— І… що було далі? — не знаючи, що ще може сказати, невпевнено поцікавилась Неза, поки несвідомо схопила старшу (як виявилося) сестру за руку, і вони вже разом тремтіли. Мама черговий раз налила собі в склянку води, яку приніс король, і, змочивши нею вуста, відповіла:

— Як і говорила, я знову просилася до тієї бабусі, в якої знімала кімнату в особняку. Та й добре, що телепортувалася у знайоме місце, хоча вам обом після перенесення стало трохи зле, але я рада, що все потім минулося... До того ж та пані давно говорила, що не має жодних внуків чи навіть дітей, щоб на них залишити дім. Тому вона, попри мої відмовляння, після своєї смерті записала його на мене. Я повернулася на роботу, на яку мене, ще пощастило, що прийняли, а тоді почала якось, потрошки жити, виховуючи вас. Ви, певно, не пам'ятаєте пані Марію, але вона вам інколи навіть була замість бабусі, за що я їй до кінця життя буду вдячна, — Олівія ніжно всміхнулася.

— А ми, дякувати Сімом Братам, розібралися із невдоволеним народом, спіймали зловмисників і ледве відновили гармонію в королівстві. Чесно кажучи, я не хочу навіть згадувати ті чорні часи, — знехотя зізнався Еміт, що сидів біля дружини й обережно обіймав її рукою за кволі плечі. — Хоч потім все і стало спокійно, та ми з Мідасом досі не мали змоги повернути вас і вашу маму сюди. Тому що той портал дійсно більше ні разу не утворювався, що б мій друг чи інші опанувальники не робили. Але тоді ж я з ним задумав один складний проєкт, на який ми витратили чимало років життя і тяжкої праці. Якщо говорити дуже коротко й без зайвих деталей, то він полягав у створенні зовсім не великого магічного потяга, який би переміщав людей із Фоверо Вельту у Людський. І мусив він працювати за допомогою магічної енергії пасажирів, які би в ньому перебували. Але, перш ніж ми змогли випробувати його, почалася війна з Варнегором. Саме тоді я відновив устрій королівських загонів, який був «приспаний» на час спокійного життя. Два-три роки мені служили старші лицарі (чи маги), а потім я зрозумів, що треба набирати молодь. Спершу їх було лише три, але потім створилися й інші. Та, поміж утворенням загонів, я шукав людину, яка би випробувала на собі той наш винахід, про який знала мінімальна кількість людей, адже мене б до нього банально не допустили. Ось одного разу, коли я говорив про це з капітанами всіх моїх дружніх ватаг, очільниця «Кармінової ромашки» сміливо викликалася мені допомогти. Після цього я вже наодинці розказав їй детальніше про особливості цього експерименту. Ну й далі вона, разом із машиністом, звичайно, відправилася до вас. Не знаю, що там вже потім було, але я досі не можу передати тієї радості, коли зрозумів, що все вдалося. Бо ж була мить, коли Ріна повернулася і розповіла мені всі нюанси з незручностями, які можуть спіткати людей у потязі. І через це ми його ще краще удосконалили. А вже потім я розказав дівчині про її основну місію у Простому світі і вона знову відправилася туди, тільки тепер на значно довший час, щоб багато що вивчити. Через кілька місяців попросив і Елеазара з Айнером туди перенестися, щоб вони про всяк випадок їй чимось допомогли...

— Будь ласка, зачекайте, — Ліля виставила перед собою руки. — Пробачте, що перебиваю, але… Ріна що, весь цей час знала – хто ми такі??

— Так, вона знала, — чесно відповів глава королівства.

— Боже… — дівчата приречено опустили голови.

— Зрозумійте, любі, це все було, щоб захистити вас… — несподівано жінка злізла з ліжка і сіла біля страшенно розгублених доньок.

— А Елеазар з Айнером? Вони теж знали?? — далі ще нажаханіше спитала Ліля.

— Ні, ці двоє не знали і не знають, — Еміт швидко похитав головою. — Їм я говорив уже про експеримент щодо створення шостого загону, члени якого були би з іншого світу. Ми спершу думали, як саме вас сюди затягнути, якщо це можна так назвати, і що саме варто буде говорити. А думали так над цим тому, що не бажали відразу викривати ваше справжнє походження. Ось і придумали таке… До того ж потім я згадав про Мейвольдів і запропонував їм повернути сина, на що вони радісно погодилися, адже вже зневірилися у можливості його появи у їхньому житті після завершення громадянської війни. А ще народом розійшлася майже правда про те, що королева з доньками безслідно зникла, і що, як не шукай, їх не могли знайти (навіть, бувало, говорили, що вас убили). Та й те, що там був Орігам, як би підло не звучало, зіграло мені на руку, щоб відразу не відкривати всім підданим правди про вас.

— Тобто, коли Ріна туди потрапила, — звернула на себе увагу мама, — я, впізнавши у ній жительку Фоверо Вельту і за виглядом, і за манерою говоріння (яку вже могла розпізнати), відразу почала розпитувати у неї, хто вона і звідки. А сама Ріна, видно, за описом зрозумівши, що зустріла ту, кого потрібно було, все мені розказала. І тоді, поки вона ще не мала можливості повернутися назад, я її прихистила, сказавши, що вона в нас побуде такою собі покоївкою, поки зніматиме кімнату. Перш ніж ми з нею ближче познайомилися і трохи здружилися, минув певний проміжок часу. А ще мені складно було привчити дівчину до всього, що вона повинна знати і більш-менш уміти в нашому світі, щоб не бути дивною. Ось тільки-но я заспокоїлася щодо того, що мій чоловік із Мідасом живі, Ріна розповіла мені про все воєнне становище Міронези. Потім був момент, коли їй вдалося (досі не знаю, як) повернутися на тому ж поїзді до Фоверо Вельту. А коли приїхала знову (до речі, разом із тими двома хлопцями), то розказала детально про задум Еміта щодо шостого загону і дещо стосовно Орігама. Тоді ж ми почали думати над тим, як би це все між собою пов'язати... І придумали щось таке із запланованим заміжжям. Якщо говорити відверто, то нам страшенно пощастило, що я зналася із батьками тих хлопців і що в нас були дуже хороші стосунки. А ще ощасливило те, що вони не були проти ідеї спробувати отакий випробувальний термін для наших діток, який у кращому випадку означав би одруження. Потім, коли я поїхала, Ріна вже сама щось із цим вигадувала, адже вас і до «Аметрина» якось затягнути треба було. А далі всю історію ви вже, здається, знаєте… — Олівія стривожено подивилася на дочок, які мовчки сиділи, досі перекручуючи у голові все щойно почуте, щоб хоч якось це усвідомити і, найголовніше, постаратися прийняти.

