Відчинилися двері. То був дядько Дина.
- Ви вже тут? – заглянув він до кімнати.
- Так. – відповіла Сонді.
- Грицько готовий?
- Так.
- Дізнався все що хотів? Здається я тобі дуже мало розповів всього.
- Ще дізнаюся.
- Ой хлопче, як же тобі щастить. Не лише що побачиш все – цьому я як науковець можу позаздрити. А що ще маєш такі чисті почуття… Довіру…
Грицько не знав що відповідати, зашарівся.
- Почнемо?
Сонді подивилася на Грицька.
- Почнемо…
- Лягаймо…
Дівчинка й хлопець лягли на ліжко. Воно не було широким тож лежали зовсім поруч. Сонді взяла його за руку – наче сьогодні взагалі не збиралася її відпускати.
- Дядько за всім пригляне. Тут ніхто не завадить нам, у квартирі дивака. – сказала Сонді. – Нам треба спокій.
Вона сильніше стиснула його руку, але згодом він відчув дуже дивне відчуття всередині себе… Наче хтось торкнувся його зсередини…
- Довіряй…
- Довіряю…
І тоді він відчув Сонді поруч себе не фізично, а наче як духовно. Відчув так, що якби вони були на відстані, будь-якій – він би все одно її відчував.
- Не втрачай цей зв’язок. Я з тобою. Ти – зі мною. – сказала вона тихо. – Наші тіла тут трішки полежать, а дядько придивиться. І ми повернемось сюди.
- Добре.
- Закрий очі…
Грицько боявся, але довіра перемагала страх. Як же він хотів бути поруч з нею, довіряти… любити… Що йшов на все. Він поняття не мав що чекає далі, було страшно, тим паче що душа мала покинути тіло. Але для неї. Так, для неї… Різні думки були в його голові, він був збентеженим, боявся, було цікаво… Все одночасно… Відчуття що Сонді поруч заспокоювало. Він стиснув її руку, але вона через новий той зв’язок дала йому зрозуміти, що вона поруч, і що… руку він скоро не відчує…
Згодом якісь невідомі відчуття почали з’являтися в тілі та в душі. Зовсім щось невідоме. Грицько заціпенів, не міг поворухнутись і видати хоч якийсь звук… Страх і трепет обійняв його серце перед невідомістю – що буде? Що буде потім? Але потроху все стало стихати, зупинятися… В очах потемніло і Грицька охопило відчуття начебто він падає в безодню… Він інстинктивно знову стиснув руку Сонді, але далі втратив свідомість і уявлення того, що відбувається.
Чи довго це відбувалося Грицько не знав. Перше що він почав відчувати – це відчуття легкості, непояснювану можливість свободи, пропало відчуття обмежень в просторі… Можна було з легкістю переміщуватись в будь-який бік і це відчуття захоплювало, але він знову відчув зв’язок із Сонді. Це зупинило його, хоча чомусь хотілося спробувати це все нове, нові можливості. Але Гицько побачив… їх обох зі сторони. Ось ліжко, він і вона лежать зовсім поруч, тримаючись за руку… Він у звичайному своєму шкільному одязі – штанах, сорочці. І вона у своїй жовтій сукенці. Її коси розтріпані на подушці… Він бачив це зі сторони. Поруч них на стільці сидів дядько Дина і спостерігав. Але він бачив лише тіла.
Далі Грицько усвідомив що він може говорити, спілкуватися… Але не словами, а думками.
- Я з тобою, не бійся… - почув він Сонді.
- Дякую…
- Це схоже на смерть. Душа покинула твоє тіло. Але ми повернемось. Я поверну тебе сюди. Не бійся.
- Я довіряю.
Грицька охоплювали все нові відчуття. Він міг не руками чи ногами торкатися предметів, а відчуттями, які раптом виявилися надзвичайно розвиненими. Він міг відчуттями обіймати речі, ловити раніше невідомі їх сенси… А потім він відчув здатність миттєво переміщуватись на будь-які відстані, через будь-які перепони. В нього було наче як тіло, але якесь ефірне, несправжнє… Воно легко змінювало форму і це не була форма людини, Грицько міг прийняти будь-яку форму, і це ефірне тіло слухалось його інтуїтивно.
