Ліля довгий час шукала Елеазара, найменшої гадки не маючи, куди він міг піти. Запитувала про нього у рідкісних перехожих, які траплялися на шляху, й один ельф сказав їй, що бачив, як якийсь такий хлопець пішов туди, де є спеціальні балкони для кращого споглядання краєвидів. Дівчина збентежено подякувала і поспішила туди. Пройшовши два коридори і заглянувши за чергові дерев'яні двері зі склом всередині, вона побачила того, кого шукала, але заходити не поспішила.

Елеазар спокійно і задумано стояв на балконі, спершись на його поручні. Вологе русяве волосся роздував вітер, а шкірою час від часу пробігалися мурашки. Добре, що сама конструкція мала невеличкий дах, який міг захистити від дощу, а то інакше хлопець міг би добряче намокнути. На сусідніх балкончиках нікого не було, адже, вочевидь, ніхто не хотів тут стояти в таку негоду.

Ліля невпевнено відчинила двері і повільно зайшла, далі зрозумівши, що налякала Ела раптовістю своїх дій. Обернувшись, він обдарував її питальним поглядом своїх здивованих блакитних очей. Молодиця зупинилася, знітившись через це, і захотіла виправдатися:

— Я просто... ем... Принесла тобі чай... не хочеш зігрітись? — запитала вона, обережно показавши склянку, яку тримала в руках, взяту по дорозі сюди. Парубок ще раз окинув її з ніг до голови дивним поглядом, після чого відвернувся і на видиху мовив:

— Ні, дякую, і так нормально.

— Чому? Ти ж тут, напевно, вже встиг змерзнути, та й... — здивована його відмовою, Ліля спробувала переконати хлопця, але він її перебив, змусивши здригнутися через свій холодний тон:

— Я сказав, що не хочу. Мені не холодно.

— Гаразд, як скажеш... — вона ображено змирилася з його відмовою, просто поставила склянку на невеличку поличку, яка була прикріплена до стіни, і, підійшовши до поручнів, сперлась так само, як і її співбесідник.

Висота від балкона до землі була приблизно два метри. Потяг продовжував рухатися до пункту свого призначення, час від часу чи то уповільнюючись на поворотах, чи то знову прискорюючись. Холодні краплі дощу загравали з природою, а студений вітер ніяк не давав забути про відсутність недавнього тепла. Ліля була легко вдягнена, тож через її одежу холод міг з легкістю пробратися до ніжної дівочої шкіри. Зі свого боку, Елеазар трохи краще подбав про своє вбрання, до того ж мав зверху довгий плащ.

— Ти ж не через чай прийшла, чи не так? — розкрив її Ел, раптово запитавши і тим самим перебивши затягнуте мовчання. Пізніше він повернув голову в протилежний від неї бік.

Дівчина понуро опустила очі і дуже тихо угукнула.

— Тоді... що ти хотіла?

— Поговорити... — зізналась вона.

— «Поговорити»? Про що?

— Про... т-тебе, напевно... — її голос затремтів явно не через холод.

— Про мене, кажеш... Складна тема... — видихнув Ел, зіпсувавши свою «зачіску» долонею. — Краще, якщо вже ти тут, то поговорити про щось інше. А про мене, можливо, дізнаєшся пізніше. І я гадки не маю, коли...

— Про щось інше... — замислено повторила для себе Ліля.

— Так. Наприклад... про те, як тобі тут?

— Маєш на увазі, у вашому світі? — почувши запитання у відповідь, він кивнув. Тоді вже дівчина продовжила: — Ну... я не знаю, як відповісти на це запитання... Я любителька книжок з жанром «фентезі», тому рада, що тут опинитися. Таке враження, що якась неусвідомлена мрія збулася. Це з одного боку... А з іншого... мене відвідують різні, швидше за все, негативні думки. Хочеться якнайшвидше потрапити додому, і байдуже як. Адже я гадки не маю, що там з мамою. Можливо, вона вже повернулася із відрядження і переживає, бо не знає, де ми... ви ж із цим ще нічого не зробили, чи не так?.. І мені, чомусь, здається, що таки не зробите…

— Пробач… — Елеазар потер потилицю, не наважуючись подивитись на дівчину.

— А ще, знаєш, я рада, що ви знову стали ближчими для нас шістьох.

— Що ти маєш на увазі?

