[Карина]
Сьогодні Карина гарно попрацювала. Завербувала ще декілька наївних дівчаток в свій підпільний клуб за інтересами.
Вона йшла знайомою вулицею додому. Вже майже піднялося сонце. Ніч плавно відступала і Каринина робоча ніч підійшла до кінця. Інде виходили перші люди. Вони поспішали хто куди. Частіше на роботу. Та їх було не багато.
В подвір'ї багатоповерхівки, в якій винаймала житло сутенерка, окрім вуличних бездомних котів, ще нікого не було. Стояла тиша, темінь і припарковані на тротуарі автівки.
Карина підійшла до дверей під'їзду і схилилась над розпахнутою сумочкою в пошуках ключів.

-Йди сюди.-невідомий шарпнув її за плече і поволік за собою.

Карина відчула, як завалилася назад та її підхопили. Ще мить і вона опинилась в автівці. Не розуміючи, що відбувається, вона почала відбиватися від чоловіка, який заволік її в середину. Але у відповідь отримала ляпасів. Лице  почало палати. Та в автівці чоловік був не один. Викрадачів було троє. Один, що тягнув. Інший сидів за кермом, а третій заклеїв рота Карини клейкою стрічкою. Потім стукнув по плечі водія і той рушив. Карину викрадали перший раз. Все, що вона могла зробити- це молитись.

[Марина(Марта)]
Марина відчувала, що сьогоднішній день принесе радість. Вона дуже рано встала і вже їхала до Христини. В таксі, що приїхало за нею, не грав шансон. "Який гарний початок."- подумала Марина.
В квартирі її вже чекав Денис. Він тримав на руках доньку. Пом'яте лице видавало безсонну ніч, ну чи майже безсонну. Та при погляді на Марину, воно засяяло радістю.

- Доброго ранку.-привітався він.

- Пливіт. - взяала Марина за маленький пальчик Христю.

Соромлячись, дівчинка потягнула руку до свого обличчя.

- Доброго ранку, татко. О! Ти сьогодні одягнений?- єхидно посміхнулася Денису молода жінка.

-Ну ти ж сказала, що я повинен бути одягнений, то ось я!- підігрував Денис.
Та насправді відчував себе ніяково. Він хвилювався, що сьогодні Марина не приїде після його вчорашньої витівки. В нього давно вже не було такого азарту.
Тим часом Христя просилася з таткових рук на тверду землю. Мабуть хотіла грати своїми іграшками. Та Денис ніби й не помічав, а замість цього все сильніше притискав її до себе. Буцімто захищався від Марини.

-Відпусти дитину. Хай походить. Що вже зробили сьогодні?-інспектувала Марина.

-Ми їли.-горделиво відповів чоловік. Догляд за власною дитиною для нього був в новинку. Він звик бути на зустрічах, вести перемовини, їздити в командировки. Нічого особливого.

Сьогодні  Марині він здавався дуже кумедним. Вона взяла з його рук дитину і поставила її на підлогу.

- Я заїхала переконатися, що ти все робиш правильно. - в очах Дениса після цієї фрази вона виглядала, як сувора вчителька.

- Мені давно так ніхто не говорив. Останній раз ще в дитинстві. Та все добре. Хіба не так?-він підвів брови і здивовано глянув Марині в очі.- Я хочу запросити тебе на уікенд. В Карпати на декілька днів.

- А як же Галина Макарівна? Вона залишиться сама?- Марину і справді турбувала Галина Макарівна. Вона завжди була до неї доброю і Марина хотіла відноситися до неї так само.

- Не хвилюйся. Я все вирішив. Єдине, що хочу запитати в тебе. Чи ти продовжуєш займатись все тим же? - вираз його обличчя змінився зі звичайного на звичайне з розовинкою.

- Чому ти питаєш? Я зараз нічим таким не займаюсь. А що в Карпатах?- перевела розмову на іншу тему дівчина. Вона водночас збрехала і сказала правду. Правду, бо поки вона допомагає Денису,  то не зустрічається з клієнтами. А збрехала, бо це було тимчасово.

- Гори, ліс, гірська річка, ти, я і Христя.

