День був похмурим. Обіднє сонце ніяк не хотіло вилізати з-за облоги темних вершків. Погода надворі всім своїм єством підказувала, що скоро земна рослинність і сухі вулиці скупаються під прохолодним душем.

«Гм-м... а зранку сонечко було таким яскравим, що ніхто навіть і не підозрював, що згодом впаде дощ», – Ліля знесилено лежала в ліжку з високою температурою. Вікно було відчинене лише частково, щоби в кімнату могло обережно заглядати свіже повітря.

«І як я лише примудрилася заснути у ванній?! Адже ж просто захотіла трохи розслабитися і відпочити після випускного... А вийшло так, що захворіла. От лихо, щось мені не щастить...» – повернувши голову вбік міста, вона побачила горобця, який щось квапливо шукав на зовнішньому підвіконні.

«Здивувало те, що Даніель, коли повернувся, був просто сам не свій. Мовчав значно більше, ніж зазвичай... Не можна було його спитати про якусь дрібничку, як він робився таким, немов із іншого світу прийшов, геть забував, хто він, де він і що робить… Може, Меліна йому щось зробила? Якось образила чи наговорила чогось дурного? Напевно, слід буде в неї запитати, якщо ще вона це пам'ятатиме... І цікаво, що сталося з Еволом? Одну частину вечора він був такий, як завжди, а іншу, коли, до речі, Неза пішла додому, поскаржившись на самопочуття, ходив весь такий пригнічений, наче його скоро вішати будуть… Швидше за все, між тією парочкою щось трапилося… І це я також повинна уточнити».

Підсвідомість взялася впевнено напучувати свою хазяйку, що краще не пхатися у чужу справу, але та вже вкрай вперто їй заперечувала. Й аргументувала ту непоступливість тим, що вони – її друзі, і вона за них переживає. Інша панянка обурювалася такій раптовій незговірливості, адже звикла бачити Лілю зовсім іншою, проте потім таки приречено видихнула, зрозумівши, що вже не змінить свою власницю. Ліля в роздумах і боротьбі з підсвідомістю іноді зрушувала свої тоненькі брови, не припиняючи замислено спостерігати за тим, що коїлося на безбарвній і малолюдній вулиці.

Несподівано до вух долинув несміливий стукіт у двері.

— Як ти? — поцікавилася Неза, заглядаючи до приміщення. — Я принесла тобі чай у термосі, який ти повинна пити. Адже зараз організм потребує багато води, — серйозно заявила вона, поставивши принесену річ на тумбочку.

— Гаразд, — ледь усміхнено погодилась Ліля.

— А поки тобі бажано було б поспати. Я йду в місто за деякими продуктами, щоб... — вона не змогла договорити, виходячи з кімнати, тому що інша її перебила:

— З Еволом?

Почувши ім'я білявого хлопця, Неза здригнулася.

— Ні, — якомога спокійніше відчеканила та. — Я не хочу мати справу з цим бабієм.

— Що? Бабієм? — Ліля нерозуміюче насупилась. — Ти про що?

— Та так… Всього-на-всього зрозуміла, що таки не помилялася у своїх судженнях щодо нього, — молодиця вхопилася за клямку і добряче стиснула її.

— Не помилялася? — знову не второпала хвора. — Нез, він тебе чимось образив? Евол зробив щось погане? Розкажи мені, — стурбовано попросила вона.

— Не буду я тобі нічого розказувати, Ліль, — змучено заявила та.

— Чому? Щось трапилося там... під час святкування випускного... Еге ж?

Після цього обережного запитання Лілі, поступово згадавши всі події, Неза вкотре сіпнулася.

— Н-ні... Нічого не трапилося, — замуляно відказала вона.

— Незо, ти щойно заїкнулася, — констатувала факт Ліля, зосередивши свої проникливі сірі очі на фігурі старшої сестри.

— І що з того? — знервовано видала дівчина, не обертаючись.

— Це означає, що щось точно трапилося, — наполегливо підтвердила свої слова та. — Розкажи мені, будь ласка... — стиха попросила вона, а інша подарувала їй скривджений позір. Ліля лише тепло всміхнулась у відповідь.

— Гаразд… я розкажу. Тільки трохи зачекай. Я хочу зробити собі чаю, — врешті здалася Неза, стомлено видихнувши.

— Звісно. Буду чекати, — Ліля ще раз усміхнулася, після чого старша сестра вийшла з кімнати. Хвора знову залишилась сама. Принаймні вона знала, що це не надовго.

Краплі прохолодного і літнього дощу потихеньку починали свою коротку подорож: одні відчайдушно летіли з хмар і розбивалися об асфальт, а інші нещадно вдарялися у шибки вікон будинків, тим самим утворюючи різноманітні узори, стікаючи донизу.

