Олександр Бойко
Казки міста С.
Маля.
Розділ 1.
Вона твердо стояла, міцніше спираючись на милиці. Можна було б сісти. Добре лавка в приймальні була. Та ще яка лавка! М'який зручний диван персон так на п'ять. Однак стояти було для неї важливіше. Найважливіше.
Безшумно, наче в іншому світі відчинилися двері кабінету. Не можуть так безшумно відчинятися двері в нашому світі, світі звуків та суєти. Вийшов лікар.
-Ольга, вибачте, трохи затримали, по роботі - Він збентежено подивився їй під ноги.
Але відразу зрозумів свою помилку. Скинув очі. - Давайте сядемо, Ольга Вікторівно. І мені та ВАМ буде легше. Повірте.
І вона здалася. Поволі ніби черепаха, спираючись на милиці, присіла на край дивана. Потім присів лікар. Віктор Вікторович Добрий. Ще молодий, але успішний і відомий хірург у всьому місті.
-Справа ось у чому ... - Він промовчав підбираючи ті слова, що не так сильно травмують, проте не знайшов. Таких слів просто нема. Є чи правда, чи брехня. Він вибрав правду, нехай і моторошну. - Ольга Вікторівно, я... ми... Зробили все, що тільки можливо. Повірте. Ви знаєте, справа не в грошах вашого батька і не підйомі моєї репутації. Я ДІЙСНО хочу лікувати людей. Давати їм другий шанс...
- Але - Перебила його Ольга
- Але... - Віктор випростався, наче внутрішній стрижень розігнув його. - Вибачте Ольга Вікторівно, ви не зможете ходити нормально. Переслав знімки до всіх доступних клінік. Навіть зарубіжних. Вони захопилися ТАКИМ випадком. Тільки крім ампутації та протезування ніхто не запропонував нічого. А це можна зробити й тут. Ваш бюджет це дозволяє. Вирішувати вам. Ольга Вікторівна. Повірте мені дуже шкода.
Лікар замовк. Йому, досвідченому хірургу, який багато побачив, все ще було важко повідомляти погані новини. Він ще не перейнявся лікарською відстороненістю.
- Віктор ... Вікторович - Запнулась дівчина - Можна я сиджу тут. Подумаю...
- Звичайно-Доктор підвівся, нервово смикаючи папір з ув'язненням- Скільки завгодно.
І пішов.
А Ольга почала згадувати той злощасний день...
Той день був яскравим та сонячним. Світлим.
Вона, яскрава, світла, дуже красиво нафарбована вийшла з недавно купленого їй батьком Ніссана.
І йшла вона прямісінько до нового, модного магазину жіночого взуття. Раз тато розщедрився на машину, трохи витратить і на туфельки. Адже так?
Сонце світило, свіжий весняний вітер не холодив, а освіжав. До чого КЛАСНИЙ ранок!
Тільки ось...
Інвалідна коляска, вона одним колесом застрягла в проміжку між плитками і ніяк не піддавалася потугам хлопця, який у ній знаходився.
Повз проходили люди, хтось навіть обертався на нього. Однак і допомогти ніхто не намагався...
- Почекай-Ольга підійшла до хлопця.- Я допоможу.
-Ти? - В очах його виявилося здивування - Чим? І навіщо? Он бачиш-Він показав пальцем на проходящих-Мені вже допомогли! Подивились у мій бік!
- Хоч грубіянь хоч ні, а я тебе витягну. Не питай чому. Сама не знаю. Але так треба .- Ольга підналягла плечем з боку застрягла колеса - А інакше застрянеш тут до ... напевно приїзду рятувальників ... Ехххх
Крісло зрушило, рипнуло, і вийшло з отвору між плитками.
Те що вона побачила потім-було шоком і тортурами одночасно.
На очах хлопця стояли сльози.
Тепер вона побачила його повністю. Коротке чорне волосся, атлетична фігура, яскраві сині очі.
- Як ти опинився тут?
- Катаюсь, після поранення не можу вдома сидіти, а тут наче рівно все було. Поки що новий господар магазину плитку не поклав. Ось, блядь, результат... Вибач... Вирвалося.
