Розділ 4.
Андрій весь день провів у роздумах. Благо викликів було небагато і можна було посидіти та подумати. Але нічого путнього так і не вигадав.
Маємо - фігня зі снігового крихту, яка в пошуках тепла вбиває людей. Забирає їхнє тепло. Також є її місцезнаходження засноване на байках бездомних. Гаразд, нехай вони не помиляються, якщо навіть бомжі не ризикують обжити досить непогану будівлю для цього має бути привід, вагомий.
Як боротися з грудкою інею, що літає - знання відсутні. Якщо просто торкнувшись воно відморожує кінцівку геть-чисто і вдарити його не вийде і захиститися. Чи може обкласти себе грілками? Ну не підпалювати ж себе як смолоскип? Думки вже заповнили голову і почали стикатися один з одним у замкнутому просторі, народжуючи зовсім неймовірні варіанти, маячню.
– Ставченко! - З коридору до побутівки долетів голос чергового. - До тебе гість. Говорить дуже треба.
- Хто там? - Андрій підвівся з-за столу, коли на порозі з'явився Денис.
Хлопець виглядав розгублено, але в очах блищала впевненість. Він м'яв у руках шапку не наважуючись увійти.
- Привіт Денис. – Ставченко посміхнувся. - Заходь, чого хотів?
- Я... Мені б з вами поговорити. - Він значно обвів поглядом трьох співробітників Андрія, які зібралися за столом.
- Навіть так? – Здивувався рятівник. - Гаразд, ходімо поговоримо.
Вийшли з чергової, пройшли коридором зупинившись біля комори.
- Згадав щось? - Андрій співчутливо дивився хлопцеві у вічі. Ось що за везіння у нього на всякі ненормальні речі?
– Ні. Не згадав. – Денис глянув у підлогу. Зітхнув ну зовсім по дорослому, навіть із роздратуванням щось. - Мені сьогодні мама наснилася. Ну, не мама Олена, а моя справжня мама... тобто мама Олена вона теж справжня...
- Я зрозумів. - Ставченко присів біля хлопця на підлогу, щоби тому не доводилося задирати голову. Поклав руку на плече. - Зрозумів. Говори.
- Так ось. Мама вона стояла і дивилася на мене. Усміхалася. А потім сказала: "Коли багато тепла холоду нема звідки братися, він слабшає і йде. Коли весь прогрітий то ти не мерзнеш. Вони повинні знати."
- Ось воно як! - Андрій почухав верхівку. - Прямо так і сказала?
- Слово в слово.
- Сильно. Може, ще чого?
- Ні, дядьку Андрію, це вам допоможе? Спіймати цю фігню? – Денис із надією дивився на рятівника.
- Звичайно, Деню, дякую тобі за допомогу. І надалі допомагай людям, це правильно та взагалі корисно для саморозвитку.
- Зрозумів. – хлопець серйозно кивнув. Хоча останній досвід із допомогою викликав у ньому страх. Тоді він у люк упав, як би цього разу не закінчилося чим гірше. - Я піду тоді. Мене й так на півгодини відпустили. Тільки до вас і все.
- Давай, молодець, спритно додому. - Андрій потиснув юнацьку долоню. Міцно. По справжньому.
Проводив поглядом спину, що віддалялася.
- Прогріти кажеш? - Усміхнувся сам собі і подався в гараж.
- Семен! – крикнув з порога.
Із-за чергового авто здалося широке обличчя водія Семена, двадцятирічного бовдура влаштованого начальницьким дядьком. Був він не те щоб зовсім нікчемним, просто ні завзяття ні, навіть найменшого, бажання працювати в нього не було.
- Чи їдемо? - Семен скорчив незадоволену пику.
– Ні. Збери мені ганчір'я промаслене та іншу в ПММ. У мішок. І каністру бензину налий.
- Якого, нахрін, бензину... - Почав хлопець.
- Такого якого ти, мля, зливаєш. – Придавив голосом Андрій. – Давай. Увечері заберу.
- Антоне, Антоне. - Шевченко скрушно похитав головою. - Тобі ж, блін, не п'ятнадцять! Це не гра, блін. Там люди живі.
Але на Ганіна, що розійшовся, це не справило враження. З самого ранку він ходив кабінетом, перевіряючи пістолет у кобурі. Поправляючи бронежилет. Переставляв з одного кута столу до іншого отриманого АКМ. Перевіряв обойму.
- Угамуйся вже.
- Та я в нормі. - Антон сів на стілець. Крутнувся довкола осі, потім назад.
- Чого тебе крутить? Не вперше когось брати йдемо.
- Ек. - Ганін нервово посміхнувся. – Ти порівняв. То прийшли, наручники одягли, в машину запхали і з вітерцем у відділення. Ні, раз пам'ятаю морду пом'яли. І їм, і нам. А це – збройне бандформування.