Ліля вкотре повільно повернула голову вбік вікна і зморено стулила очі.

«От халепа... Чомусь, коли влітку падає дощ, я починаю страшенно хотіти спати… Тому, якщо Неза прийде, то ми не зможемо поговорити, адже я вже, мабуть, спатиму...» – журливо пробіглося у голові, поки сама дівчина без заперечень поринула у світ снів.

Згодом так і сталося: Неза ввійшла до кімнати сестри і, побачивши, що та спить, полегшено зітхнула – їй не доведеться нічого розказувати (бодай зараз). Пізніше вона поміняла марлеву пов'язку на чолі хворої і вийшла з приміщення.

На годиннику була восьма вечора. Дощ досі падав, змиваючи весь біль і напруження з матінки-землі. Місцева флора любила і цінувала його, адже влітку він відвідував її досить рідко. За весь час, який не було сльоти, вона виснажувалася пекучим сонцем, а коли раптово приходив дощ – вважала його своїм спасителем.

Тихими вулицями міста пригнічено прогулювався майже до нитки мокрий юнак. Його русяве волосся вже не стирчало в різні боки, як зазвичай, а від холоду на шкірі вилізли сирітки.

«Що ж робити? Трясця! Як так взагалі сталося, що в мене вкрали парасолю?? Капець, ото я розлізлий...» – злився сам на себе Елеазар, дорогою ховаючись від плачу небес під дахами різних крамниць. Невдовзі, проходячи повз будинок сім'ї Фрінке, він знічев’я зупинився і підняв голову.

«Ей... У неї що, вікно завжди так відчинене? Я ж говорив, що це може бути небезпечно. Чому вона не послухала?» – Ел насупився, дивлячись на скло в дівочій кімнаті, яку слабо освітлювала настільна лампа.

«Точно! Загляну-но я до неї і попрошу перечекати дощ! Вона не має мені відмовити. До речі, ми ж не бачилися відтоді, як я врятував її від тих покидьків...» – остаточно вирішивши, що буде робити, він напрочуд швидко подолав браму, що відділяла двір від дороги, і вправно заліз на другий поверх знайомого будинку, використовуючи ту саму альтанку і стараючись зробити це якомога акуратніше. Після цього, несхвально щось пробубнівши (воно, швидше за все, стосувалося прочиненого вікна), вмостився на внутрішньому підвіконні і, тихенько зачинивши те саме вікно, почав оглядати кімнату.

«Гм… нікого нема. Дивно. Де ж вона?..» – трохи розгубився Ел, вочевидь, не зауваживши Лілю, яка зовсім близько мирно сопіла на ліжку, ледь не повністю загорнувшись у ковдру. Але, коли володарка рожевого волосся все-таки була побачена, хлопець аж скрикнув від здивування і стукнувся об раму.

— М-м-м?.. — сонно мугикнула хвора, мляво розплющивши очі й частково піднявшись. Через той рух з її чола впала марлева пов'язка.

— Ти, т-ти... З-звідки ти тут взялася?? — випалив Елеазар, заїкаючись і шоковано вказуючи на неї пальцем.

— Що? Як «звідки»?.. Дурний, чи що? Я тут весь день лежу... — обурено пояснила дівчина. Було добре видно, що, розбудивши, він подарував їй не найкращий настрій.

— Але ж... — хлопець хотів ще якось виправдати свої слова, але чомусь спинився. — Гаразд, забудь.

— Боже, ти так заверещав, що я аж прокинулася... — поскаржилася Ліля, слабо мацаючи гарячі скроні. — Не здивуюся, якщо сюди після цього хтось прийде...

— А хто б не злякався вас, пані Невидимко? — іронічно пирхнув парубок, невдоволено схрестивши руки на грудях.

— Пф-ф, смішний... і взагалі, що ти тут робиш? — вона протерла заспані очі й трішки підвелася.

— Я вирішив перечекати в тебе дощ, бо до мого дому ще довго йти треба, і так вийшло, що на транспорт ні гроша не маю, — невесело зізнався Ел, показавши порожні кишені вологих штанів. Потім він безцеремонно роззувся, сховав свої черевики за тумбочкою, що була біля батарей, і взявся протирати від бруду поверхню підвіконня.

— А-а, зрозуміло... Слухай, Еле... — якось отямившись від сну, вона вже бажала щось запитати, але потім її очі раптово стали майже квадратними і різко вчепилися у нього. — Елеазар??! — згодом скрикнула Ліля, ледь не підскочивши від щирого подиву.

— Та не кричи, а то зараз сюди точно хтось прийде і в мене будуть проблеми, — замахав руками молодик, а тоді нерозуміюче схилив голову набік. — Так, це я, а що такого?

