Втихомиреною ходою ішов п’ятий день після тих страшних подій.

Деякі постраждалі з двох загонів уже покидали військовий шпиталь, а деякі ще мали трошки лікуватися, поки їх ледь не щодня навідували їхні друзі.

Коли всі залишили поле бою, то знову зібралися своєю великою групою. Тоді ж познаходили тих людей, яких могло завалити уламками, і вже разом з усіма доставили всіх поранених до лікарні Везертауну, яку, на щастя, не зачепило. Одразу після цього, за допомогою того самого телепорту, воїни відправилися до столиці. Вже там Бальт вирішив віднести принцесу Варнегору до нової дівочої кімнати свого загону, адже вона зовсім не була поранена, тільки знепритомніла через, як здогадувався лицар, надмірне використання магічної сили. Після цього капітан попросив Мері накласти на дівчину кількохдневе закляття, що блокує будь-які прояви магії, а сам чимдуж відправився до короля, щоб відзвітувати йому про все, що там сталося.

За цю п’ятірку діб Евол встиг більш-менш видужати, ще й з допомогою дивакуватого цілителя із «Крил», але стіни шпиталю йому покидати поки що забороняли. Белла лежала в одній кімнаті з Шарлоттою, адже досі не прийшла до тями, навіть попри те, що її оглянули і запевнили, що жодних ушкоджень вона не має. Айнер дуже часто стривожено вертівся біля неї, а Джет із Віві вже могли сперечатися на тему того, що він, нарешті, усвідомив справжні почуття до своєї подруги.

У той час, як одні лікувалися, інші відпочивали у своїх кімнатах, потрішки відходячи від стресу, який їм вдалося пережити за ту годину з чимось жорстокого бою.

Дівчата інколи збиралися у Лілі й про щось теревенили. А Орігам із Даніелем надумали продовжувати тренування, спарингуючись один з одним, і колись навіть своїх напарниць ненав’язливо залучали до цієї справи. Також кожного дня друзі навідували Евола, якому залишалося ще трохи до повноцінного одужання.

Протягом цього короткого періоду встигли добудувати шостий поверх гуртожитку королівських загонів, внаслідок чого в один день там був дуже великий шум і гам, адже всі загони перебиралися із нижчого поверху на вищий. Хтось міг обурюватися, чому новоспечених «Хранителів» просто не поселять на новозбудовану частину, а хтось навпаки – дуже тішився таким змінам, коли всі могли «переквартировуватися» разом, при тому не даючи язикам відпочинку.

У цю мить, коли пора дня поволі віддалялася від ранкової, Шарлотта почала на силу розплющувати стомлені очі. І треба було їй це зробити, як вона зразу пискнула і навіть відскочила.

Прямо біля її ліжка розмістилися члени неповноцінного шостого загону і капітан першого з Айнером. Всі вони невідривно дивилися на схвильовану дівчину.

Після того випадку Бальт усе розповів учасникам битви, і Ліля, дізнавшись це все, чесно поділилася тим, що бачилася з нею кілька разів до цього. Проте, за мовчання її зовсім не засуджували, адже розуміли, що вона цілком могла не знати, що в імператора Варнегору є дочка, тим більше те, як ця особа виглядає.

До того ж вони всі пообіцяли, що ніхто, крім них, Мері, Мідаса й короля, не повинен дізнатися про її перебування на території Міронези.

Шарлотта, згодом мовчки заспокоївшись, оглянула кімнату, в якій перебувала. Зауваживши Беллу, яка вчора ввечері нарешті прийшла до тями, а зараз просто дрімала, дівчина полегшено видихнула.

— Чекаємо від вас пояснень, ваша високосте, — цупко мовив Бальт, миттєво звернувши увагу полоненої на свій шолом. Дівчину збентежило те, що їй не видно його емоцій, але все ж, усвідомивши своє положення, з відповіддю не забарилася:

— Прошу, тільки не катуйте! — благально схиливши голову, несподівано розчулено попросила вона. Інші перезирнулися.

— Поки що вас ніхто не збирається катувати, заспокойтеся. Зараз краще поясніть нам логіку ваших дій. Чому ви кинулися на поле бою і врятували свого ворога? І що взагалі робили у Везертауні? — взявся ставити запитання капітан Оніксу, схрестивши руки на броньованих грудях. Ворожа принцеса пригнічено опустила вічі.

— З чого ж розпочати... — вголос задумалась вона, а тоді, кілька хвилин напружено помовчавши, заговорила: — Оскільки цю провінцію частково захопила моя імперія, у мене, як у особи з чималими привілеями, є можливість туди потрапити. Чесно кажучи, я не підтримувала батька ледь не з самого початку війни, хоча на той час мені було тільки чотирнадцять. Він маму не хотів слухати, а чим тоді займався старший брат – мені досі не відомо. Бачите, коли я досягла зрілого віку, батько зразу захотів мене одружити з якимось чоловіком, але я була категорично проти цього, тому втекла до Везертауну. І як тільки зрозуміла, що можу тут переховуватися від його влади, то навідувалася до цього міста значно частіше. Але надовго залишитися у ньому я не могла, адже додому повертатися час від часу теж треба було. А для того, щоб мене не викрили мешканці Везертауну, я просила маму, яка знає про такі мої походеньки, накладати на мене заклинання, що блокує прояви раси. Тішить, що небагато людей знали, як виглядає принцеса Варнегору, при чому відсутність ельфійських вух грала мені на руку… Одного разу, коли я перебувала на території, повністю підвладній Варнегору, стався випадок, коли якась групка вояків моєї імперії вирішила похизуватися величчю перед звичайними людьми. Всіх деталей розказувати не буду, але трапилося так, що у цьому ділі постраждав чоловік, а я якраз була там і вирішила допомогти йому, бо ж володію цілющою магією. І ось мені здається, що саме той день став вирішальним у моєму житті, тому що тоді я зрозуміла, що можу таким чином допомагати жителям Міронези, поки перебуваю на території провінції Везертауну, — Шарлотта спинилася, добираючи наступні слова. Бальт же якраз скористався шансом, щоб висловити свою думку:

— Вам пощастило, що за час перебування там ніхто з військово-усвідомлених людей не зустрівся з вами. Бо ж якби таке сталося, була би трохи схожа ситуація на цю, що є зараз, — скупо сказав чоловік, досі помисливо перекручуючи у голові всю її розповідь.