- Денис, ти дорослий чоловік і повинен розуміти, що так не буває.
Ти лишив мене цноти, по суті,  проти моєї волі. І зараз, за збігом обставин, я тобі допомагаю. Але не більше. Ти хороший чоловік і при інших обставинах я могла закохатися в тебе, але не тепер. Розумієш?-їй стало легше після цього словесного сплеску емоцій. Вона могла піти з ним в кафе та ніяк не поїхати в Карпати.
Денис був засмучений відмовою, але не втрачав ентузіазму:
- Ми можемо піти в кіно. На мультик. Ти дивишся мультики?

Марина остовпіла. Такого натиску вона ще не бачила.
- Добре, підемо. Сьогодні?

Денис посміхнувся і ствердно кивнув головою. Він було хотів її обійняти, але стримався, бо розумів, що може змусити її передумати. Тому просто мовчки пішов зварити кави.

[Карина]
Так, як сьогодні, Карина в своєму житті ще не боялася. Автівка з затонованими вікнами вже їхала більше години незупиняючись. Спочатку водій періодично пригальмовував, а потім перестав. Карина розуміла, що ті пів години, які водій не гальмує, вони виїхали за місто. В салоні гарно пахло, ніби жасмином. Викрадачі мовчки розвалились навпроти. Їх обличчя можна було добре розгледіти. Та Карина цього не робила. Вона розуміла навіщо не ховають обличчя в таких обставинах-ніхто не збирається відпускати дівчину, її збираються вбити.
За мить, коли мотор автівки заглох, самий кремезний піднявся і різко схилився над Кариною. Однією рукою він вхопився за зап'ястя дівчини, а іншою відчинив дверцята. Карина чимдуж відсахнулась він кривдника.

-Мене вб'ють?-ледь чутно промовила дівчина. Її слова пролунали так невпевнено, що ні вона, а ні її кривдник не зрозуміли,  це було питання, чи ствердження.

- Виходь.- прошипів викрадач, який схилився над нею і ледь не притиснув її всім своїм тілом до холодного металу.
Вона хотіла підвестись, але не змогла. Від страху її ноги перестали  їй служити.
-Я...Я не можу підвестись. - заплакала Карина.

-Вставай! Я кому сказав? - кривдник сіпнув її за комірець.

- Постривай, можливо вона з переляку так?- з темного кутка автівки вольяжно промовив напарник. - Я її понесу. Не кричи. Ти ж знаєш, що я не люблю криків.

Крикливий здоровань не заперечив, коли інший взяв Карину на руки і виніс з автівки. Навкруги був ліс. Він не був хвойним, якого багато в межах столиці. Через такі зарості неможливо було  тікати. Громило ніс її до будинку жовтого кольору. Він був схожий на хатину заможного лісника. Двоповерховий, з великим відкритим подвір'ям, яке обрамляв низький дерев'яний тинок з рідких штахетин.
Карину занесли в самісінький будинок. Невеличка кімната, що на першому поверсі, була майже недосяжною для сонця. Там стояв диван, на який і кинули дівчину. Здоровань вийшов і зачинив за собою двері. Карина подумала, що залишилась в ній одна. Та коли почала розминати свої онімівші ступні, чоловічий голос пролунав, як грім:
-Що, проблеми з ногами?

-А!- Карина закричала. Вона почала нишпорити по своїм декільком карманам в пошуках запальнички. Руки, які відмовлялися її слухати і тремтіли, як у хворої, таки дістали довгоочікуване полум'я. Та пальці покинула сила. Вона чиркала по запальничкі, але та не спалахнула.
Напроти спалахнув вогник. Та не з її рук. Чоловік зробив це.

- Так зручніше?
Карина невпевнено ствердно кивнула і прищурила очі, щоб роздивитись чоловіка. Та темрява
проковтнула всі образи. Ледь помітний чоловік зливався з силуетом стільця на якому сидів.

- Ти винна мені. Сьогодні настав час віддавати борг.

Карина стиснула зуби. Вона багато натворила за свою трудову кар'єру. Та що саме він мав на увазі, вона не розуміла.
Страх панував над нею.