Тоді він побачив Сонді. Таке ж ефірне тіло, але полум’яне, вогнисте, красиве… Як би він не рухався і не переміщувався, відчував зв’язок з нею. А ще згодом почав відчувати майбутнє і минуле… Наче час якось змінився і відчувався зовсім по іншому. Він знову подивився на… їх тіла, що лежали. Цього разу туга і пригнічення охоплювали, і страх… А раптом він зовсім помер, і все, так і лежатиме в ліжку у цього дивака? А батьки? Шукатимуть його. Коли дізнаються? Що буде? Страх!..
- Довіряй. – якимись дивним чином, думками сказала Сонді Грицькові. – Довіряй. Ще трішки освойся, звикни…
Від її «довіряй» додалося впевненості. Очевидно що шляху назад немає. Лишається тільки довіряти. Але так дивно це все. Неочікувано, дивно… Хлопець ще трохи походив по кімнатах, намагався доторкнутись, вилетів через вікно на вулицю з острахом, але зрозумів що нікуди він не впаде, присів на ліжко біля їх тіл, і ліжко зовсім не прогнулося від того.
- Я… Це моя душа? – не знав як спитати Грицько.
- Так. Душа, яка може потрапити у той світ в якому живу я. У твоєму світі я була дівчинкою восьмикласницею, з тілом яке ти бачиш. У моєму світі ти – це твоя душа. Тому що моя природа і природа душі людини дуже схожі…
Грицько трохи намагався це осмислити.
- Тільки не дуже в це все занурюйся. Ти повернешся і все буде як було. Не зважай на більшість того що бачиш чи відчуваєш. Тобі те все не треба поки що. Я постараюся закрити для тебе все зайве, те що зараз непотрібне, аби вберегти твою свідомість. А тепер пора в подорож. Не треба наші тіла залишати так надовго. Я зверну твою увагу на те що важливе.
- Добре.
Сонді протягла до Грицька щось схоже на ефірну руку і він відповів тим же – душа могла легко приймати будь-яку форму.
- Так тобі буде звичніше трохи. Тримайся за руку. І за мною.
- Добре.
Грицько відчув, як Сонді передала йому бажання переміститися в просторі за нею, вказуючи шлях, аби він не заблукав в часу-просторі… Він довірився цьому і вони… Вмить перемістилися. Грицько лише відчув що тепер дуже далеко від того місця, де вони були щойно. Дуже-дуже далеко…
Все було осяяне надзвичайно яскравим сяйвом, світлом. Грицько зрозумів що вони зовсім поруч з… Сонцем! Тільки то не була яскрава кулька на небі… То був океан розпеченої плазми з протуберанцями… Видовище захоплювало і страхало одночасно. Виникло бажання якнайшвидше звідси забиратися, але Сонді зупинила його. А ще він побачив якихось істот, інших, не таких як Сонді. Та вмить вони наче щезли.
- Це мій дім. Ми увійдемо. Не бійся, душі не горять в такому вогні. А я тут живу…. Мільйони земних років. І так, я блокую дещо щоб ти не бачив. Тих істот наприклад. Ти не побачиш всього, просто довіряй.
- Мільйони?
- Так, Грицько. Мені мільйони років якщо рахувати по земному. Я була вже тоді коли на планеті вашій не було ще й людей. Пробач що ввела тебе в оману своєю зовнішністю. Але так було треба – інакше не налагодити контакт. Щодо іншого… Все правда. Я не хочу тебе обманювати. Не хочу використовувати просто. Наше спілкування – справжнє. Я знаю що ти відчуваєш, а зараз, через наш зв’язок, ще більше знаю. Відчуй теж…
Грицько раптом відчув ніжність, довіру… Любов… Це такі дивні відчуття були. Наче одну мить, а наче вічність. Час тут не грав ролі, у цьому світі.
- Ось те що я відчуваю. Любов. Не сумнівайся. А тепер – нумо до мене в гості. Зайдеш на чай?
Жартівливо так сказавши Сонді знову викликала у Грицька бажання синхронного переміщення. Він піддався йому і раптом обидва опинилися… В полум’ї та вогні… Все навколо палало, то був суцільний вибух. Але Грицько не відчував жару. Душі не горять…
- Ми в Сонці. – пояснила його провідниця.