— Сама дивуюся, як так було, — зніяковіло стенула плечима дівчина.

— Я думаю, ви розумієте, що Міронеза не веде загарбницької війни, як це робите ви. Ми лишень хочемо повернути відібрані території, — риторично поцікавився капітан, підозріло звузивши очі.

— Я знаю це! І вірю, що в кінцевому результаті так і буде! Повірте, будь ласка, що я саме тому хочу допомогти вам усім, чим зможу, — щиро, але в міру тихо заявила дівчина, впевнено стиснувши тендітний кулак.

— А тобі… Точніше, вам не страшно було самій ходити у ворожому місті? — у хвилину тиші наважилась спитати Ліля. З дивною провиною подивившись на стурбовану її розповіддю товаришку, принцеса завзято відповіла:

— Спершу було страшно, але потім я збагнула, що так боротися за справедливість, допомагаючи людям, – вибір мого серця.

— Я, звичайно, безмежно вдячний, що ви врятували мою подругу, але скажіть, що нам із вами зараз робити? — спитав Айнер, змучено глянувши на Шарлотту. Остання раптово розгубилася. Далі кімнату заповнив роздратований видих Бальта.

— До певного часу нехай побуде тут. Пізніше вирішимо, — лицар підвівся зі стільця, на якому сидів весь час, і попрямував до виходу з кімнати. — Вам усім теж радив би надовго тут не затримуватися, адже зайві підозри нам ні до чого.

Після його слів інші схаменулися і, ще раз багатозначно зиркнувши на Шарлотту, поспішили вийти з приміщення.

— Із нею все буде добре, — ніжно всміхнувшись, спробувала заспокоїти Айнера принцеса Варнегору, коли хлопець із тривогою підійшов до Белли. Він затримав на рятівниці його напарниці вдячний погляд, а тоді, виходячи, тихо зачинив за собою двері.

Через годинку-дві, смачно пообідавши у спільній їдальні, до дівчини зайшла Ліля, яка дуже прагнула поговорити наодинці.

Молодиця сіла на крісло, поруч із ліжком, а Шарлотта, перед тим здивовано прослідкувавши за її появою, відразу почала:

— Вибач, будь ласка, що не сказала тобі…

— Облиш, я розумію, що ти не могла вчинити інакше, — без вагань зразу спинила її Ліля. — Я можу до вас на «ти» звертатися, ваша високосте? — далі поцікавилась вона і з насмішкою, і з тінню прикрого сум’яття.

— Можеш. У нашій імперії нема таких законів стосовно імен, як у Міронезі, — усміхнено розвіяла її неприємні сумніви та. — О, пам’ятаєш, як ми говорили про моє примусове заміжжя? — Ліля невпевнено кивнула на її неочікуване запитання. — Я дуже вдячна тобі за всю підтримку і віру, але, на жаль чи на щастя, я усвідомила, що не зможу переконати свого батька не робити цього. Та й наречений мені не до вподоби, від нього так і тхне хитрістю й огидним лицемірством, — Шарлотта показово скривилась, дещо пригадуючи. — Можу з упевненістю сказати, що раніше тато був якийсь добріший, а зараз таке враження, наче його підмінили… Не хочу думати, що це брат на нього так впливає, але все ж… — сумно зізналась дівчина, а Ліля сконфужено задумалася. — Або тато просто боїться програти війну… Тоді для чого він її взагалі починав? Не розумію…

Щоб хоч трохи відвернути принцесу від невеселої теми, молодша Фрінке вирішила теж подібно вразити її. Саме тому вже в наступну мить заходилася чесно повідати їй про те, що вона, як і весь їхній загін, насправді не з цього світу, що вони до певного часу жили у своєму, а недавно їх забрали сюди.

Коли співрозмовниця трохи відійшла від шоку, Ліля ділилася з нею переживаннями щодо того, що ніхто точно не знає, на скільки часу вони тут, і це не одну ніч мучить її. Їй вона вже того не казала, але, можливо, Ліля би менше переживала щодо теми покидання Фоверо Вельту, якби не один симпатичний молодик, із яким протягом того часу вона іноді зустрічалася і радісно говорила (і який, до речі, зізнався, що дуже хвилювався за неї, коли дізнався про ту битву; мабуть, буде зайвим говорити про те, як сильно це її ощасливило).

Згодом, після різних випитувань Шарлотти про світ подруги, розмова дівчат звернула в інше русло. Тепер уже вони, весь час зважаючи на сплячу Беллу, воркотали про романтичні стосунки і їхній власний досвід, який у кожної був різним. Та не встигли вони вдосталь нагомонітись, як у двері кімнати хтось постукав так, немов випробовував їх на міцність, а потім, навіть не дочекавшись дозволу, швидко ринув усередину.

