Холодний вітер не вщух навіть під вечір. Як і весь день бив різкими поривами, пронизуючи холодом. Виморожуючи тіло навіть під курткою не кажучи вже про штани, нехай і теплі.

Вова зазирнув у провулок, озирнувся, наче нікого. У короткому провулку між дев'ятиповерхівками було темно. Лише світло ліхтарів з того та цього боку вулиці трохи розбавляло темряву. Це було добре, що потрібно. Все, що шукав Володимир це місце, щоб пересидіти завтрашній день і потихеньку, не світячись на вулицях втекти з міста на попутках. Небезпечно стало залишатися на батьківщині.

З цією метою хотів використати підвал правої дев'ятиповерхівки, пам'ятав по юності як туди забратися з торця. Це звичайно якщо віддушину не прикрили чимось. Тоді погано. Інших місць на прикметі він не мав.

Сковзнув за ріг занурюючись у темряву. Холодне зимове повітря наче навіть ще холодніше стало, чи що. Залізло аж під шапку остуджуючи мізки.

- Які нахрен мізки... - прошепотів хлопець.

Був би мозок - так тупо не попався б. І через власну помилку міг тепер попрощатися з життям.

Побачив на ринку, у натовпі, краєчок гаманця, що стирчить з кишені пухкої куртки. Притерся до лошка, мазнув рукою як треба, відчув омріяну здобич, загубився в натовпі. А ось до виходу із торгового павільйону дійти не встиг. Схопили ззаду. Жорстко, навіть жорстоко виламуючи руки, клацнули наручники. По дорозі, звичайно, бубоніли щось, про права там, а самі посміхалися. Вже в машині показали Володі розкритий гаманець, набитий купюрами, швидше за все міченими, і маленький трекер хвацько прибитий скобою. Хрін тепер відвернешся що знайшов.

- Нічого, нічого. - Акуратно, щоб не особливо рипіти снігом, йшов до мети. - Відсиджуся. І злиняю до столиці. Нахрін.

Навіть саме затримання не стало б для хлопця такою проблемою. Ну може умовку ляснули б, не страшно. Попався ж бо уперше. Хоча на прицілі у поліції був давно. Однак не спійманий не злодій, гарне правило. А ось тепер спійманий. І посаджений у кпз, до сивого мовчазного амбала який виявився Сичем. Дуже добре знайомим Володі бандюганом. Сич визнав хлопця, проте виду не подав, тихо поводився. "Значить треба так" зрозумів Вова. Теж тихенько вітався і плюхнувся на лаву зображуючи невинну втому. Обійдеться все, це не на стрілці під стволами стояти. Тут не страшно. Неприємно, але не страшно.

– Було не страшно. - Поправив себе знайшовши в напівтемряві нарешті вікно віддушини підвалу. Слава богу скло, як скло. Тепер як би його акуратно вийняти, щоб не бити? Не хотілося кукувати у промерзаючому приміщенні.

Змінилося життя Вови, коли прийшли забирати його на допит. Клікнули прізвище він підвівся. Біля ґрат стояв низенький мент відчиняючий двері, а за плечем його рослий слідак. Зирнув і посміхнувся Вові.

- Це ж Кріванов. Не помиляюсь? Володимире Вольфовичу?

- Він самий. – Безтурботно відповів Вова. Але всередині заворушився павук паніки.

- Сьогодні, Костю, куплю тобі пива. - Слідчий ляснув поліцейського по плечу, посміхаючись.

- Чё, важливий хмиряка? - Костя зміряв худорлявого непоказного хлопця здивованим поглядом.

Воно й зрозуміло. Для кишенькового злодія та тихого домушника яскрава зовнішність ні до чого. Заважає працювати. І Вова намагався підтримувати своє амплуа. Одягався непомітно, нічого яскравого, примітного. Але й нічого дешевого. Тільки брендові шмотки.

- Ще який важливий. – Слідак відійшов від дверей пропускаючи Володимира. - Позавчора цього, Рихлого, знайшли, пам'ятаєш?

- Ага. – Кивнув поліцейський зачиняючи двері.

