Розділ 5.

Шевченко прискорився як міг. Від холодного повітря, що вдихав на повні груди, легені горіли вогнем. Автомат безглуздо лупцював по спині. Розумів що треба натиснути але це була межа його швидкості.

Згорнув за ріг. Побачив спину високого чоловіка із білою шевелюрою. У шкірянці, джинсах та армійських черевиках той був уже біля протилежного кута. Ось зараз поверне. Зрозумів що кричати безглуздо, продовжив біг, відзначаючи на ходу самотні постріли, що лунали з відкритого вікна, під яким лежали відкинуті грати. Знову гаркнула рушниця і відповів автомат. Промайнув повз не зупиняючись. Розберуться без нього.

Знову за ріг. Тут уже не було куди ховатися, ні йому ні втікачеві. Праворуч невеликий березовий парк і коробка ковзанки, трохи лівіше за пустир і в глибині його - покинута будівля.

Над дерев'яною огорожею виринула біла хмарка добре помітна в сутінках. Андрій упав плазом і зверху свиснули кулі. Добре, коли у противника така помітна зовнішність. І що він не перефарбувався? Незграбно спробував одночасно перехопити з-за спини автомат і перекотитися. Вийшло погано, але вийшло. Скинув ствол із положення лежачи, як вчили, прицілився і пройшовся по коробці короткою чергою. Благо нікого в межах вогню не спостерігав, одна річ палити в цегляній коробці квартири та інша на відкритому просторі.

Кулі пробили дерево з хрускотом. Знову виринула хмара, але вже ліворуч. Кулі дзвінко клацнули в асфальт за метр від Шевченка. Катнувся і з нової позиції відповів, та тільки забувся, трохи довше затримав курок. Довга черга молотила дошками розкидаючи тріски. Ліворуч, за край коробки випав Фін, матюкався, смикнувся, але підвівся і риссю рвонув у пустир. І не просто рвонув, а набирав швидкість.

Слідчий підвівся, обмацуючи кишеню і матюкнувся. Обойми не було, просто не взяв.

Не припиняючи матюкатого монолога побіг слідом за білою гривою, що маячила попереду. На снігу, біля слідів Фіна, мигцем побачив червоні крапки. Це вже краще. Хоч куди б не потрапив а рана є рана, та ще за такого темпу який набрав цей мудак - видихнеться він швидко. Через хрускіт снігу під ногами намагався розчути, що там діється ззаду, в будинку. Начебто нічого. Принаймні чути нічого не було. Втікач, далеко попереду, пірнув у двері будівлі. Якби не біле волосся бандита це могло бути лише здогадом, припущенням. Вже досить стемніло, щоб на тлі темної стіни чорна куртка і джинси практично повністю зливались з нею, але не біле волосся.

На бігу Андрій потягнув з кобури пістолет.

Цей голос, який загрубів звичайно, але з характерним аканням Ставченко впізнав. Не думав звичайно, що після десятого класу почує його ще десь, але он воно як повернулося. Зверху на перший поверх будівлі увійшов Фін. Хоча, судячи з тупоту і виразів, схопився як в останній вагон. Кроки прошурхотіли в один бік, потопталися, кинулися в другий.

Андрій просто знизав плечима, запалив сірник і кинув у кімнатку залиту бензином. Тихо грюкнуло, спалах полум'я рвонувся на мить з дверного отвору, але рятувальник знав про таку можливість, стояв уже в центрі підвалу. З полум'яного прямокутника в стіні потягло чорний дим і кіптяву. Ганчірки в мазуті і маслі все ж таки не самий екологічно чистий матеріал для багаття.

Доведеться виходити через цього борова нагорі. Андрій уже приблизно уявляв собі, що трапилося. Невдала облава – ось що. Мабуть, білобрисий зміг уникнути поліції і зараз шукав укриття. Тільки чому ж тут? Прямо під будинком, де його намагалися заарештувати? А може, ще досі намагаються і він просто біжить куди очі дивляться. Так навіть цікавіше, допомогти поліції в затриманні це ще те геройство. У собі Ставченко не сумнівався, тримав тіло у формі, куріння звичайно не йшло на користь, але сил та спритності в нього було достатньо. Хоча і блондин явно не просто здоровий мужик, у бандитській братії вміють битися не гірше за майстрів спорту з карате.

- Подивимося. – Прошепотів Андрій і поставив ногу на першу сходинку.

Ззаду вже добре так прогріло стіни, поморозок обпливав тонкими струмками, шипіло в підсобці полум'я. А на верхній сходинці, ледь помітний у темряві, з'явився черевик Фіна.

- Це що, блядь, тут за вечірка? - Сипло прогарчав блондин і зістрибнув на три щаблі вниз. Він притискав руку до лівого боку, кисть була у крові.

- Тебе чекаємо. – Відсахнувся на крок назад Андрій. Трохи зігнув руки, напружився наче пружина.