Складалося таке відчуття що сама матерія тут розривається і складається знову… Що казали в школі про Сонце? Термоядерна реакція… Одні атоми перетворюються на інші. І це нескінченний процес. Щомиті простір роздирало і знов складало у пекельному вогні. Але Сонді ввесь час тримала з Грицьком зв’язок і це заспокоювало, вона якимось чином впливала на його думки та реакцію. Не керувала, а наче встигала непомітно все пояснити, що відбувається.
- Тепер знайомство.
У вогні виділилися ще ефірні тіла. Наче спало щось з очей і Грицько почав їх бачити. Це такі ж істоти як і Сонді.
- Це мої батьки. Так, в нас теж є батьки. – пояснювала вона. – А це наш народ. Народ Сонця, нехай буде так. Народ Зірок
Грицько ще і ще бачив цих істот, їх було багато, всюдибіч, наче на людній вулиці великого міста.
- Зараз тато встановить з тобою схожий зв’язок. Не бійся. Я теж з тобою. Я ввесь час буду з тобою поки поверну тебе на Землю. Довіряй.
Грицько відчув, що хтось встановив з ним зв’язок. Менший ніж Сонді, але достатній для спілкування.
- Вітаю Грицько. Ми всі чекали на тебе. – відчув він внутрішньо ще один голос, чоловічий.
- Вітаю… Чекали?
- Так. Сонді пішла на Землю аби повернутись з тобою. Ми – народ Сонця, народ Зірок. Ефірні істоти, що живемо в зірках і користуємось їх енергією. Ми були дуже здивовані коли виявили на такому низькоенергетичному об’єкті як планета життя. Спостерігали за розвитком, але не втручалися. Ми мирний народ, не несемо нікому загрози.
Той голос помовчав, а Грицько зрозумів що він належить істоті що була поруч. Істота тут же створила на собі обличчя, чоловіче обличчя – для кращого сприйняття хлопця. Очевидно що насправді облич у цих істот як і будь-якої постійної форми не було.
- Я батько Сонді. І також – правитель Сонячного, Зоряного народу. Ніколи б не подумав що нам знадобиться допомога істот з планети. Але так, треба це визнати. За багато мільярдів років які ми існуємо ви відвикли воювати. Забули як це. Відстоювати себе. Але це наш народ. Є інший. Він нападає на зірки. На їх жителів. На наш народ теж було вчинено такі напади. Зазвичай ми переселялися на іншу зірку і продовжували там своє життя. Але цього разу… У нас більше відповідальності.
- Якої?
- Ви, Земляни.
- Ви відповідаєте за нас?
- Ми не втручаємось у ваше життя. Але в нас є любов до всього навколо. А ви живі. Нам би було важко спілкуватися з тілесними істотами. В нас зовсім різні цивілізації. Зовсім все інакше. Навіть зараз ми адаптуємось до твоєї природи, Грицько, щоб спілкуватися. Хоча твоя душа достатньо схожа на нас, але люди не звикли до такого, духовно спілкування. І тепер є небезпека. Той народ, теж Зоряний, але інший – він не використовує енергію яку дає зірка. Він відбирає енергію в зірок. Це призводить до знищення зірок. Вони вибухають. Розумієш?
- Ми?
- Так. Ви. Ми можемо переселитися на іншу зірку і далі жити мільйони років в мирі як звикли. Але є ви. Якщо зірка вибухне – Землі не буде. Вас не буде. Можливо хтось душевно врятується і зможе жити в Просторі, але Землі як такої не буде. А ми не вміємо воювати. Захищатися. А ось ви, земляни, вмієте. Проте і у вас є ті хто зі злими намірами та ті хто з добрими. Ось ти, Грицько, завжди захищався. Захищав менших, слабших. Навіть якщо твій противник переважав. Навчи нас цьому. Щоб ми могли не допустити захоплення Сонця тим ворожим народом і врятувати і себе, і нас. Так, переселення нам теж дається взнаки, хоча ми вимушено це робимо. Не воюємо. Не відстоюємо нічого. Але тепер будемо вчитися.