- Правильно вирвалося! - У ній спалахував вогонь. Вогонь правильності, як називав це її батько-Почекаєш мене пару хвилин? Дуже прошу.
- Звичайно-Хлопець навіть почервонів.
Вона зробила крок до дверей бутика.
-Сергій..
-Ольга...
Вже на ходу в неї дозрів план. Саме в цьому магазині була куплена пара прекрасних туфель у яких вона і прийшла, а отже...
Вловивши поглядом проріз між плитками Ольга сміливо всадила в нього підбор дорогих туфель. І смикнула стопою праворуч, потім ліворуч. Однак туфлі виявилися не тільки дорогими, але й надзвичайно якісними. Каблук не ворухнувся. Вона обернулася, погляд Сергія випромінював подив і тривогу.
- А щоб тебе! - З цими словами дівчина щосили рвонула ногу вперед.
Хрусь.
Каблук відійшов від підошви. Мало. Але цього достатньо для досягнення мети.
Як казав, неодноразово, батько " ти можеш власні помилки видати за чужу слабкість, дочку " ...
- Де адміністратор? - З порога заявила Ольга. Не піднімаючи голос і не показуючи ворожості.
Молода, миловидна дівчина глянула на її одяг, взуття і дійшла висновку, що так, треба звати адміністратора.
- Зараз, вибачте - Одразу набрала номер на телефоні. - Ароне Францевічу, вибачте вас турбують... Ви з якого питання?
- З питання влаштування прилеглих до магазину територій -Діставивши з сумки посвідчення поклала на стіл.
- Це ..- Дівчина з бейджиком "Ірина" навіть розгубилася від побаченого - З прокуратури, Арон Францович, вибачте...
І замовкла.
Відчинилися двері в службові приміщення. У коридор вискочив, ні, вірніше влетів власник магазину. Повний, але не позбавлений витонченості та плавності рухів, з невеликою борідкою, пухкими пальцями обхопив кисть Ольги і торкнувся губами у вигляді поцілунку.
- ВИ принцеса! - Такого глибокого баритона вона не чекала від такого низького чоловіка, він буквально тиснув на вуха, - Прошу, прошу! Пройдіть в апартаменти. Поговоримо, так би мовити, до душі.
Ось тепер вона взяла себе до рук. Розмовляти її друге Я. І вся нитка, або в'язь, або плетіння розмови, це вже як кому зручніше висловлюватися, постала перед нею.
Кабінет вражав витонченістю та водночас спартанністю. Нічого зайвого, два м'які просторі крісла для відвідувачів, у кутку невеликий диван.
Власне стіл, ні, СТІЛ вражав. Дубовий. З орнаментом і ніжками у вигляді атлантів, що підпирають небо.
Саме на цей стіл, одразу при вході Ольга і жбурнула пару черевиків залишившись босяком.
Арон Францович трохи смикнувся, але тут же посмішка повернулася на пухке обличчя.
- І що це таке? - У голосі не було навіть хвилювання. Це ж наші туфлі з останньої колекції... Так... Так і є!
- Та так і є. - Ольга незворушно сіла в крісло і просто хамською почухала п'яту. Зламався. Прикро.
- Ай-яй-ай- всяке буває в житті. Знав би де каблук зламається - не ходив би туди, так?
- Точно, Ароне Францовичу, не ходив би і іншим заборонив би. - Дівчина впритул дивилася на те, як блідне обличчя адміністратора. - А як не каблук зламається? А нога, наприклад? Закрити доведеться такий чудовий заклад.
- Та що ви !!!! - Арон підстрибнув з крісла. - Як можна! Ми компенсуємо ваші витрати!! Пара.... Ні - дві пари туфель за рахунок магазину!
- Чи можна вас до вікна? На секунду - Ольга підійшла до величезного вікна, і, чорт забирай, як класно вона почувала себе босою. Без кайданів на ногах та на душі.
- Дивлюся - Немов з нізвідки утворився адміністратор. - Що саме я маю побачити?