На порозі, мов укопаний, спинився Атріс, непідробно дивуючись тому, кого зараз тут бачить. Власник кострубатого темно-сірого волосся і гострих рис обличчя кілька довгих секунд остовпіло витріщався на дві пари гарних очей, що нерозуміюче вилуплялися на нього.

«Дідько, точно!» – згадавши їхню обіцянку, Ліля уявно тріснула себе по чолі.

— Пробачте, — набираючись сміливості внаслідок існування Бальта, який у разі чого зможе її захистити, вона вирішила перервати дивне «Хто кого передивиться», — але сюди не можна заходити тим, які не були на нашому завданні…

— Вийди звідси, — крізь зціплені зуби прошипів капітан другого загону королівської армії Міронези, змусивши Лілю боязно сіпнутися.

— Але сюди не можна… — вже менш упевнено продовжувала дівчина, заступаючи Шарлотту.

— Ти вуха погано миєш? Я сказав тобі вийти, — він обпік її роздратованими поглядом кривавих очей, заледве стримуючи злість. — Геть!

Ліля принишкла, співчутливо глянула на товаришку, а тоді зі стисненими губами поплелася до виходу.

Усвідомивши, що може зараз побігти до капітана «Оніксу» і все йому розказати, вона прискорила крок, але за поворотом не зауважила, як стукнулася об шукану особу.

— Ти в порядку? — глянув на неї Бальт, поки молодиця отямлювалася від зіткнення.

— Так, все добре, вибачте, — пробелькотіла вона, а далі поспішно додала: — До Шарлотти зараз зайшов пан Атріс! Я не знаю, що він хотів або як дізнався про її перебування тут, але він зараз там! — схвильовані сірі очі натрапили на ледь помітні блідо-сині вічі лицаря, який її уважно слухав.

— Він їй нічого не зробить, можеш не хвилюватися, — неабияк спокійно запевнив її капітан.

— Але ж ніхто не мав…

— Я теж не знаю, як Атріс про це дізнався, але він перед приходом туди говорив зі мною, тож все гаразд. Не переживай, він не посміє нічого поганого заподіяти її високості, — мовив чоловік, досі намагаючись заспокоїти стривожену співрозмовницю.

— Зрозуміло, — тихо відповіла вона, подумки дивуючись, чому Бальт настільки впевнений у своїх словах. — До речі, що зараз відбувається у Везертауні?

— Мешканці наступного дня почали прибирати й відбудовувати знищену частину міста. А ще туди про всяк випадок відправили загін Празіно, щоб певний час патрулював вулиці. До того ж через п’ять днів, враховуючи цей, буде річниця незалежності Міронези – три тисячі років. Дата дуже гарна, тому центри всіх провінцій готуються до цієї події ще наполегливіше, ніж у минулі роки.

— Ого! То ось чому Ассенгаус весь такий святковий, — згадуючи вигляд недавнобачених вулиць столиці, кивнула сама собі Ліля.

— Так, але різні фестивалі, що триватимуть весь той час, почнуться саме завтра, а поки перший день всі тільки у передчутті, — замислено подивившись у вікно коридору, повідомиав воїн. — О, а ще в кінці цього періоду, за традицією, має проводитися королівський бал, на якому буде чимало знатних людей, як і члени всіх загонів.

— Ух ти! Ви теж там будете? — відразу захоплено поцікавилася дівчина, а той спрямував на неї здивований погляд.

— Не знаю. Як вийде. Швидше за все, буду, — знизавши масивними плечима, спокійно відповів Бальт. — Гаразд, мушу йти. Щасливо.

— І вам, — наостанок відказала Ліля, проводячи широку спину лицаря зосередженими очима.

«Не знаю, що це зараз за відчуття було, але раптом мені так захотілося зустрітися із ним на тому балу. Ух і цікаво ж, який він із себе! Піду все дівчатам розкажу!» – з азартом вирішила вона, а потім квапливо покрокувала на перший поверх, де якраз була їхня кімната.

Подруги з вельми зацікавленими обличчями слухали її розповідь, а після цього почали обдумувати макіяж, зачіски чи навіть сукні, які вдягнуть на прийдешній святковий вечір. Домовившись, що вирішать це трохи згодом, представниці прекрасної статі взялися обговорювати те, що їм хотілось би в якийсь день (один із чотирьох фестивальних) піти на побачення зі своїми кавалерами. Звісно, у Лілі подібна тема викликала незвичне сум’яття, але ті дві спробували її щиро підтримати. Адже вони були впевнені, що Елеазар скоро повинен зрозуміти, що має до неї інше ставлення, ніж до всіх інших.

Ввечері Ліля вирішила ще раз навідатися до Шарлотти, але, коли лишень вхопилася за ручку, то очима натрапила на Ела, який замислено йшов у її напрямку.

— О, привіт, Лілю, — світло звернувся до дівчини парубок. — Вже чула про День Незалежності?

— Привіт, чула! Не можу дочекатися часу, щоб погуляти фестивалями і знову потанцювати на балу! — захоплено прощебетала вона, трошки відійшовши від дверей.

— І я теж. Ти що, до Белли йдеш? — глянувши на дівочу кімнату першого загону, запитав хлопець. Ліля миттєво напружилася, згадавши про принцесу і те, що їм не можна нікому казати про неї.

«А він ще й блакитну кров не любить!» – зненацька з’явився у пам’яті цікавий факт.

— Так, я думала її навідати, навіть фруктів попросила (бо сама не маю як купити), а то трохи переживаю… А ти тут що робиш? — спробувала відійти від теми вона.

— Я до Джета прийшов, бо є одна справа. О, може, нумо разом до Белли зайдемо? — підійшовши до входу, запропонував Елеазар, через що та відразу заціпеніла.

