Діані здавалося, ніби сонреальність уклала договір із сином Гіпноса, Морфеєм, щоб стати дійсністю.

Вони йшли по доріжці темного, без жодного працюючого ліхтаря, парку, котрий був похмурим та покинутим. У прохолодному нічному повітрі відчувалися страхітливі, панічні, а також нуарні звуки.

Майк йшов попереду, як той хлопчик із Діаниних жахіть, і їй так само потрібно було його наздоганяти. Поки Майк зробить один крок, Діані треба три.

Зараз Діана аніскілечки не здивувалася б, якби місяць в одну мить зафарбувався в червоний, а з неба, вкритого пухкими безрадісними хмарами, посипалися важкі краплини багряної води.

Десь вигукнула сова, змушуючи Діану підстрибнути на місці, вітер сердито перебирав верхівками дерев, гнівливо закаркала ворона. Пожовкле листя під ногами нервозно шаруділо від кожного кроку, наповнюючи атмосферу гнилизною.

Діана вже задавала Майкові питання, куди вони тримають шлях, на що той креснув поглядом і наказав мовчки слідувати за ним.

Вона загубилась у часі. Їй вже нічого не хотілося. Потрясіння останніх годин залишили її зовсім без сил. Чомусь стало дуже моторошно.

Можливо, їй не потрібно ні про що знати? Можливо, таємниці минулого нехай і залишаються в минулому? Можливо, краще розвернутися й попрямувати додому в тепле ліжечко на поталу жахливим кошмарам?

Коли Діана цілком серйозно збиралася саме так і вчинити, Майк промовив надломленим голосом:

― Каву будеш?

Діана порівнялася з ним.

― У цьому місці є кав’ярня? ― запитала вона, озираючись. Жодного вогника. Темно, хоч оком світи.

І тут праворуч від себе (за шість-сім метрів) вона помітила темний силует, що синхронно рухався з нею, ― «охоронець», та ще й не один. Діана від несподіванки позадкувала, поки не відчула спиною Майкове тіло.

― Вони вже давно йдуть за нами по п’ятах, ― неквапливо прошепотів він, ― а ти їх тільки зараз помітила? Ну-ну… ― Майк похитав головою, тяжко зітхаючи, а потім обережно став гладити Діанині плечі. Він заспокійливо промурмотів: ― Хто б це не був, зараз вони не представляють жодної небезпеки. Хотіли б напасти, давно це зробили. Не бійся. Тим паче я біля тебе. Якщо вони наважаться, то…

― Навіть не думай… ― Діана не змогла закінчити фразу через несамовите мінорне тремтіння.

― І подумаю! Якщо вони нападуть першими, то не залишать мені вибору.

Діана хутко розвернулася. Вона неочікувано для себе вигукнула:

― Ти не повинен цього робити!

― От якраз-таки я і повинен, балда. ― У його очах замерехтів гарячковий блиск. ― Ну все, годі тут стовбичити, а то очі їм мозолимо.

Майк різко вхопив Діану за руку й повів уперед, час від часу стискаючи долоню. Аж ось почали з’являтися поодинокі будинки, яких з кожним кроком ставало все більше і більше, так само як і ліхтарів, і лавочок, і альтанок. Вони знаходилися в тій частині старого міста, де Діана ні разу не бувала.

Нарешті Майк зупинився біля непримітної кав’ярні з вивіскою «Зимня кава». Діана сумнівалася, що в таку пізню годину заклад працює, а хлопець тим часом впевнено відчинив двері. Як тільки вони опинилися всередині, Майк відпустив Діанину долоню.

Це була затишна маленька кав’ярня, ніби будиночок із дитячої казки, без жодного штучного світла. Повсюди свічки різних форм та конфігурацій в ажурних підставках, каганці всіляких видів з цікавим оформленням, світло яких віддзеркалювало химерні тіні. По приміщенню були розкидані темно-фіолетові дивани з різьбленими ніжками. Біля них розміщувалися дерев’яні столики, а також м’які сніжно-білі пухнасті килими.

Біля барної стійки стояла дівчина з довгим яскраво-рудим, як мідь, волоссям. Побачивши Майка, вона вмить кинулась його обіймати. Хлопець теж міцно притиснув її у відповідь.

― Майку, не можу повірити, що це ти… Сто років не бачилися!

― Мей… ― видихнув він, відпускаючи. ― Пройшов всього рік.

― Ага, а ніби ціла вічність. ― Мей пильно зміряла Майка очима. ― Слухай, ти так змужнів за цей рік… З тренувальної зали зовсім не вилазив, чи що? Батьки не цього від тебе вимагали. Угробиш себе ж! ― Вона склала руки на талії.

― Мей, не починай, гаразд? ― Майк дивився на Мей так, як дивляться на дуже дорогих чи близьких серцю людей: із теплотою та ніжністю.