Шевченко від подиву розлив чай наливаючи з термоса. Чортихнувся і поліз до шафи, там на верхній полиці про всяк випадок лежали серветки, ганчірки та інше необхідне для збирання рідин. різних рідин. Витер стіл і долив у чашку чаю.
- Бандформування. - Андрій присів за стіл сьорбаючи гарячий напій. - Поки що маємо в активі двох.
До будинку, навпроти якого, ймовірно, проживав Фін, був направлений дільничний з вигаданою перевіркою і в цивільному. Звичайно це не приховає його від досвідченого бандита, але й не має сильно насторожити. Так думали поліцейські. Зі зібраних відомостей, а дільничний виявився тямущим і справу свою знав, з'ясувалося, що білобрисого велетня бачили. Кілька разів але бачили, і жив він у якогось Володимира, який мав судимість. Надвір не з'являвся, а до під'їзду іноді під'їжджали дорогі іномарки, ненадовго вискакували в під'їзд молоді хлопці і незабаром віддалялися.
- Двох чи трьох. – Поправив себе Шевченко. - Фін, Вова і припускаю наявність ще когось із ближніх Фіна.
- Чому?
- Не знаю. Просто, ну якось, несолидно одному авторитету там кукувати, коли Вова за продуктами звалить.
- А може, їм ці продукти бійці в машинах і привозять? - Антон знову крутнувся на стільці.
- Може. Тоді назвемо це чуйкою. І вона мені каже, що їх там троє.
- Але ж ми нічого не скасовуємо?
- З чого раптом? – Андрій допив чай. Протер серветкою чашку і поставив у шафу. - Ордер підписано. Постанова також. Все завірено та пропечатано, начальство аж слини пустило...
- Ага. - Ганін з підозрою дивився на Андрія, переставши крутитися. - Вони обоє тебе, прям, хотіли зацілувати. Колися - звідки наводка?
- Виявився вчасно в потрібному місці і зустрів потрібну людину. Але це між нами. А за офіційною версією – успішна слідча робота, розшук, порівняння відомостей та інше.
- Ну це зрозуміло. - Антон підвівся знову поправляючи бронежилет. - Час?
Шевченко кивнув. Одяг жилет та куртку. Закинув на плече АКМ. Оглянув кабінет і сів на стілець. Обидва мовчки посиділи і мовчки вийшли.
На вулиці на них уже чекало авто спецназу з бійцями всередині. Ганін відкрив свою БМВ примостив автомат ззаду, Шевченко теж. Усі знали куди їхати та як діяти. Вирішили брати наскоком, без жодних вигадок, як у фільмах показують із погрозами та силою. Для цієї мети у спецурській машині був навчений по роботі із замками співробітник.
Андрій відчував, як коле кінчики пальців, не від морозу, адреналін почав наповнювати кров. Згадав про мороз і скривився. Як би його тезка не поліз сам у будинок, з нього станеться. Відчайдушний навіть на вигляд. Адже коли вони візьмуть Фіна Андрію буде не до чергувань у занедбаній будівлі. Буде він чергувати у відділенні допитуючи та описуючи, і не одну добу. Дідько. Тужливо на душі стало.
Антон уже мчав вулицями. За ним чорний фургон спеців. Вже скоро.
А Шевченко дедалі тужніше ставало. Так, він гарну і потрібну справу робить. Заарештує злодія та вбивцю, що приносить лише страждання та біль. Це безперечно. Але, як виявилося, є у світі найстрашніші чудовиська. Ті, хто вбиває безкарно, і зупинити їх не може ніхто. Або намагалися, але не змогли. Але це не означає, що він, Андрій, не повинен спробувати сам. І він не сумнівався, вже ні на хвилину, що рятувальник піде ввечері до будівлі на засідку.
- Що ж за блядство... - Тихо прошепотів Андрій.
- Прорвемося, Андрюха. – Весело сказав Ганін. Очі його блищали від азарту.
Наблизилися до будинку номер дев'ять. Фахівці відстали за рогом. Висипали надвір і під будинком попрямували до під'їзду. Антон проїхав до четвертого, швидко вискочив надвір захопивши автомат. Андрій теж вистрибнув назовні. Бігом притулився до хати. Швидким кроком наближалися до дверей.
Відчинили під'їзні двері, вперед ковзнув відповідальний за відкриття замку. З боків вишикувалися двоє бійців. Один піднявся на сходинки ще один на поверх вище, прикриваючи крізь сходовий проліт. На виході завмерли Антон із Андрієм. У замку ледь чутно зашаріли відмички.
Тихо, навшпиньки, зломщик відійшов убік, махнув рукою і перекинув з-за спини автомат.
