Пролог
Розділ 1. Радісні новини
Розділ 2. Зрада
Розділ 3. Дивні люди
Розділ 4. Мисливець
Розділ 5. Нове життя
Розділ 6. Посвята
Розділ 7. Несподівана зустріч
Розділ 8. Видіння
Глава 9. Кровні пута
Розділ 10. Нарада
Розділ 11. Присяга
Розділ 12. Налі
Розділ 13. Нічний гість
Розділ 14. Чорнокнижник
Розділ 15. Вибір
Розділ 16. Ритуал
Розділ 17. Призначена
Розділ 18. Ніч поза домом
Розділ 19. Полювання
Розділ 20. Пророцтво
Розділ 21. Привиди минулого
Розділ 22. Надія
Розділ 23. Лея
Розділ 24. Вигнання Дев’яти
Розділ 25. Доньки-матері
Розділ 26. Повернення
Розділ 27. Старий знайомий
Розділ 28. Викриття
Розділ 29. А ти зможеш?
Розділ 30. Другий шанс
Розділ 31. Ти — мій ворог
Розділ 32. Багато питань
Розділ 33. Повернення та вибір
Розділ 34. Друг мого ворога
Розділ 35. Ми живі
Епілог
Розділ 7. Несподівана зустріч

— Ні, не так. Усе починається з долонь. Ось дивись. — Пилип випростав руки вперед, долонями донизу, злегка відстовбурчивши мізинці. — Бачиш?

— Я так і роблю!

Мене починало це трохи напружувати. Уже годину я намагалася поставити захист на вікно. Робила так, як показував Пилип, повторювала кожен рух, намагаючись щосили підвести кен до долонь і зробити захисний пас. Марно.

— Ти просто не стараєшся.

— Може, я і не захисниця зовсім! — видихнула я, відійшла від вікна й сіла на стілець. Старий — напевно, навіть старший за мене — холодильник ображено забурчав і затих. Чай остаточно охолонув, хіба що кригою не вкрився. Ненавиджу холодний чай! Ненавиджу ці заняття!

Уже тиждень минув після посвяти, а в мені не змінилося нічого. Довгими весняними ночами, дивлячись у великий прямокутник вікна на місяць, я мріяла, що стану сильною захисницею, як ті, про які читала у файлах Пилипа. І що?

І нічого!

— Здібностей до лікування я в тобі теж не бачу, — скривився Пилип і сів поруч. — Ми спробуємо ще, не переймайся.

— Не думаю, що я сильна в захисті, — впевнено сказала я. — Можливо, я шукач.

— Або воїн, — зауважив він, допиваючи чай.

— Це навряд чи. Я так бігла з того провулка, коли Кирила схопив мисливець. Боги не наділили б таку боягузку якостями воїна.

Пилип накрив своєю долонею мою, пильно заглянув у вічі й дуже серйозно промовив:

— Ти все правильно зробила. Непосвяченому хижаку нічого протиставити мисливцеві.

— Що ж…

— Чорт, і як я не подумав? — Він грюкнув себе долонею по лобі. Я іноді дивувалася, як комічно він може виглядати в серйозних ситуаціях. — Твої батьки. Швидше за все, хижачкою була мати, бо твоє прізвище мені незнайоме… Як її звали? У дівочості?

— Світлана, — відповіла я. — Світлана Рогова.

— Рогова, кажеш… — Він випустив мою руку, відвернувся.

— Що? Її також не пам’ятаєш?

— Найімовірніше, це була мати. Так-так, саме мати. Але мені треба… знаєш, покопатись у записах. Після Станіслава все переплуталося…

— Добре. Як знайдеш щось, скажеш, добре?

Він посміхнувся. Нервово, підозріло.

— Не факт, що тобі передалися її здібності. Тож навіть якщо з’ясуємо, ким вона була, заняття припиняти не будемо. Допивай чай та тренуй захист.

Він підвівся, поплескав мене по щоці. Ненавиджу, коли так роблять. Мені вже виповнилося двадцять, я не дитина!

— Ну, Пилипе…

— Повернуся — перевірю. — І зачинився у вітальні.

