Майк знав: як тільки його голова торкнеться подушки, він провалиться в тривожний сон, який був його особистим дев’ятим колом пекла. Його кошмари, немов візити з потойбіччя, постійно грають одну й ту саму мелодію по кругу, намагаючись зламати його, змусити повірити у власну провинність. І він піддавався ― ставав маріонеткою вини.

Спершу Майк намагався якимось чином приборкати жахливі видіння, змінювати картинки, як він це робив з небажаними фотографіями, які пішли до камінного вогню на згорання, ― але в нього нічого не виходило. Десять років поспіль він бачить та переживає одне й те саме. І як тут не зійти з розуму?

Були часи, коли Майк спеціально не лягав спати, щоби перевірити, скільки він зможе протриматися без сну. Його особистий рекорд ― двадцять днів, що стали для нього і спасінням, і отрутою. Він просто відтягував невідворотне. Сон після вдаваного відпочинку приніс йому такий душевний біль, як під час безпосередніх подій. Після того він вирішив: досить експериментів! Він буде боротися уві сні сам із собою і, можливо, колись таки переможе.

І не помилився. Після того як Майк заплющив очі й впродовж декількох хвилин крутився в ліжку, він поринув у чорний гнітючий морок жаху.

Майк ступав по вузькому коридору в густій-прегустій пітьмі. Це перший етап його подорожі, кінцеву точку якої він волів усіма силами уникнути. На жаль, це неможливо. Колись Майк спробував розвернутися й попрямувати у зворотному напрямку. Але яке було його здивування, коли він все одно дійшов до тих самих великих дерев’яних дверей!

Адже згаданий коридор веде тільки до одних-єдиних дверей ― прямісінько у пекло.

Запалювати настінні свічники також немає сенсу. У кишені штанів Майк вже давним-давно нащупав сірники, але ті нездатні навіть на маленьку іскру. Немовби він не заслуговує хоча б на іскринку спокою!

― Хоча б меч при мені… ― глухо промовив Майк.

І враз застогнав. Він був би радий зараз викинути цього меча якомога далі за тридев’ять земель, та навіть у космос до іншої планети, аби тільки не відчувати вагу за спиною.

Його улюблений меч здавався цієї миті непід’ємною ношею.

З кожним кроком Майк вловлював запах смерті. Усе було просочене нею: темрява, повітря в коридорі і навіть його одяг.

Майк був одягнений так само, як і в той фатальний день ― у чорні штани та білу сорочку вільного крою з рюшами. «Ха, для балу вікторіанської епохи не вистачає тільки жилетки, піджака, кишенькового годинника та капелюха, ― подумалося йому. ― Однак попереду на мене чекає танець чорної комедії». Він судорожно видихнув.

Ненароком Майк згадав бали, які влаштовували його батьки. Кожного місяця Крижаний замок перетворювався на музичну скриньку із сотень свічок, танцювальних па та оркестрових звуків. У той час Майк був щасливий. Світ бачився в радісних та безтурботних тонах, і здавалося, ніщо не зможе його потьмарити.

Один день перекреслив усе.

Після смерті батьків Кригожар перетворився на крижану похмуру пустку. Головна зала більше не виблискує гучними вечірками, та й людей у замку майже немає: тільки Майк, дядько та слуги.

Раптом Майк почув сміх, який лунав немов із глибокого сховку підсвідомості. Як давно він не чув ЦЕЙ сміх ― сміх мами. Аж мороз поза шкірою пішов.

Чому він чує її сміх? І чому від нього стало так кепсько на душі?

«Тримай себе в руках. Це просто сон, який скоро завершиться», ― спробував заспокоїти себе Майк. Вийшло жалюгідно.

Він віддався спогадам.

Його батьки, Астрей та Зореслава, були незвичними Зимніми: спокійними та урівноваженими. Якби не їхня ідеальна Зимня зовнішність (бліда шкіра, чорне волосся, блакитні очі, темно-червоні губи), Майк запідозрив би, що його всиновили. Батьки пояснювали свою вдачу роками важкої праці над приборканням палкого темпераменту. І цього вони хотіли навчити й сина. Правду кажучи, Майкові битва із внутрішнім звіром давалася вкрай важко. Але він старався, як міг. Хотів ставати кращою версією себе ― заради батьків і… тієї маленької дівчинки з довгим медово-золотавим волоссям.

Але все змінилося. Батьки були б тепер зовсім незадоволені поведінкою сина.

Вони виховували його в любові. Ніколи не піднімали руки, не підвищували голос ― тільки зі спокоєм, неначе з дорослою людиною, роз’яснювали правила та істини. І за це Майк їх дуже поважав. На відміну від дядька… Той не церемониться з моральними нормами виховання.