Боєць праворуч рвонув на себе ручку дверей. Другий метнувся всередину з криком "лежати, всім на підлогу", слідом влетів Ганин за ним Шевченко. Рявкнув спереду оглушливий залп, коридор заволокло димом, а першого бійця знесло вбік, у бічні двері де розташовувалася кухня.
"Двохстволка" метнулася в голові Андрія думка, а сам він метнувся в кухню. І ховаючись від можливого вогню та бажаючи відтягнути пораненого. Ганін просто сів у коридорі і відкрив вогонь по кімнаті попереду. Точніше по розвилці, дверей було дві, праворуч і ліворуч.
Шевченко тільки ступив у кухню, як поряд свиснув ніж, розпоров куртку і чиркнув по бронежилету.
Навпроти стояв кремезний бородатий чоловік у спортивному костюмі. В очах виблискувала лють та азарт. Він не вперше бився до смерті і вбивав, і йому це подобалося, про це говорив погляд. Махнув ножем, але якось невизначено, Андрій розгадав маневр - ступив уперед підставляючи живіт під удар, але ловлячи ліву руку з тесаком в ній. Ніж тицьнув у жилет, Шевченко схопив кисть, крутнув з усієї дурі і почув тріск.
Знизу пролунав хрип спеца, що прийшов до тями, а потім коротка черга пробила груди бородатого, той завалився на газову плиту і обплив.
З коридору знову гримнула рушниця.
- Сука! – Кричав Антон. Але раз кричав – значить живий?
Андрій визирнув на секунду на полі бою. Ганін притулився до стіни і змінював ріжок в автоматі. А в дверному отворі лежав ще один спец, який отримав заряд з двох стволів. З боку кімнат почулися дивні клацання, сталеві, судячи з звуку. У вході в квартиру з'явився спецназівець, окинув поглядом те, що відбувається, і, присядучи, пішов до кімнат відстрілюючи по два набої то в одну то в іншу. За ним примостився Антон.
Клацання. Вони насторожили Шевченка.
- У них знімні грати! – Закричав слідчий. Розрахунок на те, що квартира була, по суті, ізольована не виправдався. На всіх вікнах ковані ґрати. Значить, ніби й подітися було нікуди. - Притискай їх. Я надвір.
Андрій вискочив назовні. У коридорі відтягнув у бік пораненого бійця його співробітник, притулив до стіни. Шевченко прискорився. Клацало з боку кухні, а значить вікно з протилежного від під'їзду боку, це оббігати будинок. З якого боку? Під'їздів п'ять, це третій, виходить праворуч швидше. Видихаючи цілі хмари пара кинувся під будинком перестрибуючи низькі декоративні парканчики.
Стіна терпіння Ставченка дала тріщину ближче до третьої години. Він не міг висидіти і десяти хвилин, вставав, походжав по кімнаті, викликаючи обурені погляди співробітників.
- Не блукай, Андрюха. – кинув Іван не відриваючись від книги. - Потрібно куди - чеши вже. Тобі ж нема.
- Начебто й не так, щоб треба, - не міг сформулювати Андрій. - Але ось раніше почати було б добре.
- Ну то біжи. - Той махнув рукою. - Прикриємо сьогодні.
Ставченко кинувся до гаража. Семен сидів за столом, закинувши ноги і писав чогось у телефоні.
- Зробив? – у дверях запитав Андрій.
- Забирай. - Хлопець вказав на мішок та каністру біля входу.
- Дякую. - Не дуже хотілося дякувати такій людині, але так уже був привчений. Кожна справа заслуговує на подяку.
Схопив речі і прямо через гараж, щоб не миготіти перед прохідною, вискочив у провулки, на ходу згадуючи розклад маршруток. Виходило, що через п'ять хвилин його машина, має встигнути.
У маршрутці передбачливо зайняв заднє місце з огляду на запах від мішка та каністри. Трясся роздумуючи прийде сьогодні Андрій чи ні. Надумав, що ні. Якщо пов'яжуть Фіна, з'явиться слідчий нескоро. А весь цей час люди мерзнутимуть на смерть. Значить, треба щось робити самому.
Доїхав до самої ковзанки і вийшов у сутінки, що згущалися, і холод. Рішуче видихнув, звалив на плече мішок, підхопив каністру, попрямував до темної будівлі. На коробці сьогодні було пусто.
– Подивимося хто кого. – Зупинився помінявши руки. - Прогріємо ґрунтовно та подивимося.
Ось і будинок. З трудом затиснувши під рукою мішок з ганчірками і ліхтарик, прихоплений з роботи, увійшов усередину. Пішов одразу вниз, у підвал. Не міг пояснити сам собі але був впевнений що лігво там. Якщо у ЦЬОГО є лігво. Андрій чуяв що вони прогаяли щось важливе і зараз мав намір це важливе знайти.