— Який сенс тренувати те, чого немає? — пробурмотіла я.

До кухні увійшла Оля. Вона з’явилася так несподівано, що я підстрибнула на стільці.

— Ну як успіхи? — спитала зніяковіло. — Вибач, не хотіла лякати.

— Нічого. — Я усміхнулася. — Ніяк. Взагалі.

— У тебе вийде!

— Ти бодай знаєш, хто ти. Цілитель — це дуже добре. Іноді я думаю, що навіть краще, ніж захисниця.

Оля присіла поряд, підібгала губи. Обличчя стало серйозним, навіть занадто.

— Тато казав, не має значення, хто ти. Важливо, що ти в сім’ї. Коли з’єднаємо плем’я, зможемо приносити користь. Станемо сильнішими, навіть мисливці будуть не такі страшні. Тобі не потрібно покладатися на себе або Пилипа. Будь-яка, навіть найслабша захисниця зможе тобі допомогти.

— Ти маєш рацію, — погодилася я.

— І я зможу нарешті працювати. — Вона смішно підскочила на місці, повернулася і радісно повідомила: — Пилип казав, що сьогодні ввечері ми побачимо наш будинок.

— Наш будинок?

— Вождь атлі будує для нас дім.

— А, це… — Я скривилася, покрутила в руках печиво, поклала назад у коробку. — Мені здається, Пилип не дуже радий. Тобто я хочу сказати… Пилип хоче жити окремо, самостійно.

Цікаво, а Оля знає про переворот? Було б дивно з боку Пилипа не обробити дівчину, яка мешкає в його квартирі кілька місяців. Загалом, його доброта й турбота не здавалися мені тепер такими вже безкорисливими. І це право вибору… Психологічний трюк.

— Знаю, — відповіла Оля. Звинуватити її в хитрощах я не посміла б. Здавалося, вона просто не вміла брехати — у неї навіть обличчя завжди ясне, з розкритими сіро-зеленими очима. — Пилип сам хоче стати вождем. — Вона сіла поруч і перейшла на шепіт. — Ти голосуватимеш за нього на нараді?

Я примружилася. Саме час з’ясувати все, поступово випитуючи потрібні деталі.

— А ти?

— Пилип каже, наш вождь — страшна людина. — Оля підморгнула й манірно захихотіла. — Але я чула, він красень. Тато говорив… коли був ще живий. Бачив його, коли той ще хлопаком був.

— Повір, одне іншому не заважає, — сказала я.

Спогади завжди напоготові — стоять на межі пам’яті, так і намагаючись підкинути в потрібний момент детальні картинки. Ідеальні пропорції обличчя, світле пасмо на лобі, насмішкуватість, жорсткість… Унікальний колір очей. Дотики, від яких я божеволіла. Думки, за які себе ненавиділа. Усе це ще живе, хоч би як глибоко я закопувала. Як би не вдавала, що все минулося.

— У всякому разі, я хочу спочатку подивитися сама. Поспілкуватися з ним, — сказала Оля дуже серйозно. — Пилип мені подобається, але щоб голосувати на раді, однієї симпатії мало.

— Правильне рішення, — погодилася я.

Принаймні мудре. Я ось теж обов’язково поспілкуюсь із вождем атлі. Неприємне почуття заворушилося на задвірках свідомості. Я його впізнала — раніше воно жило в нерозлучній близькості зі мною, навіть можна сказати, становило левову частку мене.

Почуття провини. Ненавиджу його! Найнеприємніша емоція…

Втім, я Пилипу нічого не обіцяла. Голос на раді — це багато. Надто багато, особливо якщо враховувати, чим це може обернутися для мене. Схоже, я великої цінності племені не принесу — якщо зважати на невдалі спроби визначити власні здібності.

Сьогодні ввечері багато чого стане на свої місця… Що ж, я готова. Хотілося б уже нарешті покінчити з очікуванням і повернутися в зону комфорту. Знайти роботу, стати на ноги. Не боятися мисливців, які ховаються серед знайомих. Брр! Я так і не подзвонила Віці з того самого дня, вона, напевно, божеволіє. Бідолашна… Уявляю, що вона подумала. Напевно, вважає тепер мене фріком. Або що Славік приставав до мене. Тоді і йому дістанеться! Він мені, звичайно, не подобається, але все ж хлопець не винен у тому, що сталося.