— Ні! — раптом викрикнула Ліля, а тоді провинно зім’ялася. — Я щойно згадала – лікарі недавно казали про те, що їй ще потрібен спокій і відпочинок, тому нумо якось іншого разу, гаразд? — благально зиркнула на нього дівчина.

— Ну, тоді як скажеш, — трохи відійшовши, здивовано погодився Борндгольм, а далі, підозріло дивлячись на неї, пішов до потрібної хлопчачої кімнати.

«Ох, обійшлося...» – з полегшенням зітхнула Ліля, а тоді тихо-тихо пірнула в приміщення. І вже там, разом із напарницею Айнера, тріо дівчат неголосно розмовляло, здебільшого, на тему річниці незалежності й королівського балу. Молодиця ще запитувала у Шарлотти про прихід Атріса, але та, як на зло, не хотіла нічого їй говорити про це.

Ближче до ночі Ліля так само обережно залишила їх і відправилася до своїх покоїв, де в ліжку скоро й заснула, задоволено роздумуючи над завтрашнім початком відліку до часу фестивалів і чарівного балу.

*****

— Ей, спляча красуне, прокидайся, — крізь сон почула чийсь веселий голос Ліля, а тоді поволі розплющила очі й побачила Незу з Меліною, що усміхнено стояли біля її ліжка. Дівчина нетямущо закліпала і піднялася. — Не кажи, що не стежила за датою і не знаєш, що у тебе сьогодні день народження! — здивовано обурилась старша сестра, а менша лише шоковано округлила очі.

— Зовсім забула! — розчаровано впала назад вона, а ті дві лише голосно засміялися.

Неза пояснила, що, хоч у їхньому світі час трохи відрізняється від тутешнього, але вони все одно вирішили дивитися за ним. Тож сьогодні Ліля приймала різні подаруночки зі щирими вітаннями і від друзів, і від членів інших загонів, і від Мері, яка спеціально з’явилася в столиці, і навіть від Мідаса з королем, які теж згодом дознали про цю подію.

Весь час, поки ходила чи в палаці, чи у військовому гуртожитку, радісна Ліля всім єством прагнула зустріти Елеазара, який, наче навмисно, ніяк їй не траплявся. Лишень близько вечора, коли Меліна і Неза відправилися на побачення зі своїми обранцями, дівчина виходила з їдальні і якраз цієї миті нарешті зустріла головного загарбника своїх сьогоднішніх думок.

— Привіт! — щасливо мовила вона, не маючи змоги припинити усміхатися, адже дуже тішилася, що таки змогла з ним побачитися.

— Привіт, Лілю. Я весь день був зайнятий однією справою, а про твоє свято дізнався лише недавно, тому нічого не можу подарувати. Пробач, — пригнічено зізнався хлопець, із провиною скуйовдивши свою русяву чуприну.

— Та нічого страшного, Еле, — пробуючи полегшити неприємну атмосферу, запевнила Ліля.

— О, знаю! — знічев’я вигукнув він, через що дівчина прикувала цікавий погляд до його обличчя, що за секунду посвітлішало. — На честь дня твого народження я запрошую тебе погуляти святковою столицею. Просто згадав, що ти вчора казала, що хотіла би пройтися фестивалем. Що скажеш? — неочікувано запропонував Ел, а його співрозмовниця лише вражено завмерла.

«Це запрошення на побачення! Побачення з Елом! З Елом! А-а-а!» – подумки кричала до завороженої власниці збуджена свідомість, дуріючи від миттєвого усвідомлення.

— Я залюбки! — не годна приховати різко почервонілих щік, без заперечень погодилася Ліля.

— Чудово. Тоді зустрічаємось біля палацу о сьомій, домовились? — рідісно спитав молодик, зиркнувши на годинник, що висів на сусідній стіні.

— Домовились! — не тямлячи себе від щастя, викрикнула дівчина. — Я пішла! — після цього, мов окрилена, побігла до дівочої кімнати.

— Буду чекати! — голосно відповів їй Ел, перш ніж тендітна постать зникла за поворотом.

Тільки-но залетіла до пункту призначення, вона впала на ліжко і втішено запищала, вхопивши подушку.

«Не можу повірити! Я, врешті-решт, буду гуляти з Елом! Боже, лише він і я! Кращого подарунку і не придумаєш!» – серце скажено тріпотіло, розриваючись від шаленої радості, а обличчя невпинно горіло червоною барвою.

Скочивши на ноги, молодиця почала натхненно готуватися до цієї надзвичайної події, в той час як бурхлива уява вже на повну вимальовувала різні романтичні й ніжні моменти, які там можуть між ними статися.

Після довгого підбирання вбрання, Ліля зупинилася на невинно-блакитній сукеночці, що сягала колін і мала акуратне декольте, а на ноги вона взула білі босоніжки. Довге рожеве волосся вирішила просто акуратно розчесати, маленькі губи підмалювала прозорим блиском, вилиці й курносий носик трішки припудрила, а пухнасті вії легенько підкреслила тушшю, яка залишилася у неї ще з Людського світу.

«Мені подобається результат!» – задоволено констатувала дівчина ближче до призначеної години, розглядаючи себе в дзеркалі, а згодом поклала кілька необхідних речей у невелику білу сумочку і вийшла з приміщення.

Шлях до палацу був недовгим, але розхвилюватися за той короткий час Ліля встигла так, що вся аж трусилася від передчуття довгожданої зустрічі, а емоційний орган, що пришвидшено ганяв крові по тілу, і не думав заспокоюватися.