Ось Мей побачила Діану, яка стояла за Майком і не знала, куди їй діватися. Ошелешена неймовірним видовищем, вона почувала себе зайвою. Втім, Мей яскраво посміхнулася, хитро зиркаючи на Майка. Вона протягнула:

― Хто це за гарнюня? Твоя дівчина? Ви на побаченні?

― Мей! Це Єдина. ТА САМА Єдина, ― чомусь наголосив Майк.

Посмішка стрімко зникла з обличчя Мей. Наступної миті вона зробила те, від чого в Діани щелепа відвисла: присіла в реверансі, підтримуючи руками блакитну спідницю довгої в клітинку сукні.

― Рада зустрічі, Ваша Величносте, ― шанобливо сказала Мей.

Майк розреготався, чим спантеличив присутніх ще більше.

― Вона нічого не знає, Мей. Анічогісінько.

― Як це? ― Мей із підозрою насупилась.

― Отак це! - перекривив той. - Не повіриш, я також задаюсь цим питанням.

Майк почав озиратися навкруги, сумно посміхаючись. Ось він підійшов до фортепіано. Повільно, ніби поринаючи в давні спогади, провів рукою по кришці, вкритою вирізьбленими візерунками зі сніжинок. Тяжко видихнув, хмурячи лоба.

― Тут майже нічого не змінилося… ― зовсім тихо прохрипів Майк.

― Звісно. ― Мей повернулася назад до стійки. ― Як ти й просив. Це ж все-таки твоя кав’ярня.

― Моїх батьків, ― поспішно виправив Майк. Він кашлянув, прочищаючи горло.

― Можеш заграти, ― попросила Мей, благально подивившись на нього. ― Давненько не чула твого виконання.

― Не той настрій! ― Майк сів на високий дерев’яний стілець біля барної стійки. ― Краще зроби мені моєї улюбленої кави. Собі також не забудь, я ж тебе знаю. А їй… ― Він кивнув у Діанин бік.

― Сонце, не стій при вході, ― звернулася Мей до Діани. ― Ось є ще один стілець.

Діана на негнучких ногах підійшла й незграбно всілась. Вона намагалась розслабитись, але виходило препогано. Накопичені за останні дні емоції не могли ніяк улягтися, а ще пригнічувала атмосфера навколо. Майк виглядав аж занадто понурим, ніби його взяли й розбили, а потім склеїли по шматочках, однак шви забули обробити, і вони продовжували болісно кровоточити. Він був зараз зовсім іншим: справжнім, без їжачковості та вдаваної зухвалості. Ця переміна змушувала серце здавлено стискатися.

― Діано, ― обережно озвався Майк, виводячи її з задуманого хиткого стану, ― тобі кави чи, може, чогось іншого?

― У нас тут є декілька нових напоїв. ― Мей заправила волосся за вуха й почала перелічувати: ― Чай з яблуками й імбиром, гарбузовий напій, пряно-ванільний лате, кокосовий лате, гарячий шоколад з медом…

― Просто гарячий шоколад, будь ласка, ― швидко відповіла Діана і стала перебирати пальцями ланцюжок. Але побачивши, яким розлюченим поглядом Майк супроводив її вчинок, моментально припинила цю дію.

Тим часом Мей взялася до роботи. Виникло мовчання, яке порушувало шум машинок, мугикання Мей, а також стукіт Діаниних та Майкових пальців по поверхні дубового столу. Не зговорюючись, вони подивилися одне на одного в безмовному запитанні, одночасно припиняючи відбивання нервової мелодії. Діана зашарілася й першою відвела погляд.

― Гм, Мей, ― розпочав Майк напруженим голосом. ― До тебе випадково не заходив останнім часом наш давній знайомий?

― Ден? ― Мей повернулася, несучи дві білі філіжанки. Майк ствердно кивнув.

Мей поставила чашки на стіл (Діана помітила на її правій руці срібну каблучку з вишуканими завитками). Вона надтріснуто сказала, дивлячись ніби крізь Майка:

― Приходив.

― Чого він хотів? Знову діставав? Ображав тебе? ― різко, але й занепокоєно розсипався в запитаннях Майк. ― Тільки чесно, нічого не приховуй.

― Ні! Просто намагався «привіти» тобі передавати.

― І чому ж не передала? Мей, я ж просив: раптом що, відразу говорити мені!

― А навіщо? Щоб ти знову вляпався в неприємності? Тобі й твоїх пригод вистачає по саме нікуди, ― вона кивнула на Діану. ― Та й я вже не маленька дівчинка, сама можу за себе постояти.

― Мей, я ж переживаю. Ти мені як молодша сестра.

― Це я то? ― Вона дзвінко розсміялася. ― Взагалі-то, я старша за тебе на два роки.

― Все одно! Якщо Ден знову щось тобі зробить, я цього собі не пробачу. Я… ― Майк запнувся, тому що Мей взяла його долоні у свої.