— То, виходить, що ти, мамо, нам весь час брехала стосовно відсутності тата і його прізвища, стосовно кольору нашого волосся і Незиних очей?.. Не може бути! А ми, як дві дурепи, завжди вірили тобі!.. — раптом розчаровано крикнула Ліля, звівши на них до цього часу опущені віві. — Та як ти так могла?.. Чудово, тепер все стає на свої місця!..

— Лільо… — боязко звернулася до сестри Неза, відпустивши її долоню.

— Повірте, будь ласка, — намагався заспокоїти дітей Еміт. — Я навіть вагався, чи дійсно проводити церемонію посвячення вашого загону в нашу армію. А річ у тім, що після оголошення вашої появи, яку планую провести завтра, ви більше, швидше за все, не будете у «Хранителях свободи». Ніхто вам не заборонить спілкуватися з друзями, просто ви більше не будете у складі королівської армії.

— Як це «не будете»? Ви зараз жартуєте? — не змогла повірити його спокійній заяві Ліля. — Для чого тоді це все робилося? Невже тільки, щоб зразу не викривати, що ми – принцеси цього королівства? Ви… ви обоє вчинили дуже безчесно!.. — далі додала вона, після чого підвелася на ноги і, вирівнявшись, продовжила: — Ви, заради приховування цього факту, безсовісно використали наших друзів! Ви наражали нас усіх на небезпеку у Везертауні! А чи були ви там?! Чи знали, як це страшно – усвідомлювати, що ти можеш тут і зараз втратити близьких тобі людей?! — незрозуміла кістка стала у дівочому горлі і ніяк не хотіла залишати його, утворюючи у голосі сльозливі нотки. — Якби ви розказали це все раніше, то, можливо, нам би не довелося бути там і переживати весь той жах!

— Так! — раптово підтримала сестру Неза, також піднявшись, поки батьки і наляканими, і водночас розуміючими очима дивилися на них. — Чому ви настільки довго мовчали про це? Можна ж було сказати зразу, лишень ми з'явилися у цьому світі! Невже ви чекали, поки ми звикнемо до цієї неймовірної чудасії, що коїлася довкола?? Думали, що нам тоді легше буде сприйняти своє справжнє походження? Свою дурнувату блакитну кров?!

— Любі, зрозумійте, ми лише хотіли, щоб ви... — ледь не плачучи, розчаровано почала Олівія, пробуючи зупинити потік ображених і злих слів, який невпинно летів на них із чоловіком.

— Ел… — знічев'я сама собі промовила Ліля, згадавши про хлопця і його ставлення до згаданої сестрою блакитної крові. — Елеазар ще не знає про це, правда ж? — дівчина з несказанною надією витріщилася на короля.

— Сьогодні ввечері я попросив Мідаса розказати йому про все… — чесно відповів Еміт, перед тим відвівши від неї нерозуміючий погляд.

— Ні… — одним видихом спустошила свою душу Ліля. Після цього вона зірвалася з місця і, кулею вилетівши з кімнати, щодуху помчала на пошуки знайомої парубоцької персони.

— Ліля з ним добре дружить і, певно, не хоче, щоб її статус зіпсував це, — вирішила пригнічено пояснити поведінку сестри Неза. — То що, Ліля – моя старша сестра, а не навпаки? — вона з дивним осудом глянула на них.

— Так. Коли ви починали рости, я бачила, що ти формуєшся трохи швидше, тому підробила твої документи на такі, — з небезпідставною провиною зізналася мама, сумно опустивши голову.

— Тобто вона – перша спадкоємиця трону нашого королівства, — прочитав наступне запитання в очах Нези батько, поклавши дружині руку на плече. — Люба, тобі варто повертатися до ліжка. Цілитель сьогодні вже не прийде, — він допоміг жінці підвестися і, коли вона лягла, дбайливо вкрив ковдрою.

— А що сталося з мамою? — вже якось спокійніше підійшла до рідної Неза.

— Коли недавно гуляла столичним базарем, там стався незрозумілий переполох, може, хтось із торговців сварився, і через це вийшло з ладу багато димових зіль. Ми думаємо, що саме внаслідок цього вона злягла з незрозумілою недугою. Та й пережитий стрес робить свою справу... Особисто я вважаю, що спершу треба остаточно розібратися, що це таке, а тоді братися за кардинальне лікування. А то вже трохи пробували зцілювати її, але хвороба повертається, — Еміт занепокоєно взяв порожній глечик.

— А, ваша величносте, ви не думали звернутися по допомогу до принцеси Варнегору, тобто Шарлотти? Вона Беллу від такої страшної рани врятувала, то тут точно повинна впоратися, — запропонувала Неза, згадавши про дивовижні здібності цілющої магії знатної дівчини.

— Я навіть не думав про це... Чи нормально буде з мого боку таке просити у ворога? — невпевнено поцікавився батько, коли дружина сонно стулила очі, а вони почали йти до виходу з кімнати.

— Ви себе чуєте? — підняла брови Неза. — Я розумію, що ви зовсім не знаєте, яка з себе Шарлотта. Але вона нам розказувала, що весь час, поки була у провінції Везертауну, допомагала її жителям, які хоч якось страждали від військ Варнегору. Та й зараз значно важливіше здоров'я мами, ніж якісь там відносини між нашим королівством і ворожою імперією, — наче якогось підлітка, почала його повчати молодша донька, поки їхній дует уже крокував слабо освітленим коридором.

— Я потім поговорю з нею, — після певних роздумів, серйозно мовив Еміт. — І, будь ласка, називай мене просто батьком чи татом. А від «ви», думаю, згодом відвикнеш.

— Гаразд, — погодилась вона, зніяковівши через його раптову усмішку.