Повернувши за знайомий будинок, вона збентеженим поглядом натрапила на високий парубоцький стан, що мав на собі коричневі штани і такого ж кольору камзол із довгими рукавами, під яким ховалася біла сорочка.

— Привіт, — засоромлено мовила Ліля, стараючись відірвати від нього голодні очі, бо ж гарно причесане набік волосся йому неабияк личило. Хлопець вп’яв у неї вражені вічі, а потім, оговтавшись від незвичних почуттів, відповів:

— Привіт. Маєш неймовірний вигляд, — широко усміхаючись, Ел вирішив відразу вголос чесно сказати свої думки, які виникли тоді, коли повністю роздивився її. Обличчя партнерки цієї прогулянки від його раптового компліменту вмить спалахнуло полуничним кольором.

— Дякую, т-ти теж, — не втримавши голос від заїкання, Ліля соромливо відвела позір.

— Спасибі. Ну що, йдемо? — Елеазар підставив свою зігнуту кінцівку, а дівчина, все ще трішки вагаючись, несміливо обхопила її своєю тремтячою рукою. І після цього їхній дует неспішно покрокував до центру столиці.

Так, цього літнього вечора Ассенгаус був по-особливому святковим. Все нічне повітря довкола всмоктало в себе гарний настрій містян і гостей. Повсюди висіли різнокольорові прапорці різного розміру і форми, причіплені на дахи будинків. Теплий вітер інколи бавився ними, бешкетував із сукнями чи косами представниць прекрасної статі або просто розносив під ніс кожному звабливий запах ароматної випічки.

На території, що відводилася для спеціальних ярмарків, за прилавками гуторили продавці, поки повз чи то проходили, чи то зацікавлено зупинялися різні люди. Десь поміж тим проводилися усілякі змагання і конкурси, у яких можна було виграти найрізноманітніші призи. Звідусіль лунала народна музика, яку виконували вуличні музиканти, привертаючи до себе увагу перехожих. Гілки дерев, що раз у раз зустрічалися на шляху, були обмотані певною кількістю магічних дротів, які коли-не-коли блимали жовтим світлом, створюючи відчуття ще більшої святковості і затишку.

Поки вони йшли, Ліля заворожено все розглядала, навіть не зауваживши, що її хвилювання потрохи розчиняється у цій атмосфері, бо ж складалося враження, наче вона бачить столицю зовсім уперше. А Елеазар крадькома кидав на дівчину цікаві погляди, теж відчуваючи якесь дивне полегшення на душі.

— Я чув, що твоя сестра і Меліна теж пішли гуляти з хлопцями, — вирішив ненав’язливо зав’язати розмову Ел, тільки-но Ліля зупинила їх біля прилавку, який був набитий різноманітними солодощами.

— Ага, це так, — відповіла на його слова молодша Фрінке, а тоді благальними очима немовляти подивилася на Ела.

І через кілька хвилин їхня пара вже проходилася бруківкою, задоволено смакуючи печені груші в карамелі на паличці.

— Думаєш, ми можемо з ними зустрітися? — згодом спитала Ліля, дійсно згадавши про друзів, які зараз теж насолоджувалися прогулянкою.

— Це малоймовірно, тому що територія проведення цього фестивалю дуже велика. А вони не казали, у яку частину підуть? — черговий раз відкусивши солодкий фрукт, поцікавився Елеазар.

— Меліна з Даніком пішли до західної, а Неза з Еволом – до східної, — пригадуючи їхні розмови, відповіла дівчина. — Добре, що до цього часу Еволові нарешті дозволили залишити шпиталь, — вона щасливо всміхнулася, а той підтримав її, спокійно кивнувши.

— Ой, зачекай трішки, я відповім на виклик, а то, хоч казав, щоб мене не турбували ввечері, винятково по термінових питаннях, зараз хтось домагається, — з провиною проговорив хлопець і, після її тихого «гаразд», кудись відійшов, по дорозі розгортаючи папірус, який завжди носив із собою.

Ліля тим часом замислено зауважила, що всюди ходять чоловіки, вдягнені у темно-зелену військову форму. Потім же їй спало на думку, що це, мабуть, спеціальна охорона міста, про яку вчора згадувала Белла. Дівчина у мить засмутилася, зрозумівши, що для таких людей цей день не може бути святковим, бо ж у них є відповідальна робота.

«Хіба що, якщо завтра в інших буде зміна, тоді вони теж зможуть трохи повеселитися», – згодом заспокоєно подумала вона, а за тим і не помітила, як зіткнулася із якимось молодиком, який невпинно біг у її напрямку.

— Дивись куди йдеш, дурепо! — гаркнув на неї незнайомець, що мав на собі темний плащ.

— Пробачте, та це ви на мене налетіли, — розгнівавшись від абсолютної відсутності манер, пробурмотіла Ліля. — А я вас ніде раніше не… — не встигла вона договорити, як він швидко оминув її і погнав далі.

— Агов, ану стій! — почула вона розлючений крик Ела, який уже почав бігти убік того парубка. — Відповідай за свої вчинки!

— Не треба! — хвацько вхопивши його за руку, стурбована дівчина різко зупинила партнера, а він здивовано подивився на неї.

— Точно! Охороно, це той в’язень, що недавно втік! — звернувши увагу на слова чаклунського радника, двійка міцних ельфів кинулися за втікачем. — Його ще до нас привів Клайд по завершенню ваших тренувань. Я гадки не маю, як йому вдалося втекти.

— Ага, це той, що ледь не вбив Меліну! — жахнулася Ліля, коли в пам’яті виринули спогади того зіпсованого відпочинку. — Якби знала, не говорила б із ним так, а то він мене тут і вбити міг… — молодша Фрінке притихла від лячного усвідомлення.