Рубці на спині Майка вкотре болісно засвербіли.

Майк впевнений: якби батьки були б живі, вони нізащо не допустили б такого поводження зі своїм сином. Але вони мертві, а Майк відданий на виховання дядькові, і той має цілковите право виховувати його так, як забажає за потрібне. А Майк не завжди поводиться добре. Рік тому він вчинив те, за що його жорстоко покарали: закрили в підземеллі на тиждень без їжі та води, а потім відшмагали батогом із небесної сталі. Але Майк не шкодує про скоєне. Якби була можливість щось змінити, він зробив би те саме, і навіть більше.

А ще Майк все частіше помічає на собі дивні довгі погляди дядька, немовби той чогось вичікує, немовби перевіряє, чи Майк готовий до великих звершень. Йому це зовсім не подобалося.

Майк був пізньою дитиною в сім’ї навіть за мірками світу Пір року. Він народився, коли Астрею та Зореславі було вже за сто п’ятдесят років. І саме його, як наймолодшого та любого сина, довелося за роковим велінням долі принести в жертву на благо цивілізації. Не встиг Майк оклигатися після народження, збагнути, у якому світі він з’явився, ― як його вже обрали охоронцем. Тепер все його життя продумане наперед, а власні бажання та прагнення відкладені в найглухіший кут довгої шухляди.

У Майка хтось питав згоди? Ні! Судді зарані все вирішили й розкреслили все його подальше життя.

Гнів на Закони розпалився в серці з новою силою.

Хто взагалі їх писав?! Чому за тисячоліття ніхто їх не переглядав?! Можливо, Майк зовсім іншим хотів займатися, а не вчитися вимахувати зброєю!

Спершу йому подобалися тренування, адже іншого він і не знав. А потім Майк усім своїм єством зненавидів зброю і все, що з нею пов’язано. Проте… Йому довелося заново полюбити цю справу, інакше йому не вдасться знайти вбивцю своїх батьків ― Темного Лорда. Заради цього він готовий повністю відректися від себе й наступні двадцять чотири роки провести поруч із Королевою-Єдиною.

«Якщо виживу, звісно», ― злісно пирхнув Майк.

Ось так, роздумуючи, Майк дійшов до завітних чорних дверей. Про всяк випадок, хоча й знав, що це ніяк не допоможе, з усього дуру вщипнув себе за руку ― ні, він не прокинувся.

Із цього сну вибратися можна тільки одним-єдиним способом: зайти до дверей та пройти другий етап.

Майк доторкнувся до залізної ручки та порахував до десяти, щоб заспокоїтися. Ніч без сну давала про себе знати: серце знову пекуче стискалося, віддаючи громовим стукотом у скронях. Але хіба це вперше?

― Досить сентиментів. Покінчимо з цим!

Він рвучко потягнув на себе двері ― і враз прижмурився від сліпучого світла.

Нічого не змінилося. На нього чекала та сама Тронна Зала з білими кам’яними стінами та мармуровими колонами; на протилежному боці від Майка розташовувався позолочений трон.

Усе сталося саме тут. Майк прийшов сюди з батьками, щоб на власні очі побачити місце майбутньої коронації. Але це була пастка. На них чекали воїни Темного Лорда. Вони випитували, де Єдина, але батьки не видали її місцеперебування, і за це поплатилися життям.

Звідки воїни Темного Лорда дізналися про їхній прихід? Чому батьки були без зброї і без супроводу? Скільки б Майк не мучився над цими питаннями, відповіді так і не отримав.

Воїни Темного Лорда були й зараз тут ― у чорних плащах та сірих масках, розкидані в шаховому порядку, безрушні.

Батьки Майка… теж присутні. Вони стоять коло трону, обіймаючись та тримаючись за руки з напівзаплющеними від жаху очима.

У Тронній Залі зупинився час, але Майк знав: коли він переступить поріг, минуле оживе. Він дістав меча, поперекидав його з руки в руку ― і влетів до Зали. Як він і очікував, постаті, окрім батьків, ожили й миттєво накинулися на нього.

У власних жахіттях Майк намагається врятувати своїх батьків від цих потвор, але на те це й жахіття, щоб…

«Цього разу в мене все вийде! Хоча б тут… Усе повинно вийти!!!»

Майк нещадно розтинав мечем одну чорну тінь за іншою. На його превеликий жаль, воїни від зіткнення не падали на підлогу, не забруднювали її кров’ю, а просто беззвучно зникали в багряній димці.

Майк збився з рахунку, скількох воїнів він знищив: десять, двадцять, п’ятдесят? Та яка різниця? Результат, зрештою, буде той самий!