- Розумний, так? – Одним кроком бандит був уже у підвалі. Високий, з черевом через ремінь джинс, але страшенно швидкий. - Мент, сука?

- Ні те ні інше. Боря. – Нехитро відповів рятувальник.

І одразу вдарив мітя у щелепу. Фін встиг підставити плече, змахнув закривавленою рукою, штовхнув ногою, але все пішло в повітря. Андрій пішов далеко праворуч від ворога, побачив залитий кров'ю бік і джинси по коліно. У відблисках багаття з комірчини кров виглядала плямами мороку на одязі. Мабуть, серйозна рана, це добре, надовго такого бугая не вистачить.

Знову атакував цього разу серією, бив в обличчя, живіт ближче до поранення. Блондин витримав удар у вилицю ледь смикнувши головою, а ось бік прикрив, повернувши корпус. Умудрився схопити руку рятівника. Смикнув на себе замахуючись іншою рукою. Андрій пішов за силою ривка, вдарив усією вагою в тушу і вони повалилися на підлогу.

Чорт! З таким великим ворогом не можна було зближуватися. Фін обвив рукою за шию, другою без замаху вдарив у вухо. У голові Ставченка задзвенів дзвін, але свідомість, слава богу, залишилася на місці.

Сходами прокотився тупіт підошв і чорний носок черевика вліпив бандиту в плече.

- Руки, тварь! - Голос Шевченка зривався. Він захекався і говорити було важко. Він стояв над лежачими, тримаючи на мушці білу голову. - Ліг, блядь, зіркою. Кінцівки убік. Клянусь – завалю нахер.

- Козліна. - Фін дихав туго, хрипко. Відпустив рятівника та розкинув руки. Спробував розсунути ноги, але обличчя звело судомою. - В'яжи, тварюка.

Андрій відповз до стіни, по ній підвівся на ноги. Гарний удар. І це без замаху. Притулився, переводячи дух.

- На коліна встав. - Слідчий трохи відійшов від блондина йдучи із зони захоплення. – Руки за спину. Зараз.

Той перекотився на живіт хрипучи і матюкаючись. Підняв поранене тіло навколішки. Подивився в обійняті полум'ям двері і очі його розширилися, рот розплющився, а з куточка потекла нитка слини.

– Це що за? - Сказати, що він був здивований - нічого не сказати.

Рятувальник і слідчий слідом повернули голови за його поглядом.

У багряному отворі стояв чоловік. У драній курті, штанях та валянках. Від нього валила пара, місцями одяг уже пішов плямами полум'я. На розмерзлому обличчі збурилися глибокі й страшні подряпини, місцями до кістки. Лише очі залишалися двома крижинками. Очі та серце. На грудях мерця розсахнулася і куртка і розпоротий светр і, розірвана в клапті нігтями, шкіра, уламки ребер точали назовні і крізь них видно було цілком заморожене людське серце.

– Тепло. - Вимовило це щось, не рухаючи при цьому розкритою щелепою, і кинулося на Фіна.

Бандит, стоячи на колінах, розвернувся, перехопив руки нападника і закричав. Його кисті обпалило нестерпним холодом, здавалося, кров замерзає у венах і ріже їх дрібними кристаликами. Він упав на спину, стримуючи натиск мерця. Каламутні крижинки в очницях не висловлювали нічого, ні бажання ні ненависті.

Гримнув постріл, куля вибила зі спини тварюки хмару інею, снігового крихту. Воно піднялося в повітря, не збираючись опадати, і кинулося до ошалілого Шевченка. Той застиг з димним стволом у руках не розуміючи що тепер робити, але рятівник схопив за комір, рвонув до себе і обидва притиснулися до стіни прямо біля дверного отвору, що випромінював жар. Хмара ніби на стіну натрапила, сіпнулася і обсипалася снігом.

На підлозі хрипів поранений Фін утримуючи в руках морозний труп. Той схилявся нижче, наближаючи відкритий рот до обличчя блондина.

- Хапай за ноги! – Закричав у вухо слідчому Ставченко. - Тягнемо в багаття. Цю хрень потрібно прогріти, ґрунтовно прогріти.

- Як хапати? - Шевченко розумів, що від пістолета толку не буде, але не міг змусити себе прибрати його в кобуру, щоб звільнити руки. - Воно нас заморозить нахер.

- Не того хапай, Борю.

- Так він живий!

– Ненадовго. - Андрій сів, витягнув руку і схопив черевик Фіна. - Блядь, йому хана, мені самому гидко, тезка, але ніяк інакше.

Мерець торкнувся щоки бандита, зімкнув щелепу вгризаючись у шкіру. Руки білобрисого вже по лікоть заледеніли і стали немов підставка для тіла, що нависає зверху. Фін захрипів, зашипів, його спина вигнулась дугою.

- Сука, сука, сука... - Шевченко схопив другу ногу і вдвох вони рвонули два тіла до палаючого отвору.