— Не бійся, я б не дав вбити свою подругу. Що ти таке кажеш! — з легкою насмішкою мовив Ел, зненацька ніжно притуливши стривожену дівчину до себе однією рукою. А та відразу ж почала пекти раків.

Раптом у рожевій голові з’явилася одна згадка, яка відразу змусила серце і без того ускорити свій навіжений ритм. Тільки Елеазар її відпустив і вони продовжили ходьбу поміж прилавками, припинивши триматися під руки, Ліля занурилася у схвильовані роздуми, які починали непогано гризти її чудовий настрій і поселяти в крихкій душі підступні сумніви.

А річ була в тому, що в процесі підготовки до цього побачення дівчина сміливо надумал зізнатися молодикові у своїх почуттях, але поки дійшла до такого відчайдушного рішення, то не раз передумувала, страшенно вагаючись, чи не відмовить він їй.

«Все ж, мабуть, краще сказати йому, ніж мучитися у дурних здогадках, – занепокоєно крокуючи біля головного героя своїх невпевнених помислів, думала-гадала вона. – А якщо він не відповість взаємністю? А якщо відмовить, просто сказавши, що бачить у мені тільки подругу? Я зможу це пережити? Зможу прямо там не заплакати перед ним?».

Поки Ліля плуталася у думках, все ще вагаючись, що робити зі своїм задумом і щирими почуттями до друга, які дуже часто про себе нагадували, Елеазар інколи нерозуміюче підглядав за нею, давно зауваживши її стурбованість.

Раптом їхній дует проходив попри групу вуличних музикантів, соліст якої у руках із лірою виспівував мелодійну пісню.

— Станцюймо? — запропонував Ел, несподівано взявши схвильовану Лілю за долоню і тим самим повернувши її зі світу думок до теперішнього часу.

Дівчина здивовано закліпала щіткою довгих вій, а тоді, збентежившись, дозволила йому ненав’язливо потягнути себе у непорочний танок, у якому крутилися і ще якісь молоді пари.

Він ніжно обхопив витончену талію сильною рукою, долонею притуляючи тіло партнерки ближче до себе, а іншою обережно тримав її пальці, поки Ліля зніяковіло поставила долоньку на його міцне плече.

— Чого ти боїшся, Лілю? Розкажи мені, — коли вони почали неквапливо кружляти, пошепки звернувся до неї Елеазар, схилившись до самого вуха, яке в наступну мить зрадливо почервоніло.

— Боюся? — із сум’яттям перепитала вона, виразно стиснувши тканину його камзолу, а тоді хлопець трішки відхилився і проникливим поглядом зазирнув у її налякані вічі.

— Ти боїшся чогось. Повинна розважатися, а тривожишся через щось. Я ж бачу. Розкажи, поділись цим зі мною, тоді стане легше, — краще пояснив свої недавні слова хлопець, в той час як Ліля пригнічено відвела сірі очі.

«Знав би, Еле, з чим пов’язаний той страх... Проте, якщо ти так щиро кажеш, щоб я розповіла тобі про ці свої тривоги, тоді, напевно, у будь-якому випадку, я повинна зробити це», – промайнуло у голові, віддавши незнайомим до цього часу ниючим відчуттям у грудях.

— Гаразд, я розкажу, але пізніше, — обдарувавши його, на диво, рішучим коротким позіром, відповіла Ліля.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Тоді я буду чекати, — прихилившись до її маківки, заспокоєно мовив Елеазар, а серце дівчини забилося ще скаженіше від такого його руху.

«Так, я зізнаюсь йому. Точно зізнаюсь, адже це варто було би зробити вже давно. Нехай він знає про мої почуття до нього. Я хочу, щоб він знав», – остаточно визначилася вона, з усієї сили відганяючи неприємні побоювання, що так і підкрадалися до свідомості з незрозумілих глибин.

Співак задоволено тягнув ту саму композицію, інколи спостерігаючи за парами, які насолоджувалися його м'яким виконанням і гармонійною музикою. У пісні розповідалося про те, як хлопець наполегливо хотів досягти порозуміння зі своєю дівчиною. Хотів, щоб вона відкрила йому всі свої шкодування і сумніви. Але водночас він вважав себе не гідним її і не міг зрозуміти, чому вона настільки загублена у своїх думках.

Молодицю, яка обережно тулилася до симпатичного парубка, дивувало те, наскільки схожа історія зараз пестила її слух, хоча їй здавалося, що Елеазар зовсім не вважає себе не вартим її. І взагалі, чи думав він хоч колись про неї у такому плані?

З одного боку наполеглива цікавість хотіла вже зараз дізнатися відповіді на ці запитання, а з іншого – її хазяйка свідомо розуміла, що варто ще трохи почекати.

Згодом вони вкотре прогулювалися вулицями Ассенгаусу, іноді перекидуючись якимись словами і втихомирено споглядаючи, як люди радіють святу.

— Спробуймо свої сили? — завзято запропонував Ел, вказавши на найближчу будку, повз яку пролягав їхній шлях і біля якої скупчилися представники різних рас. Ліля, нічого не сказавши, мовчки підійшла з ним до чоловіка, який якраз дещо розповідав. Виявилося, що Елеазар мав на увазі чудернацьке змагання, у якому, попередньо заплативши за участь, для перемоги треба було за одну хвилину зібрати ротом більше яблук, ніж конкурент. Але це було не так просто зробити, тому що всі фрукти плавали у воді, і магію використовувати заборонялося.

Щоб розвіятись від паскудної журби, Ліля погодилася позмагатися з другом.

— Почали!