Він намагався триматися якомога далі від трону, якнайдалі від батьків.

І тут в його голові немовби щось вибухнуло. Такого раніше не відбувалося. Його свідомість ніби розривалася на шмаття й піддавалася пекельним тортурам. Майк забарився і ненароком підступив у вкотрому зіткненні занадто близько до трону. Це стало його помилкою.

Ну коли (КОЛИ?!) він припинить так тупити?!

Майк по інерції розрізав мечем супротивника, але замість невидимого удару відчув важкість у рукоятці: його меч врізався (ЗНОВУ! ЗНОВУ! ЗНОВУ!) у силуети батьків. Воїн неспішно розчинився в червоному тумані. Замість нього Майк чітко побачив, що накоїв.

Меч проткнув наскрізь його батьків. І що найгірше: Майк нічого не відчув. Він бачив цю картину в різних інтерпретаціях впродовж десяти років, що…

А ні, через хвилину заціпенілого споглядання його очі наповнилися вологою, а душу розірвало в агонії.

Чому?..

Чому все закінчується саме так?!

Батьки лежали в Майка на колінах, стікаючи кров’ю й дивлячись на нього скляними очима. Такі рани від небесної сталі неможливо зцілити.

Майк спостерігав, як із його батьків невпинно втікає життя.

І ВІН У ЦЬОМУ ВИНЕН!

Він, він і тільки він!..

Саме він привів батьків у той роковий день до цієї Тронної Зали. Якби він тоді не скиглив, якби не благав сюди прийти…

НІЧОГО ЦЬОГО НЕ ТРАПИЛОСЯ Б!

Проклятий Темний Лорд!

Хто він такий?

Майк повинен дізнатися відповідь на це запитання і самотужки перерізати йому горлянку.

Невже влада ― це та ціль, заради якої можна бавитися з людськими життями?!

Майк втратив лік часу, повністю віддавшись самокатуванню. Смертельний холод повільно і безповоротно розтікся в його грудях. Ним опанувало задушливе безнадійне почуття.

Майк зловив себе на думці, що вже мав би прокинутися, перебувати в крижаному поті, у полоні панічної атаки. Але щось пішло не по плану.

Його не полишало відчуття, що цей кошмар триватиме ще довго.

І як йому прокинутися? Напоротися на власний меч?

Майк загарчав.

Раптом він вловив чіткі цілеспрямовані кроки за своєю спиною. Цікаво, хто ще завітав до його сну? З ким йому ще доведеться боротися?

Неждано Майк почув дзвінкий голос, від якого кров застигла в жилах:

― Яка… прикрість!

Прикрість? Те, що сталося з його батьками ― звичайнісінька прикрість?

Майк зараз же отямився, піднявся й розвернувся до гості ― зустрівся з її глибокими, як колодязь, великими яскраво-блакитними очима.

Діана була вбрана як на вікторіанський бал. Її тендітне тіло обрамляла пишна синя сукня із золотим оксамитовим мереживом, тонка талія стягнута корсетом, що робило ту майже невидимою, а довге волосся було зібране на потилиці в хитромудру зачіску.

Майк міцно стиснув меча і в почуттях викрикнув:

― Ти що забула в моєму сні?!

― Це твій сон. У себе й запитуй.

Дійсно, це його сон. Але він не може тут нічого контролювати. Навіть прокинутися без дозволу зверху не може!

― Геть із мого сну! ― Майк підступив до Діани, стріляючи блискавками.

― Не будь смішним. Я можу зникнути із твого сну тільки одним-єдиним способом. ― Вона кивнула на закривавлений меч. Майк краєм ока теж зиркнув на нього.

Рука затремтіла. Ще декілька днів тому він би без сумніву замахнувся з ударом, адже дівчина, що перед ним, нехай і виглядала справжньою, ― лишень уявна примара.

Та й взагалі, увесь цей сон ― ілюзорне відхилення від реальності! Тоді чому Майк почувається таким розчавленим? І чому він не може покінчити з цим сном, нанісши останній удар?

А ще…

― Хто тобі дав дозвіл одягнути цю сукню?

Безглузде запитання, як і вся ця ірреальна ситуація. Згадана сукня преспокійно лежить у скрині, яку підготувала його мама спеціально для Діани, у Крижаному замку й очікує, коли та одягне її. Майк про себе подумав, що при приїзді додому забере цю сукню зі скрині й десь заховає, подалі від очей. Діана в ній виглядала… дуже привабливо.

― Мені її зняти?

Не встиг Майк прийти до тями від такої, м’яко кажучи, несподіваної відповіді, як Діанині руки потягнулися до зав’язок на спині.