Мерець не збирався відпускати жертву навіть коли їх вдалося пропхати, упираючись ногами в спину вже мертвого Фіна, в кімнату, що палала.

- Це я точно не замну... - У шоці Андрій сів на східці підвалу, не відриваючи погляду від вогню у прямокутнику дверей. На жаль, полум'я зменшувалося.

- Замнеш. - Ставченко взяв каністру, відкрив кришку. - Вигадаєш щось. Ти мент чи ні? Вали звідси, бачиш - треба додати температури. А оскільки лити бензин у вже горяще полум“я, суворо заборонено, я кину її зі сходів. - Він постукав по каністрі. – І буде бабах. Невеликий стіни витримають, а горіти буде знатно. І довго.

- Зрозумів. - Слідчий піднявся сходами. Ноги тремтіли. Постояв на першому поверсі, вийшов на повітря в сутінки. Ззаду голосно грюкнуло. І все. З будівлі вийшов рятівник.

- Сподіваюся, хоч це його прогріє. - Обличчя Андрія було білішим за сніг.

- Ти, давай, роби ноги звідси. – Шевченко дивився у бік будинку куди вже під'їжджали машини швидкої. - Я вже все вигадав. Тільки тебе у звітах не повинно бути.

- Це добре. Значить не буде

Чоловіки потиснули руки і Ставченко зник у темряві, рухаючись уздовж будівлі, щоб менше слідів залишати.

- Ось виходить перед смертю, вирішив він спалити і цей труп. – Видихнув Шевченко ставлячи пляшку пива на стіл.

Двоє сиділи у Ставченка вдома, на кухні, розбираючи подію. Точніше її наслідки.

- Тобто він убив якогось бомжа і зберігав труп? – Уточнив рятувальник.

- Дивись. За версією слідства. Готовій, треба помітити і завіреній, Бурцев з глузду з'їхав. Кримінальний світ довів його до божевілля і він почав вбивати заради задоволення.

- Окась як!.

- Бомжа вбив, мабуть, раніше, а про тіло не думав у нападі божевілля, але потім збирався знищити. Для цього приніс бензин і ганчір'я. Може хотів вивезти та спалити. Тепер не уточниш. А ось, будучи пораненим і переслідуваним, його знову перемкнуло і побіг сюди. Де благополучно згорів.

Шевченко ковтнув пива.

- Чудово. – Ставченко повторив дії тезки. - Але ж цікавить мене не покійний Боря, ти ж розумієш.

- Там все набагато веселіше... - Важко видихнув слідчий.

Шмат пильно дивився на тіло. Обгоріле, частково до кістки.

- Щось ти не надто здивований. – М'яко відзначив Шевченко. Сьогодні він прийшов сам. Розмовляти про те, що йому потрібно було, не хотілося при Ганині.

- А чого мені дивуватися? – Віктор зовсім щиро підвів погляд на слідчого.

А той зовсім щиро опустив свій на тіло, щоб переконатися, що серце на місці. Воно було де й годилося - усередині розтрощеної грудної клітки. Таке ж крижане.

- Це – Цказав пальцем – Тебе не бентежить?

– Ні.

- Блядь. Ти, Шмат, мене лякаєш.

- Попрацював би тут – лякався б більше. - Санітар схилився впритул до серця. - А я не лише тут працював. Це серце не наситилося теплом. Хоче відігрітися і битися, але не зможе вже ніколи, від цього люди і мерзли. Я правий?

- Так. Я так думаю, поки сніговиків не було?

– Не було.

Андрій обійшов навколо тіла розглядаючи страшний орган. Яка моторошна смерть була у невідомого, він навіть розірвав собі груди і обличчя нігтями, а потім - серце, що наситилося льодом, пробило кістки зсередини.

- Що з ним робити?

- Нагріємо. – Ствердно кивнув Віктор.

- Воно в багатті годину лежало.

- Є одне місце, де тепла вистачить навіть йому. З запасом. - Шмат провів долонею поверх льодяника, відчув лютий, злий, холод. - Там воно відігріється назавжди і піде туди, де й має бути.

- Це де.

Санітар повернувся до слідчого. Зміряв поглядом.

- У крематорії.

- Це той, який не працює? - Здивувався Андрій. Крематорій у місті був один, біля цвинтаря за містом, але він не працював.

- Там є піч, є підведення газу та вихідна труба. Він функціонує, але не працює. Різницю вловлюєш? – Саркастично посміхнувся Шмат.

- Уловлюю. - Підтвердив Шевченко проводжаючи спину Віктора, що віддалявся з каталкою.

- Ось така ось історія, тезка.

- Цікаво. – Кивнув Ставченко. - Але ж тіл більше немає?

- Перевіряв – ні.

- Чудово, друже.

Чоловіки хвацько зіштовхнули пляшки пролив трохи пива на стіл.