— Я говорю про те, що тоді, коли ви нам це все говорили, саме про цей світ, я могла з впевненістю сказати, що нам всім ви стали наче чужими. Було відчуття, ніби ми вперше з вами говоримо... Ну, це якщо говорити про тебе і про Ріну, адже з Айнером ніхто з нас на той час не був добре знайомий.... Якщо чесно, то це відчуття відчуженості мене лякало довгий час... Склалося враження, що ми тут самі-самісінькі, і ніхто нам не допоможе... Але, як уже говорила, я рада, що це жахливе почуття вже майже минуло і я знову можу говорити з вам так, як колись...

— Он як... — у нього на вустах промайнула ледь помітна усмішка. — Тоді я теж радий це чути... Все ж ви повинні нам довіряти.

Ліля кивнула й озирнулася довкола, роздивляючись гарні дощові краєвиди, які промаювали повз. Хлопець задумано подивився на неї і, зауваживши її легеньке тремтіння, спитав:

— Ти не змерзла? — «Ех, дурне запитання, Елеазаре... Звичайно, вона змерзла... А зараз, певно, скаже, що ні», – промайнуло в голові, поки він терпляче чекав на відповідь.

Ліля повернула голову до нього, позаяк його запитання з нотками турботи в голосі вивело її з короткочасних роздумів.

— Ні... н-не змерзла, — тихо відповіла вона, але тремтячий голос видав її, навіть якщо тремор був і через хвилювання, а не лише через холод.

«Бач, я ж так і думав», – знову мовив про себе Ел, вкотре видихнувши. Якийсь час постоявши мовчки, Елеазар повільно зняв свій плащ і, підійшовши до Лілі, одягнув його на її тендітні плечі. Дівчина здивовано закліпала і невпевнено запротестувала, потроху червоніючи:

— Я ж казала, що н-не змерзла…

— Не вигадуй. Ти вся тремтиш. До того ж, бачила, в що ти вдягнена? Та в цьому найтовстошкіріший кабан вже би змерз, не те, що ти.

— Що?

— Краще не переч мені, а прийми плащ. Адже буде погано, якщо під час нашої подорожі до столиці чи ще кудись ти захворієш... — Ел турботливо поправив на ній плащ, обережним і ніжним дотиком руки заправив самотнє пасмо рожевого волосся за її вухо і знову повернувся на своє місце.

— Гаразд... — таки погодилась вона, застібаючи декілька ґудзиків вбрання і дужче червоніючи. — А що… було б, як того разу? — перш ніж Ліля зарозуміла, що сказала, запитання саме вирвалося з уст.

Ел здивовано подивився на неї і, хвильку подумавши, ледь усміхнено мовив:

— Ну, напевно... От тільки Мері тебе б поїла різними зовсім не смачними зіллями. Це в її стилі.

«Ох, він пам'ятає... Не знаю чому, але мене це зробило щасливою», – несподівано усвідомила Ліля, несвідомо всміхнувшись. Хлопець, зауваживши це, здивувався і трохи збентежився. Дощ то слабнув на мить, то знову сильнішав, а холодний вітер роздував його краплі по їхніх і без того вологих обличчях.

— Елеазаре... а ти справді служиш вашому королю лише для того, щоб віддячити за прихисток? — Ліля повільно і трохи стривожено подивилась на нього, поставивши це, на її думку, дивне запитання. Елеазар, почувши її слова, змучено видихнув і, трохи вагаючись, вирішив відповісти:

— Так, справді. Мені здається, що саме тому... Як тобі довелося чути, в мене батьки загинули на війні, до того ж за інше королівство, залишивши мене самого серед зовсім не знайомого мені міста. Та й що там говорити, якщо мені було лише три чи чотири роки... Я майже нічого не пам'ятаю з тих часів. Все ж я спершу не знав, що я нерідний син Мідаса, хоча я все одно називаю його батьком. Щоправда, лише тоді, коли ми самі чи щось таке. А на роботі – ні. Просто він вирішив мені це сказати тоді, коли я почав помічати різні розмови однолітків чи старших людей про те, що ми з ним зовсім не схожі, і про те, що в мене немає мами, й інші плітки цього роду, які вводили мене в нерозуміння, яке навіть ображало і злило, тому що я не знав, що повинен був на це казати. А ми з паном Мідасом справді не схожі, тому що я з людської раси, яка в нас теж є, а він – яскраво виражений гібрид русала й ельфа, — Ел зірвав довгастий зелений листочок з високого дерева, яке проносилося повз, і, почавши задумано крутити його в руці, продовжив: — Чесно кажучи, я не міг довго терпіти такі насміхання в школі чи ще десь, тому одного разу вирішив запитати у свого батька про це. Він спочатку не дуже хотів говорити, але, певно, розумів, що коли дитині скоро буде тринадцять, то вона вже точно може нормально мислити й оцінювати ситуацію. Тому Мідас, як він казав, зібрався з духом і все мені розповів. А саме про те, що я насправді не його син, що мої рідні батьки загинули від рук якихось багачів, хоч і небезпосередньо, поки були на війні... — хлопець зім'яв листочок у руці, стискаючи кулак аж до побіління кісточок, що неслабо стривожило Лілю. — І про те, що тоді він мене прихистив, аби я вижив. Ти, звичайно, розумієш, що я був шокований почути це, можливо, не так сильно, тому що щось таке підозрював. Але я не думав, що мої справжні батьки загинули, що їх вже немає. Це мене дуже розчарувало, тому кілька днів я ходив замкнутий у собі, все ретельно обдумуючи. Здавалося, що батько дав мені час, щоб я або прийняв його, або відверг. І… я розумів це. Розумів, що він весь час нашого спільного життя робив усе для того, щоб я був щасливий, нормально одягався і харчувався. Я просто не міг не прийняти його після всього, що він для мене зробив... Пізніше я намагався знайти хоч якусь інформацію про своїх справжніх батьків, але в мене нічого не виходило... Тож згодом я вирішив змиритися з цим і жити так, як жив до того… Можливо, зараз ти спитаєш, до чого тут король, узагалі? Скажімо так... Пан Мідас завжди виховував мене в повазі до старших і, взагалі, до всякої знаті, але, попри те, я їх не люблю. Як не дивно, вчився я в школі не дуже, через що він часто мене сварив. Знаєш, було в мені щось таке, що не до науки. Хотілося чогось героїчного чи, може, грандіозного і неординарного, — він розкрив вже давно розслаблену долоню, відпустив листочок і легко всміхнувся. — Дуже добре, що мій батько зауважив це «щось» у мені і не відправив далі вчитися, а зробив мене своїм радником при дворі короля, щоб я допомагав йому в різних справах (при тому він дуже добре мене муштрував у знаннях, які мені знадобляться в роботі). Я довгий час навіть не знав, що він така важлива особа. Думав, що він просто на якусь роботу ходить. Чомусь я майже ніколи цим не цікавився, та й він не говорив. На той час назначення радником королівського чаклуна мені було вісімнадцять. Я розумів, що це відповідальна робота і що схибити не маю права. Чи то, можливо, я занадто серйозно ставився до кожної справи? Не знаю... Я знав, що його величність як друг і як людина дуже важливий для мого батька, тому й подумав, що повинен служити йому якнайкраще і виправдати всі його сподівання. Ось згодом я познайомився з Ріною, коли їй було сімнадцять. Вона, напевно, єдина, яка має щось спільне зі знаттю, і з якою я дружу. Хоча Мері теж моя подруга, нехай і трохи набридлива. А от… чи досі вважати Нефа за свого друга – я не впевнений…

Елеазар завершив говорити і тужливо подивився на Лілю, немов чекав підтримки, поки вона весь цей час дуже уважно його слухала. Дівчина раптом почервоніла від його погляду і вирішила схвильовано висловити свою думку:

— Чому ж ти повинен не вважати його своїм другом? Невже все через цю блакитну кров? Все через те, що батьки загинули від рук когось із тих багачів?

— Можливо... Просто… таке вже було не раз. І… з одним із таких людей я досі не говорю, тому що тоді в нього все було сплановано спеціально для того, щоб нашкодити королю. Розумієш, я ніколи не можу знати наперед: чи Неф просто зі мною дружить, чи він має якісь приховані мотиви... І через це, буває, я настільки заплутуюсь, що вже зовсім гублюся у всьому цьому і гадки не маю, що мені робити... — Елеазар приречено опустив голову і занурив руки у своє світло-коричневе вологе від дощу волосся.

Ліля нервово прикусила нижню губу, спостерігаючи за його діями, і, трохи подумавши, підійшла ближче до нього. Пізніше обережно підняла вже тремтячу руку і почала ніжно й несміливо гладити його по голові. Хлопець здивовано завмер, повільно забравши руки зі своєї кострубатої чуприни. Потім дивно й уважно глянув на неї, ледь примруживши блакитні вічі. Дівчина розгублено «забігала» очима повсюди, намагаючись не дивитися на нього, і невпевнено почала свою мову:

— Я, можливо, ніколи тебе не зрозумію... Саме через те, що не була в таких ситуаціях... Але я хочу сказати, щоб ти чинив так, як підказує тобі серце... Так мені завжди говорить мама. Я розумію, що ти можеш подумати, що це якоюсь мірою неправильно, але я хочу хоч якось допомогти тобі... Просто, мені справді здається, що Неф не заподіє тобі жодного зла... Він хороший хлопець. Таке враження, що я це зрозуміла вже тоді, коли він вперше з нами познайомився. Навіть і близько не думала, що нас у майбутньому так доля зв'яже... Але сталося так, як сталося... Лишень хочу сказати, аби ти вірив Нефові. У нього зараз настали складні часи і я не думаю, що він може думати над тим, аби десь там тобі зробити боляче. Розумієш?.. У даний момент йому дуже потрібна наша підтримка й допомога... А от пізніше, коли ми це все вирішимо... ти можеш з ним поговорити віч-на-віч. Я впевнена, що він тебе зрозуміє. Тому, прошу, не злись на нього зараз. Він не хотів тобі брехати... просто так вийшло. Все ж людей треба приймати такими, якими вони є. Адже кожен з нас унікальний, зі своїми вадами й секретами, якими не зразу бажає ділитися. Можливо, це було трохи не в тему, але я не змогла б промовчати, — Ліля спокійно завершила говорити і тепло всміхнулася. Елеазар, який весь цей час дивився то на неї, то деінде, знову задумано скуйовдив своє волосся рукою.

— Я постараюся... — згодом пробурмотів він, відводячи погляд вбік. Ліля ще раз усміхнулася і, припинивши гладити хлопця по голові, повільно, ніжно й невпевнено обійняла його збоку. Він здивувався, але не став обіймати її у відповідь, а просто почав повільно гладити її тендітні руки, які його огортали.

— Все буде добре... Все добре, — мовила тихо йому на вухо, а Ел, трохи подумавши, непомітно кивнув, не кажучи ні слова.

Потяг робив дуже короткотривалі паузи між зупинками, адже квапився до головного пункту призначення – найбільшого міста на кордоні королівства світлих русалок. Час від часу, зовсім нечутно, повз їхній балкончик коридором проходилися інші пасажири. Світла на цих балконах не було, тому єдиним його джерелом тут була лампочка, яка світила з коридору. Вітер вже не був таким наполегливим, як раніше, але дощ впевнено натякав на те, що має сили панувати тут і вночі. Відчуття того, що ставало дедалі холодніше, натякало на те, що вже настав вечір, а скоро буде й ніч, яка принесе з собою свої таємничі чари.

Ліля повільно відійшла від Елеазара, повернулася на своє місце і, так само спершись руками на поручні, почала замислено перебирати пальцями.

— Можливо, підемо вже до інших? А то стає якось занадто холодно... — її раптове запитання вивело його з думок. Отямившись, він погодився кивком. — А можна, я твій плащ поки що в себе залишу?

— Для чого?

— Ем... просто так. Я потім віддам, не хвилюйся.

— Гаразд, як хочеш…

Ліля взяла склянку з вже давно охололим чаєм і вони разом зайшли всередину.

Проходячи коридором, дівчина побачила на одній із гарно оздоблених стін годинник, маленька й дерев'яна стрілка якого показувала сьому вечора. «Невже ми так довго там були? Чи, може, я просто довго його шукала?» – здивовано подумала вона, несвідомо поправивши парубоцький плащ. Вбрання пахло свіжими чоловічими духами і дощем, що наче туманило розум. Молодиця вдихнула приємний аромат і ще раз усміхнулась.

Мовчки пройшовши кілька наступних коридорів, дует опинилася в потрібному їм вагоні. Після того, як двері відчинилися, Ел ввійшов у приміщення, попередньо пропустивши дівчину.

Згодом зауваживши їх, друзі припинили розмови, здивовано перезирнулись і подивилися на них. Ті, зі свого боку, зробили так само. На якийсь час у вагоні між людьми прогулювалася тиша, яка невимушено змушувала почути те, як дощ посилився і його «дочки» щосили гримали по шибках вікон залізного гіганта.

— Ліль, все добре?.. — занепокоїлась Меліна, підійшовши до подруги і взявши її руки в свої, після чого підозріло подивилася на Ела. Ліля здивувалася і схвильовано поспішила запевнити її, що все гаразд. Найкраща подруга цікаво поглянула на Елеазаровий плащ і легеко всміхнулась своїм думкам.

— Де ви були? — запитав Орігам, попиваючи гарячий чай, який вже встиг собі замовити. Хлопець із дівчиною перезирнулися і Елеазар спокійно відповів:

— Ми про всяке говорили на одному з балконів потяга.

