Після уроків Сонді та Грицько разом вийшли зі школи, адже вже звикли додому ходити разом. Вподобання хлопця змінювалися – раніше він часто лишався з хлопцями аби поганяти м’яча або для інших хлопчачих розваг. Останні події поєднували їх, викликаючи почуття взаємодопомоги та довіри. І просто хотілося побути поруч…

- Додому йдете? – спитала Катя, наздогнавши їх.

- Так.

- З вами можна?

- Катю, звісно! – відповів Грицько і дівчинка зраділа, що він не сторониться її через цю новеньку.

Йшли через парк. То був найкоротший та найзручніший шлях до будинків де мешкали й Сонді, і Катя. На тій же галявині, що й минулі рази, Сонді задивилася на Сонце. Зупинилася. Грицько до такого встиг звикнути, але Катя природно дивувалася.

- Тобі очі не болять?

- Та ні… Йдемо… - Сонді недовго спостерігала за Сонцем і вони рушили далі.

По дорозі обговорювали шкільні справи, всілякі смішні історії, що трапилися нещодавно. За цей час Сонді та Катя роззнайомились, жартували й посміхалися з жартів разом. Грицько радів, адже це були його найкращі друзі. Катя – з дитсадочка ще, а Сонді, хоча не так давно, проте багато що їх поєднувало тепер. Те що вони знайшли спільну мову – це чудово. Так дійшли до будинку Каті.

- До завтра. – попрощалися учні.

Грицько проводив Сонді до її будинку. Катя ж не одразу пішла додому, а стояла на порозі й спостерігала, як двоє йшли далі, лишивши її тут. Якісь невідомі раніше відчуття охоплювали її. Здавалося, ну що ж такого? Грицько і Катя часто ходили додому разом, ще з першого класу. Іноді так само хтось долучався і йшли цілою компанією. Але сьогодні… Щось змушувало її серце битися по особливому, коли силуети Грицька та Сонді зникали у дверях сусіднього будинку. Один в жовтому, інший – в коричневому одязі…

- Дядька зараз немає вдома. Зайдеш у гості? – запропонувала Сонді.

- Зайду.

Вони піднялися на верхній поверх. Крізь запилені віконця на сірі сходи пробивалися нещасні, змучені промінчики. Дівчинка дістала ключі, відчинила двері. «Знов у дивака вдома» промайнуло в голові хлопця.

- Що будеш, чай зелений чи чорний?

- Давай чорний.

Вона запропонувала місце за кухонним столиком і поставила чайник на плиту. Лиш на поверхні грубого холостяцького фону з давно не митих меблів, одноманітного старого посуду та пилу на стінах, стелі й у віддалених кутках траплялися ще незначні, свіжі ознаки присутності дівчинки. Це надавало кухні хоч якогось затишку. Було прибране та розкладене по місцях кухонне приладдя. А у старій вазочці на столі стояли свіжі польові, чи точніше паркові квіти.

Хлопець спостерігав як вона порається. Фартушок надавав їй домашнього вигляду. Вона наповнила велику тарілку цукерками та печивом і поставила на стіл. Скоро закипів чайник і пакетики з ярличками залито окропом.

- Пригощайся.

Хлопець брав печиво і запивав його чаєм. Незвично було почувати себе в гостях у дівчинки та тільки зараз усвідомлював це. Звідкись взялась сором’язливість.

Сонді присіла за столик навпроти нього і дивилася, як він п’є чай. Її чашка довго стояла незайманою, а потім зробила кілька ковтків. Від її погляду у хлопця частіше забилося серце. Опустив очі. Але потім подивився на неї і їх очі зустрілися.

І раптом здалося, що він пливе у потоці прозорої, прогрітої Сонцем води – таке враження справляли на нього її сині очі. Ніколи досі не бачив такого погляду у дівчат. Здавалося що вже тепло Сонця передається йому, зігріває м’яко, торкається промінчиками… Замріявся… А вона посміхнулася йому:

- Чому чай не п’єш?

Прийшов до тями від цього питання, справді забув про все від погляду.

- П’ю, дуже смачний, дякую.

Так одночасно дивно і приємно було йому сидіти у цій кухні дядька Дини та його чарівної племінниці… Чарівної? Так… Він ще кілька днів тому не міг би уявити чогось подібного. І хотілося, щоб так було завжди. Але час додому, і так засидівся в гостях.

