Дядько Дина жив сам по собі. Свої власні, незалежні від оточення чи будь-кого світосприйняття, інтереси. Суспільство не сприймає його дивацтва, вважає навіженим, навіть побоюється, але поки вони приносять шкоду лише йому самому – терпить. Вибух у квартирі під час чергового експерименту надовго вивів з ладу як лабораторію, так і саму квартиру. Але чи спинило це дивака? Анітрохи. Він спокійно переселився у намет і провів там ціле літо і майже всю осінь, поки зробив такий-сякий ремонт.

Здавалося що від можливості жити просто неба дядько почувався щасливим. Саме тоді він мав постійний доступ до неба, зоряного вночі, сонячного вдень, варто лиш голову вистромити. Тоді його осяювала ідея!

То було минулого літа. Пройшов майже рік. Дина жив своєю новою ідеєю. Він зробив такий сякий ремонт і одразу ж заходився створювати нову лабораторію, витрачаючи всі ресурси та сили. Стара лабораторія була більше йому непотрібна, він радів її знищенню – бо нова відрізнялась саме ідеєю! Ця ідея заполонила все його життя, заради її втілення він жертвував усім. Робив хибні кроки, адже ніхто не торував йому шляхів, часто витрачав скромні ресурси марно, але пробував знов і знов рухатися до своєї мети.

Антени, які він понавішував на даху, сприймалися оточенням як чергове дивацтво. Але Дина знав для чого ті антени. Він бачив у небі дещо. Він хотів те дещо впіймати. Вивчити. Торкнутися. Зрозуміти, хоч трохи. На дахах будинків він побачив інші антени, звичайні – телевізійні та супутникові… Але з ними відбувалося дещо… Дещо таке, про що й хотів дізнатися дядько.

Насправді його звали Олександром. Дина – прізвисько. Скорочено від дивний науковець. Хтось колись влучно так його назвав – і тепер усе місто його знало як Дину, справжнє ім’я знали хіба в паспортному столі. Спілкувався він мало з ким. Все більше – з самим собою. Звик до того і навіть не помічав. Був завжди заглиблений у свої думки, ідеї. Що то були за ідеї – не знав ніхто, лиш постійно робили припущення любителі поточити ляси.

Люди звикли до примх дядька Дини та не одразу звернули увагу на те, що саме він купує і який ремонт робить. Навіть сусіди, особливо пенсіонерки, що полюбляли сидіти під під’їздом і обговорювати усіх, хто траплявся їм на очі. Поки дядько заносив до будинку шпалери та фарбу, все виглядало нормально. Але згодом дивак заніс до будинку пакети з одягом і бабці побачили серед речей й підліткові дівчачі, а потім якось і сумку, схожу на ту, з якими ходять до школи. Ось тут вже розгулятися голодній фантазії пенсіонерок було де. З чого б то дивакові, що усе життя прожив самотою, приносити дитячі речі до себе? А може в нього з’явилася жінка? Та ну, жодна ж нормальна з таким жити не буде. Хоча, треба прослідкувати, хто зна, хто зна… Любили, ой любили ці бабці чуже життя обговорювати.

- Колю, чуєш, Колю! – гукала баба Маруся чоловіка, коли прийшла з посиденьок додому. А мешкали вони в сусідньому будинку.

- Га!? Чого тобі?

- Колю, тільки не сварися. Ти часом не знаєш, чи у того дивака часом не з'явився хто?

- У кого? У Дини чи що?

- Так, так, у Дини. – бабці дуже кортіло знати більше ніж сусідкам і тому вона випитувала в чоловіка – раптом вдасться щось вивідати.

- А хто в нього може з’явитися? Він же все життя самота.

- Ну… Жінка може?

- Ти що, Марусю? Та кому він такий треба? Чи може за розум взявся?

- То нічого не чув?

- А чому питаєш то?

- Та знаєш… Він дитячий одяг у пакетах до себе заносив, потім сумку шкільну. Наче в нього дитина там є.

- То може хто віддав йому старі речі? На ганчір’я там…

- Та наче все таке в хорошому стані, щоб на ганчір’я…

- От вам, бабам, все треба. Він хоч і дивак, але ж не чіпає нікого? А вам треба знати все що діється…

- Ну треба, треба… Такі ми, баби… - з лукавинкою погодилась баба Маруся.

Всю розмову слухала зі своєї кімнати Катруся. Але поки що не звертала уваги. Яка їй справа до дядька Дини? Треба ось математику робити… Згадала це все дівчинка потім, коли в їх класі з’явилася новенька. І не здогадувалася, як це вплине на її власну долю…

Бабці ж, зауваживши дядька Дину з дівчинкою в жовтій сукенці взагалі не йняли віри. Як то так? Звідки те дівча взялося? Як вони проґавили? Але ж піти спитати боялися, дядько не надто говіркий був, тож вигадували свої варіанти. Але ж живе таки у нього! І більше нікого не було видно – ні жіночки якої, лише сама дівчинка. Ось для кого ті речі були.