― Ти… ― Він гучно ковтнув. ― Ти зовсім здуріла?!

Наступної миті Майк вхопив Діану за долоню, теплу та крихітну, і потягнув до виходу. Він намагався не думати про те, що його рука зараз у крові, сорочка також. Вперше йому полегшало від того, що це всього-на-всього сон.

Майк відпустив Діану тільки в коридорі.

― А тепер залиш мене у спокої.

― Ти хочеш повернутися туди… ― вона показала на Тронну Залу, ― і пережити це все наодинці?

― А тобі що до цього? Яке тобі взагалі діло? Це моя особиста драма, і тобі в ній немає місця.

― Майку… ― Її очі наповнилися вологою.

― Слухай…

Майк не закінчив речення, бо коридор на очах зазнав змін: замість темних похмурих стін з’явилися обриси знайомої кімнати з темно-фіолетовими гардинами, настінними шафами, величезним дзеркалом, палаючими свічками, дубовим столом та каміном. Жодних сумнівів ― це його кімната в Кригожарі. Його підсвідомість сьогодні не на жарт розігралася.

Він завершив фразу:

― Діано, мені тебе вистачає і в справжньому житті. Просто щезни!

― Не можу.

Майк знову подивився на свій меч, прекрасно розуміючи, що не наважиться.

Він приглушено мовив:

― Я немов Земля, що крутиться навколо Сонця й ніяк не може вибрати собі іншу зірку...

― Так поетично! Пишеш вірші?

Діана підійшла до столу та взяла старий записник зі шкіряною палітуркою, де були його нотатки і… вірші. Але який у них сенс? Майк має право роздумувати тільки про завдання, а не займатися безкорисною писаниною.

Майк вирішив нічого не відповідати. Якщо він буде її ігнорувати, можливо, вона зникне. Майк дістав хустину зі штанів і став нервово витирати кров із меча ― проте кров намертво присохла до леза.

Тим часом Діана сиділа на підвіконні, поправляючи складки спідниці.

Аж раптом вона попросила тоном, не терплячим заперечень:

― Подивись на мене!

― Ще б чого… ― буркнув Майк, продовжуючи безрезультатну справу.

― Я тобі не подобаюся? ― У її голосі вчулась образа. Діана стала на ноги й підійшла до нього впритул.

― А це тут до чого? ― Майк сполохано підняв очі. Його нерви перебували на межі зриву. Ця примара зі сну багато що собі дозволяє!

― Докажи, що я тобі не подобаюсь. Просто візьми свого меча й заверши справу. Тобі ж не вперше!

Майк прикусив щоку ― відчув металевий присмак. Він боявся собі зізнаватися в причині, чому не може так вчинити. От просто не може, і все!

― Щось змінилося, Майку, правда?

― Нічого не змінилося, ― крізь зуби відказав він, перекинув меч до лівої руки, а правою грубо притягнув Діану до себе. ― Зовсім. Нічого. Не. Змінилося. Затямила?!

― Ти можеш це повторювати безліч разів, але себе не обманиш.

― Діано… Не біси мене!

Її вуста розтягнулись у посмішці. Меч у руці став важчим у стократ. Всього один удар ― і він прокинеться.

Майк облизав пересохлі губи й тяжко видихнув.

Він цього не зробить. Ніколи.

Мимоволі Майк опинився в полоні Діаниних очей. Щоб відволіктися від їхнього сяючого блиску, він опустив погляд на її шию ― і чітко вгледів пульсацію сонної артерії. От би відчути її своїми вустами! Йому миттєво стало соромно за такі недоречні думки.

Майк ― охоронець Єдиної. Завдяки своїй ролі він може або піднятися до небес, або розбитися об землю.

Здавалося, Діана зі сну вловила хід його міркування:

― Я справжня повинна в тебе закохатися. А для тебе ж такі почуття небезпечні. Інакше як ти зможеш контролювати мене… УСІМА СПОСОБАМИ, м-м-м?

Майк відчув бридкий білий шум у вухах, а з легень немовби викачали все повітря.

Раптом Діана почала зникати. Замість неї з’явився білобрисий силует із карими очима ― Денис.

― Усіма способами, Майку! ― гучно розреготався той.

От кого Майкові зовсім не шкода, так це Дениса. Він з усього розмаху врізався в нього мечем ― але замість Дениса Майк побачив Діану.

Вона лежала на підлозі… у калюжі крові.

Меч глухо вдарився об підлогу.

Майк опустився на коліна, зігнувшись навпіл. Він не помітив, як сльози покотилися по його щоках. Серце стягнуло в тугий вузол. У грудній клітині боляче запекло.