― Не розпалюйся, Майку. Усе гаразд. Цього разу він був дуже привітним. Ні слова кривого не вимовив, ага. І… Це, звичайно, дуже благородного з твого боку турбуватися про мене таким чином, але… ― Вона зробила довгу паузу, ніби роздумувала, чи варто говорити наступні слова. Зрештою, Мей з гіркотою мовила: ― Ти не зможеш захистити нас всіх. Побережи краще себе, добре? ― Вона скуйовдила його волосся. Майк перехопив її руку.

― Мей, я зараз схожий на того, хто потребує жалощів?

― Я бачу тебе наскрізь. Ти зараз схожий на пораненого пса.

― Ну дякую, Мей. ― Майк спохмурнів ще більше, відпускаючи її долоню.

― Щодо Дена не переживай. Він після вашого поєдинку став як шовковий.

Майк на ці слова пирснув, закотивши очі до стелі, а Діана неприродно застигла. То бійки між ними ― річ звична? І що Денис зробив цій милій дівчині?

Помітивши, що Майк знову нервово збудився, Мей вимовила:

― Пам’ятаєш ті дихальні вправи, які твоя мама показувала? Не забувай дихати глибше, Майку, коли виходиш із себе, ага.

― Якщо діло стосується Дена, одними дихальними вправами не обмежитися, ― крізь зуби відказав той. ― Поки цей гад повзає по землі…

― Майку, відпий каву і заспокойся.

Навдивовижу, але Майк саме так і зробив. Просто взяв і відсьорбнув напій. Наступної миті він поцікавився:

― Зала для переговорів вільна?

― А кому там бути? ― здвигнула правим плечем Мей.

― Прекрасно! Тоді я з нашою принцесою перейдемо туди.

Діана, яка в цей момент якраз робила ковток, поперхнулася й закашлялася. Майк зрозумів це по-своєму:

― Діано, я тебе не з’їм.

― Чому ти назвав мене «принцесою», а Мей…

― Усе розповім наодинці, ― перебив Майк. ― Щоправда, я зовсім не розумію, із чого розпочати! ― Він занурився пальцями у волосся, шпарко плутаючи його.

― Розпочни з найпростішого, Майку, ― підказала Мей, бігаючи очима по кімнаті. ― Так, ви поки побудьте тут, а я тим часом підготую залу.

― Мей! ― Майк притримав її за лікоть. ― Не треба.

― Але це моя робота.

― Я сам, ― відчеканив кожне слово він.

― Майку, я повинна.

― Будь ласка, Мей, завари собі улюблене какао, сідай і відпочивай.

― У мене договір! ― уперлася вона.

― Ненавиджу цей бік наших Законів! ― Майк зненацька гепнув долонею по столі, а потім сполохано озирнувся, немов боявся, що зайві вуха почують цю фразу. Він гарячково, уже тихіше, продовжив: ― Якби я мав таку можливість, розірвав би твій договір миттєво й спробував би вмовити Суддів піти на компроміси.

― Майку, ну знову ти за своє… Вкотре повторюсь: я дуже вдячна твоїм батькам за те, що вони мене приютили. Могло ж усе скластися набагато гірше, а так мені гріх скаржитися. Усе ж є: і робота, і дім.

― Але немає свободи!

― Ти також її особливо не маєш, ― скосила погляд на Діану вона.

― Моя неволя тимчасова, а твоя…

― Договір автоматично розірветься через тридцять два роки, Майку! Це не так і багато.

― А далі?

― А далі побачимо.

― Знаєш що, Мей? ― Майк облизав губи. ― Оголошую тобі відпустку. ― Випереджаючи її протест, він продовжив: ― Ти мені знадобишся в Крижаному замку. Навіть не сперечайся.

Мей зсунула брови, хмурніючи. Нарешті вона немовби пересилюючи себе видушила:

― Добре. Нехай буде по-твоєму. ― Мей передала Майкові срібну запальничку з химерним різьбленням, яку той поклав до кишені пальта.

Майк зіскочив зі стільця. Діана послідувала його прикладу, все більше хвилюючись перед майбутньою розмовою. Вона покрокувала за ним, ледве відчуваючи дерев’яну підлогу.

Майк раптом зупинився, напівобернувся й сказав до Мей, ледь посміхаючись:

― Рудий тобі більше до лиця, а не той колір полині.

― Ех, Майку, робити компліменти тобі ще вчитися й вчитися, ага, ― жартома відповіла Мей. ― Усе, йдіть. Згиньте з моїх очей. ― Вона помахала руками, наче проганяла настирливих мух.

Вони продовжили шлях у мовчазному напівмороці.

Зненацька Майк взяв Діану за долоню й міцно її стиснув. У тьмяному світлі свічок його обличчя здавалося ще більш блідим та мертвотним.

Немовби намагаючись привести себе до тями, Майк здригнувся, опісля тихо промовив:

― Ти ще можеш розвернутися й піти геть. Але тоді тобі буде ой як непереливки, і за твоє життя я не віддам ні копійки.

― Досить мене лякати!..

― Та я навіть і не починав, мала.

― Нікуди я не піду! ― Діана сама здивувалася, як твердо прозвучав її голос. ― Я хочу почути все, без прикрас.

