Окови буденності
Я марила життя усе своє:
Про щастя, мир, дружбу і кохання,
Та потонули ті дитячі мрії та бажання.
Кожен день тепер, як часовбивання.
Бува, як гляну на небо,
Слізьми обличчя умиваю,
І лиш одна думка: "Чому я не літаю?"
Та кожного разу лиш зітхаю
А так хотілося б у синяву ту польнути,
Миру того небесного черпнути,
До тиші і спокою полинути,
І навіки там уснути.
Та не бути цьому, доки тіло тримає,
І за ноги мене цупко хапає
Буденність, що й передихнути не дозволяє
Від щоденної турботи, яка все отравляє.
І можливо колись, я звільнюся від пут,
От тоді я забудуся, усміхнуся і від усіх смут
Щезну - до неба прилину й там залишусь,
Та якось росою на землю спущусь.
01.09.2020
9
0