— Йой... — дівчина ні з того, ні з сього сильніше притиснулася до спинки ліжка й пів обличчя сховала за ковдрою. — А як... як т-ти сюди потрапив? — на нього дивилися шоковані сірі очі, поки їхня власниця не могла відійти від очманіння.

— Та… як завжди – через вікно заліз, — безпечно відповів Ел, стенувши плечима й показавши великим пальцем на шибу.

— Серйозн-но?.. А для чого? — все ще ніяково видала Ліля, невідривно спостерігаючи за незваним гостем.

— Хех, я вже казав – щоб перечекати в тебе дощ, — він усміхнувся, відчуваючи, що контроль над ситуацією перейшов у його руки.

— Зрозуміло… — вона стурбовано опустила погляд і замислилася.

Зненацька до кімнати постукали, змусивши Елеазара тихо лайнутися і швидко злізти з підвіконня.

— Привіт, щось трапилося? Чому ти кричала? — стривожено зазирнув до неї Орігам, не збираючись повністю заходити. Поки один із братів не заглянув, Ел встиг лягти на підлогу паралельно до Ліліного ліжка, таким чином ховаючись. — Я проходив повз і...

— Ні, все г-гаразд, — хвора розгублено закліпала, разом із тим бентежно розминаючи пальці, що вона завжди робила, коли хвилювалася. — Здається, жах якийсь наснився, та й усе... Дякую за турботу.

Орігам ніяково всміхнувся і кивнув.

— Тоді не буду тобі заважати. Одужуй, — він ще раз глянув на подругу і, коли вона усміхнулася, зачинив за собою двері.

— «Одужуй»? Ти що, хвора? — невтямно спитав Елеазар, підвівшись і з легкістю зітхнувши, адже був радий, що вдалося успішно уникнути зіткнення з іншими мешканцями дому.

— Я у ванній заснула... — знехотя зізналась Ліля, краще вмощуючись на ліжку і шукаючи поглядом термос.

— У ванній? — перепитав молодик, а тоді залився реготом, який ледве зміг стримати, щоб той не перейшов межі дозволеного. — Та як так взагалі можна було??

— Ніби я знаю… Не смійся, — засоромлено відказала вона, демонстраційно підтиснувши губи.

— Ти чого почервоніла? Це через температуру? — поцікавився Елеазар, а потім неочікувано наблизився до неї і приклав свою велику долоню до гарячого дівочого чола, таким чином спантеличивши її ще дужче. — Гм, — він примружився, заглянувши прямо у стривожені вічі кольору срібла, — мабуть, справді через температуру, — згодом зробив висновок, відійшов подалі і знайшов собі місце біля підвіконня, спершись на нього.

З того моменту кімнату на кілька в'язких хвилин захопила тиша.

«Дивак… – розгубилася молодша Фрінке, зрідка схвильовано зиркаючи на мовчазного Елеазара, який спрямував замислені очі надвір. – Спершу приходить (чи, радше, залазить через вікно!) сюди ні сіло, ні впало, бо, бачиш, йому дощ перечекати треба. А тепер змушує червоніти своїми неочікуваними діями… Хоча, власне, чому це я взагалі почервоніла? Поводжуся так, наче до цього ніколи з хлопцями не спілкувалася. Ні, не те. Моя реакція була такою, ніби я…».

— Слухай, Лілю, — своїм голосом Ел урвав думки дівчини, через що вона збентежено глянула на нього, — мені зараз сухий одяг дуже не завадив би… Часом не маєш нічого такого? — непевно спитав він, провівши долонями по вологих штанах.

— «Сухий одяг», кажеш… Ой, ти й справді весь мокрий. Невже не міг перечекати дощ у якомусь кафе, чи що? Та й парасоля твоя де? Знаєш, прогноз погоди треба слухати, — мовила вона з легкою насмішкою, сама дивуючись тому, як швидко змінився її настрій.

— Парасолю у мене вкрали, тож не треба тут мудрувати, — обурено видав співрозмовник, склавши руки перед собою. — Мабуть, у якомусь із магазинів її залишив біля входу, — він невесело скуйовдив мокрувату чуприну, що мала забарвлення каштанового морозива, і зітхнув. — Якби мав при собі гроші, дістався би додому транспортом. А так… в крамниці останні копійки на булочку стратив...

— Он воно як, — дівчина хи-хикнула через його останнє речення і співчутливо всміхнулася. У певний момент її позір став зацікавленим і на непристойно довгий час зробив зупинку на натренованому торсі парубка.

Мокра синя футболка обліпила добре збите тіло і таким чином виокремлювала ледь не кожен міцний м'яз, який напружувався через рухи власника. Схожа картина змусила Лілю раптом зловити себе на безсоромній думці, що її долоням дуже захотілося примоститися на тому місці, яке наразі пропалювали очі.