― Добре, принцесо. ― Він втомлено посміхнувся й штурхонув добряче замасковані в чорній стіні двері.

Діана ледве стримала очманілий зойк. Вона очікувала побачити що завгодно, навіть шафові скелети, тільки не оранжерею з білими та червоними трояндами.

― Моя мама любила троянди, ― прокоментував Майк трішки хриплим голосом. ― Тому батько й посадив їх тут, аби вона могла любуватися ними скільки завгодно, не зриваючи бутони.

Він зайшов до оранжереї, гучно закриваючи за собою двері. Відразу стало темно. Єдиним джерелом світла був місяць, який виглядав через вітражне дахове скло.

Майк підійшов до високого золотого свічника й запалив гніт запальничкою, що, власне, проробив і з іншими свічками на шляху до витончених витіюватих сходів, які вели до маленького будиночка, схожого на іграшкову версію замку.

Піднявшись залізними сходами, Майк чомусь заметушився в проході без дверей. Він повагався з хвилину, дивлячись у пітьму, і нарешті ввійшов. Став запалювати й там свічки різних форм: у вигляді стопки книг, кедрових шишок, сніжного кому, статуеток людей чи тварин, трояндових бутонів, сердець, а також просто квадратних чи циліндричних форм. Деякі з них виявилися з дерев’яним гнітом, тому приємно потріскували, створюючи атмосферу біля вогнища.

Це приміщення, скоріш за все, було бібліотекою. Стелажі з книгами стояли біля кожної стіни без жодного вікна, при чому палітурки цих книг були з тканини чи шкіри.

Діана взяла наугад книгу до рук, неспішно провела пальцем по золотому тисненню у вигляді сніжинки. Вона вперше бачила такого роду старовинні примірники. Однак досхочу налюбуватися фоліантом Діана не змогла, бо Майк забрав книгу й поставив на місце.

― Потім у тебе буде вдосталь часу на читання, а зараз… ― Він махнув на білосніжний з густим ворсом килим. Зрозумівши натяк, Діана приземлилася, обпершись спиною на величезну зручну подушку. Майк приєднався навпроти.

― Якась дивна у вас зала для переговорів… ― пошепки проказала Діана, кружляючи поглядом по кімнаті.

― Це, скоріше, місце для дружніх посиденьок. ― здвигнув плечима Майк. ― Колись тут було дуже весело. Наші батьки частенько тут проводили свої вечори, планували майбутнє та й просто відпочивали.

Діана відчула ревнивий укол в районі серця. Вона ж нічого про своїх батьків не пам’ятала, а Майк носить у своїй голові такі ціннісні спогади.

― Нечесно! ― зірвалося з її язика.

― Що саме?

― Ти все пам’ятаєш, а я як сліпе кошеня… ― насупилася вона, опустивши погляд.

Майк чомусь посміхнувся ― і на його щоках зблиснули ямки.

― Твоя мама в цій кав’ярні завжди замовляла гарячий шоколад. А ще… ― Майк вичекав паузу і продовжив дивним басистим тоном: ― Твої батьки любили сидіти там, де ти зараз. Вони, звісно, були ще тими котенятками: постійно обнімалися й, нікого не соромлячись, пристрасно… цілувалися.

Діана густо почервоніла, несвідомо уявивши цю картину. Ніяковіючи, вона заправила неслухняний локон за вухо. Майк тим часом не витримав і також відвів погляд.

Зависла обтяжлива та напружена мовчанка. Чути було лише тріскіт свічок. Раптом настінний годинник пробив удари ― їх Діана нарахувала дев’ять. Бабуся, мабуть, місця собі не знаходить, а телефон, як на зло, повністю розрядився.

― Майку, ― нарешті осмілилась звернутись вона, ― можна тебе про дещо попросити?

Майк ошелешено здійняв брови.

― Дивлячись, якого роду прохання, ― натягнуто промовив він.

― Дай свою мобілку на секунду. Будь ласка.

Майк трохи повагався, перш ніж запитати:

― Навіщо тобі моя мобілка? Хочеш видалити свої фотки? ― Не дочекавшись відповіді, він затараторив: ― Мала, не парся. Мені твої фотки не треба. Можу хоч зараз їх переслати й видалити.

― Це було б, звісно, непогано, але я про інше… Хочу бабусю попередити, що буду пізно, ― скоромовкою проказала вона.

― Зоряну? ― уточнив Майк, передаючи розблокований телефон. Діана напружено кивнула, вкотре дивуючись його усвідомленості.

Поки Діана перемовлялася з бабусею щодо свого місцеперебування, Майк піднявся в пошуках книги. Діані довелося збрехати, що вона перебуває у Вікторії. Не говорити ж, що вона поруч з хлопцем, якого знає всього нічого, у невідомій частині міста та ще й у кімнаті з інтимною обстановкою! Діана як подумала про це в такому ключі, враз відчула легке запаморочення. Але дороги назад вже не було.

Коли Майк знайшов, що шукав, і повернувся на місце, Діана вже завершила виклик, поклавши телефон на килим.