— Вже пізно, Незо, люба, повертайся до вашої кімнати у гуртожитку, а вже завтра знову перенесетеся до палацу, — попросив він, знічев'я погладивши дівчину по голові. — І приглянь там за сестрою, гаразд?

Неза кивнула і, розвернувшись, замислено відправилася до потрібної будівлі.

*****

Ліля, мов скажена, ганяла коридорами, стараючись натрапити на шуканого хлопця, поки в очах уже давно стояли приречені сльози. Ослаблені ноги іноді підкошувалися, а тіло вкривав холодний піт. Вона не знала, що казатиме, коли знайде його, але бажання побачити Елеазара було якимось нездоланним, та й дівчина не намагалася йому перечити.

«Ні, боже, мабуть, він вже дізнався!.. Ел дізнався про все! – не припиняла перелякано повторювати й повторювати в голові. – Що ж буде?? Невже він відмахнеться від мене, як від усіх таких до того?.. Ні, благаю, навіть не хочу про таке думати!».

Від страшного передчуття серце у грудях терпнуло, відчуваючи, що наближається якийсь неминучий жах. Коли вона повернула за черговий кут, то якраз вп'яла розжарено-збентежиний погляд у молодика, який повільно йшов коридором.

У наступну мить, лише побачила його приречено-розгублене обличчя, Ліля завмерла, наче стопи хтось приклеїв до підлоги.

«Ні, не треба… Прошу…».

Він неспішною ходою наблизився до неї і зупинився десь за пів метра. Підвів очі знизу на її перестрашене лице і, так затримавши їх, застиг. Довгу хвилину Елеазар досліджував ту, кого бачив перед собою. Невідривно вишикував незрозумілі відповіді на якісь запитання, та нічого не знаходив. Далі він поволі опустився і, ставши на одне коліно, покірно схилив голову.

«Припини! Молю, припини!..» – у безвиході чужим голосом подумки кричала Ліля, а слова болючою каменюкою застрягли в стисненому страхом горлі.

— Я радий, ваша високосте, що ви, ваша сестра й королева знайшлися. Пробачте мені всі мої погані вчинки і слова, які могли коли-небудь образити вас. І я вдячний вам, що ви весь цей час так добре до мене ставилися. Клянуся – від цього моменту буду віддано служити всій вашій сім’ї, як служу вашому батькові, — холодним тоном проговорив Елеазар, непомітно стискаючи один із кулаків аж до хрускоту кісток. Його голос був неприродно низьким і стриманим, а інтонація – начебто несвоя. Потім він швидко піднявся і, навіть не глянувши на дівчину, оминув її остовпілу постать.

Пішов геть. Пішов, більше ні слова не сказавши...

«Жодного "Привіт", жодного тобі "Лілю"... Ел був злий. Дуже злий і… ображений? Ні, зачекай, але ж я н-не…».

Коли минуло, може, з довгих десять хвилин її мовчазного ступору, вона сіла на коліна і дозволила дрібним краплинами безнадійних сліз котитися з очей. Спершу солона рідина без жодного звуку витікала, намочуючи рожеві щоки, а потім їхня хазяйка тихо захникала. А коли ж відчула, що розчаровані думки заходилися виїдати крихкі сподівання на світле майбутнє, Ліля заплакала вже голосніше й уривчастіше. Їй було так прикро, що душа просто стогнала від щемлячого болю, який безжально її ятрив. Чомусь, дівчина лише за тими його словами зрозуміла, що більше нічого не буде так, як раніше. І зараз ця думка була для неї найнестерпнішою з усіх можливих…

А день же ж так, ніби, непогано починався!.. І хто знав, що у його кінці на неї чекатиме така звістка... Можливо, хтось би на її місці радів, що, нарешті, зустрівся із батьком чи що став вельможною принцесою, проте для неї у цей момент усе, що сталося, було найгіршим поворотом подій, який, напевно, хіба міг бути.

Її голову розривали різного виду запитання, на які вона не знати, чи колись знайде відповіді. Чому? Чому це сталося саме з нею? І чому в нього таке ставлення до блакитної крові? Невже він дійсно більше ніколи не буде з нею таким, як раніше? Невже тепер їх навіки поділили ці статуси?..

Невідомо, скільки часу минуло від тоді, як Ліля сиділа на колінах і почала, потрошки заспокоюючись, просто схлипувати.

— Лілю, це ти? Що з тобою? Що ти тут робиш? Всі зараз мали би бути в гуртожитку і спати, — неочікувано прозвучав зверху доволі знайомий бас, змусивши дівчину добряче здригнутися від нежданості. Бо ж попри власний пекельний розпач навіть не зауважила, як хтось підійшов. Ліля повільно підняла голову і побачила знайомий шолом Бальта, хазяїн якого здивовано стояв біля неї.

— Що ви т-тут робите?.. — видусила з себе хоч щось, ледь поворушивши тремтячими губами. Лицар на хвильку розгубився, а тоді відповів:

— Мені король певне завдання доручив. Я з ним трохи затримався через ваше прохання щодо вечірки. А зараз якраз іду йому звітувати про виконання.

— Зрозуміло… — знову схилила очі вона, радісно усвідомлюючи, що цей чоловік поки що нічого не знає про неї і її походження.

— Ти плакала? А чому? Що трапилося? — невинно поцікавився Бальт і, присівши, поклав свою широку долоню на її маленьке плече.

— Чому я плакала?.. — промимрила сама собі Ліля. Запитання було таке просте, а дати відповідь на нього їй було надзвичайно складно, немов сонячне сплетіння нещадно рвали на шматки.

«Чого ж так боляче?..».

— Хоча, якщо тобі буде складно, можеш не казати, — за мить змінив свою думку він, — а то зараз знову будеш рюмсати, поки говоритимеш. Краще йди поспи, тоді, може, і якесь роз'яснення з'явиться щодо тієї непростої ситуації, через яку ти так зажурилася. Все ж – ранок мудріший від вечора, — поки Бальт завершував цю репліку, в іншої з'явилося відчуття, наче він зараз під шоломом тепло усміхався. Потім він допоміг новоспеченій принцесі підвестися і трохи провів її, мовчазну, до гуртожитку, а сам попрямував до короля.