Підвал зустрів все тією ж мерзлістю і мотлохом. Що ж вони побачили? Залишив поки що речі біля сходів і почав оглядати кожну кімнату. Начебто і нічого незвичайного, бетонні підлоги та стіни та плити-перегородки зі стелею. Ось нічого. Крім того що все вкрите товстою памороззю, пальця в два завтовшки. Виглядало прикольно і моторошно. Оглянувся, повернувся до сходів, морщачись. Просто з натхнення увійшов до центральної кімнати. Чому суди? Фіг його знає... Або...
Пройшов до стіни і почав рукавичкою зіскребати зі стіни слой інею. Ось воно. Двері. Сталевий лист так добре підігнаний під габарити дверного короба, що майже не виступав зі стіни. А будучи покритим сніговою кіркою і зовсім зливався. Ось, що вони знайшли. Але не звернули уваги, а в пам'яті залишилася невелика невідповідність. Може колір був інший, а може ще що, не важливо.
Спробував похитати двері, не вийшло. Схоже, вона примерзла до одвірка намертво. Замкова шпарина була забита снігом. Це не проблема, швидким кроком Ставченко подався додому. За монтировкою.
Повернувся з інструментом і захопив дорогою гілок, намотав ганчірку і підпалив смолоскип. Чадило знатно але головне у цій справі – вогонь. Поволі прогрівав контур дверей і замкову щілину. Через пару хвилин крізь розтанули щілини, з того боку дверей, почав прориватися сильний протяг. Тонкі, мов лезо, холодні струмені збивали полум'я, відкидали від дверей.
- Хрін тобі. - Андрій вибрав ганчірку попросочений. Намотав новий смолоскип.
Справа пішла не те щоб краще, морозний протяг все так само хвистав по вогню, але погасити вже не міг. Коли по всьому контуру двері вже дуло так що і стояти поруч було холодно встромив жало монтировки в зазор. Залізо невдоволено рипнуло, але підкорилося силі. Наліг всією вагою, у рамі коробки та двері клацнуло. Змінив місце, взяв ближче до замку, погнув тут. Так неквапом вирвав язичок замку з паза. Двері, солідно зігнуті, рвонулися назустріч від потоку морозу, що йшов з того боку, бажаючи врізати кривднику, але кривизна від вскриття не дала відчинитися повністю, завмерла напіввідчиненою.
- Ось так то. – Ставченко відійшов на крок назад. З темного отвору била туга стіна холоду. Такого що пробирав навіть крізь утеплену робочу куртку, светр і тілогрійку. Пальці одразу втратили чутливість.
- Ось же сука якась. - По швидкому спорудив ще один смолоскип. Так, якщо тримати їх майже біля полум'я, руки майже не мерзли. Хоча ноги вже брало.
Крокнув уперед, затамувавши подих, щоб не поперхнутися морозом.
То була невелика кімната, чотири на чотири метри, порожня. Майже. У стелю йшли чотири труби, точніше їх обрізання. "Ось що збентежило тезку" здогадався Андрій. Тут стояв котел з подачею опалення, труби піднімалися вгору і за будівлею була прибудова розподілу, її то й було видно біля торцевої стіни. Виходить, що прибудова є, а в підвалі до неї доступу вони не побачили. Але це було вже не важливо.
На покритій льодом підлозі лежала промерзла наскрізь і примерзла до підлоги мумія в драній, ношеній куртці, таких же страшних штанях і валянках. Повністю вкрите тонким шаром інею мерзле обличчя звернулося до стелі. Щоки та підборіддя роздерті. Очі – дві льодяники, були відкриті.
- Як тебе так попало? – Андрій пройшовся навколо тіла. - Чи закрили?
Виходить що так. Адже він виламував замок, а якби цей мерзляк зачинився зсередини, то й відкритися міг би сам.
- Заліз суди погрітися. – Примовляв рятувальник перетягуючи до кімнати ганчірки та каністру. - Напився якоїсь погані і відключився.
Розклав ганчірки довкола трупа.
- Прийшли з останньою перевіркою, сюди не зазирнули, а просто зачинили двері і пішли собі... - Відкрив каністру. - А отямився ти вже в склепі. - Від такої думки його навіть пересмикнуло.
Пройшовся поливаючи бензином. Не дуже, але щоб горіло добре. Розумів, що може й по шиї заклопотати. Дим побачать, викличуть пожежників, треба звалити звідси до всього гармидеру. Але й прогріти, як сказала покійна мати Дениса, треба добре.
- Так, чоловіче. – Ставченко вийшов із кімнати тримаючи в мерзлих руках сірники. - Розумію. Так не тільки збожеволієш, тепло рідніше мами здасться. Вибач, якщо що. Але не можна ось так від злості людей морозити.
Зверху пролунали гучні кроки впереміш з матюками. Злий, але знайомий голос.