— Лільо, то як? Тобі вдалося йому щось сказати щодо цього? — ненав'язливо цікавилася Неза, коли сестра сіла біля неї й інших дівчат. Хлопці ж відправилися до своїх місць.

— Ем... Так, вдалося. Але мені здається, що найголовніше він вирішить сам... Також якось так вийшло, що він мені розказав трохи про себе, навіть якщо спочатку не хотів, — Ліля щасливо хи-хикнула, а дівчата здивовано перезирнулись. — Мені було дуже цікаво слухати це, адже, чомусь, хочеться дізнаватися про нього дедалі більше... — вона замріяно подивилася вбік чоловічих сидінь, після чого знову глянула на співбесідниць. — А ви тут про що говорили?

— Ну... — почала Ріна, отямившись від думок. — Ми трохи думали над тим, чи справді будемо йти до Нефових батьків, адже платили ми саме за відстань між Везертауном і тим прикордонним містом... Тому, швидше за все, нам треба буде вийти вже найближчим часом, тобто наступного ранку приблизно о шостій.

— А от вже там ми плануємо розпочати пошуки, адже, за словами Нефа, якраз у тому місті жила бабуся Еллі, — підтримав розмову Айнер, заглянувши до них і усміхнувшись. Ліля замислилася і посунулася, щоб він сів біля неї.

— Зачекайте, — мовила вона, роздумавшись. — А Нефові батьки знають про всю цю історію з Еллі?

— Вони не повністю знають, — відказав сам Неф, який теж опинився поруч. — Я їм повідомляв лише те, що ми розлучилися, а чому саме, я не говорив. Хоча знав, що, коли знайду її і поверну, таки доведеться хоч якось пояснити, чому ми тоді розлучилися. Та зараз я, знаєте, не впевнений, чи повинні ми навідувати їх доти, доки не знайдемо й не повернемо Еллі...

— Нефе, не засмучуйся так... Все буде добре. Я впевнена, що ми її знайдемо, і тоді ви знову будете разом, — взялася підбадьорювати Ліля, бажаючи бодай якось розвіяти його неземну тривогу. «Хоч і з тим жахливим прокляттям ще щось вдіяти треба…».

— Звичайно, я теж у це вірю, але... це все не може бути так просто, тому що все наше завдання не полягає у тому, щоб знайти і повернути її. Його суть ще й в тому, щоб розібратися з тим прокляттям і знайти того, хто це все зло заподіяв... А от щодо цього я також не впевнений, адже минуло вже так багато часу... Я просто не знаю, що робити і з чого почати взагалі... — Неф приречено видихнув, після чого хитнув головою, відганяючи дурні думки, і постарався усміхнутись. — Але, незважаючи ні на що, ми повинні вірити в краще майбутнє, як ти і сказала.

— Нефе, не підеш сюди на хвильку, щоб ми остаточно вирішили, що нам завтра зранку робити? — трохи невпевнено гукнув хлопця Ел, після чого той кивнув і пішов з ним. Дівчата з Айнером провели їх напруженими поглядами.

На годиннику була одинадцята вечора – найважчий час для боротьби з сонливістю, яка вміло всіх повкладала у ліжка. Хоч ніхто й не був дуже втомленим за цей день, але щось містичне створювали ці коливання потяга і приглушене світло, змушуючи всіх хотіти якнайшвидше лягти і бачити солодкі сни.

*****

— Ей, заспана дівко… Невже ти у моєму плащі й сопіла всю ніч? — пошепки прозвучало турботливе від Елеазара над тендітним дівочим вушком, за яке вже попередньо ним було заправлене неслухняне рожеве пасмо. Ліля насупилася спросоння, після чого, не розплющуючи очі, ображено потягнула на себе покривало, яким накривалася.

Чомусь, Ріна попросила саме його збудити дівчину, хоча це цілком могла зробити її старша сестра. Втім, Ел зовсім не був проти, збираючись влаштувати їй драйвовий ранок.

Парубок здивовано й зацікавлено підняв одну брову, спостерігаючи за її, на його думку, дитячими діями, а пізніше усміхнувся і знову спокійно мовив:

— Ей, ти мене чуєш? Довго ще збираєшся не віддавати його? Я хочу постояти на балконі, а там прохолодно. Тому віддавай мені мій плащ.

На ці його слова дівчина пробурмотіла щось незрозуміле, ще більше накрившись покривалом так, наче ховалася від молодика. Ел ще раз всміхнувся, після чого несподівано підняв її на руки, закутану в ковдру, і поніс геть. Ліля зразу прийшла до тями, відчувши різку зміну свого положення, і почала пручатися, намагаючись вибратися з цієї «пастки».