Майк дивився на Діану довгим пильним поглядом, немов збирався з думками. Нарешті він сказав:

― Чесно кажучи, Діано, ти мене дуже ошелешила. Це могло статися тільки в паралельній реальності, ну, що ти все забула… Тому, якщо ти так пожартувала, краще зізнайся зараз.

― Якби ж то це були жарти… Я взагалі нічого второпати не можу… ― боляче прикусила щоку вона.

Майк у спантеличенні взявся рукою за чоло, потер його пальцями. Він трохи помовчав, перебуваючи у своїх думках, а потім з видихом мовив:

― Добре. Повірю на слово. Ти дійсно не схожа на ту, що все пам’ятає. Інакше б ти… ― урвавши себе, він зітхнув. Далі поклав між собою та Діаною книгу й підсунув поближче масляний світильник. ― Ну що ж, тоді почнімо з азів, з історії. Я так розумію, ти в цьому також не в курсі.

― В історії нашої країни я розбираюся, ― пробелькотіла Діана, дивлячись на книгу в твердій шкіряній палітурці, на якій червоним тисненням вимальовувалося серце, а знизу напис: «Історія Пір року. Короткий огляд».

― Я не про історію зі шкільних підручників, балда, ― просичав Майк, зблиснувши очима. ― Узагалі, забудь все, що тобі відомо про наш всесвіт, тому що паралельно з ним творилася зовсім інша реальність.

Він різко відкрив книгу на першій сторінці, де на пожовтілому аркуші було намальовано п’ятеро однакових жінок в пишних середньовічних сукнях. Єдине, що їх суттєво відрізняло ― кулони на ланцюжках: сніжинка, пролісок, сонце, лист та серце. Також знизу був відповідний підпис: «Зима. Весна. Літо. Осінь. Єдині».

― Діано, ти повинна усвідомити одну дуже важливу річ, ― розпочав Майк, пережовуючи слова. ― Поряд із земною цивілізацією розвивалася інша ― цивілізація Пір року. Вона складається з п’яти племен, які, за легендами, зі споконвіку жили відсторонено від звичайних людей.

― О! То ви незвичайні? ― ушпигнула Діана, не стримавшись.

― Не «ви», а «ми». Ти також належиш до нашого світу. І до того ж граєш у ньому далеко не останню роль.

Діана вже здогадувалася про це, але грати в якусь таємничу роль в неї не було жодного бажання.

― То чим ми відрізняємося… гм-м… від звичайних людей? ― прискіпливо запитала вона.

― Майже нічим, ― Майк склав руки на грудях, ― окрім того, що ми як відфотошоплені, живемо довше й не хворіємо. Впевнений, хоч яка болячка вирувала навкруги, вона тебе оминала семимильними кроками.

Це правда, Діана жодного разу не хворіла. Списувала просто на міцний імунітет, та й усе. І до чого тут ця «супергероїка»?

― Довше живемо ― це наскільки?

― На дві-три сотні років.

― І ніхто зі ЗВИЧАЙНИХ людей не помітив, що серед них живуть такі НЕЗВИЧАЙНІ Пори року, чи хто ви там?

― Ну, по-перше, ми майже не висовуємося. Особливо в дорослому віці. А якщо й висовуємося, то не заводимо зі звичайними людьми близьких стосунків. Це не заборонено, але який сенс, якщо ми все одно проживемо довше?

― Окей. А по-друге?

― А по-друге, людська влада знає про наше існування, але Судді заключили з ними договір на взаємовигідних умовах.

― І яких це таких умовах? ― знаючи, як працюють ЗМІ, що можуть з будь-якої незначної новини зробити сенсацію, Діані важко вірилося, що ті ще ніколи й словом не обмовилися про ці загадкові Пори року. Нонсенс якийсь.

― А про це ти дізнаєшся набагато пізніше, ― відрубав Майк. ― Якщо доживеш, звісно, з такою то уважністю… Інше питання, ― повів далі він, не зважаючи на її обурене лице, ― чим ми відрізняємося між собою?

― І чим же? ― пробурмотіла Діана, задивившись на палахкотіння свічок за Майковою головою.

― Пори року ― це ж умовне поняття, яке чітко розділяє п’ять племен по зовнішнім та внутрішнім рисам. От я, наприклад, належу до Зимнього роду. Моя зовнішність і, гм, характер презентує й інших представників Зими. Тіна, до речі, також Зимня.

― Гар-р-разд, ― протягнула Діана. Поки що ця історія сприймалася нею як цікавезна казочка на ніч, не більше. Але якщо на мить припустити, що це можливо, то… ― Денис тоді Літо? ― Майк ствердно кивнув. ― А Літні не повинні бути, ну… теплими, як сонечко?

― Діано, ти повинна розуміти, що завжди є місце виняткам. Зовнішньо Денис сто відсотків Літній, а от внутрішньо… Це як гроза влітку, чи засуха, чи повінь, ― змахнув рукою Майк.

