І не дивно, адже цю каблучку робив один із найкращих майстрів. Одягни її.

Очі Діани округлилися від такого прохання. Він її прекрасно розумів. Носити каблучку, подаровану цією змією ― не найприємніша справа.

― Діано, ця річ дійсно зроблена спеціально для тебе. Так потрібно. Будь ласка.

Діана мовчки забрала каблучку й одягнула на палець лівої руки.

― Не так… ― прокоментував Майк, беручи її за руку. Він зняв каблучку й надів на підмізинний палець правої. ― Це традиція, Єдино. ― Він показав свою руку з каблучкою.

― Гаразд, ― протягнула вона втомленим тоном, а потім відкинулась на диван, заплющивши очі.

― Ти що, спати тут зібралася? ― Ця дівчина точно його в могилу заведе.

― Розбудиш через п’ятнадцять хвилин, ок?

― Ти зовсім мене не страшишся? ― Майк підсів ближче.

― Ой, облиш. Всього декілька хвилин сну. Але не більше! Домовилися?

Майк знав: коли просять про сон таким чином, значить, хочеться поспати набагато довше, але кошмари, примарні супутники ночі, це добряче ускладнюють. А він розуміє, як це поринати в жахіття, плутатися в фантомних видіннях, де все перемішано, де фокус винності постійно кудись зміщується.

Майк загубився в часі. Дивитися на Діану з такої відстані колись здавалося лютою мрією, а зараз ось вона, прямісінько перед ним. Можна робити з нею все, що завгодно.

Від переходу до мстивих дій Майка зупиняло тільки одне: обіцянка, дана батькам. Правила, приписи, Закони ― нехай ідуть вони до дідька. Остання воля батьків ― от що важить понад усе.

Аж раптом тишу розрізало пищання телефону десь під пледом. Мабуть, випав із кишені Діаниних джинсів, коли Майкові зірвало дах. Цього більше ніколи не повториться. Вперше і востаннє. Крапка.

А телефон то без пароля ― нормальна така конспірація, ага. Писала Вікторія:

@ Ді, ти де?

@ Оббігала вже пів школи :(

Майк закотив очі. Сьомий сон бачить твоя подруга. Він відписав:

@ У бібліотеці, на третьому поверсі.

Волосся знову закрило пів Діаниного обличчя. Майк було потягнувся рукою, щоб прибрати пасма, але за сантиметр від них шпарко забрав долоню.

«Не будь ідіотом!»

Несвідомо згадалася настанова Діаниного батька: «Мою доньку не ображати. Якщо хоч щось їй вкоїш, усі кінцівки повідрізаю». Мабуть, Майк був би зараз весь пошматований. Він вилаявся.

Далі заховався за стелажами, дочекався приходу Вікторії, а відтак непомітно пішов за дівчатами. Йому хотілося дещо перевірити: ті люди в плащах дійсно були біля будинку чи це вже результат його хворої фантазії?

Біля багатоповерхівки нікого не було. Але, можливо, вони діють під покровом ночі?

Коли опустилися сутінки, прийшли й перші силуети. Вони просто стояли під деревами, як пні, у своїх довгих чорних плащах. Здавалося, ці люди були бездіяльними. Але це не так.

Чого їм треба?

На Майка чекала безсонна ніч.