— Що таке? Я брудний? — не второпав її поведінку Елеазар, після чого швидко оглянув себе.

— Ні-ні, все гаразд, — схаменулася вона, приречено усвідомивши, що сама точно би не відірвала від нього захопленого зору, якби він не заговорив. «Що ж це за думки? Яка ганьба!» — Просто задумалась… — видала перше, що стукнуло в голову, і знову відчула, як кров приливає до обличчя. Хлопець уже, було, розтулив рота, аби щось відповісти, але вона швидко його перервала: — Гаразд! Зараз спробую тобі щось знайти! — заявила нервовим голосом Ліля, а тоді різко піднялася і жваво попрямувала до шафи.

«Ох… куди ж це я розігналася? – молодиця скривилася, відчувши у скронях гострий біль. – Та й звідки в мене мав би бути одяг, який би йому підійшов? Хіба халат якийсь, чи що… Або до хлопців доведеться іти. Але що їм казати, коли спитають, для чого мені це?».

Елеазар, зі свого боку, причепив до неї погляд, повний дивного інтересу, і збагнув, що спальна сукенка на Лілі вельми відверта. Либонь, саме через це він швидко відвів від дівочої фігури очі, хоча чогось ще почувався так, немов був підлітком і його зловили на підгляданні за однокласницями в роздягальні.

Ліля тим часом встигла пошолопатися у своєму гардеробі і, закривши дверку шафи, зневірено видихнути.

— Пробач, але я не змогла нічого знайти… — з провиною повідомила вона, повернувшись до молодика і поплентавшись до ліжка. — Можу тобі хіба що рушник запропонувати або... Е ні! Згадала! — дівчина аж підстрибнула від щастя і ще раз підбігла до шафи. Зазирнувши всередину, почала квапливо перебирати її вміст. — О! Супер!

— Що там? — із цікавим нерозумінням запитав Ел, схилившись набік, наче старався побачити, що ж вона таке знайшла.

— Оце я забудькувата, Господи. Ще ж не віддала тобі твій светр! — діставши потрібну річ із глибин гардеробу, Ліля підійшла до Елеазара і простягнула її йому. — Повертаю.

— А й справді. Дякую... Ти його прала, так? Якийсь дивний запах, — підозріло понюхавши отриманий худі, він вручив їй питальний позір.

— Ем, ні... Його в лікарні дали в хімчистку, здається, — дівчина часто закліпала, не очікуючи такого запитання, і згодом подала йому махровий рушничок. — Ось, витрись.

— Дякую, — парубок прийняв рушник і поквапився зняти мокру футболку, поки Ліля знову вклалася у ліжко. — До речі, як ти в лікарні все відбула? І як минув твій випускний? Сподіваюсь, побої не дуже набридали?

— Оу... — на мить здивувалася та, відпиваючи гарячого чаю, який вже встигла собі налити з термоса. — Лікарня, справді… Чекай-но, а звідки ти знаєш про випускний? — вона недовірливо здійняла брову і постаралася сконцентрувати свій зір саме на його обличчі, що коштувало їй титанічних зусиль.

«Людоньки, видно, те, що було раніше, – лише квіточки...» – промайнуло в рожевій голові, коли очі на секунду все ж зрадливо стрибнули на оголений торс гостя, хазяїн якого витирав свій тулуб рушничком.

— Та ось… із Ріною днями в місті зустрічався, вона мені якраз і розказала про той ваш випускний. Ще скаржилася, що через завантаженість на роботі не зможе піти з вами на святкування, — спокійно відповів Елеазар і натягнув на себе светр, таким чином полегшивши Ліліним очам роботу. — Чесно кажучи, я і сам був би не проти піти туди, але теж мав невідкладну роботу...

— Зрозуміло… — зажурено мовила Ліля, хапнувши себе на несподіваних думках, що хотіла би на випускному зустрітися з Елом. Втім, чим було спровоковане таке бажання – усвідомити не змогла. — Ну, коли я там прокинулася…

Так і почала дівчина повідати йому про те, як було в лікарні, що в неї запитували, що вона говорила, супроводжуючи це все різною жестикуляцією. Додатково ще насварила Елеазара за ту ідею з машиною, адже їй тоді довелося нашвидкоруч підлаштовуватися. Парубок міг тільки пирхнути, виправдавшись тим, що це було найліпше, що він зміг придумати.

Також, попиваючи чай, Ліля розказувала йому про Рінині слова стосовно Адама, а Ел обходився лише тривожним мовчанням. Розповідала ще про святковий вечір, про сукню, в яку була вбрана (адже чомусь хотіла, щоб він її побачив у тій сукні), про дивну поведінку сестри і ще деяких її співмешканців.