«От чорт!»

Майк знову це зробив. Саморуч знищив дорогу йому людину. Діана ж завжди була для нього такою… І час цього не змінив.

Зараз Майк чітко усвідомив: у реальності він не хоче бачити таку картину.

ВІН ЦЬОГО ПРОСТО НЕ ПЕРЕЖИВЕ!

Крізь пелену Майк відчув, як сонреальність потьмарилася ― він прокинувся. Знайомий холодний піт покривав його тіло, дихання збилося, у сонячному сплетінні все стислося, кінцівки заніміли, думки сплуталися ― усі ознаки панічної атаки.

Майк не знав, котра зараз година. Він робив глибокі ковтки повітря, роздивляючись найдрібніші деталі в кімнаті. Ось тріщинки на фортепіано, фотоапарат на підвіконні, темно-фіолетова штора, що розвіювалася на вітрі через навстіж прочинене вікно. Ось гітара в кутку спальні, павутиння на стелі, вугілля в каміні, що ледь жевріло.

Зненацька Майк помітив тінь прямісінько перед своїм носом ― рефлекторно вихопив клинок небесної сталі з-під подушки й замахнувся. Від удару його зупинив голос, який лунав ніби здалеку:

― Ти чого твориш? Ледве не зарізав.

Погляд прояснився. У темному силуеті Майк впізнав Алекса.

― Ти чого підкрадаєшся?

― А ти чого спиш із цією штукенцією? ― відповів контрзапитанням той.

Майк закотив очі. Ну звісно, звідки Алексу знати, чому йому повсюди ввижається небезпека?

― Чого приперся серед ночі? ― Майк навіть і не старався приховувати негативні емоції.

Алекс промовчав, тупо витріщаючись на нього, точніше, на його голий торс. Обличчя Алекса скривилося в дивній гримасі.

― Ти ніби на війні побував, ― нарешті виніс вердикт він. Майк за звичкою підняв праву брову доверху. Алекса здивували його шрами? ― Любомир дозволяє тобі тренуватися небесною сталлю? Це жорстоко!

― Алексе, я повинен знати, що таке небесна сталь у дії. Мені Єдину захищати, раптом ти забув.

― Ні, не забув. І всі ці рубці від…

― Від поєдинків із професійними воїнами, які влаштовуються раз у місяць, ага.

І він частіше перемагав, ніж отримував поразки, чим опускав самооцінку профі на саме дно. Звісно ж, без поранень такі поєдинки не обходяться. Якщо рани від звичайної зброї заживають безслідно, то від небесної сталі деколи залишаються шрами.

Майк уже звикся до своїх рубців, яких у нього було достобіса: одні менші, ледь помітні, інші більш виразні. А це ще Алекс не бачив слідів на спині! От там причин для гордості дійсно мізер.

― Любомира прибити мало!

Майк захихотів, одягаючи футболку ― боявся, що Алекс в ньому дірку просвердлить.

― Ну-ну, тільки спробуй. А я полюбуюсь цим видовищем. Щоб мій братик-зрадник прийшов до дядечка на гостину бити морду… ― Майк задоволено примружився. ― Фантастика!

― Я ніколи не допустив би знущань над тобою!

Алекс зараз говорить цілком серйозно? Він так палко промовив цю фразу, а сам…

Майк кашлянув, прочищаючи горло:

― Але тебе поруч не було, братику. Дозволь поцікавитися, де тебе носило? Я тут переживав за тебе, хотів листа написати, та от не знав, куди.

Замість відповіді Алекс відійшов до каміна, розворушив вуглики та підкинув дров. У світлі вогню його обличчя здавалося безжиттєвою маскою. Майк подумав, що Алекс дуже схожий на батька: такий же спокійний, не те, що він ― постійно неприборканий.

― Алексе, або ти пояснюєш, де тебе чорти носили, або провалюй геть звідси, щоб очі мої тебе не бачили!

Давня образа на брата прокинулася, як вулкан зі сплячки. Якщо Алекс зараз логічно не розкладе все по полицях, Майк розтрощить усе до чортів собачих!

― Це дуже довга історія.

― Я нікуди не поспішаю, бра-а-а-тику.

Алекс повернувся, зручно вмістившись на пухнастому килимі, гостро подивився на Майка, немовби оцінював, чи варто тому довіряти свої секретики. Нарешті він сказав:

― Мені дуже шкода, що так сталося.

― Алексе, ближче до діла. ― «Інакше в мене урветься терпець ― і я тобі добряче вмажу».