Коли повернулася до кімнати, Ліля без жодних підготовчих дій лягла в ліжко і таки трохи заспокоювалася, все ще тихо схлипуючи. Усвідомлювала, що Бальт не розуміє всієї ситуації і не знає, що, напевно, їй тут ніщо не допоможе роз'яснити те, що відбулося, але його підтримка все одно трохи допомогла дівчині.

Вкотре не могла збагнути, коли встигала так сильно покохати Елеазара, що зараз їй настільки боляче сприймати це його змінене ставлення… Ліля десь підсвідомо розуміла, що їхня дружба не мала би зіпсуватися через це, але якесь підступне почуття все одно підказувало їй зовсім протилежне... Певно, саме тому вона подумки благала, щоб це все було звичайним страшним сном, щоб вона завтра просто прокинулася і далі переживала їхні спільні військові будні.

Та, на її величезний жаль, ці всі емоції і почуття, що відчула на собі за останні дві години, ніхто у здоровому глузді не назвав би несправжніми. Вони свідчили про те, що це ніякий не сон, а реальність, яка для неї, через невимушений вибір її серця, стала занадто жорстокою і неприйнятною…

*****

Наступного дня, як і попереджав король, повинно було відбутися оголошення про появу давно забутих принцес і королеви.

З самого ранку Лілю з Незою фрейліни забрали до палацу, нічого не пояснивши Меліні, яка намагалася випитати у них про те, що коїться. Все ж дівчину дуже збентежив вигляд обох подруг, адже складалося таке враження, наче вони всю ніч не спали, а ганяли колами навколо гуртожитку.

У процесі підготовки до тієї церемонії Неза була більш говіркою, ніж її старша сестра. Вона могла схвильовано туркотіти до жінок, які допомагали їй, або розпитувати щось у Ріни, яка викликалася трошки припудрити личка принцесам.

— Ну, не ображайтеся на мене, — провинним голосом просила Ріна, накладаючи макіяж на бліде обличчя Лілі, яка за весь час навіть ні разу не подивилася на подругу і не видала ні слова. — Так треба було, зрозумійте, будь ласка, — коли її зелені очі вловили занепокоєний погляд Нези, вона зрозуміла, що зараз краще нічого не говорити до спадкоємиці трону. Адже їй потрібно багато часу, щоб усе прийняти. І, видно, значно більше, ніж Незі. Неза знала це, бо ж підозрювала, що Ліля зараз найбільше думає лише про одного хлопця, який так нахабно посмів заповнити весь її розум.

«Ох, я би йому перцю дала, цьому Елові! З його тим ставленням до знаті! Та що він собі думає?! Вчора між ними точно щось трапилося! І щось дуже-дуже недобре!..» – непоказово гнівалась молодша Дрангедал, поки одна з фрейлін чаклувала з її неслухняними темно-синіми косами.

Тільки-но принцес залишили в кімнаті самих, щоб вони просто морально підготувалися до цієї події, між ними скупчилася вкрай напружена тиша, що відлунням приречених думок відбивалася у кожної у голові.

— Ти вже бачила наші нові кімнати? Вони дивовижні, скажи? — несміливо почала Неза, підійшовши ближче і сівши біля Лілі, яка була вбрана у блакитну сукню з мікрофібри і білими гіпюровими вставками на рукавах і грудях. Інша ж мала одежу з ідентичним фасоном, тільки основними кольорами був рожевий і білий.

— Так, гарні, — сухо підтримала її сестра, продовжуючи невпинно дірявити ні в чому не винну стіну порожніми очима.

— Ліль, ну не переживай ти так. Все буде добре… — тихо почала молодиця, боязко поклавши руку на спину іншої. Але Ліля їй нічого не відповіла, тільки перевела погляд із протилежної стіни на її схвильоване обличчя, а тоді знову повернулася до свого заняття.

Погода була похмурою і всім єством підказувала, що скоро сухі землі Ассенгаусу змочить рясний дощ. Увесь час урочистої промови батька чи небагатьох слів матері Ліля була по голову занурена у власні переживання. Всі ниточки радості всередині поволі скручувалися в огидний жмут бісової безпорадності і благально відгукувалися у кінчиках пальців неприємним поколюванням.

Вона чула щось про їхню, на жаль, колишню приналежність до війська, про минулу громадянську війну, про теперішню із Варнегором, про прийдешній бал чи про радість короля стосовно повернення його сім'ї.

Очі в людей, що зібралися там, були і наляканими, і щасливими, і здивованими, і втішеними, і навіть осудливими. Ліля так не хотіла їх бачити. Не хотіла нікого бачити. В неї було непереборне бажання замкнутися у себе в кімнаті і більше ніколи в житті з неї не виходити.

Коли треба було підійти ближче, вони з Незою підійшли. Варто було всміхнутися – посміхнулися. Лишень в однієї це була нервово-боязка усмішка, а в іншої – нещиро-байдужа.

Ліля почала трохи повертатися до реальності зі свого туманного світу лише тоді, як їхня сім'я залишила територію демонстративного виступу і дівчина звільнила вуха від галасу людей чи набридливої церемоніальної музики.

— Дівчата, поки що можете йти до себе відпочивати. Якщо щось треба буде – ми дамо вам знати, — лагідно погладивши їхні щоки, мовила до доньок Олівія.

Виявилося, що ще до початку цього проголошення, Еміт таки пішов до Шарлотти і так, щоб ніхто нічого не запідозрив, привів її до дружини. Ворожа принцеса трохи оглянула жінку, під пильним наглядом чоловіка, а тоді взялася її лікувати. Проблема не була серйозною, але під час лікування Річарда, цілителя із «Крил», завжди пропускалася одна важлива деталь, яка не дозволяла Олівії остаточно видужати.

— Гаразд, мамо, — вперше за сьогоднішній виснажливо-емоційний день Ліля зі шкодуванням заглянула в змучені сірі очі неньки. Після цього знову опустила вічі додолу і млявою ходою пішла до своїх нових покоїв.

Вона відчувала, що, хоч і любить маму всім серцем, та для кінцевого прийняття цього факту їй знадобиться багато часу. Часу й моря глибоких помислів. А ще й до присутності батька у їхньому житті вона теж звикне ще не скоро.

Неза пригнічено зиркнула на пару засмучених батьків і, розуміюче стенувши плечима, поквапилися наздогнати сестру.