— Добре, що в тебе хоч низ не так сильно змок. А то хлопчачих штанів я точно не маю... — насмішкувато мовила Ліля, закінчивши розповідь про недавні події і краще закутавшись у ковдру. — Ось, попий, а то ще застудишся, — вона дістала з тумбочки горня і, наповнивши його чаєм, простягнула молодикові.

— Дякую, — він обережно взяв посудину і теж почав пити. — Ти десь купила таке? — Елеазар звернув увагу на різноманітні узори на стакані глипнув на хвору.

— Купила біле, а все далі – сама розмалювала акриловими фарбами. Люблю таке робити, коли є натхнення. Подобається? — захоплено поцікавилась вона, широко всміхнувшись.

— Ага, дуже гарно. Нагадує якісь рослини, які немов не з цього світу… — хлопець допитливо провів пальцем по візерунках і вмить спохватився. — До речі, тобі пов'язку часом поміняти не треба? Температуру ж маєш.

— Точно! Геть забула, — молодша Фрінке знову сіла і потягнулася до мисочки з водою, яка стояла на батареях.

— Ні, не напружуйся, я цим займуся. Все-таки ти хвора, а так тут вистрибуєш, — несхвально заявив Ел і, відклавши горня на підвіконня, підійшов до ліжка.

— Вистрибую? — розгублено витріщилася на нього Ліля.

— Так. Я, безперечно, вдячний тобі за допомогу, але не треба надриватися, бо стане ще гірше, — він узяв марлеву пов'язку, що лежала на тумбі, і замочив її у рідину з оцтом.

— Г-гаразд... — присоромлена його суворою добротою, вона знову лягла і підтягнула покривало так, що воно закрило їй пів обличчя. Гість викрутив марлечку й акуратно помістив її на чоло змореної подруги.

— Ось так, — він усміхнувся і повернувся до підвіконня, ставши ближче до батарей. Дівчина тривалий період з різноманітними помислами роздивлялася його постать, а потім спрямувала позір на ноги, що ховалися під ковдрою.

— Слухай, Еле… — хоч той швидко мугикнув на її репліку, та продовжити вона не поспішала. Вагалася, варто ставити те запитання чи ні… — Хто ми одне одному? — все ж незабаром несміливо видала, а тоді зустрілася з його спантеличеними очима.

— Гм… — співрозмовник замислився, сконцентрувавши зір у одній точці і приклавши горнятко до губ. — Друзі, напевне.

Елеазар сьорбнув чаю і почав думати, чи правильно відповів на її запитання. Хоча в таких випадках нема правильної і неправильної відповіді. Є, мабуть, лише щира і нещира. І він десь всередині відчував, що то справді були чистосердні слова.

— Я рада це чути, — щасливо мовила Ліля, а тоді всміхнулася так широко й світло, що іншому від цього аж потепліло на душі.

«Рада, так? – він знічев'я зачепився за те слово і, відвівши від неї дещо здивовані вічі, сам не зауважив, як його вуста вкрила лагідна усмішка. – Знаєш, я теж радий...».

Вони знову замовчали, але дівчина хутко спинила тишу, яка вже почала прокрадатися у кімнату, тихою фразою:

— Дякую тобі...

Ел приклеїв до неї нерозуміючий погляд і підняв товсті брови.

— За що?

— За все, — вона мляво всміхнулася і, знітившись, додала: — особливо за те, що врятував мене тоді… — побачила його обличчя, неочікувано сповнене співчуттям, і підтиснула губи. — Не знаю, чи знайшли б мене мої друзі і скільки часу я б там ще була, якби не ти… Я… я ж могла… — Ліля відчула, як щось стискає горло, і судомно видихнула, стараючись придушити плач. — Я так боялася… Вже геть зневірилася, але потім прийшов ти… Я ж тоді, здається, навіть не подякувала тобі як слід... — вона затулила розпашіле обличчя долонями і схлипнула. — Ти ж… ти врятував мен-ні життя, Еле… І я боюся, що нікол-ли не зможу гідно віддячити тоб-бі за це… — у ментальній боротьбі між стійкістю і емоційністю перемогла друга, тому дівочі пальці намочили сльози безпорадності, які потім вмили гарячі скроні. — Пробач…

Елеазар вловив, як його серце болісно тенькнуло, і на хвильку розгублено завмер.

— Ліль… за що ти просиш пробачення? — підійшовши, він відклав порожній стакан на тумбу і сів на край ліжка. — Невже за сльози? — Ел боязно торкнувся до її руки, а та лише здригнулася, поки її хазяйка мовила у відповідь щось, схоже на «ага».