- До побачення Сонді. Дякую…

- До побачення Грицько…

Хлопець ішов занурившись у власні думки. З одного боку він не міг відірвати погляду від цієї дівчинки. Може це і є те перше кохання, над існуванням якого донедавна серйозно не задумувався, хоча ще з казок чув про таке? А що вже дівчата любили цю тему! Ще в молодших класах з’ясовували, хто в кого закохався, а хто ні. Але Грицькові було просто приємно бути поруч неї. Зовсім не те що він чув про кохання з казок, від однокласників, батьків… Лише розумів що якісь відчуття прокидаються невідомі… Емоції – радість і сором, щастя і збентеження, все намішане… Її хода, одяг. Усмішка. Обличчя. Погляд!.. Дивний такий погляд що запам’ятався з першого дня, але й досі ловить себе на тому, що наче вперше дивиться в її очі, бо щоразу наче щось нове в них було. Але що у них дивного?

Дівчинка справді видавалася дивною. Той випадок з павуком. Вогонь її очей не йшов з голови. Хто вона? Її улюблене заняття – на Сонце дивитися. З балкона, в парку… Він хоч і хлопець, але не міг і кілька секунд так. А вона – хвилинами. Наче якась сама буденна справа. З якої країни прибула? Жодного разу не чув про її батьківщину. Десь здалеку. Ім’я її – Сонді. З якої це мови? Що значить? Адже всі імена мають своє значення…

Дядько Дина. Звідки ж він сам? Але все життя хлопець пам’ятав цього дядька. Ніколи той далеко не їздив, ніхто до нього не приїздив. Тільки й того що дивний… Ніколи Грицько не чув, щоб той мав якихось родичів. Якщо Сонді – племінниця, то у дядька мав бути брат. Або сестра. І що ж трапилось, що свою доньку до цього дивака відправили? Надовго, що у школу пішла? Трагедія? Чи може теж не менш дивні й годі шукати пояснення? Хоча… Сонді якось натякнула, що її батьки там – на небі… Але що столося? Не хотілося у дівчинки розпитувати – їй, мабуть, боляче згадувати.

Зовнішність її… Біляве волосся. Сині очі. Обриси обличчя… Нічого такого іноземного в ній не було. Взяти, наприклад, китайців чи іспанців – їх же зразу видно. Як і будь-який народ. А Сонді… Нічого такого, україночка. Грицько пригадував як виглядають різні іноземці, яких він лише міг згадати. Ні, нічого такого не було в ній. Отже, колись її батьки або більш далекі родичі мешкали в Україні. Мабуть, виїхали на чужину. Тому й мову знає так бездоганно – ніякого ж акценту! Здається, вчитель історії навіть щось таке розповідав, були періоди коли українці масово виїздили до інших країн. Погано що був неуважним того уроку… Чи то по літературі було, а не по історії?

Але коли вона була поруч – всі ці питання відступали на другий план. Навіть її звичка дивитися на Сонце була чудовою – хлопець ловив себе на тому, що міг у ці хвилини дивитися на неї, милуватися її красою, хоча зазвичай соромився б отак розглядати дівчинку. Чи знала вона про те що він нею милується? Може й знала, але вдавала що не бачила. Розглядай собі, хлопче, милуйся… Закохуйся… Спочатку робив це соромлячись. Потім сміливіше. Були моменти коли він навіть вивчав її зовнішність аби знайти ознаки її іноземного походження, хоч би натяк. Але потім вже просто милувався, нічого не знайшовши такого. Усе в ній йому здавалося чудовим, прекрасним, досконалим…

- Ей, ти!

Грицько, глибоко занурений у роздуми, не помічав зовсім що відбувалося довкола, стрепенувся від несподіванки. Перед ним, загороджуючи дорогу, стояли Вовчик та його друзі-посіпаки.

- Чого тобі?

- Ще раз тебе з Сонді побачу – приб’ю. Зрозумів?

- Ти чого? – Грицько не міг зрозуміти що сталося, а хлопці його обступили.

- А того. Зараз в око дам – швидко зрозумієш.

Здоровань був у своєму репертуарі – битися, капостити, щось присвоювати… Його улюблена справа.

- Що дивишся? Не може слабак з гарною дівчиною ходити. Не для тебе вона.

- А може для тебе? – єхидно відповів хлопець.

Вовчик, почувши таке на свою адресу, штурхонув Грицька так що той ледве не впав.

- Приб’ю!

Здоровань потряс перед носом Грицька здоровенним кулаком і вся компанія пішла, регочучи.

Хлопець стояв шокований. Ледь втямив з цього всього що Сонді стала для Вовчика черговою метою. Цяцькою, яку він забажав мати, бо вона подобалась багатьом. Бач, чого захотів? Плювати на нього! Буде все як і було!