З часом ставало усе тепліше. Птахи наповнювали густі крони дерев неймовірним співом, все буяло й раділо наближенню літа.
У суботу Грицько пішов до парку. Хлопці збиралися там, щоб пограти у волейбол на майданчику, або в яку іншу гру.
Всі вже були на місці і гра розпочалася. Було дуже приємно бігати по свіжому піску, прогрітому майже літнім Сонцем, тому хлопці пороззувалися. Кожного року той пісок навесні завозили до майданчиків парку, за що батьки вихваляли якогось депутата…
Так у грі пройшло кілька годин. Але ставало дедалі гарячіше і вже хотілося з майданчика у затінок. Весна рано переходила у літо. Хлопці вирішили поїхати на міський пляж, щоб спробувати купатися. Грицько не хотів без дозволу батьків їхати в інший район міста, але нікому про таке не говорив. Просто сказав що має інші справи. Взяв взуття до рук та босими ногами пішов в напрямку дому по свіжій траві.
Згодом потрапив на ту ж саму галявину залиту Сонцем. Але був здивований – дівчинка і зараз була тут. Одна. В тій самій жовтій сукенці. І знову так само дивилася на Сонце – таке в неї звичне заняття було.
Грицько зупинився і кілька хвилин спостерігав за нею. Сонячне проміння плуталося в її волоссі і здавалося що то вона сама сяє. Чим же викликаний інтерес до небесного світила? І звідки вміння робити це хвилинами? Грицькові вистачало кількох секунд аби очі засльозилися і він сам собою мружився… Цікаво…
Хлопець присів на краю галявини аби взутися. Вдягнув одного кросівка, потім другого… Аж раптом в одній нозі як запече! Швидко скинув кросівка і побачив павука каракурта, що втікав. А на пальці була кров… Мабуть, павучисько заліз у кросівок поки була гра у волейбол… «Що ж робити?» - подумав Грицько. Серце калатало від розпачу і страху, то небезпечний павук.
- Що з тобою? – почув він її голос.
- Павук вкусив з пальця ноги. Можеш покликати на допомогу?
Але дівчинка присіла біля його ноги, взяла її до рук і уважно подивилася на 2 ранки від укусу. А потім на самого Грицька. О, в її очах було справжнє Сонце! Грицько замружився, бо не міг стерпіти такого сяйва і відчув жар там де вкусив павук. Він спробував відкрити очі – і побачив язики полум’я, що бігали по пальцях його ноги!
«Мабуть, отрута вже діє і я марю…» промайнуло в голові перед втратою свідомості.
Коли хлопець знову розплющив очі то побачив дивне приміщення. В нім десь далеко вгадувалась звичайна кімната звичайної квартири. Але всюди стояли якісь прилади, було проведено чимало дротів у стінах, на стелі, на долівці. Стояв письмовий стіл з купою розкиданих на ньому паперів. І ще багато чого іншого було в кімнаті що не знала порядку. Сам він лежав на старому ліжку з залізними бильцями. Спробував встати, але голова паморочилася і відчувалась слабкість.
- Дядьку, він прокинувся. – почув знайомий голос.
- Так, зараз глянемо. Дійсно, вже прийшов до тями.
Грицько побачив як до нього хтось підійшов і впізнав у ньому… дядька Дину!
- Що ж ти, хлопче, такий необережний? Не думав, що павук уподобає твого кросівка собі за хату? Якби не Сонді – що було б з тобою? Га?
Голос дядька був хриплуватим, але м’яким. Раніше він ніколи не чув його голосу, хоча бачив не один раз у місті.
- Я у Вас вдома? – кволо спитав хлопець.
- Саме так. Не хвилюйся – у дядька є ліки проти павучої отрути і він знає що робить. Як бачиш – тобі вже легшає.
Грицько почувався геть слабким. Спробував знову піднятися, але за мить знову змушений був передумати. А ще погано пам’ятав що сталося.
- Сонді, приглянь за ним. Ти впораєшся, а у мене справи… - сказав дядько, після чого почулося клацання дверей, що зачинялися.
Дівчинка підійшла і присіла на стілець, що стояв поруч ліжка. Уважно подивилася на Грицька своїми дивовижними кольору чистого неба очима. А йому було соромно. Це він, хлопець, має бути сильнішим, має рятувати. Натомість дівчинка врятувала його від загрози і тепер він такий слабкий перед нею…
- А що зі мною сталося? Я погано пам’ятаю. Павук. А потім – вогонь… - кволо спитав він.