- Ми на Фіна грішимо. Давно вони бузили один на одного. А тут раптом Рихлий з трьома дірками в грудях аж десь за дачами в кучугурі відпочиває. І є там пара людей, ну ти циган дачних знаєш, що бачили машину вночі. Людей із цієї машини виходячих і ось такого субтильного хлопця в офігительно кумедній шапці. З балабоном.

Розповідав слідчий всю цю історію, коли вони втрьох віддалялися від камери. І серце Вовине переверталося і кидалося на ребра. Не зміг він, не втримався і обернувся, глянув на Сича. Той байдуже дивився у вічі паря, без емоцій, як на труп дивився.

Потім був довгий допит. З метою не так довести провину, що там доводити? Спіймали на місці – не відвернешся. Ламали його на співпрацю та допомогу правоохоронним органам. Знали що входив у коло друзів, якщо можна це так назвати, Фіна, одного із заправив.

І куди йому подітися?

Підписав акт про співпрацю. Отримав своє барахло та наказ сидіти вдома до завтра. Тоді зателефонують та посвятять у план операції.

Козли. Який йому план? Один тільки – в біга, через столицю за кордон. Або до могили.

У могилу не хотілося.

- Звалю.- Підбадьорив себе Вова. Не придумавши як проникнути всередину, не порушуючи цілісності вікна, примірився розбити скло черевиком.

Заніс ногу коли морозний, холодний наче з морозилки, порив вітру хльоснув по гомілці. Нога віднялася одразу. Немов чужим стало все, що нижче за коліно. Жахливо холодним і неприродним. Захотілося відірвати від себе цю чужу організму річ, хоч ось мить тому це начебто було його ногою. А холод поліз по кінцівки вгору, до стегна.

Володимир захрипів від паніки. Це як може бути? Це що? Крижана нога опустилася на сніг, а він нічого не відчув. Тільки жахливий холод піднявся ще вище, вже в паху був. А дика паніка, навпаки, залила все тіло від голови до пупка. Може, це інсульт так настає?

Щоб спростувати його здогади, або надії, морозний удар пройшовся по правому передпліччю, перетворюючи таку спритну і дорогу йому руку на шмат мерзлого м“яса. А він їй на хліб заробляв!

- Сууукаа! – Завив Кріванов спираючись на стіну будинку робочою, поки що, лівою рукою.

Боляче було до сліз. І вони виступали, але відразу перетворювалися на тонку крижану кірку на щоках. Вогненний холод палив уже поперек і праві груди. Він хотів кричати, але вдихнути було дуже важко, тихо сипів промороженою легенею.

Ще один порив холоду полоснув по спині і хлопець вигнувся дугою. По підборідді потекла кров із прогризеної губи.

- Що? Ламає? - пролунало ззаду.

Вова не чув, як до нього підійшли. Та й не міг нічого чути від моторошного болю. І не хотів чути. Хотів тільки щоб усе припинилося прямо зараз.

- Це, гнида, совість тебе мучить. - Говорячий пересмикнув затвор пістолета. - Неча з ментами дружбу дружити.

Гримнув постріл. Куля проробила в потилиці Володимира акуратну дірку, трохи розворотивши лоба на виході. Обриваючи як життя, так і муки Криванова.

- Що це з ним було? - Чоловік сховавши пістолет у кишеню підійшов до напарника, що чекав біля кута. - Бачив?

- Ага. Він білий, як борошном присипаний. Або інеєм. - швидким кроком віддаляючись від провулка відповів другий. - Може замерз, падла, містом вештатися. Валимо. Затихаримося, поки Фін не подзвонить.

- Блін, я з тобою більше в одну машину не сяду. - Шевченко вибрався з авто, але дверима не грюкнув, хоча дуже хотілося. - Ні, блін, навіть у тролейбус.

- Гаразд тобі, Андрюху. - Ганін зачинив водійські двері. Ніжно погладив лобове скло "БМВ". - Їзда вона й має така бути. Агресивна. Нафіг тоді машина? Щоб стояти та всіх пропускати? Тоді велосипедом їздяй будь ласка.