По обіді приїхав Гліб. Ввалився у квартиру з гуркотом, речами та гітарою в чохлі. Привітався голосно, поплескав Пилипа по спині й підморгнув нам з Олею.

Роззувшися, прямим ходом попрямував на кухню — до холодильника. У мені заворушилися ревнощі власника, бо там залишилося моє тістечко. Я берегла його на вечір, але тепер точно не побачу — цей троглодит протягом минулого візиту зʼїв цілу каструлю котлет. Загалом, я вирішила, що ми з Глібом явно не порозуміємося. У найкращому разі, це буде холодна війна, у гіршому — поб’ємося за їжу.

— Ну, чи всі готові? — Він обернувся, і я примружилася. Як і очікувалося, у його руках готувалося до страти моє тістечко із заварним кремом — здалося, навіть глазур трохи потьмяніла й пішла тріщинами. — Знайомитись їдемо?

— Їдемо, — поблажливо посміхнувся Пилип і обійняв мене за плечі. — Сьогодні ввечері…

— Знаю, — перебила я різко. Потім додала м’якше: — Оля сказала.

— Домбровська в місті? — відкушуючи добру половину й забруднюючи ніс кремом, спитав Гліб.

— Наскільки я знаю, давно, — похмуро відповів Пилип. — Вони живуть разом.

— Ну, як я і думав. Але Кирило з нами?

— Поговориш із ним сам. Думаю, після сьогоднішнього вечора всі визначаться з думкою.

— Чудово! — просяяв Гліб, відправляючи до рота залишки тістечка.

Увечері ми вирушили знайомитись. Загалом, не знаю, чому, але я дуже нервувала. Я так часто уявляла собі возз’єднання, й ось усе відбувалося насправді. Хоча це тільки репетиція, але…

Сьогодні я побачу інших атлі. Цікаво скільки нас усього? Пилип каже, що завдяки недалекоглядності попереднього вождя атлі залишилося зовсім мало. Але якщо інші хоч на дещицю такі ж, як Оля, я готова їх полюбити. Знаю, що з ними я під захистом, а отже те, що сталося в минулому, ніколи не повториться. Атлі не дозволять нікому образити мене. Якби я знала їх раніше…

Їхали ми в машині Пилипа. Оля із цікавістю розглядала краєвид за вікном, постійно підскакуючи на місці. Життєрадісна, ще вміє дивуватися, і це у свої двадцять п’ять. Мені двадцять, а віра в чудеса померла років десять тому з розумінням, що дід Мороз — насправді наш п’яний сусід із нижньої вулиці. І жодних подарунків у нього немає, а сам він прийшов, лише щоб випити з бабусею.

Я не помітила, як ми виїхали за місто на трасу, а за пів години звернули праворуч до невеликого селища — з тих нових, будинки в яких останнім часом такі популярні в заможних людей. Недалеко від міста, але досить далеко скупчення людей. Чисте повітря, красива природа та тиша. Гліб примостився позаду на великому блискучому мотоциклі, і я ловила себе на думці, що хочу покататися з вітерцем. Можливо, я зголосилася б. Якби не моє тістечко…

Повільно ми в’їхали на одну з вулиць, і я із захопленням дивилася на сучасні будинки, наполовину приховані високими парканами: кованими, цегляними та яскравими профнастилами. Оброблені зовні дикуном або фактурним тиньком, садиби виблискували вимитим склом, красувалися величезними — на людський зріст — кущами у дворах. Широкі доріжки, що вели до будинків, звивалися, ховалися в різноманітності рослинності.

Я уявляла ці будинки зсередини. Великі, світлі, з безліччю кімнат та дворами, де роздолля для дітей і можна влаштовувати пікніки чи просто читати в затишній альтанці.

Пилип зупинився біля масивних залізних воріт, чорних із хитромудрими візерунками. Як за помахом чарівної палички, вони повільно роз’їхалися, відкриваючи погляду широке подвір’я з під’їзним шляхом і круглими кущами по обидва боки.