Лишень прозвучав чіткий голос організатора, хлопець із дівчиною почали гумористично ловити ротами яблука, що вправно вислизали від їхніх нападів. Хтось інколи закашлювався, поки інший набирав у ніс води, а було й таке що суперники встигали за ті шістдесят секунд перекинутися загрозливими поглядами. А червоні, жовті й зеленуваті фрукти все ж не дуже давали себе взяти, хоч би ти там гарчав чи кусав їх зубами. Глядачі встигли і повигукувати слова підтримки кожному з них, і добре насміятися із того, наскільки вперто ніхто з цих двох не хотів програвати.

Це було дивно, адже вони навіть не знали, що за приз чекає на переможця. І Ліля сама не зрозуміла, коли встигла настілки захопитися духом боротьби, що на той час зовсім забула про свої тривоги.

— Переміг хлопець! — коли відведена хвилина минула, викрикнув літній пан, а частина натовпу, яка вболівала за Ела, щасливо зашуміла, а інша ж у ту мить незадоволено загуділа. Ліля скептично зиркала на задоволеного парубка, поправляючи волосся і акуратно витираючи обличчя врученим рушником. — А приз, — наосліп порпаючись у якійсь коробці, загадково почав чоловік, — о, молодий чоловіче, вам випало це! — він простягнув Елеазару позолочену шпильку на волосся, яка була у формі троянди. Абсолютно всі на секунду завмерли, зауваживши гарний трофей переможця, а далі залилися нестримним щирим сміхом.

— Дарую переможеній, — припинивши хи-хикати, зніяковіло й усміхнено мовив Ел, після чого начепив прикрасу на рожеве волосся тимчасової суперниці, яка збентежено всміхнулася.

— Дякую, — тихо промимрила дівчина, засоромлено перебираючи пальцями, а з юрби посипалися схвальні вигуки.

Потім їхній дует відійшов від цього місця і знову кудись покрокував, досліджуючи вулиці, на яких ще не бував.

І саме після цього змагання, яке обом підняло настрій, вони змогли добре розважитися, адже Ліля вже значно менше задумувалася над майбутнім зізнанням, а просто насолоджувалася з Елом смішними, а колись і романтичними моментами, які хотіла навічно залишити в пам’яті.

Пара змогла постріляти з лука, що виглядало вельми кумедно, тому що ніхто з них не вмів це робити. Потанцювати під музику, яка за допомогою магічної шкатулки несподівано змінювалася. Також використали можливість втамувати спрагу апельсиновим соком і перекусити смачними булочками у затишній етно-забігайлівці.

А ще Лілі вдалося захоплено повболівати за Ела, коли він із якимось чоловіком змагався з армреслінгу. Вона, мов дитина, тішилася, тільки-но друг переміг і здобув для себе дерев’яний перстень, що, за словами продавця, мав би підвищувати боєздатність магічної сили. Хлопець бубнів собі під ніс щось про те, що йому сьогодні не щастить із призами, а Ліля лише те й могла, що щасливо спостерігати за емоціями його симпатичного обличчя.

На противагу словам Ела про малоймовірність зустрічі з товаришами, був там випадок, коли вони натрапили на Евола з Незою, які планували брати участь у черговому змаганні. Тоді ж квартет вирішив, що буде боротися за перемогу окремо. А суть була в тому, щоб якнайшвидше прибігти дуетом із одного пункту призначення в інший і при тому, попри різні перешкоди, не дати торкнутися землі дивні дині, що буде розміщена між їхніми тілами.

За час наполегливої боротьби, яку хлопці вирішили проводити з дівчатами на спинах, хтось із них падав, намагаючись не впустити те дивне дитя флори, а хтось від неуважності ледь не відпускав свою напарницю, через що обоє могли добре постраждати. Поки діставалися до фінішу, встигли і колючими фразочками поперекидуватися, і злими поглядами нагородити одне одного, і навіть вдосталь нареготатися із казусних моментів, від яких ніхто з них не був застрахований.

— Це було дуже круто, дякую! — з вогнем у карих очах заявив Евол, коли вони йшли з місця пригод зі статусом «нічия».

— Угу, і вам дякуємо! — радісно відповіла Ліля, повністю перехоплюючи азарт товариша.

— Ми після цього конкурсу думали повертатися, а то година вже трохи пізня, — повідомила Неза, перед тим натрапивши очима на величезний годинник, який прикрашав одну з трійки високих вартових веж, що розкинулися по території цього району.

— А ми ще походимо трохи, — замість її молодшої сестри мовив Елеазар, раптово приобійнявши здивовану дівчину за тендітні плечі.

— Тоді розважайтеся! — весело гукнув їм Евол, коли взяв свою обраницю під руку і вони разом попрямували вулицею.

Ліля з парубком кілька хвилин мовчки непорушно стояли, дивлячись іншій парі вслід. А далі Ел повільно звільнив її від приємної пастки і, взявши за руку, повів за собою.

Молодша Фрінке червоніла дедалі більше з кожним їхнім кроком, поки температура тіла піднімалася, а долоня зрадливо пітніла, відчуваючи тепло іншої більш масивної кінцівки.

— Куди м-ми йдемо? — врешті, наважилась спитати вона, продовжуючи дірявити його широку спину присоромленим і очікувальним поглядом.

— У кінці дня у кількох відведених місцях будуть магблиски. Я подумав, що ти захочеш подивитися, — обернувшись до неї, усміхнено відповів Елеазар.

— Вау, я не проти… — відразу згадавши чарівні миті свого першого балу, чесно сказала Ліля, а тоді припинила плестися за ним, понеже вже наздогнала.