– Бачите плитку під вашим магазином?
- Так. Чудова італійська плитка.
- Так от.. щоб жодного зазору через тиждень у ній не було. - Ольга зітхнула. - Інакше я вже не зможу покупати тут такі чудові туфлі... і ніхто не зможе...
- Ясно-Відкарбував Арон Францович - Але ж вам потрібно в чомусь йти?
- ТАК - Дівчина дістала з сумочки гроші і поклала на підвіконня. - Нові паризькі, будь ласка, 38 розмір.
- О, буде зроблено - Адміністратор втік зі швидкістю думки.
З бутика Ольга вийшла з виглядом левиці яка щойно перемогла слона. Горда, незалежна та всемогутня. У нових, абсолютно безкоштовних туфлях.
Хлопець у візку стояв все там же. Байдужим поглядом оглядаючи перехожих. Але стрепенувся побачивши Ольгу, що виходить. Міцніше стис підлокітники, відпустив. Склав руки на грудях. "Та що з тобою Серьога?" Запитав себе хоч знав відповідь. Вона підходила все ближче...
Ольга присіла щоб бачити очі Сергія і з усмішкою промовила:
- Ти ж можеш почекати кілька днів? Ну, може, тиждень? І тут буде рівніше ніж на ковзанці. Гарантую.
- Можу -Сергій зніяковів, проте відступати не звик - А ТИ прийдеш проконтролювати?
- Звичайно- Спочатку сказала а вже потім подумала Ольга. Дивилася в його очі і... Була шалено рада. Чи не радістю це називається? - Ось мій номер. Як тільки виїдеш прогулятися дзвони. Удвох перевірятимемо.
Вона дала візитівку.
Сергій узяв.
- Дякую ТЕБІ - Він навіть не зрозумів як сталося що його рука стиснула її кисть. - Ти справжня людина.
- Нема за що- Вона зніяковіла...
Дзвінок. Мобільний почав розриватися у її сумочці. "Не дзвінок" зрозуміла Ольга. Нагадування. Потрібно поспішати на важливу зустріч.
- Пробач - Ольга піднялася з явним небажанням - Робота, хай її, кличе...
- Я обов'язково подзвоню. Дякую тобі, ОЛЯ.
Він пильно дивився на неї і вона все більше і більше червоніла.
- А я чекатиму. Щоправда.
І ось так просто розвернулася і сміливим широким кроком посунула до машини.
Все в голові її змішалося, і радість від нової машини, і майбутня зустріч від якої залежало підвищення. Тільки все затьмарювало непереборне відчуття легкості. Від того що вона допомогла людині. Реально допомогла а не десь у суді з паперів, просто поставивши підпис. Тут і зараз вона врятувала дуже хорошу людину.
- Допомагатиму всім! - Рішуче сказала Ольга- Точно! Допомагати... Я буду допомогати кожному, хто потребує допо...
Весь її світ зрушив кудись догори..
Вона одразу, без кроку, без руху гайнула донизу.
Там була темрява, лише краєм свідомості вона вловлювала елементи, що проносяться повз.
Якісь скоби, начебто жолоб у якому падаєш нескінченно. Провід. Дивні вигнуті кріплення.
Удар... І страшний біль... Темрява.
Прокинулася вона від пронизливого, моторошного болю в ногах. Біль пульсував і ніби розтікав по венах розплавленим залізом.
Навіть кричати не було сил, вона лише хрипко стогнала.
Лежачи на спині бачила вгорі коло світла. Рівно окреслений і непорушний як сонце.
"Блядь, я впала в каналізаційний люк? Це... це... Що за херня????" Ольга спробувала озирнутися.
Вузький і повитий якимись проводами лаз йшов рівно вгору. Прибиті скоби. Як можна було просто літати в ньому і нізащо не зачепиться? Там і місця немає.
І знову напад болю, що пульсує, рве. Вона піднялася на ліктях щоб оглянути ноги.
Очі бачили, але мозок не хотів сприймати реальність. Обидві її бездоганні ніжки лежали під дивним кутом в області коліна. Дуже дивним.