Шевченко не відповів. Дістав сигарети і запалив стоячи біля теплого капота. Підійшов Ганін закурив поряд. Обидва розглядали двері до підвалу, наче бачили їх вперше. Хоча, зізнатися, вони набридли їм до кольк. Тому, і ще через запах усередині, намагалися надихатися димом. Просочитися їм.

- Вибач, Андрюху. Погарячкував я там на перехресті. Ну, обійшлося ж?

- Забули. - Андрій Шевченко, слідчий у кримінальних справах, сумно видихнув густу порцію диму. - Якщо це наш то дупа всій справі

– Думаю наш. Ось чуйка прямо у мене сьогодні на всяку фігню. І чую, що це фігня повна.- Ганін Антон, такий самий слідчий, але через менший стаж служби вважався помічником Андрія, глянув ще раз на двері моргу. Хмикнув. Але не спитати не міг. - Андрію Романовичу, давай ти там якось без мене а? Мене цей місцевий аромат на день з ніг валить. Їсти нормально не можу, навіть чарка не йде.

- Хрін тобі. Я ж маю з тобою якось поквитатися за розтрачені нерви?

- Давай я тобі пива куплю? Ти нерви витратив – я гроші. Всі в розрахунках і всі задоволені, а пиво воно смачне! З піною!

- Ні, Тоша. – Шевченко викинув недопалок. - Що витратив те й повертай. А я буду гидко посміхатися.

- Ти - гад. - Підсумував Ганін і пішов за товаришем.

Морг міста С, якій центральний, знаходився на території обласної лікарні і виглядав як не особливо велика одноповерхова будівля ще радянської споруди. З салатовими стінами та шиферним дахом. З одного торця були двері приймальні, куди приходили родичі та інші. З іншого – двері до підвалу, де й знаходився основний простір моргу. Об'ємний та холодний підвал завжди був закритий зсередини і відкривався лише за попереднім договором. Ось як зараз.

- Хоч би сьогодні Шмат чергував. - Андрій застиг біля дверей, піднявши руку.

- Моя чуйка каже, що в цьому плані проблем не передбачається. – Антон завмер ззаду. - Стукай уже. Холодно.

Шевченко постукав. Сильно та наполегливо.

Шматом називали одного із двох підвальних працівників моргу. Шматіна Віктора. Був він високий і широкоплечий, з сивиною в короткому волоссі і важким поглядом. Але важким не від зла чи грубості, а від якогось прихованого в глибині болю. Туги. Такої туги про яку не хочеться навіть питати, бо такої туги не хочеш собі навіть уявляти. Але в розмові був чемним, не грубим і тихим.

На відміну від змінника якого прозвали просто і невигадливо - Сука. І він повністю підходив до своєї прізвиська. Теж високий але худий, що плечі що дупа однакові. З гачкуватим перебитим носом та хижим поглядом. Звали його Єгор, а як прізвище ніхто навіть не цікавився. Материв усіх і завжди. Міг просто накричати і начхати що ти поліцейський. Загалом – сука.

- Тарасе Григоровичу, ти? - Пролунав з-за дверей голос Шмата.

- Він самий, пане Шматін. Відкривай свій склеп, вампірів шукатимемо. Поки що сонце не сіло.

При кожній зустрічі Шмат називав слідчого як покійного поета. І журився що Андрій не пішов стежкою великого тезки, говорив, що більше країні користі було б від його віршів ніж від поліцейської писанини.

Відчинилися оббиті оцинковкою двері, впускаючи гостей у царство смерті.

- Дивіться. Ваш – не ваш?

Шматін застиг біля каталки, на якій лежало накрите до горла простирадлом тіло. Нафіга його накривати не знав ніхто, але саме Віктор робив так завжди у свою зміну. Ніколи не показував покійних. Лише обличчя чи, на вимогу, рани чи розпізнавальні знаки.

Сьогодні санітар був особливо мовчазний. Потис на вході обом руки. Потім дав серветки, щоб на виході витерли. Робив це завжди. Проводив до порожньої секційної та викотив тіло. Все в тиші і з тугою у погляді.

- Бля. - Втомлено промовив Ганін.

На каталці лежав Криванов з розгорнутим кулею чолом. Обличчя було зведене судомою і перекошене проте цілком впізнаване.