― Тобі відомо, що за тиждень до рокової події, ― Алекс мовив дуже повільно, карбуючи кожне слово, ― наш любий дядечко відправив мене на секретне завдання. Ми якраз почали нащупувати слід Темного Лорда. Ти ж знаєш, він особисто ніколи не показувався. Ну, майже ніколи… Лише з Єдиною тоді здибався... Так от, ― він тяжко видихнув, ― ми нарешті винюхали місцезнаходження Лорда. Потрібно було все ретельно перевірити. Але то була пастка. Ми ледве вибралися живими з засідки. Попались як якісь легкодухі! Нам потрібно було самим ховатися, щоб замести сліди... Я тільки через пів року дізнався! - Алекс занурився пальцями в густу шевелюру. ― Чесне слово, Майку, якби я знав, що все так повернеться, нізащо не поїхав би в те кляте відрядження. Мені потрібно було бути з тобою. Я себе так виню за це, словами не передати. Пам’ятаю, тоді ще не на жарт розлютився на Любомира. Влаштував скандал. Чому він не приставив охорону до вашої делегації? Чому проявив таку необачність? Знаєш, що він мені відповів? Немов Зореслава та Астрей самі вирішили відвідати Тронну Залу без чийогось супроводу і бла-бла-бла. Нізащо не повірю в ці балачки! Вони бо точно знали, що на них чигає небезпека. А от чому дядько ухиляється від правдивих свідчень, це для мене й досі загадка. Я полишив його компанію раз і назавжди. Почав діяти самостійно. А оскільки тобі, Майку, загрожувала небезпека… Так, тобі, Майку. І не дивись так на мене! ― вигукнув Алекс, побачивши шалений погляд Майка. ― Ти був би в небезпеці через мою присутність. Тому я прийняв таке непросте рішення для нас обох ― залишити тебе самого на виховання дядькові. Я знав, що Любомир, хоча я йому й не довіряю, потурбується про тебе, адже ти обраний жеребкуванням охороняти Єдину. І якби з тобою щось трапилося, це йому так просто з рук не зійшло б. Однак… Схоже, я допустився помилки.

Глузлива посмішка намалювалася на Майкових вустах.

― Так мило з твого боку турбуватися про мене. Я розчулився! ― Він змахнув невидиму сльозинку. ― Почекай… Ти зараз звинувачуєш дядька в скоєному, чи що? ― Майк напружився. Зізнатися, часом його відвідували такі думки. Усе якось занадто легко вийшло тоді в супротивників. Обставини їм допомагали: жодної охорони, усі двері відкриті. Тут хочеш не хочеш, а засумніваєшся.

― Я не можу списувати його з рахунків. Насамперед мені хочеться дізнатися про нього абсолютно все, усю його біографію, чим я й досі займаюся.

― І-і-і… ти щось нарив?

― Небагато. ― Алекс закинув руки за голову. ― По документах Любомир чистий. Але чутки…

― Відколи ти довіряєш чуткам? ― пирхнув Майк.

― Звісно, чутки ― не найдостовірніше джерело інформації. Проте в нашому випадку всі методи хороші.

― Ну-ну… І що ж говорять твої ЧУТКИ?

― По-перше, Любомир не наш дядько. ― Алекс вичекав паузу. ― Він заявився до наших батьків у напівмертвому стані, і ті його прийняли, відкачали, дали дім, ім’я, незаконно вписали до родоводу. Ти ж знаєш, якими вони були…

Майк кивнув. Його батьки були помішані на допомозі всім і вся.

― По-друге, за однією з чуток, Любомир ― не Зима.

Майк недовірливо засміявся.

― Щось ти, братику, загнув! ― Помітивши, що Алекс продовжував із серйозною міною витріщатися на нього, він заторохкотів без тіні сміху: ― Що за приколи такі? Ти при своєму розумі? І хто ж він тоді такий?

― Єдиний.

Оце вже зовсім не смішно.

― Ем, Алексе, ти, цеє… блекоти наївся? Де Любомир, а де рід Єдиних? Та він же ж їх ненавидить! До того ж… його зовнішність не вписується в рамки Єдиних від слова «зовсім», не знаходиш?

― І багатьох ти Єдиних бачив… ― Відчувши на собі ображено-вбивчий погляд Майка, Алекс миттєво виправився: ― Та це лише просто чутки. Може, й неправда це все. Я поки що не склав усієї картини.

― Ну от, із цього й потрібно було починати, а то заладив тут…

Вони замовкли. Було чути тріскіт дров у каміні, а за вікном ― щебетання птахів. Майк колись обожнював свого старшого брата, а тепер не знав, як до нього ставитися. Все-таки, розлука тривалістю в десятиліття не пройшла даремно.