Прямо за ними нас зустрічав будинок. Точніше, будинком цю будову назвати було б блюзнірством. Палац!

— Це він? — захоплено спитала Оля.

— Це будинок Влада, — буркнув у відповідь Пилип.

У вухах зашуміло, горло обдало вогнем. Минуле накрило хвилею, збиваючи з пантелику, знову перетворюючи мене на перелякане дівчисько, яке таємно втікає з квартири вбивці. А в тім, я і залишилася тим дівчиськом. Не падала духом, вдаючи, що все в минулому, але куди там! Ім’я — звичайне, розповсюджене ім’я — вибило мене з колії.

— Полю?

Я звела очі. Пилип дивився в дзеркало і хмурив брови.

— Ти в порядку?

— Звичайно.

Голос хрипкий, наповнений жахом. Я вже готова тікати, не озираючись, з гарного, майже чарівного двору.

Потрібно заспокоїтись! Це все привиди, Поліно. Треба просто зробити крок назустріч?

Пам’ятати не хотілося, крокувати — тим паче.

— Ти зблідла. — Оля зазирнула в обличчя. Близько. Занадто близько. Не люблю, коли вдираються в особистий простір. — Загойдало?

— Трохи. — Я нервово посміхнулася.

— Тобі потрібне свіже повітря. — Пилип вийшов, допоміг вибратися мені. Срібляста машина Кирила стояла на парковці. Мотоцикл Гліба погрозливо прогарчав і затих. За хвилину він підійшов до нас.

— Що трапилося?

— Поліну загойдало, — пояснив Пилип.

— Все нормально, — прохрипіла я. Прочистила горло, труснула головою. Минуле — у минулому. Забудь! — Вже краще.

— Ходімо! — Пилип узяв мене під лікоть. Я була вдячна — не знаю, як змогла б сама йти.

У голові роїлися моторошні думки. Швидше за все, це просто збіг. Вождь не міг не розгледіти в мені атлі. До того ж нам не можна завдавати шкоди одне одному — це карається законом. Не можна, якщо це не поєдинок…

Нас зустріла брюнетка. З тих, яких часто друкують на обкладинках журналів — висока, струнка, довговолоса, елегантна і вродлива до неподобства.

— Здрастуй, Ларо! — привітався Пилип і випустив мою руку. Так-так, з подібними красунями постійно так — вони засліплюють, і чоловіки забувають про все на світі. Наприклад, про таких, як я — зляканих та беззахисних.

— Пилипе! — Вона обійняла його, ласкаво усміхнулася, оголюючи білі рівні зуби, запустила пальці йому у волосся. — Я вже встигла скучити.

Флірт — візитна картка таких леді. Дивно, але мені її щебетання допомогло. Напруга поступово відпускала, і я перемикнулася на оздобу будинку.

Велика вітальня засліпила. Класичний стиль, витриманий, аристократичний. Світлі стіни, непомітні картини, кришталеві бра, що випромінюють м’яке світло. Величезний камін, викладений каменем, із широкою полицею, де красувалися ковані свічники. Біля сусідньої стіни дубовий стіл із напоями та келихами — ймовірно, бар. Посеред кімнати стьобаний диван на різьблених ніжках і два крісла.

На дивані сидів Кирило. Коли ми ввійшли, він кивнув на знак привітання, і відразу відвернувся.

— Лара, це Оля та Поліна. Я знайшов їх нещодавно, — ніби скидаючи невидиму завісу, схаменувся Пилип і представив нас брюнетці.

Та поблажливо усміхнулася і окинула нас поглядом, що оцінює.

— Лара — сильна захисниця, — додав Пилип. — Одна з найсильніших за всю історію атлі.

— Пилип мені лестить, — заперечила Лара, усім виглядом показуючи, що в душі повністю згодна з висловом.

Красуня, та ще й захисниця. Я згадала сьогоднішні невдалі спроби поставити бодай слабкий блок на вікно. Так, комусь усе, комусь — нічого…

— А де сам господар? — глузливо спитав Гліб. — Чи він знав, що я приїду, і сховався в шафі?

— Не сподівайся, Ізмайлове!