— Вибач мені це… мабуть, через т-те, що хвора, я так шв-видко здалася, — Ліля піднялася і почала квапливо витирати мокре лице долонями, але хлопець зненацька схопив її за передпліччя і тим самим зупинив.

— Дурненька ти, Лілю, — серйозно видав він, поїдаючи її стривоженими очима кольору незабудки. — Що означає «здалася»? Програла сльозам? Дозволила більш емоційній частині себе взяти верх над іншою? Чи як це зрозуміти? — Ел зціпив повні губи і на секунду схилив погляд. У цей час Ліля з чималою збентеженістю спостерігала за ним, не намагаючись звільнити свої тремтячі руки. — Сльозам не програють. Їм не піддаються. Це лише формальності... Коли вони приходять, ти не повинна супротивлятися. Впусти їх, і тоді побачиш, що вони допоможуть пройти це. Навіть якщо тобі здається, що сльози нічого не можуть вирішити. Запам'ятай, що це мозок так думає. У серця ж до цього зовсім інше ставлення, — він поволі відпустив її кінцівки, підняв марлеву пов'язку, яка впала з дівочого чола, і поставив її на тумбочку. — Ти зрозуміла, принцесо? Хочеш поплакати – плач. Не думай про інших. Нізащо не стримуй себе. Бо серце кривдиш.

Молодша Фрінке спершу довго пропікала його наляканим позіром і схвильовано стискала перстами ковдру. Та невдовзі її спухлі вуста ще дужче задриготіли, а порожевілі очі з новою силою наповнила солона рідина.

І вона заплакала. Відкрито й безпосередньо, так по-дитячому вільно, як ніколи ще не плакала. Не кричала, не побивалася ні за чим і не прикривалася. Просто дозволила сльозам струмочками бігти по обличчі, дозволила їм виконувати свою роботу, вже без жодних перепон.

— Отак краще, — Елеазар ніяково всміхнувся і тильним боком долоні обережно витер одну з її розпалених мокрих щік.

— Дякую, що прийшов тод-ді... що забрав мене звідт-ти… що приніс до лікарн-ні… Мені... бул-ло дуже лячно. Я не могла повірит-ти, що це сталося зі мн-ною. А якби… якби ти н-не… — молодиця запалющила очі й нестримно рюмсала, уривчасто схлипуючи, але пізніше різко застигла, коли прочула, як її стан ніжно огорнули чоловічі руки.

— Чш-ш, тепер вже все добре… Ти в безпеці, — стиха проговорив він і далі відчув, як його несміливо обійняли у відповідь. — Я поруч, — пошепки додав, після чого сильніше притиснув дівчину до себе і з полегшенням видихнув. Вона кивнула і зім'яла його светр пальцями, ховаючи розчервоніле обличчя у міцному плечі і рвано хапаючи ротом повітря.

Здавалося, що ці чуйні обійми назавжди закріплювали сказані ним слова. Либонь, саме тому Ліля бажала якнайдовше так посидіти з хлопцем, не відпускаючи його доти, доки остаточно не заспокоїться.

Волога русява чуприна лоскотала її шию і дозволяла тілу трохи охолонути від температури. А серце починало дедалі повільніше гепати у грудях, адже його хазяйка переймала на себе умиротворення друга, який більше нічого не казав. Тільки коли-не-коли гладив її гарячу спину і шастав очима по кімнаті.

Згодом дівчина вже не плакала, а лише тихо схлипувала. В його обіймах їй було настільки спокійно й затишно, що захотілося спини ту чудову мить, тільки-но вона збагнула, що стала дихати з ним в унісон. Не знала, як потім дивитиметься йому у вічі, але все одно була шалено щаслива, що вперше за стільки часу після того жахливого випадку змогла виговоритися і виридатися.

Знічев'я у двері постукали, внаслідок чого вони обоє сіпнулися і поспішно відсахнулися одне від одного.

— Сховайся під ліжком, там має бути місце, — пошепки порадила Ліля, коли Ел знову ліг на підлогу, як минулого разу. Парубок спершу набурмосився, але коли зрозумів, що тепер все може бути небезпечніше, справді заліз під ліжко.

— Привіт, як самопочуття? — почувся Незин голос, а пізніше вона сама показалася з-за дверей.

— Привіт, вже краще, — хвора всміхнулася, витираючи залишки вологи на лиці.

— Я недавно повернулася з міста. Але мала справи на кухні, тож навідала тебе лише зараз. Сподіваюсь, ти без мене не пропала? — сестра перевела зір із вмісту кулька на Лілю і стривожилась. — Ліль, ти що… плакала?

— Ем… розумієш... — та нервово посміхнулася, стараючись швидко вигадати бодай щось.

— Що трапилося? Хтось уже встиг тебе образити? Невже Евол?? Що він...