— Ей-ей-ей, що відбувається? Елеазаре, це ти? Що ти виробляєш? Ану постав мене на землю, — не повністю розхриплим голосом говорила дівчина, не маючи сил на крик, а тоді побачила його усміхнене лице й спалахнула (чи то від обурення, чи то від сорому – хтозна).

— Не поставлю. Ми йдемо до вбиральні, щоб ти помилася і привела себе в порядок. Скоро виходити треба, а ти одна ще не зібрана, — прозвучали важливі аргументи, які пояснювали його дивні дії. «Полонена» насупила брови.

— А чого мене просто так не збудили? Кажу ж, постав мене! Я і сама можу йти. Для чого мене нести? — знову супротивлялася вона, червоніючи, хоча несвідомо розуміла, що їй до вподоби такі парубочі витівки. Елеазар затримав на її заспаному обличчі цікавий погляд, потім відвів його і різко зупинився. Руки парубка міцніше притиснули її тендітне тіло до своїх грудей. — Еле... що трапилося? — вже налякано запитала Ліля, зауваживши його раптове напруження. Їй захотілося якось розвернутись, щоб побачити, кого (чи що) він там узрів, але їй не вдалося. Ел зупинив її намагання, знову щільно притиснувши до себе, так, що вткнулася носом у його плече. — Ей, та що ти там таке поба…

— Що ти тут забув, Лейкангере? — запитання прозвучало розлючено, крізь зціплені зуби. Почувши вже знайоме ім'я, сірі очі Лілі вмить розширилися. Згадавши, де його чула, вона сильніше притиснулася до хлопця, наче ховаючись від поки незнайомого їй ворога.

— Це було моє запитання, Елеазаре, — невдоволено пролунав чоловічу голос. Лілю несподівано огорнуло незвичне й невідоме відчуття, наче довкола почала збиратися дивна й незнана аура. Дівчину зачала розривати цікавість, як же виглядає той, хто щойно перед ними з'явився. Ел ледь чутно скрегнув зубами. — А хто це в тебе на руках? Невже чергова спроба знайти собі дівчину? — озвучене запитання капітаном «Ангелів Хаосу» змусило серце дівчини раптово для неї защеміти. Вона несвідомо зім'яла тканину Елеазарової сорочки. Останній видихнув.

— Тебе що, так заздрість розриває? Вже набридли однотипні дівки у борделях?

Ліля набурмосилась, усвідомлюючи, що їй ця розмова дуже неприємна. Втім, як і кожному з них. Здалося, що вона майже нутром відчула, наскільки неприязно ці двоє ставляться одне до одного. Ще б пак, їхні країни ж воюють!

Лейкангер нервово зітхнув, після чого почулися кроки, які свідчили про його наближення до них із Елом. На цю мить більше жодних пасажирів у цій частині вагона не вешталося.

— Думай, як хочеш, — короткий, але чіткий натяк на те, що далі говорити він не бажає.

Елеазар іронічно реготнув і хотів ще щось сказати, та раптом на його плече поклалася чиясь рука, змусивши замовчати через несподіваний дотик. Кроки ворожого капітана зупинились.

— Ваша високосте… Вітаю принца Акваріонесу! — згодом несподівано привітався Лейк. Ліля ледь-ледь відсторонилася від Ела і краєм ока зауважила Нефа, який спокійно дивився вперед.

Почувши слова Лейкангера, Елеазар здригнувся. Ну звісно! Звісно, він знав, як виглядає принц світлих русалок! Навіть якщо він кілька років тому зрікся престолу… Все-таки Лейк нерідко навідується до їхнього короля. Можливо, якби Ела частіше відправляли до Акваріонесу, він би уникнув недавнього непорозуміння з Нефом.

— Вітаю, Лейкангере. Що тебе сюди привело? — неквапом запитав принц, не забираючи долоню з плеча друга, а навпаки, міцніше стискаючи його так, наче хотів втримати від хибних дій чи слів. Капітан «Ангелів» трохи знітився, а пізніше чесно відповів:

— Та ось, його величність імператор наказав відправитися у Неалорн з певних причин. Не очікував вас тут побачити, ваша високосте...

— Та що ти, не треба цих формальностей. Знаєш же, що я їх не люблю. Радий тебе бачити, — Неф беззлісно усміхнувся.

Незважаючи на такі негативні стосунки між Міронезою і Варнегором, Акваріонес рішуче дотримувався нейтралітету у їхній війні і був радий бачити у себе жителів кожної з держав.