Рятівниця на мить задумалася і відповіла:
- Ти лежи. Тобі треба відпочити. Ти слабкий не лише від укусу, але й від протиотрути. Скоро пройде.
Хлопцеві нічого й не лишалося як лежати. Заплющив очі. Бо інакше його починало нудити. Вона вдивлялася в нього і він відчував той погляд… Лише іноді розплющував очі. Потому вона встала і пішла на балкон до Сонця…
Пройшов якийсь час. Вона так само наглядала за ним. Принесла води попити. Грицькові зрештою значно полегшало.
- Тобі вже краще?
- Здається так. Ще лишилася якась слабкість, але незначна.
- Мабуть, твої батьки хвилюються за тебе?
- Мабуть… Треба додому вже. Я й так зайняв багато вашого з дядьком часу…
- То пусте… Час – дрібниці… Що таке час… - дивно відповіла вона. – Головне що у тебе все добре.
Хлопець підвівся на ліжку, цього разу вдало. Озирнувся в кімнаті. Продовжував розмову й одночасно розглядав усе. Всі знали цього дивака. Але побувати в нього вдома… Ніхто й не повірить якщо розказати. Впевнившись, що голова вже не крутиться, спробував встати з ліжка та пройтися.
Кругом були столи з різноманітним приладдям, дроти з усіх сторін, тягнулися до вікна та балкону. Стіни кімнати пам’ятали вибух яким дядько налякав усе місто – не те що сусідів. Ремонт, затіяний дядьком, не приховав усіх слідів. Проте так-сяк поклеєні шпалери прикрашали кімнату.
Серед цього безладу звільнено куток в якому і стояло ліжко, що щойно він на ньому приходив до тями. Поруч – шафа для одягу, тумбочка. Мінімальні умови для… дівчинки. Фактично Сонді мешкала посеред квартири-лабораторії дивака. За одним зі столів робила уроки, той стіл було легко вгадати за відсутністю безладу на ньому. Оце так умови…
- Я побачила що з тобою щось коїться. Ти був наляканий. Коли підійшла – то побачила що павук вкусив тебе за ногу. Покликала дядька на допомогу – бо в парку була разом з ним. І ми забрали тебе до себе. Він тебе ніс на руках, а потім лікував.
- А вогонь… то мені примарилось?
Але дівчинка нічого не відповіла. Помовчавши спитала:
- Чи зможеш йти додому?
- Мабуть, зможу.
- Дядько залишив гроші на таксі, щоб тебе довезти. Краще поїхати, ти ще слабкий.
Хлопець спробував взутися. Але вкушена нога боліла і була трохи розпухла. Тож одного кросівка не став взувати – не біда, майже літо надворі.
Сонді викликала таксі. І довезла хлопця додому, переконавшись, що з ним усе добре. Грицько лише здивувався чому дядько Дина не відвіз його сам, а доручив племінниці. Але чого чекати від дивака?
Вдома довелося усе розповісти батькам. Ті дуже хвилювалися. І дуже зраділи, коли побачили сина вдома. Подякували дівчинці та передали вітання дядькові. Хоча й бідкалась мама, чому той не відвіз хлопця до лікарні або зразу не відвіз додому. Син запевнив що почувається нормально, йому набагато краще і лікарня непотрібна.
Засинав довго. Все згадував свої пригоди. Квартиру дядька Дини. Купи приладів і дротів. Павука. А ще – полум’я її очей. Сяйнистий погляд, сповнений яскравого Сонця, на яке неможливо дивитися неозброєним оком. Невже таки примарилося? Грицько увімкнув світло, розмотав пов’язку, щоб роздивитися. Ось на пальці дві коричневі цятки – то сліди від укусу. А ще… червона шкіра. Чи то запалення ще не зійшло, чи дійсно була обпалена вогнем? Він згадував як у школі розповідали, що отруту павуків варто припалювати вогнем – сірниками або іншим зручним способом, щоб отрута руйнувалася. Та хай там як, дівчинка врятувала йому життя і він вдячний їй. Що то було за полум’я лишиться таємницею.
Так, їх знайомству – лише кілька днів. Але пересвідчився – не покине в біді. Грицько так задумався про неї, що забув про ногу, про павука, про дядька Дину… Заснув, згадуючи, як лежав в її ліжку під її наглядом…