Клаптик неба з темного став повільно розфарбовуватися в рожево-помаранчеві смуги ― світає. Майкові більше до душі ніч, а не яскрава тональність ранку.

«От Діана любила зустрічати світанки. Цікаво, зараз також?» Майк заплющив очі. Йому вже час збиратися в дорогу, а братик зуби тут заговорює.

Майк потягнувся й промовив до себе:

― Таке відчуття, ніби викрали зиму…

― Дядько вже тобі розповів? ― Алекс здійняв брови. ― Не очікував від нього такої оперативності.

Майк здивувався:

― Розповів «що»? ― Від поганого передчуття він весь похолов.

― Зиму викрали, от що.

Майк аж підскочив.

― Як це «викрали»? Братику, ти щось плутаєш…

Алекс не змусив себе довго чекати:

― Я маю на увазі Королеву, Майку. Зима зникла. Жодних слідів у її Королівстві. Це сталося сьогодні близько опівночі. Темний Лорд знову почав діяти. І вибрав хитрішу тактику, гад, ― чортихнувся Алекс. ― Знає ж прекрасно, що без Королеви неможливо Єдиній посісти престол! Гра починає набирати обертів, брате.

― І це означає, що Єдина в ще більшій небезпеці… ― По його хребті пробіглись неприємні електричні імпульси.

― Точно. Дівчину терміново потрібно забрати в безпечне місце. Знаю, ти цим займаєшся. Зоряна мені про все розповіла. ― Алекс схрестив руки на грудях, втупившись із викликом на Майка.

Раптовий здогад здійняв Майка до кісток.

― Так ось чому ти прийшов! Заради Єдиної, ― скривився він. Чомусь всі дороги постійно ведуть до неї. Аж бісить!

Алекс проігнорував його припущення, через що той остаточно впевнився: він поцілив «у яблучко». Попри тьмяне освітлення Майк помітив, як його брат напружився, а очі примружилися.

― Ти не на жарт розлютився, почувши про Антиспогад. Ми їй давали його не просто так, взагалі-то.

― МИ? ― Майк здійняв голову. Братик непростий у нього, виявляється, ой як непростий. Звісно ж, Зоряна не могла самостійно дістати заборонений препарат. Їй потрібна була чиясь допомога. Але Майк і подумати не міг, що Алекс тут замішаний. А воно он як виходить... Ну-ну... Майк не помітив, як прикусив губу до крові. ― І чому ж ви, дозволь поцікавитися, стирали Єдиній спогади? Вона ж бо бачила Темного Лорда на власні очі!

― Саме через це, Майку. І тільки через це. Ти Діану тоді не бачив. А якби й бачив, то жахнувся би. Діана замкнулася в собі, перестала говорити, їсти, жити. Вона психологічно зламалася. Жоден сеанс психотерапії не допомагав. Ніщо дівчинку не могло вилікувати. І якби ми нічого не вдіяли, усе закінчилося б дуже печально. Тому ми й прийняли таке рішення ― Антиспогад. Так, ризиковано. Так, можливі побічні ефекти. Але Діана нарешті житиме без сердечного болю та поламаної психіки.

― А мене таким способом ти не хочеш полікувати?! ― у серцях викрикнув Майк. Він намагався викинути з голови ревниву думку, що Алекс, бачте, до Єдиної навідувався, а до нього, рідного брата, ― ні.

― Ти інший. Хоча мені зовсім не до вподоби те, яким ти став. Лютість та ненависть тобі не до лиця.

― Ну-у-у, величезне дякую! ― протягнув Майк, відчуваючи тремтіння в долонях. Про свої щонічні панічні атаки він вирішив промовчати. І без порад любого братика жив усі ці роки, якось справлявся. Впорається й зараз.

А Алекс тим часом продовжив говорити щось про Єдину: якщо відняти Антиспогад, Діана, мовляв, повернеться до психологічного стану зламаності, їй буде дуже тяжко, лячно й боляче. Спомини будуть ятрити Єдиній душу ― і невідомо, як вона це переживе. Майк слухав упіввуха. Йому то що до мук Єдиної? Не маленька, переживе. А якщо це ще й допоможе спільній справі…

Із задуми Майка вивели кроки Алекса до приліжкового столика, де були книги, свічки, а також… Серце впало в п’яти, коли Алекс взяв саме те, що Майк так необачно забувся приховати.

― Як ти це поясниш? ― помахав брат фотографіями прямісінько перед його очима.

― Домашнє завдання. Не видно, чи що? ― огризнувся Майк. Це дійсно було домашнє завдання. Перед сном він якраз роздрукував світлини, які вони напередодні робили з Діаною. Біда в тому, що Майк роздрукував тільки Діанині світлини. Сам собі не міг пояснити, чому так сталося. Роздрукував, і все.