― Вікторія тоді також Літо?

― Вікторія? ― чомусь напружено наморщив чоло він.

― Сестра Дена, ― роздратовано уточнила Діана. ― Якщо це спадкове, то вона також повинна бути…

― Ні, ― перебив її Майк. ― Вона звичайна. ― Випереджаючи Діанине заперечення, він сказав, як відрізав: ― Денис є усиновленою дитиною.

― Як це? ― Діана в заціпенінні застигла. Вона вперше про це чула.

― Ти не знаєш, що таке «усиновлений»?

― Та знаю я! Просто це… несподівана інформація…

― Пригрів батько Вікторії змію під боком, угу… ― подивився вбік Майк.

Запанувала тиша.

Майк видихнув і швидко затарахкотів:

― Мей ― Весна, Даф, якщо ти її знаєш, ― Осінь, а Руслан той ― Єдиний. Ну ти й так це зрозуміла, сподіваюсь.

― І в нашій школі багато таких?

― Ні, ― заперечив Майк і почухав за потилицею. ― Ваша школа більше для звичайних людей, просто дехто з нас вирішує навчатися й за людською програмою, щоб не відставати в земному прогресі абощо.

― А Єдині ― це типу дивергенти? ― глузливо запитала Діана.

― Якщо ти маєш на увазі об’єднання рис усіх Пір року, то тут спірний момент, ― натягнуто відповів Майк, явно не зрозумівши відсилки. ― Ваш рід, як гласить історія, ― він постукав по книзі, ― з’явився водночас з іншими. Але хтось колись в давнину, либонь, не зміг додати вас до однієї з чотирьох систем, бо зовнішність у вас абсолютно рандомна. Однак є декілька спільних рис. Ви, Єдині, не можете засмагнути на сонці. Ваша температура тіла як у звичайних людей ― 36,6 градуса.

Відповідаючи на німе запитання Діани, Майк гарячково промовив:

― Так, ти недарма тоді так здивувалася. Я холодніший за тебе. Моя температура тіла 34,6 градуса. У Весняних же ― 36, у Літніх ― 37, а в Осінніх ― 35,6 відповідно. Ось… ― Майк застукотів по пергаменті. ― До того ж Єдиних зазвичай вирізняє стриманість, якої тобі, Діано, бракує. Це не мій родовід потрібно було перевіряти, а твій, ― раптом додав він, гидливо скривившись.

― Хтось сумнівався в тому, що ти справжній Зимній?

― Бачиш, Діано… ― Він раптом нахилився до неї й судорожно зашепотів: ― Я народився з ось цим шрамом в обрисі серця, а це особлива прикмета Єдиних. Тільки у вас є такі родимки, з ідеальними лініями. У тебе ж вона на правому плечі. ― Діана здригнулася від такого точного попадання в ціль. ― Тому не мене потрібно було перевіряти, а тебе. Пам’ятаю, твоя мама також була з дивацтвами. ― Майк натягнуто посміхнувся, відхиляючись. ― Але ваш рід дуже древній, особливо твого тата, тому до тебе не прискіпувалися.

― А чому нас взагалі перевіряли? ― Діана відчула, що зараз вона почує інформацію, яка переверне її життя з ніг на голову.

― Тому що… ― Майк провів язиком по губах, нервово їх покусуючи.

― Тому що «що»? ― нетерпляче перепитала Діана, подумки намагаючись заспокоїти розбурхане серце.

Майк перегорнув сторінку, де у всій красі повстала кольорова ілюстрація. Перше, що кинулось Діані в очі, нищівний вогонь, який спопеляв хатинки, а далі ― люди з мечами.

― Діано, колись був час, коли ми самі себе ледь не знищили, ― розпочав Майк тихим охриплим голосом, дивлячись прямісінько їй у вічі. ― Пори року ніяк не могли вирішити, хто сильніший, чи ба, гарніший. Війна тривала не одне століття. У результаті нас залишилося зовсім мало. Та й зараз нас крапля в морі серед звичайних людей. Але не суть… ― Він видихнув, ще раз перегорнувши сторінку.

На ній напівколом скупчились люди в чорних мантіях. Позаду них виднівся на підвищенні оздоблений золотом трон.

― Це, ― Майк тикнув на картинку, ― Судді. Їх обрали шляхом жеребкування ті, хто вижив. Було вибрано по п’ять Суддів з кожного племені Пір року. Всього двадцять п’ять. Вони довго засідали біля круглого столу й нарешті оголосили: Пори року правитимуть по черзі. Раз у двадцять років буде проводитися жеребкування й обиратиметься Король чи Королева, щоб нікому не було образливо. Але це стосується тільки перших вісімдесяти років, коли правлять Весняні, Літні, Осінні та Зимні відповідно.

― А з Єдиними що? ― Діана слухала цю розповідь з відкритим ротом.

― Я б на місці Суддів Єдиним взагалі заборонив би наближатися до корони, ― різко відказав Майк.

― І що ж з ними не так? ― нервово захихотіла Діана.