— Лілю, це все тебе настільки гнітить? — вхопилася за спробу розрадити її Неза. — Ось подумай лишень, які в тебе тепер будуть можливості! Ми ж тепер і купити собі зможемо все, що захочемо! І на різних балах часто будемо танцювати!

— На балах… — замислено повторила собі Ліля, ніби все решта для неї було порожнім звуком. Далі ключові слова, наче вогники, засвітилися у голові, змусивши її дещо пригадати: «Елеазар», «бал», «відповідь»...

Згадавши розмову з мамою, яка в неї була сьогодні зранку, вона несподівано схопила тканину сукні біля серця і, коли вони зайшли до неї в кімнату, відчайдушно заговорила:

— Не треба мені тих балів! Ні одягу багатого не треба! Ні вишуканої їжі! Нічого мені не треба!.. — Ліля змучено сіла на крісло і, не стримавшись, заплакала.

— Лільо, припини! Так не може тривати завжди! — спробувала отверезити її Неза. — Я знаю, через кого тобі так складно це прийняти! Та зрозумій – не варто гнатися за тим, хто тебе не любить!

— Я зізналася йому у свій день народження, Незо! — раптово урвала її вона. — І він не відмовив! Сказав, що подумає! Ел пообіцяв, що дасть відповідь на цьому балі! Я дійсно весь час щиро вірила, що він відповість мені взаємністю! Але після того, що сталося, я вже ні в чому не впевнена!..

— Лілю, якщо тобі стало сміливості зізнатися, то не будь настільки зневіреною в собі! Та лишень дурний би не захотів мати стосунки з такою хорошою дівчиною! А до того ж – тепер принцесою! — вирішила зразу підтримати бідолашну сестру Неза, почувши від неї таку заяву.

— Ні, Незо, в тому то й річ! — знову приречено витріщилася на неї Ліля. — Мама мені сьогодні зранку розповіла, що на балі я буду знайомиться із багатьма хлопцями і, можливо, якийсь із них буде моїм майбутнім чоловіком! Уявляєш це?? — Неза нажахано завмерла і розгублено дивилася на Лілю. — І все через те, що я повинна успадкувати трон! Але мене ніхто не питає, розумієш?? Мене не питають, чи хочу я цього! Мама лишень те і може, що заспокоювати мене, як і ти, кажучи, що все буде добре! Нічого не буде добре! Не вам же знати, як це – коли тобі шукають якогось чоловіка, а ти кохаєш іншого!

Дівчина на довгу мить стихла і побито опустила голову.

— І воно тебе так їло з самого ранку? Чому ти мені не сказала?.. Чому мовчала весь час, Ліль?? — Неза підійшла до сестри.

— А чим би ти допомогла?.. Ти б мене не зрозуміла… — проскиглила Ліля, досі не підводячи погляд. — Дякую тобі за твою підтримку, але, будь ласка, йди до себе. Я маю трохи побути сама, — вона благально глянула на Незу. Та кілька секунд зі співчуттям споглядала її у відповідь, а потім таки знехотя вийшла з кімнати.

За вікном шумів літній дощ, бешкетливо стукаючи по шибці дверцят балкону. Дівчина акуратно прихилилася до стіни і стомленим позіром гуляла по приміщенні.

Її кімната була на третьому поверсі, вся у ніжно-рожевих, молочно-білих і пастельних відтінках. Велике ліжко мало затишний балдахін. Гардеробна шафа, здавалося, могла помістити у себе весь одяг світу. Невеликий столик, що якраз стояв під вікном, був заповнений різним причандаллям для краси, а над комодом, що мав витіюваті вирізьблення, висіло чимале свічадло.

Вирішивши, що краще зараз буде дослідити свої нові покої, щоб хоч трішки розвіятися від щемлячої туги, принцеса взялася без аби якого бажання розглядати і навіть приміряти одяг, що був у тій шафі. Потім замислено поспостерігала з балкону за шумом життя, що квітло під палацом, незважаючи на непривітну погоду. Подивилася на людей, які з парасольками гуляли вулицями святкової столиці і, обговорюючи недавну вражаючу новину, насолоджувалися передостаннім фестивальним днем.

Якийсь час подихавши вологим і свіжим повітрям, старша Дрангедал зачинила дверцята і змучено сіла на м’яке ліжко. Зненацька у двері хтось постукав, через що дівчина сіпнулася, адже вже давно звикла до навколишньої тиші.

— Можна, — тихо, але так, щоб гість почув, дозволила вона.

— Ваша високосте, ой, у вас тут так гарно! — трохи насмішливо зауважила Меліна, опинившись у кімнаті. Побачивши найкращу подругу, Ліля зрозуміла, що цієї панянки їй дуже бракувало, хоч і бачилися вони зовсім недавно. Вона хутко підвелася і, зауваживши решту членів їхньої колись «дикої» компанії, які теж зазирнули всередину, щасливо крикнула:

— Меліно! Хлопці! Боже, я така рада вас бачити! — Ліля кинулася до них в обійми і вони всі, радісно всміхаючись, притиснули її до себе.

— Ми до Нез… К-хем, до вашої сестри вже заходили, а тепер і до вас завітали, — натхненно заговорив Евол, коли розсілися по кімнаті хто де.

Насправді, після зустрічі з Незою у них з’явилося важливе прохання від неї про те, щоб вони спробували хоч трохи підняти Лілі настрій, аби вона легше пережила такі різкі зміни у своєму житті.

— Он як, — легенько всміхнулася Ліля.

— Угу, в тебе… Пробачте, будь ласка, у вас дуже класні нові покої, — зніяковіло запнувшись, вкотре повторила своє захоплення Меліна, розглядаючи багатий інтер’єр приміщення.

Поки друзі перебували в неї, то говорили про розмови їхніх напарників по війську щодо тієї події і про те, що, як і більшість членів усіх загонів, були присутні на промові короля. Згодом вирішили не звертати до цієї теми, хоча говорити на «ви» до подруги було незвично й зовсім не легко, але такі у них тут закони, проти яких не варто йти.