- Не те слово, Антоне. - Шевченко завмер біля тіла, роздумуючи, як воно тепер далі буде.

– Що? - Шмат стояв навпроти слідчого з іншого боку. Притримуючи простирадло. – Він? Не встиг вам розповісти чогось важливого?

– Він. Наш тобто. - Андрій потер підборіддя. – Тепер уже й не розкаже. Та й не знав нічого. Так, для заманухи потрібний був, сидів би собі вдома під наглядом. Так ні, звалив через балкони. Скелелаз...

- З п'ятого поверху не впав. – Додав Ганін. - Пів дня вештався десь по холодризі і зловив кулю в провулку на околиці. Чудова втеча.

- Ага. – Санітар накрив тіло повністю. - Тільки той, хто його пристрелив, можна сказати, полегшив його страждання. Сніговик це.

Він взявся за ручки каталки, збираючись відвозити труп.

– Хто?

- Чого?

Одночасно спитали поліцейські.

Віктор зупинився. Запитливо оглянув обох. Зрозумів, що не прикидаються.

- Сніговик. Щороку підвозять узимку. Коли нам, коли у п'яту лікарню, але тіл п'ять - сім точно. Змерзлі як лід.

- То хіба це новина? – Антон хмикнув. - Взимку відмирання бомжів. Тут уже нічого не вдієш.

Тільки Шевченко мовчав. Чекав на продовження, знав що не просто так Шмат розповідь почав.

- Мерзнуть. Це так. – Віктор став схрестивши на грудях руки. - Тільки сніговики це справа особлива. Підійди, Тарасе Григоровичу, поторкай. - Він відкинув край простирадла оголюючи білу руку покійного.

Андрій хмикнув, проковтнув ком, але все ж таки зважився. Від торкання до шкіри трупа пальці обпалило холодом дужче за окріп. Відсмикнув руку, подумуючи сунути пальці в рот і зігріти.

- Ось. – Кивнув санітар. - Він замерзав до смерті коли в потилицю прилетіла куля. Боляче йому було, не уявляю як. Права рука, нога та половина спини – суцільний лід. Легке - не можу передати як виглядає, червоний льодяник з бульбашками повітря, маленькими маленькими. Красиво до усрачки.

– Так і що ж це? – Зацікавлено запитав Ганін. Але сам чіпати тіло не наважився.

- А хто його знає. Знаю що таких привозять промороженими повністю. Крижана скульптура. Кров – лід. Тільки через пару діб можна їх хоч у порядну позу привести. Тоді вже небіжчик як небіжчик.

- Кажеш, по п'ять шість тіл? - Шевченко по-новому дивився на труп. Зовсім по новому. - І, мабуть, не всі бомжі?

- Не мабуть. - Шмат накрив холодну кінцівку. - Бомжі мерзнуть як нормальні бомжі. Серед них жодного сніговика. Це доля тільки цілком нормальних перехожих, що спізнилися.

- Весело. А може це якийсь хімікат? – Антон уже переминався з ноги на ногу. Не терпілося піти.

- Може. - Віктор покотив візок у спільне сховище. - Тільки зробити розтин шматку льоду, як розумієте, неможливо. А коли вони відтають, то зазвичай нічого не знаходять. Стривайте хвилину, випущу вас.

- Кабзда нашому плану. – Антон закурив ледве покинувши підвал. Вдихав дим з таким азартом, що щоки провалювалися. - Та й ми теж – Шерлокі Холмси. На пішака хотіли Фіна ловити.

- Скоріше тоді Моріарті. – Розсіяно поправив Шевченко закурюючи. - Це він плани складав. Об'ємні, заплутані. А Холмс їх розкривав.

- Та пофіг. Нам тепер верхівки до блиску натруть. За те, що Вова з-під спостереження свинтив, за те, що шукати пізно кинулися, і за сам план який виявився .... Поганим.

- Згоден. - Андрію щось не курилося. Викинув цигарку і сів у машину. - Поїхали на начальницький пістон.

Ганін вилаявся і сів за кермо.

Завизкнувши колесами "БМВ" стартував викидаючи в морозний ранок клуби вихлопу.