― Усе з вами не так. З вами пов’язано дуже багато таємниць, які досі не розгадані. Наприклад, хто розпалив вогнище конфлікту? Мені здається, це були саме Єдині… Але правди ми вже не дізнаємося.

― Коли здається… ― Діана запнулася, зловивши на собі лютий погляд Майка. Вона пирхнула й натягнуто запитала: ― То що з Єдиними там? Поза бортом залишилися?

― Якби ж то... Судді вирішили, що Єдині будуть закривати цикл правління. Але є одна заковика. Вибиратимуть тільки Королеву. Плюс до всього, її вибиратимуть задовго до початку правління. За двадцять років. А якщо бути точніше ― із немовлят. Мабуть, щоб правильно вас виховати, ― іронічно похитав головою він. ― На додачу до всього, тільки в Єдиних є особистий охоронець з племені Зими, обраний водночас із майбутньою принцесою.

Від цієї оповіді в Діани щось противне зашкрябало між лопатками.

― Така увага до Єдиних… ― пробелькотіла вона.

― І недарма. ― Майк із гуркотом закрив книгу, відсунув вбік, а сам підсів ближче до Діани. Він збуджено зашепотів: ― Судді розуміли, що останні роки циклу дуже вразливі. Цілком може з’явитися небезпека, яка здатна зламати систему. Якщо це зробити в останні хвилини циклу, можна збудувати новий… А принцеса, чи то пак, Королева Єдина дуже цінний гравець. Тому її потрібно всіляко оберігати.

― Чи стежити за нею… ― вихопилося з Діани. Майк на ці слова ошелешено застиг. Він що, не розмірковував про це в такому напрямку? Ото вже… Через секунду Діана напружено мовила: ― Добре. Якщо на мить допустити, що ця вся історія правдива, до чого тут я?

― А ти порозкинь мізками, Єдино, ― роздратовано зіжмурився Майк.

Діана рвучко випросталася, відчуваючи, як німіє кожна клітинка її тіла. Майк же ж не хоче сказати, що вона… Діана зненацька гучно розреготалася.

― Ти чого? ― запитав Майк, дивлячись на неї, як на божевільну.

― Я ― та сама принцеса? ― промовила Діана, борючись із гортанним сміхом. ― Ти це хочеш сказати? А ти, типу, мій охоронець? Ха-ха… ― Вона закрила руками лице. ― Що за маячня?! ― раптом вигукнула вона, встаючи на ноги. Це було її помилкою: від хвилювання миттєво закрутилося в голові. Діані навіть довелося рукою вхопитися за книжкову шафу, інакше б точно гепнулася на підлогу. Майк піднявся слідом.

― Це чиста правда, Діано, ― твердо відказав він, підійшовши впритул.

― Ми живемо у двадцять першому столітті, де королівства з твоїх балачок уже давно в минулому, а на карті чітко окреслені кордони держав! Якого біса ти мені зараз казки за чисту монету видаєш, а?!

Майк застиг у заціпенінні, очманіло витріщаючись на Діану.

― Казки, кажеш? ― Він гучно ковтнув. Продовжив стишеним розпачливим голосом: ― Мої батьки через такі КАЗОЧКИ… життя втратили… Захищаючи тебе, до речі!

Діана у цей момент почувалася так, ніби її з усієї сили штурхонули в бездонну похмуру прірву.

― Що ти… маєш на увазі? ― Її губи ледве розкривалися, сповнені трепоту. Вона обхопила руками плечі.

― Те і маю, Діано. Мої батьки загинули через тебе. Твоє існування… ― Майк підняв голову, роблячи декілька важких ковтків повітря. Через довгу напружену мить ледь чутно прошептав: ― Твої батьки зробили величезну помилку.

На Діаниному обличчі намалювалося стривожене запитання. Майк відповів:

― Вони вирішили познайомити нас, порушуючи правила. Ми мали дізнатися про існування одне одного десь у нашому віці, а натомість… Ми знайомі з самих пелюшок. Маріам та Агап вирішили так, керуючись декількома важливими факторами. Але… Можливо, якби ми не були з тобою знайомі… Можливо, тоді мої батьки були би живі!..

Зависла надтріснута тиша.

― Тому ти мене й ненавидиш? ― нарешті вичавила Діана з себе.

«Я би прибила на місці людину, яка завинила в смерті моїх батьків», ― гірко подумалось їй.

Майк заціпенів, а потім заблимав очима, немовби вперше Діану побачив.

― Я думаю, це питання не потребує відповіді, ― натягнуто відповів він. Наступної миті Майк нахилився до Діани, не спускаючи дивного погляду, і зашепотів: ― Свої почуття я залишу при собі, гаразд? Тобі не зашкоджу. За це навіть не переживай. ― Він раптом обережно стиснув її лікті. ― У мене є завдання: зробити час твого правління максимально комфортним. Саме цим я і збираюсь зайнятись. Але, як завжди, є декілька «але»… ― Майк спохмурнів. Його очі потемнішали, перетворившись на дві сині крижинки.