Я стояла спиною до широких сходів, що вели на другий поверх. Спочатку, здалося, усе тіло оніміло від вкрадливого, просоченого впевненістю голосу. Повільно, ніби побоюючись різких рухів, я обернулася, підвела очі.

Ні це не правда! Це…

Я позадкувала, оступилася і, напевно, впала б, якби хтось не підтримав мене. Обернулася. Гліб тримав мене й дивився спантеличено.

Він не зрозуміє. Найсильніші страхи — ті, яких ми відхрещуємося. Таємниці, що найчастіше розкриваються — ті, що ми намагаємося закопати глибше. Минуло кілька місяців, але саме тут, у розкішній вітальні, я остаточно заплуталася в павутинні.

— Ні… — Я не відразу зрозуміла, що говорю вголос. — Це просто… засідка якась!

З грудей насильно вирвався нервовий смішок.

Влад стояв на середині сходів. Усе той же — впевнений у собі, страшенно привабливий та небезпечний. І мені здалося, що не було всіх цих місяців, що тільки вчора я втекла з його квартири, а сьогодні він знайшов мене, ніби посміюючись і говорячи: «Від мене не втечеш». Втім, брешу. Влад був здивований не менше — завмер, не зводячи з мене погляду, і, здавалося, розгубився.

І я зробила те, що вміла найкраще. Із силою штовхнувши Гліба, вибігла геть із дому. Подолала сходинки ґанку й кинулася до воріт. Я не думала про те, наскільки це безглуздо виглядає. Потрібно було сховатись, але в глибині душі я розуміла — ховатися марно. Тепер, коли я посвячена в атлі. Хіба що…

Ні не зможу. Чи зможу? Що для мене ця родина? Купка незнайомців… Єдина людина, якій я довіряла, вважала мене ланкою в ланцюзі задля досягнення власної мети.

Отже, залишається лише одне.

Для зречення потрібні слова, я бачила файл у комп’ютері Пилипа. Слова та правильний настрій. Настрій у мене якраз слушний.

Я зупинилася біля високих кованих воріт, розуміючи, що бігти більше нікуди — ворота зачинені. Взялася обома руками за прути, притулилася чолом до прохолодного металу. Заспокоїтись. Потрібно просто заспокоїтись. Думати.

Безперечним було одне: якщо зречуся, Влад більше не зможе мене переслідувати. З тими, хто зрікся, навіть розмовляти не можна, не те що… Що? Невже той вчинок — те звірство, жертвою якого я стала, — якось пов’язаний з атлі? Невже Влад знав, що я з його племені? Не міг не знати — вожді відчувають таке. Але навіщо тоді… Адже членам племені не забороняється мати дітей від людей! Дикість якась! Навіть думати про це — дикість, а про те, щоб зробити…

Ноги підкосилися, і я впала прямо на траву. Мене трясло, щоками котилися великі сльози. Не можна було забувати, вдавати, що все в минулому. Таке не забувають.

— Полю! — Голос Пилипа пролунав десь біля вуха, тепле дихання обпекло скроню, сильні руки відірвали від землі, притиснули до грудей. — Ну ти чого?

Я замотала головою, обняла його міцно. Треба було когось обіймати, інакше просто ризикувала впасти в прірву власних страхів.

— Ні, прошу тебе! Будь ласка, не змушуй мене! Я не зможу…

Голос — майже істеричний — перейшов у схлипування, амплітуда була така сильна, що вони віддавали болем у грудній клітині.

— Все добре, — шепотів Пилип і гладив мене по голові. — Все добре, я з тобою.

Нічого не добре — тепер я це розуміла точно. Теорію про те, що треба зробити крок назустріч страху, і він відступить, я поховала з почестями. Ні до чого доброго вона не приведе. Потрібно тікати, сховатися. Думати, що робити із цим.

Пилип не мав особливої симпатії до вождя атлі…

Я підняла на нього очі й рішуче сказала:

— Я маю тікати. Сьогодні ж. Ти сховаєш мене?

— Тікати? Але… від чого?

— Від нього. Від Влада Вермунда.

— Він щось зробив? Стривай, ви… знайомі?