— Ні, Незо, заспокойся. Евол ні в чому не винен, — Ліля впевнено відкинула теорію сестри і вирішила виправдатися так, як і перед Орігамом: — мені жах наснився, от і прокинулася в сльозах…

— Серйозно? Ну гаразд, — Неза недовірливо звузила очі і стенула плечима. — Я тобі фруктів купила, — вона знову зазирнула до кулька і почала крокувати до столу. А біля нього якраз, на стільці, очевидно висіла Елеазарова футболка, яку він раніше туди поклав.

«Дідько, чому вона там? – заціпеніла Ліля, зауваживши хлопчачу одежу. – Невже не міг десь на батареї її повісити?!».

— Незо! — розгублено гукнула старшу сестру молодиця.

— Що таке? — та з питанням глянула на неї і спинилась.

— Ем… цей...

— Ну що?

— У тебе там… у тебе… там слимак… Так, слимак! На тобі слимак! — істерично вигукнула Ліля.

— Слимак? Де? — старша Фрінке поставила кульки на підлогу і з ледь помітним острахом оглянула себе. — Лілю, я не бачу жодного слимака…

— Та він ззаду! На спині! Дай я заберу його і викину через вікно, — запропонувала Ліля, покликавши її до себе. — До речі, можеш, будь ласка, поставити фрукти на мою тумбочку? А то не маю жодного бажання вставати і йти за ними до столу…

— Точно, я не подумала, — дівчина підійшла, поставила покупки на потрібне місце і розвернулася до молодшої спиною, аби та зняла неіснуючого слимака.

Ліля, взявши клаптик паперу, вдала, що відчепила щось із олімпійки сестри і швидко розвернулася до вікна. Тоді відчинила його і «викинула слимака».

— Готово! — вона зімнула використаний папірець і всміхнулася.

— Дякую, і як він лише там опинилася... О, випий ще цю таблетку. Вона від болю в голові. А пізніше будеш цмоктати ось ці таблетки від болю в горлі. Здається, вони зі смаком полуниці, — повідомила Неза, попередньо побадавши вміст кулька і вийнявши з нього згадані ліки.

— Гаразд! Дякую, Незо. Ти – моя рятівниця, — Ліля широко усміхнулась, діставши таблетку і кинувши її собі до рота.

— Облиш, люба, — сестра всміхнулась у відповідь і погладила хвору по голові, тим самим скуйовдивши її і без того розтріпані коси. — Ну, відпочивай і, головне, багато пий. Я зараз піду на кухню і ще тобі чаю принесу.

— Слухаюсь, капітане, — дівчина захи-хикала і слухняно накрилася ковдрою.

Через кілька хвилин, як і обіцяла, Неза принесла ще одну порцію чаю. Тоді вони побажали одна одній приємних снів і двері кімнати повільно зачинились.

— Турботлива в тебе сестра, — зауважив Елеазар, нарешті вилізши з-під ліжка і почавши тріпатись від пороху.

— Угу, хоча багато хто не вважає її такою, — Ліля розвернулася до

свого гостя, який вже встиг знову спертися на батареї, і швидким поглядом обвела його. — В тебе павутина у волоссі. Дозволь допоможу.

— Ой, ну, гаразд — він підійшов до ліжка і сів навпочіпки.

— Вибач, що тобі довелося побачити не найкращі кути моєї кімнати, — з провиною мовила дівчина, виймаючи з його м'якої чуприни павутиння.

— Нічого, я не проти, — тихо реготнув Ел, — до того ж сам винен, що заліз до тебе.

— Це точно, — вона щиро засміялася, вже абсолютно забувши про недавній смуток.

— Слухай, а що то за хлопець, про якого вона згадувала? — спитав молодик, коли подруга завершила чистити його маківку, і відійшов до підвіконня.

— Це Евол. Один із трьох хлопців, які живуть із нами випробувальний термін. Так сталося, що Неза його ненавидить і вважає бабієм, тому і подумала, що, може, це він мене образив... Але ти не подумай! Евол – хороший хлопець. Лиш Неза його чомусь незлюбила… — Ліля пригадала, що старша сестра обіцяла їй дещо розповісти і раптом стихла.

— Он воно що… До речі, а що то за випробувальний термін?

— А я тобі вже трохи говорила про це, хіба ні?

— Наче було щось таке, коли ти…

— Коли я прибирала у своїй кімнаті і ти мені «допомагав», — закінчила його репліку Ліля. — Це ж був ти, так?

— Ага, я… Мабуть, це тоді було якось дико, вибач, — він провинно посміхнувся і почухав потилицю, що переважно робив, коли нервував.

— Та забудь, — вона безпечно знизала плечима. — Що саме тобі розповісти?