Група друзів зі сміхом гомоніла про вчорашніх п’яниць, яких сьогодні мордувало похмілля (проте, на заяву глави держави все одно пішли). А ще повідомили, що Белла вже остаточно одужала, тому від сьогодні зможе знову ходити на місії з Айнером, який уже зовсім по-іншому почав до неї ставитися. Також трохи розказали про те, що їм через тиждень чи півтора треба буде знову відправитися до якогось міста. Завдання, як тоді, полягатиме у патрулюванні вулиць, і вони дуже сподіватимуться, що такого нападу, як у Везертауні, там не відбудеться. Ліля з сумною усмішкою від щирого серця побажала їм успіху й аби вони берегли себе.

Тільки-но їхня компанія розійшлася, принцеса вийшла з кімнати і задумано покрокувала коридором, налаштовуючись на зіткнення з радником королівського чаклуна.

«Я повинна з ним поговорити. Нормально поговорити, щоб він нікуди не йшов. Тоді я була надто шокована, щоби хоч щось сказати, а зараз вже трохи легше, тому треба з ним все роз’яснити. Адже саме про це, напевно, говорив пан Бальт, чи не так?» – схвильовано думала Ліля, пригадуючи вчорашню розмову з капітаном «Оніксу» і боязко заглядаючи за кожен поворот.

— Елеазаре! — дзвінко вирвалося в неї саме по собі, коли вона побачила хлопця, який із похмурим лицем прямував їй назустріч. Підсвідомість у ту секунду таки не збагнула – чи це втіха, чи неприємна скорбота враз розлилася тілом через жадану зустріч із ним.

— Вітаю, ваша високосте, — зупинившись перед нею, Ел трошки схилив голову, а тоді пильно глянув у її збентежені сірі очі. — Пробачте, мене не було на промові, адже Мідас…

— Та це пусте, пусте! Не варто перепрошувати, — поспіхом мовила Ліля, відчувши швидкоплинне й незвичне полегшення.

— Гаразд. Якщо це все, я піду, — він швидко обійшов її і продовжив ходьбу, поки у неї десь всередині знову зародилася задушлива журба.

— Зачекай, будь ласка! — як під час її зізнання схопивши його за руку, попросила Ліля.

— Слухаю, ваша високосте, — Елеазар знехотя розвернувся до неї, але та не збиралася відпускати його кінцівку.

— Ти будеш на королівському балі? Ти ж обіцяв, що там даси мені відповідь, — із надією нагадала йому їхню тодішню розмову старша Дрангедал.

Він коротку мить уважно вивчав її очікувальне обличчя, а далі опустив погляд додолу.

— Безперечно, я буду на балі, — непевно сказав Ел, пізніше підвівши змучені блакитні вічі. — І відповідь свою вам дам, але… — спинився, знову бігаючи очима по її стурбованому вродливому личку. — Я дуже сумніваюся, що вона буде позитивною. Навіть попри те, що недавно моя думка могла бути іншою, — коли до мозку дійшли ті серйозно налаштовані слова, Ліля приречено відпустила хлопчачу руку й заціпеніла. — Мені шкода, якщо образив ваші почуття. Але, для вашого ж блага, вам краще якнайшвидше забути їх, тому що у нас із вами нічого не вийде. Гарного дня, — беземоційно обернувшись, Елеазар знову почав іти, залишаючи її наодинці з пригнобленими роздумами.

— «Гарного дня»?! — знічев’я розчаровано злементували йому в спину, внаслідок чого він різко спинився. — Та цей день вже не може бути гарним після цього! Кажеш «забути»? Ти думаєш, що цих почуттів можна так легко позбутися?! — поки сльози вже котилися по гарячому обличчю, кричала вона. — Пробач, та я кохаю тебе! Кохаю і нічого не можу з цим зробити, як би не старалася! Думаєш, мені легко було усвідомлювати, що ми більше не зможемо розмовляти, як колись?! Чи легко було це все збагнути?! Тільки не думай, що я хотіла цього! Та пішло воно все до біса, якщо я не зможу з тобою бути через свій довбаний статус! — Ліля заплаканими очима вдивлялася у його непорушну постать і щосили стискала тремтливі губи.

У якусь із наступних митей Елеазар спрямував голову до неї і вона зустрілася із поглядом, який одразу пройняв її серце нестерпною мукою. Він шкодував. До болю, що розриває, шкодував.

— Будь ласка, якщо ти справді відчуваєш до мене щось більше за звичайну дружбу, не здавайся... — вже тихше попросила Ліля, почавши обережним кроком підходити до нього.

— І навіть якщо так, повір… те, я знаю, що нічого не вийде, — знову відвернувшись від неї, холодним тоном заявив Ел, наче це не він щойно так жалісливо дивився на неї.

— Еле, чому ти настільки зневірений у цьому? — вона ще раз взяла його за руку, але він поспішив грубо висмикнути її. — Ти навіть спробувати н-не хочеш?.. — Ліля стала перед ним і з вогненним відчаєм зазирнула у відведені блакитні очі, які їхній хазяїн з усіх сил намагався зробити безпристрасними.

Елеазар довго мовчав, перш ніж безчуттєвим голосом відповісти:

— Не хочу. Все буде марно.

Його маркітна репліка безжалісним лезом пройшлася по її невинному серцю, тут же викликавши у ньому нестерпимий щем. Дівчина тремтячими пальцями цупко схопила комір його сорочки.

— Невже?.. Прошу… — Ліля кілька секунд чекала, але коли зрозуміла, що її умовляння, швидше за все, зараз не досягають Елеазара, то стиха промовила: — Якщо ти не хочеш, тод-ді я... — заїкнувшись, вона стала на пальчики і потягнулася до його незворушного обличчя. Лишень коли її зблідлі від страху вуста були на відстані кількох нещасних сантиметрів від його повних губ, принцеса зловила на собі шокований Еловий позір, який у наступну мить став крижаним. Через таку різку зміну в бездонних блакитних очах вона відразу повернулася у своє попереднє положення і намертво закам’яніла.

— Отямтесь. Вам, дійсно, краще просто змиритися, — прозвучав його безсердечний голос, а після цього Елеазар взяв її худі рученята і одним рухом звільнив свій комір від полону тендітних пальців. Тоді опустив її кінцівки і, припинивши торкатися до них, бездушно пройшов повз, у той час як Лілі здалося, немов зараз попри неї, змітаючи все щире й добре на своєму шляху, пронісся смерч. Пекучо-холодний смерч, що змусив крихке тіло миттєво затремтіти.