— Прошу, Пилипе, у мене мало часу! Ти допоможеш?

Миті, поки він розмірковував, здалися вічністю. Я дивилася в бік будинку, боячись, що Влад зараз вийде, схопить мене і знову закриє там, де ніхто не зможе знайти, почути.

— Добре. Нікуди не йди, я прижену машину.

І рушив у бік будинку.

— Куди ж я піду? — пробурмотіла я, обіймаючи себе за плечі.

Було б кудись податися, я б тут уже не стояла.

До квартири Пилипа ми доїхали без пригод. Він не питав нічого, а я не поспішала розповідати. Речі збирала швидко, не переймаючись тим, що можу щось забути. У мене їх було всього — нічого, трохи одягу і плюшеві сови на підвіконні. Їх я залишила насамкінець.

Пилип розмовляв телефоном у вітальні, поки я пакувала велику сумку Матвія.

Матвій… Цікаво, як він там? Чи думає про мене, чи згадує? Мимоволі я образила його, а це погано. Ображати близьких — великий злочин.

Раптом голосно клацнув замок дверей, і я застигла. Повернулася, розуміючи, що тікати нема куди. Безглуздий фарс — істеричні збори, безглузда впевненість, що все вийде. Та і бравада Пилипа кудись раптом поділася — він стояв у коридорі, похнюпившись. На мене не дивився.

— Залиш нас! — наказав Влад.

— Влад, я не думаю…

— Це не прохання!

Пилип вийшов, і я голосно видихнула. Нас було троє у квартирі: я, Влад та мій страх. Останній, здавалося, зайняв увесь простір, дихати стало зовсім нічим, і я мимоволі потяглася до горла.

— Як давно ти знаєш, що ти атлі?

Різке питання стьобнуло пліткою. Ні натяку на жаль у зелених очах, ні краплі співчуття на обличчі — лише рішучість.

Я зиркнула на ноутбук Пилипа. Вранці я читала історію про жерця, що зʼїхав із глузду, і змусив парочку захисниць зістрибнути в прірву. У сусідньому файлі — заклинання зречення. Чи встигну відкрити його швидко? Навряд чи.

— З березня. Після того, як… — Я замовкла, відвернулася до вікна, наказуючи собі не плакати. Тільки не перед ним! — Пилип знайшов мене.

— І весь цей час ви змовлялися проти мене тут, у цій квартирі?

Я подивилася на нього, приголомшена безглуздим припущенням.

— Жартуєш? Так, я навіть не знала, що ти… — Не витримавши, нервово засміялася. Істерика підкралася близько, я вже відчувала тремтіння і дрібні неприємні мурашки. — Якби знала, втекла б від вас. Краще померти від мацаків мисливця, аніж зустріти тебе знову!

— І Макаров жодного разу не згадав мого імені? Ви жодного разу не говорили про вождя атлі? Якось неправдоподібно звучить, Поліно.

— І все ж це так. Але ж ти знав, чи не так? Ти знав, що я — атлі, коли знайшов мене, коли… це робив…

— Ти забуваєш, з ким говориш! — майже вигукнув він.

Я відсахнулася — Влад лякав мене до чортиків. Але злилася я не менше. Злилася на нього за те, що сміє так розмовляти зі мною, на себе — що боюсь, не можу переступити через переляк, майже віддалася паніці. Злилася за те, що не зуміла стримати сліз — стояла перед ним, слабка, загублена, плакала, мов дитина в той час, коли му мусила дати відсіч, вдарити болючіше.

І не могла.

— Так, тепер усе по-іншому. Тепер, коли я атлі… Але я знаю, що робити!

— Поліно…

— Я зречуся! — розсміялася я Владу в обличчя, майже повністю поступаючись божевіллю. — Зречуся, і ти ніколи не дістанеш мене. Ніколи!

— У тебе істерика.

— А чого ти чекав? Гарячого вітання? Обіймів? Я не сумувала за тобою, Владе Вермунде!

— Чекай тут.

За пів хвилини він повернувся з кухні зі склянкою води, простягнув таблетку.

— Пий.

— Знущаєшся? Я в житті нічого не візьму з твоїх рук! Після того, як ти отруїв мене…

— Тоді мені доведеться заспокоїти тебе по-іншому.