Елеазар через її запитання трохи збентежився, не знаючи, що відповісти, а молодиця замислилася. Потім уже зібралася з думками і почала розказувати про всю ту справу із заміжжям, яка нещодавно впала їй на голову, тим самим зруйнувавши її спокійне життя.

Ділилася тим, наскільки сильно її шокувала ця несподівана новина, що вона кілька днів ходила, як у тумані, і гадки не мала, як воно складеться. Навіть зізналася, що спершу вони з сестрою думали, що ті їхні майбутні чоловіки будуть якимись гордими і нахабними хлопчаками, яких їм доведеться терпіти. Пізніше розповіла трохи про самих хлопців і про те, що вони зовсім не такі, як ті підозрювали.

Також говорила йому, що думає, що, скоріш за все, в них нічого з тим не вийде. Адже, як вже встигла зауважити, Меліні подобається Даніель, а вона не хоче переходити дорогу найкращій подрузі через те сватання (та й хлопець до Меліни, певно, теж не зовсім байдужий). І казала, що вона (Ліля) сама геть не хотіла і досі не хоче брати в цьому участь. Вони, звичайно, хлопці хороші, навіть дуже. Але вона б воліла мати з ними лише дружні стосунки, адже товариші з них добрі, вірні і турботливі.

Поки говорила, весь час старалася не підвищувати голос, тому що боялася, аби сестра, кімната якої була за іншою стіною, не почула шум і знову не зайшла до неї.

— Ага… Тобто, якщо ви з сестрою нікого не полюбите за це літо, то вас із ними не одружать? — підсумував Елеазар, приклавши руку до підборіддя, після того, як Ліля замовкла.

— Правильно, — чітко підтвердила вона, цікаво спостерігаючи за ним і сьорбаючи чай.

— Тоді все просто: зберігай з ними дружні стосунки до кінця літа, а далі мама має від вас відчепитися, — він розвів руки і додав: — якщо, звісно, той Евол до цього часу не завоює твою сестру. Тоді вже буде цікаво.

— Ага, твоя правда, — Ліля іронічно захи-хикала.

— Ох, здається, дощ припинився, — неочікувано помітив Елеазар, глипнувши надвір.

— А й справді... — підтримала його зауваження вона, також подивившись у вікно. Сама того не чекаючи, збагнула що це її засмутило. І, напевно, через те, що це означало – незваний гість уже може йти додому і не повинен тут більше затримуватися. — До речі, Еле, ти маєш мені дещо розповісти. Не забув же, так? — дівчина зробила слабу спробу втримати його ще на трохи, але десь всередині розуміла, що нічого не вийде.

— Точно. Ні, я не забув, але зараз розказувати не буду. Ще не час, — він розтягнув губи у стриманій усмішці і присів, аби взутися.

— Як це «ще не час»? Я тоді, взагалі-то, ледь не вмерла, — нагадала йому Ліля, небезпідставно обурившись.

— Знаю. Я ж там, взагалі-то, був, — з легкою роздратованістю перекривив її Ел, а тоді вирівнявся. — Повір, коли настане час, я обов'язково тобі все розкажу. Домовились?

— Домовились! Я чекатиму, — завзято випалила дівчина, швидко змирившись із черговою «поразкою».

— Я постараюсь... тебе не розчарувати… — замислено промимрив парубок і потер потилицю. — Ну, мушу йти, а то засидівся я у тебе, — він підійшов ближче і поклав на її чоло нову марлечку. — Вдпочивай і швидше одужуй, — турботливо наказав, лагідно всміхнувшись. Ліля тільки засоромлено «угукнула» і трохи пововтузилась.

— Дякую, що вислухав, — несподівано прошепотіла хвора, після чого взріла його схвильоване обличчя.

— Завжди до твоїх послуг, — Елеазар заусміхався і відчинив вікно. — До зустрічі, принцесо, — наостанок залишив їй тепло в душі від своєї прощальної усмішки й акуратно зник із поля зору.

«Ех… уже пішов…» – з тугою збагнула молодша Фрінке, вдихаючи нічне повітря і все ще спостерігаючи за листям на липі, яке було вкрите краплинами й виблискувало під світлом місяця.

«З ним було так добре… Цікаво, що він мав на увазі, коли казав, що постарається мене не розчарувати? Все ж таки дивний ти хлопець, Елеазаре... А ще: ти забув у мене свою футболку, – дівчина хитро посміхнулася, дивлячись на предмет його одягу. – Хі-хі, добре, що забув! Адже в мене тепер є привід із ним зустрітися, або ж у нього – знову сюди прийти! Це чомусь дуже тішить… Що ж, постараюся, як він і сказав, заснути і швидше видужати… Лиш би вікно спершу зачинити…».