Ліля, сама тому дивуючись, швидко отямилася від цього і помчала до своїх покоїв. Нехай вона цілий день нічого не клала до рота, нехай її зовнішній вигляд зараз змушував бажати кращого, проте їй у цю секунду було абсолютно байдуже на це все. Вона хотіла просто опинитися у себе в кімнаті і дужо виплакатися. Страждальницько викричатися, прогнати геть усе, що густим огидним мулом назбиралося на стінках її наївної душі. І, здавалося, найбільше зараз хотіла начисто забути будь-яку дрібницю, яка пов’язувала її з Елеазаром.

— За що ти так жорстоко зі мною чиниш?!.. — вже лежачи на ліжку, обезнадіяно питала Ліля, хоч і сама не знала, в кого. — Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! — вона раптово намацала на шиї чарівний подарунок хлопця і, на короткий момент сльозливо задивившись на нього, грубо зірвала. — Ніколи б не подумала, що ти будеш таким слабким! — далі старша Дрангедал замахнулася і з люттю жбурнула його в стіну, внаслідок чого той ударився об неї і з дзенькотом упав на підлогу. — Ти що, справді вважаєш, що ці почуття не варті того, щоб за них боротися?.. — вже не кричала, а ледь чутно шепотіла, скоцюрбившись на ковдрі. Зненацька вона заридала ще голосніше і, злетівши з ліжка, швидко підповзла до медальйона. — Але я й дурепа… Боже, невже хотіла його там поцілувати?.. От смішна… — взяла до рук, що трусилися, срібну чотирилисну конюшину і, стискаючи, притулила її до грудей. — Пробач, пробач мені… — просила невідомо кого, продовжуючи лити розчаровані сльози.

Її кохання до нього вже давно повністю застелило дівоче єство, наче якась незрозуміла отрута. Вона не вбивала, але і жити без нього спокійно не дозволяла. Просто мордувала, колючим болем в’їдаючись у поранене серце.

— І як тепер бути?.. Минуле ж не повернеш… — жалюгідно й тихесенько хникала до себе Ліля, сидячи на колінах із похиленою головою. — Змиритися?.. Дійсно змиритися? А якщо ще є шанс?.. Я не хочу, чорт забирай, коритися цій несправедливій долі!.. — вона знову голосно заплакала, усвідомлюючи всю свою безпомічність перед тим лихом, що грозовими хмарами нависло над її донедавна щасливим життям.

— Доню! — нажахані Олівія з Емітом знічев’я залетіли до кімнати, перед тим рвучко відчинивши двері. А за ними прибігла й сполохана Неза. — Квіточко моя, — жінка спустилася на коліна до приреченої дитини і приголубила її до себе. — Чому ти так гірко плачеш? Що трапилося? — поставивши запитання, мама занепокоєно заглянула у зморені сльозами сірі очі. Ліля знесилено дивилася на схвильовану неньку, біля якої присів і наляканий батько, почавши гладити маківку дочки.

І зараз вона раптом починала розуміти, що у цей складний для них усіх час повинна хоч порозуміння із сім'єю вберегти, якщо вже стосунки з хлопцем, що підступно викрав її серце, зовсім летять у нікуди. Вона несподівано обійняла матір у відповідь, притискаючись до її скажено стривоженого серця.

— Пробач мені! Пробачте мені обоє!.. Вчора я могла стільки поганого наговорити, навіть не задумуючись, які труднощі вам обом довелося пережити, щоб ми зараз були тут! Щоб ми зараз були живі й здорові!..

Ліля справді збагнула, що постійно жити у гнітливих взаєминах із батьками точно не зможе, як не зможе вічно втікати від тієї долі, як би прикро їй не було це усвідомлювати. Неза, яка розчулено стояла збоку, не вагаючись, поспішила до них і, теж обійнявши маму, не змогла стримати дитячого плачу, який уже давно тримала у собі, вдаючи сильну.

— І мені пробачте! Ми тоді були дуже шоковані почутим, тому не подумали про ваші почуття! Про страх, який ви відчували, розповідаючи нам це все! Про горе вашої розлуки!..

— І ви нам, любі, вибачте, — до трійці рідних дівчат приєднався збентежений батько, огорнувши їх своїми руками. — Ми теж безсовісно не думали про ваші почуття, коли говорили це все. Нам здавалося, що ви будете раді дізнатися цю новину, але, чомусь, не здогадалися, що вам потрібен буде час, щоб осмислити все і прийняти. Пробачте, наші найгарніші дівчатка, — Еміт любляче поцілував кожну з доньок у голівку і про дружину теж не забув.

— Ми вас дуже любимо, красуні ви наші, — чуттєво прошепотіла Олівія, гаряче торкаючись губами до щік своїх дітей і сильніше притискаючи їх до себе.

Перш ніж всі плакси, врешті, заспокоїлися, у таких милих і зворушливих обіймах сімейний квартет просидів, може, з хвилин десять. Після спільного утихомирення вони тихо жебоніли між собою про дитинство новоспечених принцес, яке, на жаль, було без батька. А ще про те, що, нехай ті дві вже немалі, вони всі будуть надолужувати втрачені моменти, яких у них через ту жахливу розлуку не було.

— Донечко, — звернувся до Лілі Еміт, коли всі вже виходили з кімнати спадкоємної принцеси, — сьогодні до тебе прийде Клайд. Він хоче поговорити на одну тему. Гаразд? — він черговий раз погладив її по рожевій голівці й тепло всміхнувся.

— Добре… тату, — Ліля непевно всміхнулася у відповідь. Вічі Еміта тут же загорілися всесвітньою радістю, а він сам міцно обійняв доньку.

— Олівіє, ти чула?! — вражено крикнув до дружини. — Вона мене татом назвала! — на такі по-дитячому втішені слова чоловіка Олівія могла лише ніжно всміхнутися, відчуваючи неосяжне тепло, що розповсюджувалося тілом. — Дякую, доню, дякую, — щасливо шепотів він, поки Ліля теж лагідно обійняла його.

— Немає за що, тату, — вперше за цей довгий і непростий день вона розтягнула губи у широкій усмішці, прочуваючи на собі всі безмежні батькові радощі.

Через певний час до неї, як і попереджав Еміт, завітав Клайд.