— Вражений вашою простотою і добротою, принце Нефеле. Скажіть, чи можу я наразі відлучитися? — було видно, що Лейкангер не міг довго приязно говорити зі спадкоємцем світлих русалок, коли поряд був його ворог. Неф стримано посміхнувся.

— Звичайно, я тебе не тримаю. Сподіваюсь, ще зустрінемось. Хай столиця гарно зустріне вас, будьте чемні, — парубок повільно звільнив плече Елеазара від долоні, яка стискала його.

— Обов'язково, ваша високосте. Вельми вдячний, — попрощавшись, варнегорець швидко пройшов повз Ела, який досі мовчки тримав вражену Лілю на руках.

Коли показалася широка спина Лейкангера, дівчина змогла взріти на ній аж по підлогу довгі складені білі крила. Одне – читати про ангелів чи дивитися на них у фільмах, та, справді, побачити їх на власні очі, зблизька – геть інше! Потім Ліля зауважила, що його пряме волосся, яке лягало на сковані в обладунки плечі, було білявим і мало легкий бурштиновий відтінок.

Молодиця знову напружено вчепилася у сорочку свого «захисника», крадькома спостерігаючи за тим, який ішов. Раптом Лейкангер спинився і розвернувся. Його блакитні очі були настільки світлими, що майже білими, а риси лиця на диво приємними, проте трохи грізними. Ліля здригнулася і миттю відвернулася, відчувши незрозуміле поєднання холоду і тваринного інтересу, якими був наповнений його погляд.

— Бачу, ти вже встиг її збудити, — усміхнено, але досі насторожено зауважив Неф, поплескавши друга по спині. Той відійшов на кілька кроків, а потім, запинаючись, мовив:

— Т-так, як бач… бачиш, вже збудив, — його несвідоме притискання Лілі до себе здивувало дівчину.

— Чудово. Отже, скоро вона буде готова і ми зможемо збиратися на вихід. Гаразд, якщо буду потрібен – я на одному з балконів.

Ел невпевнено кивнув і прослідкував за постаттю принца, яка рушила коридором. Ще добрий десяток секунд він непорушно стояв, досі тримаючи Лілю, немов не відчував, наскільки руки і поперек від цього втомилися. Ліля ж здивовано й стривожено дивилася на його замислене лице.

Можливо, він думає про Ріну, про Айнера і про те, що буде, якщо той Лейк зустріне їх? Він нападе на них? Поб'є? Справді, що заважає йому це зробити?? А якщо тут є і решта з так званих «Ангелів»? Тоді вони всі у ще більшій небезпеці! Не завжди ж поруч буде Неф, який зможе захистити їх, користуючись своїм статусом…

«Не дивно вже, що Ел зараз так напружився...» – і собі злякалась Ліля.

Вона хотіла би якось заспокоїти Елеазара, але боялася, що не знайде підхожих слів і, на додачу, надто мало знає про відносини між їхніми державами.

Згодом Ел полегшено видихнув і нарешті повільно поставив її на землю, після чого стріпнув руки, які почали затікати. Дівчина акуратно зняла з себе парубоцький плащ і повернула його власнику.

— Дякую. Сподіваюсь, він тебе зігрів, — молодик непомітно всміхнувся і поспішив одягнутися.

— Угу, — вона трохи зашарілася і пригнічено відвела очі. — Еле, що буде з Ріною й Айнером, якщо їх побачить той капітан чи хтось інший із його загону? Їм загрожує небезпека?? Ми повинні якнайшвидше їх попередити!

Ліля спершу навіть не зрозуміла, що сама почала наганяти паніку, від якої спершу так хотіла вберегти друга.

— Заспокойся, він їм нічого не зробить. Якщо знають, що тут є принц Акваріонесу, то ні вони нам, ні ми їм не можемо заподіяти нічого поганого. Хоча про словесні баталії чи вбивства поглядами ніхто нічого не казав, — повні губи Елеазара нервово сіпнулися, варто було йому згадати недавню зустріч, і він несподівано поклав долоню на її рожеву маківку і розтріпав на ній волосся. — Гаразд, іди вже чепурися. Як прийдеш, будемо збиратися на вихід, як і сказав Неф.

— Гаразд…

Ел кивнув, немов сам собі, розвернувся і покрокував до виходу з вагону, поки Ліля в задумі стояла майже посеред коридору і дивилася йому вслід. Пізніше вона схаменулася і разом з покривалом на плечах поспішила до вбиральні.