«Він часом не думає відпускати мою руку? Не хоче? Чи просто не усвідомлює своїх дій? Можливо, я би дійсно вже йшла звідси, і десь там дорогою зізналась йому, але… Якщо Ел сказав про їхні феєрверки, то я залюбки подивлюся на них разом із ним, – втішено думала вона, інколи розглядаючи свої босоніжки. – Я справді дуже щаслива, адже такого класного дня народження ще не мала. Та ще й хлопець, у якого закохана, безтурботно проводить зі мною свій вечір. Але що, якщо він так добре й мило ставиться до мене сьогодні лише через те, що я – іменинниця?».

Такі сумніви відразу щемлячим болем відгукнулися у невинному дівочому серденьку. Але, що б там не було, хазяйка вирішила цілком довіритися його викрадачеві, впевнено відкинувши ті бридкі вагання.

Коли прийшли до потрібного місця, там ще відбувалися приготування, тому дует вирішив (майже мовчки) відправитися до недалекого прилавку і купити собі морозиво. Тоді ж обоє присіли на дерев’яну лавочку, що стояла біля самого входу в парк, який красувався у центрі міста.

Відчувши трохи прохолодніший, ніж був до того, вітерець, Елеазар зняв із себе камзол і акуратно накрив ним дівочі плечі, власниця яких тут же приємно збентежилась і тихесенько подякувала.

За десяток метрів від них знайшов собі місце вуличний ліхтар, світло якого лише трішки досягало їхніх мовчазних персон. Повітря було наскрізь просочене ароматом різних парфумів, смачним запахом їжі і свіжими пахощами дрімаючого гаю, шурхотіння листя дерев якого створювало на душі невіданий до цього спокій. Але він, на жаль, не передавався замисленій рожевоволосій молодиці.

— Можна дещо спитати? — тихо, наче боялася порушити якусь магічну атмосферу між ними, звернулася до німого співбесідника Ліля.

— Гм? — цікаво глянув на неї він, доїдаючи нещодавно придбаний смаколик.

— Я вже колись питала, але зроблю це ще раз: хто ми одне одному? — руки дівчини напружено затремтіли, а сама почала невідривно дивитися на свої пальці, відчувши дивний погляд Елеазара.

— І я тоді сказав, що ми, напевно, друзі, — задумано відповів молодик, риючись у спогадах, які були пов'язані з його тодішнім незапланованим приходом до неї.

— Ти не забув… — відчувши дитячу радість, прошепотіла Ліля, а потім узялася махати стрункими ніжками, щоб хоч якось відвернутися від чималих переживань.

— Не забув, — легко всміхнувшись і стуливши очі, підтвердив її здогадку Ел. — Думаю, зараз я можу точно сказати, що ми – друзі, і вже без «напевно», — ширше розтягнувши свою усмішку, хлопець очікувально подивився на подругу.

— Зрозуміло… — на силу стримуючи заїкання, вона спробувала щиро усміхнутися у відповідь, але вийшло не дуже, тому що його фраза її, радше, розчарувала, ніж викликала щастя. Еге ж, відтоді багато що змінилося...

— Зараз почнеться, ходімо, — Ел підвівся і подав їй руку, та дівчина не поспішила простягати свою, а просто мовчки встала. Через це парубок трохи насупився, а тоді, розвернувшись, почав прямувати до території, з якої буде найкраще видно магблиски.

— Зачекай, будь ласка, — несміливим голосом попросила Ліля, змусивши його зразу зупинитися.

— Що таке? — невинно поцікавився Елеазар, а потім, дещо пригадавши, швидко заговорив: — Точно! Зовсім забув! — під здивованими, нерозуміючими і чимось обнадіяними сірими очима він почав ритися у кишені штанів. А коли дістав те, що шукав, то підійшов до іменинниці. — Тримай, це мій подарунок, — далі вручив їй у долоні медальйон у вигляді срібної чотирилисної конюшини, яка мерехтіла чарівним блиском.

— Коли ти… — ошелешено почала молодша Фрінке, але він її спокійно перебив:

— Якщо чесно, тоді, коли відійшов відповісти на той виклик, — зізнався хлопець, осяюючи лице щасливою усмішкою, варто було йому побачити щире захоплення дівчини.

— Це прекрасний подарунок! Дякую! — вона зненацька кинулася йому на шию, міцно обіймаючи, а той притиснув її до себе у відповідь.

— Вітаю з днем народження, Лілю, рости велика, — згодом по-доброму побажав він, легенько погладжуючи її делікатний стан.

Простояли вони так, у цілковитій тиші, може, зо п’ять довгих хвилин. Повз уже давно ніхто не проходив, тому Ліля могла на повну насолодитися приглушеним парубоцьким серцебиттям, поки власне невпинно вискакувало у грудях. І складалося враження, ніби їй було байдуже, що інший може почути його і щось не так зрозуміти.

— Ходімо, — коли члени дуету поволі відсторонилися одне від одного, спокійно сказав Ел, а тоді почав тримати курс до потрібного місця. За мить у нічному небі взялися спалахувати різнокольорові вогні, радуючи око таким дивовижним видивом.

— Стривай, — зупинила ходьбу молодика Ліля, вхопивши тремтячими руками за міцну долоню.

— Що трапилося? — напів обернувся до неї він, приковуючи питальний погляд до неабияк засоромленої дівочої фігурки.

— Елеазаре, я… — на секунду заклякла, ледь не задихнувшись від божевільного хвилювання. — Я... кохаю тебе, — вона, стиснувши схоплену кінцівку, зніяковіло підвела на нього до неможливості сором’язливий погляд і відразу зустрілася із непідробно шокованими кришталево-блакитними очима.