— Вітаю з поверненням, — іронічно мовив він, а тоді вмостився на крісло, що було біля столу, адже Ліля теж сиділа на такому.

— Ну дякую, — теж іронічно відказала йому молодиця. — Про що ви хотіли поговорити? — цікаво вигнула брову, очікуючи на подальші слова демона. Сама нервово перебирала в руках Елеазаровий подарунок, який уже встиг повернутися на своє законне місце.

— Що ж, ваша високосте, — видихнувши, почав Клайд, мимохіть торкнувшись своїх рогів, — я хотів поговорити з вами про той випадок на наших тренуваннях, коли ви знепритомніли, — карі очі зауважили її несміливий кивок, що просив його продовжувати думку, тому їхній власник так і вчинив: — Пам’ятаєте, я вам говорив, що тоді ви чули голоси вороже налаштованих гілок, створених мною? Зізнаюся, я вам трохи збрехав про те, що всі люди, які мають стихію землі, можуть їх чути. Насправді – далеко не всі. За час свого життя я зустрічав лише кілька таких магів. І ви, скажу чесно, одна з них, — Клайд мимоволі вловив її збентеження, але не припинив говорити: — У вас є магія, яка значно більше наближена до стихії землі, ніж Орігамова. Я тоді не розказав вам правду, тому що вагався. Адже знав, що лише один капітан родом із Фоверо Вельту, а тут раптом сталося таке. Маю на увазі, що тоді насправді не я відкликав ті зловісні гілки. Це зробили ви, ваша високосте. Зробили за допомогою своєї магії.

— Зачекайте, — вражено зупинила його Ліля, — не розумію. Я ж тоді знепритомніла. Як я могла щось зробити, якщо...

— У тому то й річ, люба, — зі свого боку, спокійно спинив її він. — Ваша магія захищала свою хазяйку, тому, відчуваючи небезпеку її життю, взяла – і змусила мої гілки відпустити вас. Але, видно, через абсолютну неконтрольованість, вона звільнила всіх, а не лише вас, — Клайд стенув широкими плечима, зиркнувши у вікно балкону.

— Але чому вона не вивільнилася, коли я, наприклад, була у Везертауні? — не могла докумекати принцеса, насупившись. — Я ж тоді теж була в небезпеці...

— Думаю, тому що ви не отримали настільки близького контакту зі смертю, якщо це можна так назвати. Розумієте, там, під час тренувань, ваша магія спокійно собі спала, отримуючи задоволення від того, що нікому нічого від неї не потрібно, — заходився по-хлопськи пояснювати Клайд. — Але тільки-но галузки почали завдавати вам фізичного болю, який з часом не припинявся, а лише посилювався, ваша магія прокинулася і злякалася, що може втратити затишну домівку. Саме тому взялася вас захищати. Зрозуміло? — він із надією прикував до її зосередженого лиця усміхнений погляд.

— Начебто зрозуміло… — серйозно промимрила Ліля. — Але як моя магія змогла повпливати на вашу??

— Цього поки що не знаю, — з провиною зітхнув демон.

— А щодо Нези? У неї будуть якісь магічні здібності? — вона згадала про молодшу сестру.

— Тут є певні сумніви. Все ж, як зі мною поділився король, його дружина з Людського світу, тобто не має жодної магії. І до того ж ваш батько теж її не має. Вам ще пощастило її отримати від Сімох Братів чи вспадкувати від когось із роду короля. Але будемо вірити, що ваша сестра теж зможе чаклувати, — підтримуюче всміхнувся Клайд. — До речі, щоб розібратися із вашими магічними здібностями, я попросився до вас у особисті тренери. Якщо маєте щось проти…

— Ні-ні, ви що! Я дуже рада! — щасливо запевнила Ліля, махаючи долонями.

— От і чудово. Тоді… Розпочнемо з вами вже після королівського балу, — підвівся з-за столу він. — Солодких снів, — уже хотів іти, та Ліля знічев’я підійшла до нього й обійняла. — Ов-ва… Сама принцеса Міронези мене обіймає. Оце щастя.

— Йой, припиніть! — буркнула дівчина, швидко відскочивши і надувши губи. — Щиро вам дякую, пане Клайде, — мовила вона, в наступну мить осяявши обличчя радісною усмішкою. Клайд задоволено вишкірився у всі двадцять шість, а тоді залишив її покої.

«Ох, і що ж завтра буде? – гризлася Ліля, знову сіючи в душі смуток і неприємну тугу. – Чи варто мені, взагалі, йти на той бал? А, зрештою, мене ніхто й не питає. Навіть досі серйозно не поговорила з батьками про те заміжжя... Ми, ніби, з цим не квапимося, але мене все одно вже починають їсти сумніви щодо того, а чи потрібно з ними про це розмовляти, взагалі? Елеазар же казав, що його відповідь, швидше за все, буде негативною… – пригадавши ту розмову, вона відчула різкий щем біля серця. – То, може, не треба відмовлятися від цього шлюбу, якщо вже немає шансів на якісь стосунки з Елом?.. Добре, що на балі зможу хоч до всіх претендентів придивитися... Либонь, підібраний наречений навіть сподобається, а за тим і любов до Ела, можливо, потім якось зникне...».

Поки мокре місто впевнено огортав літній вечір, Ліля вийшла на балкон і сперлася на парапет. Коли розглядала все, що відбувалося знизу, зненацька помітила до болю в грудях знайому кострубату русяву чуприну, власник якої говорив із Мідасом (який, якщо згадати розповідь батьків, був кумом однієї з принцес, але зараз Ліля про це думати не хотіла). За насупленими бровами і коли-не-коли ціпким стискання губ Ела було зрозуміло, що розмова ведеться серйозна. Раптом карі очі королівського чаклуна зиркнули на Лілю, через що Елеазар теж мимохіть глянув у той бік.

Її сонячне сплетіння відразу пройняло холодом, руки затремтіли. Їхні погляди, як і очікувалося, зустрілися. Його блакитні вічі затрималися на ній на довгу, нестерпно довгу мить, а потім знову звернулися до Мідаса, який відірвав сина від споглядання принцеси. Ліля важко зітхнула.

«Хоча відчуваю – варто його побачити, як усі сподівання на забуття цих почуттів одразу вивітрюються… І як мені з цим бути?».