«Підходила» шоста година ранку, коли ельф-провідник обережно відчинив двері, впустивши у дещо задушливий потяг свіже повітря, яке немов дозволило ожити, треба було йому потрапити у легені людей, які покидали потяг. Ранкова прохолода бадьорила, не дозволяючи розслабитись, хоча далі погода обіцяла бути сонячною, зважаючи на невеличкий ранковий туман, який огортав місто. Його вулицями де-не-де ходили представники різних рас, хоча, мабуть, русалок було найбільше.

Поки вся група молодих людей зупинилася біля невеличкого хлібного кіоску, в якому планувала купити щось поїсти, Неф відійшов від них, розглядаючи дошку оголошень, яка була неподалік.

— Шукаєте роботу? — цікаво прозвучало питання до болю знайомим ніжним дівочим голосом. Почувши його, Неф видно здригнувся.

— Та ні, я просто... — хлопець почав відповідати, усміхнувшись і обернувшись до несподіваної співрозмовниці, але усмішка зникла з лиця і він замовк, коли побачив ту, за якою він стільки горював, ту, кого він стільки довгих років шукав і ніяк не міг знайти.

Зараз вона стояла перед ним. Усміхалася так, наче не йому, і змушувала згадати все, що було. Змушувала серце почати вириватися з грудей, руйнуючи ребра.

Зовсім випадкова перша зустріч; посиденьки у справді рідній забігайлівці; вечірні й такі романтичні прогулянки парком; щирі й веселі розмови на кухні; плани на спільне майбутнє; її смачні домашні страви; слова «солодких снів» на ніч і «щасти тобі, любий» зранку; теплі обійми і ніжні поцілунки; пізніше несподіване планування організації весілля і їхня боротьба з незгодою батьків; дуже раптова, але така прекрасна новина про її вагітність, а потім... Темрява... Біль... Розгубленість... Тривога... Смуток... Розпач... Страх... Горе… Ненависть... Суперечки... Розчарування... Мука... Розбитість... Недоспані ночі... Почуття провини... Величезна кількість виплаканих сліз... Самотність... Безнадійність... Безпомічність... Нікому непотрібність… Відчай… Безсилля... Туга...

Невимовно важке й довге заспокоєння...

Тоді здавалося, що все почало потроху налагоджуватися, але ні. Це «все» трапилося знову… Гіркота... Біль... Невіра... Лють... Замкнутість... Виснаження... Роздратування… Відчуженість... Спустошення і...

Невже... знову проблиск віри в краще?..

Він стільки разів уявляв собі їхню зустріч, та все одно не міг знати, як і де вона відбудеться.

Ось, а зараз вона стоїть перед ним, наче вперше. Минуло вісім років. Хтось скаже «мало», а йому це здавалося вічністю.

Невже це справді вона? Така прекрасна, як і вісім років тому. Тендітна постать, одягнена в гарну, чорну коротеньку літню сукеночку й білі босоніжки. Як і колись, блідо-блакитна шкіра, такого ж кольору, тільки з відтінком фіолетового, але вже не таке довге, хвилясте волосся, ніжно-рожеві губки, той самий курносий носик і очі… Очі… закриті якоюсь білою пов'язкою?

Неф неприємно здивувався, зауваживши цей дивний «аксесуар» на її гарному обличчі.

— Пане, все гаразд? Можливо, вам потрібна допомога? Не зважайте, що я незряча! Я часто буваю тут, тож добре знаю місто! Шукаєте когось? — знову защебетала дівчина, добродушно всміхнувшись.

У ту мить серце Нефа прокололи тисячі голок, кожна з яких знову нагадала про всі миті, прожиті разом. Він захотів заперечити, але не зміг сказати й слова. Щось застрягло в горлі й просто не давало йому мовити бодай щось. По щоці покотилася самотня сльоза, адже їй вже набридло «сидіти» в оці.

— Я... Еллі… я ж... — принц повільно й боязко підвів тремтячу руку до її обличчя і приклав до ніжної щоки. Тоді ж всім тілом пройшовся різкий біль, змусивши його відсмикнути долоню, немов він обпікся. Дівчина непомітно здригнулася, відчувши його несподіваний і обережний дотик.

— Пробачте, м-ми вже бачилися?.. Голос такий знайомий… Я вас знаю? — озвучене вже тремтячим дівочим голосом запитання жорстоко розірвало серце на дрібні шматочки, змусивши Нефа схлипнути. — Скажіть, хто ви?.. — з відчуттям приреченості спитала вона. З під її маски несподівано потекли струмочки гарячих сліз, а ніжні губи почали зрадливо труситися. Здавалося, тіло реагувало на те, що свідомість поки що не могла зрозуміти.