А Алекс тим часом з усією своєю зосередженістю розглядав фотографії.

― Вона красива, справді? ― виніс він жорстокий для Майка вердикт. Алекс подивився на нього з ноткою прискіпливості ― це чомусь змусило його ще сильніше втиснутися в ковдру.

Втім, Алекс зненацька кинув ці світлини на ліжко. Майк здивовано спостерігав за літанням фотографій. Одна з них впала на його коліна. Він зиркнув на неї одним оком ― і жахнувся: на ній Діана ледь помітно всміхалася, і цей усміх якимось дивним чином змусив його серце зробити сальто.

Наступні слова Алекса занурили Майка в крижану воду:

― Навіть не думай закохуватися в цю дівчину. Стосунки з Єдиними завжди провальні. У кінцевому результаті тобі буде дуже сильно боляче.

― Ти прийшов мені моралі читати, а?! ― почав знову закипати Майк. ― Про себе краще подумай. Писав листи тій Маріам. Закоханий ідіот, ― не зміг стриматися він, щоб не прокоментувати любовну інтрижку брата.

Його ошелешив водночас здивований та вражений погляд Алекса.

― Звідки ти… Ай годі, неважливо, ― махнув рукою він. ― Маріам була коханням усього мого життя. Але вона вибрала іншого. І, як бачиш, на світ з’явилася Діана. Вона особлива. Не просто Єдина, а обрана жеребкуванням на роль Королеви. А такі Єдині для нас, Зимніх, немов знищувальне полум’я. Усі, хто мали стосунки з ними, гинули. Намотай собі це на вуса.

― Я навіть і не думав у неї закохуватися, тому не видумуй. ― Майк занурився лівою рукою у волосся. Ця розмова його напрочуд виснажила.

― Я бачив, як ти на неї дивився. Погляд із тінню обожнювання ― такий, як і в дитинстві. Я був проти, до речі, вашого тісного спілкування. Але хто буде прислухатися до старшого сина? Батьки вирішили вас звести до купи, і, боюся, через це ти можеш вляпатися в халепу.

― Братику, не переживай, мої почуття до Єдиної далеко не в рожевих тонах.

― Я бачу. І саме тому ти вигукував її ім’я уві сні.

Майк аж здригнувся від такої саркастичної заяви. Він не міг говорити крізь сон, тим паче ім’я цієї… Чи міг? Він заховав лице в долонях, приховуючи рик.

― Майку, я чудово розумію, що зближення між вами неминуче: спільні рани, єдина місія… Але тримай свою голову бадьорою. Співчуття ― це доречне почуття, проте любов ― аж ніяк. Для твого ж блага.

Усе для його блага. Як це люб’язно! Майк від іронічності зареготав вголос. Впоравшись із емоціями, він твердо відчеканив:

― Алексе, нагадую, у мене є завдання ― охороняти Єдину. І я виконаю його з честю. Більшого від мене не вимагай. І взагалі, підбери свої соплі. Розрюмсався тут. Набрид.

― Водночас ти дівчину й ненавидиш… ― Алекс ніби й не почув у голосі Майка прохання закрити цю тему, почухав підборіддя й продовжив: ― А це також недобре. Ненависть може тебе засліпити ― і у відповідний момент ти зрадиш Єдину.

Рятівним колом для Майка стало пищання телефону. Ще мить розмови про Діану, і його не втримати ― він з останніх сил тримався, щоб не закрити Алексу рота добрячим прочуханом.

― Не знав, що в тебе з’явилася якась сучасна річ… ― звузив брови Алекс.

Майк озлоблено на нього зиркнув.

― Ти багато чого про мене не знаєш. Пройшло десять років, брате. Люди змінюються.

Алекс підняв руки в капітуляції, а очі опустив до підлоги.

Майк дістав телефон із тумбочки ― очманів від вхідного повідомлення. Він гучно застогнав, кидаючи мобілку об стіну. Звісно, та не розбилась, а от Майкові хотілось розтрощити собі голову об щось важке. Він відмовлявся вірити в те, що прочитав.

Йому писав Денис.

@ Сам-знаєш-хто в мене в гостях. П’ємо вино, відпочиваємо… Можливо, ще чимось займемося… Друже, ставлю таймер, за скільки ти прибіжиш. Чекаємо!

Майк швидко вдягнув чорні світшот та джинси.

«Ранок обіцяє бути веселим, дідько!»

Не попрощавшись із Алексом, Майк вибіг у сірість ранку, сіючи прокльони. Він цю дівку приб’є, як побачить. Додумалася попертись до лігва звіря, ач. Як же дратує!