Вона пробувала ворушити пальцями ніг. Виходило. Тільки дуже боляче.
"Я що - вивихнула собі обидві ноги? Зашибісь!!!!"
"Ну нічого. Он вони-скоби. По них на руках повільно але впевнено піднімуся. Благо на скеледромі була. Ну пару разів."
Хлюп...
Звук був дуже дивний і страшний. І виходив звідти, звідки виходити не міг. Зі стіни в яку йшли дроти, або кабелі, або як їх там...
Ольга глянула і її наче паралізувало.
Стіни там не було. Був довгий, рівний тунель круглий, мов жолоб. З парою лампочок ледь освітлюючих підлогу. А на підлозі щось рухалося. Рухалося дивно.
Хлюп...шшшшшш...
Воно викидало вперед дві руки і тягло на них... Що? Роздивитися було важко через дивну і страшну лису голову, що бовталася між плечей. Голову непомірно великиу для худих рук і дуже кістлявих і тонких плечей.
Хлюп....шшшшшш...
Вона закричала. Підняла голову вгору і кричала в надії що там нагорі її почують.
Хлюп...шшшшшш..
Відповіддю їй було лише відлуння.
І дивний, страшний дотик до стегна.
Вона глянула і заверещала. Ні хотіла завищати, але повітря в легенях не вистачало. І дикий, древній жах не давав вдихнути.
Над нею нависла голова НОВОНАРОДЖЕНОГО.
Надзвичайно велика. Більше голови дорослої людини, з майже прозорими віками та білими, очима сліпого. Величезний череп так щільно обтягувала тонка шкіра, що здавалося зараз порветься.
-Ти ХОЧЕШ допомагати?
Не відразу Ользі дійшло, що це сказало ВОНО. У роті не було зубів, лише бліді ясна. І страшний, нудотний запах.
-Ти хочеш допомагати?
Істота нависла над нею спираючись на дві кістляві, жилисті руки. І ось тепер вона побачила що ноги його були страшенно худими. Навіть у порівнянні з худим, виснаженим тілом, де можна було перерахувати всі ребра, ноги були немов мотузки. Їх то воно і волочило добираючись до Ольги.
- Допоможи! Мені!
Голос ніби з труби, гучний, зім'ятий, але слова зрозумілі. І від цього ще гірше.
- Так! Так! Я допоможу виклику рятувальників, швидку, та я все місто на вуха поставлю! - Скоромовкою випалила дівчина. - Я допоможу!
- Це - Страшна істота поклала одну руку їй на коліно - Допомога. І ти зможеш піти. Чи не як інші, які не хотіли допомагати.
" Що це означає? Які інші? Як піти? Блядь, що це за місце і що ЦЕ за тварюка?" Промайнуло і вилетіло з голови. Від страху вона навіть не зрозуміла, що описалася. Як там говорили у школах самооборони? Маньяку треба підігрувати, бути з ним заразом? Наче так.
– Та я хочу допомогти! - Майже прокричала вона- І зможу допомогти, тільки звідти, зверху. - її погляд вказав на пляму світла вгорі.
- Моя допомога тут. - Істота стиснула руку на її коліні. – Це моя допомога. І твій вихід.
"Підіграти. Ось як треба. Точно!"
- Добре - Ольга тільки зараз зрозуміла, що біль пішла, або від страху вона її не відчуває. - Добре, я готова допомогти!
І тут істота схопила її за обидва коліна. Потужними нелюдськими руками. Її ноги ніби потрапили в лещата, їх повільно і невблаганно стискало, і навіть викручувало, щось тріщало в кістках, рвалося в м“язах, і страшний біль...
Крізь смугу сліз, потьмарення в голові, вона відчувала як на неї одягають амуніцію рятувальники, повільно піднімають вгору.
Роздроблені кістки обох ніг - діагноз. П'ять годин операції. І в результаті - життя на милицях.
Тільки ось...
У снах, згадуючи ті жахливі моменти, бачила Ольга, як йде та жахлива істота на двох цілком міцних ногах.
Її ногах.