― Одним із цих «але» є Темний Лорд? ― запитала Діана, відчуваючи, як у її грудях поселяється задушливе безнадійне почуття. Майк кивнув, ще міцніше стиснувши її лікті. Його очі стали майже чорними.

― Вперше про нього ми почули три століття тому, ― розпочав Майк. ― У різних кутках імперії Пір року почали знаходити загадкові послання з загрозами, а в самому Королівстві ― написи з крові на вікнах чи дзеркалах. ― Він мимоволі здригнувся. ― Але Судді чомусь вирішили включити режим очікування. Може, здалося? Може, пронесе? ― незадоволено промовив він.

― Прокрастинатори… ― Діана похитала головою.

― Так, «у яблучко». ― Його вуста витягнулись у болісній посмішці. ― Якби я жив у той час, точно на місці не сидів би. Пішов би по свіжим слідам! Але... Мене тоді не було на світі, а дорогоцінний час упущений. Темний Лорд заліг на дно. Усі палали надією: можливо, він помер? Ха, дідька лисого! ― Він перевів подих. ― Як ти розумієш, нещодавно він знову вигулькнув. Незабаром після нашого народження почали з'являтися ті самі погрози, написані кров'ю. Ну і цього разу Темний Лорд не обмежився просто пустими балачками... ― Через мить мовчання Майк сказав те, від чого Діанина кров бурхнула в ноги, а серце немов розрізали на дрібні шматочки: ― Спершу він втілив свої погрози в життя з моїми батьками, а потім ― з твоїми.

― Це… неправда… ― Її шлунок скрутило.

― А що тоді правда? ― Його очі гарячково заблищали. ― Твоя версія: як загинули твої батьки?

― У автомобільній катастрофі… ― розгублено пробелькотіла вона.

― І ти пам’ятаєш ту подію? ― Очі Майка звузилися. Діана заперечливо похитала головою. Вона ж дійсно нічого не пам’ятала. ― Хто тобі повідомив про аварію?

― Бабуся…

Діані почало здаватися, що вона зараз загине від ненормальних дрижаків. Майк, схоже, відчув її стан, тому що став заспокійливо гладити руки: від плечей до ліктів.

Він наморщив чоло, роздумуючи про щось своє. Нарешті Майк повільно мовив далі:

― Розумієш, Діано, у чому річ… Ти не могла просто так все взяти й забути. Просто не могла! Ми відрізняємося від людей ще й тим, що все добряче пам’ятаємо. Особливо емоційну сферу. Ти це могла помітити по своїх снах. Ми їх не забуваємо після пробудження. Пам’ятаємо до дрібниць. І всі пережиті емоції уві сні також. Тому… Ти не могла нічого забути. Це проти нашої сутності! Таке відчуття, ніби тебе чимось нака… ― він завис з роззявленим ротом, широко розкривши очі ― …чали… ― Майк швидко похитав головою й став сперечатися сам із собою: ― Та ну, не може бути… Хто посмів? Який сенс?

― Ти про що зараз?..

― Діано, ти випадково нічого не приймаєш на регулярній основі під соусом вітамінчиків чи чогось такого?

― Та ні… ― Вона жодних пігулок за своє життя не вживала.

― Погано… Це все дуже погано. Чорт! ― Майк відпустив Діану й відійшов на крок, невідривно дивлячись на неї.

Він здавлено застогнав і розвернувся. Швидко дістав чорного рюкзака десь з шухляди, став кидати до нього книги з полиць, а також нові свічки. Потім Майк хвилину простояв у заціпенінні й став затушувати ті свічки, які ж і запалював. Схоже, це він робив для того, щоб не турбувати Мей зайвою працею. Цю операцію він виконав у цілковитому мовчанні і в оранжереї.

Майк підійшов до дерев’яних непомітних дверей, дістав з рюкзака залізний ключ із дивною ручкою у формі розрізаної навпіл сніжинки, вставив його в замкову щілину й провернув, а потім торкнувся дверей ― ті зі скрипом відчинилися. Мабуть, їх давненько ніхто не відкривав.

В оранжерею миттєво ввірвався шум вітру та вогкий запах ― бути дощу.

Діана послідувала за Майком у розпачливих відчуттях. Вона почувала себе донезмоги розбитою, а всередині розпалювалась гнітюча порожнеча.

Ось після того, як Майк закрив двері тим самим ключем, Діана відчула щось прохолодне на плечах. Це Майк накинув на неї своє пальто.

― Зараз він тобі більше потрібний, ніж мені, а то помреш ще зарані від холоду, ― пробурчав він, дивлячись кудись вбік.

― Дякую… ― недовірливо прошептала вона, одягаючи пальто й повністю закутуючись в нього. Миттєво стало тепліше. Пальто ще пахло приємним цитрусовим ароматом, змішаним із корицею.

― Діано, ― озвався Майк через декілька кроків у бік її будинку. ― Дуже прошу: не зроби жертву моїх батьків марною.