Я подивилася на нього — не жартує, ані натяку на блеф. Але й агресії більше немає, за всі ці роки я добре вивчила його. Точніше, думала, що вивчила. До нашої останньої зустрічі.

— Я не питиму це! — повторила я вперто і відійшла до вікна. Відсунула штори.

Як я втомилася! Лягти б і заснути. Надовго. Забути…

Я мовчала. Не знала, про що з ним говорити. Іноді ночами, збігаючи з кошмарів у реальність, я стояла біля вікна й міркувала, що скажу йому, коли стану сильною, коли ціле плем’я підтримуватиме мене. У голові було безліч сценаріїв цієї зустрічі, але жодного — з таким результатом.

Життя — несправедлива штука. І я чомусь завжди внизу колеса, як би воно не переверталося. А може, віз просто стоїть на місці?

— Все ще збираєш їх? — Влад наблизився, узяв у руки сову, яку подарував мені, коли ми були разом. Плюшеву, набиту грубим наповнювачем, і напрочуд приємну на дотик. Після того, як Влад кинув мене, я навіть спала з нею, а тепер… Треба було її викинути, але рука не підіймалася.

— Чого ти хочеш? — втомлено запитала я. — Навіщо все це?..

— Ти — атлі. Це багато що змінює.

— Як ти міг не знати? Хіба вождь не бачить належності до племені?

— Це складно… — Влад поставив іграшку на місце та відвернувся.

Чому все так? Між нами та взагалі… Поруч із ним усе так хитко. Адже я маю ненавидіти, бажати зла і… не можу.

Він той же Влад, а я, як не дивно, та сама Поліна…

Ні, ні! Це магія, він просто впливає на мене, як вождь.

— А вбити — просто? — з гіркотою запитала я.

Місто запалило вогні. Там, на вулиці, у квартирах та будинках, у затишних кафе жили й ні про що не підозрювали звичайні люди. Такі, якою я була пів року тому.

Чи шкодую я? Дивно, але жалю не було. Страх теж відступив, хвиля схлинула, залишивши по собі гладкий, бархатистий пісок. Хотілося тепла. Розуміння.

Куди ми прийшли?

— Це було не вбивство! — наполегливо промовив Влад і стиснув мої плечі. Так близько. Я мушу боятися, ненавидіти його. Мушу…

— А що це було?

— Я — вождь, Поліно. Крім тебе, в атлі є люди, за яких я відповідаю. Скажу тобі правду — наражу їх на небезпеку. — Він замовк. Я боялася поворухнутися чи від того, що Влад був непередбачуваний, чи…

Ні! Ти не можеш його кохати! Чи не після того, що він зробив.

— Прийди до тями. Подумай! Поза атлі ти пропадеш, і я не тільки мисливців маю на увазі. У нашому світі існує набагато більше небезпек, ніж йдеться в літописах Пилипа. І, Поліно. — Його пальці стиснули мене міцніше, завдаючи дискомфорту, і я відчула загрозу. — Якщо навіть подумаєш про зречення… Я тебе знайду.

Влад різко випустив мене та вийшов. Грюкнули вхідні двері, простір квартири розширився, і дихати стало легше. Злість, ні, лють — неконтрольована, яскрава, що відгукнулася пульсом у скронях — змінила апатію.

Він погрожував мені. Погрожував! Це просто… І я не можу нічого вдіяти!

Чи можу?

— Поліно?

Якщо чесно, з Пилипом говорити не хотілося. Він кинув мене тут віч-на-віч із найголовнішим жахом, хоча клявся захищати. Втім, Пилип мені нічого не винен. Як і я йому.

Я повільно обернулася — поряд із ним стояв Гліб. Від його звичайної веселості не залишилося і сліду — обличчя схвильоване, навіть можна сказати, налякане. Цікаво, що він не поділив із Владом?

— Ти все ще хочеш стати вождем? — запитала я, звертаючись до жерця. Потім додала, не чекаючи відповіді: — То зробимо це!

© Злата Соловей,
книга «Провидиця».
Розділ 8. Видіння
Коментарі