Пролог
Розділ 1. Радісні новини
Розділ 2. Зрада
Розділ 3. Дивні люди
Розділ 4. Мисливець
Розділ 5. Нове життя
Розділ 6. Посвята
Розділ 7. Несподівана зустріч
Розділ 8. Видіння
Глава 9. Кровні пута
Розділ 10. Нарада
Розділ 11. Присяга
Розділ 12. Налі
Розділ 13. Нічний гість
Розділ 14. Чорнокнижник
Розділ 15. Вибір
Розділ 16. Ритуал
Розділ 17. Призначена
Розділ 18. Ніч поза домом
Розділ 19. Полювання
Розділ 20. Пророцтво
Розділ 21. Привиди минулого
Розділ 22. Надія
Розділ 23. Лея
Розділ 24. Вигнання Дев’яти
Розділ 25. Доньки-матері
Розділ 26. Повернення
Розділ 27. Старий знайомий
Розділ 28. Викриття
Розділ 29. А ти зможеш?
Розділ 30. Другий шанс
Розділ 31. Ти — мій ворог
Розділ 32. Багато питань
Розділ 33. Повернення та вибір
Розділ 34. Друг мого ворога
Розділ 35. Ми живі
Епілог
Розділ 6. Посвята

Ми були в лісі вдвох — я та Пилип.

Дерева таємниче розгойдувалися, шелестіли, і цей звук особливо вирізнявся серед нічної тиші. А ще звуки наших кроків — гілки, що ламалися, і торішнє листя відгукувалося шурхотом на обережну ходу.

Для посвяти потрібні певні умови: пора року, фаза місяця, дата. У кожного хижака бувають сплески сили, і посвята проводиться саме в такий момент. Мені довелося чекати до червня.

Пилип знайшов галявину, де можна зручно розташуватися. Поставив на траву пакет, дістав із нього банку з фарбою та пензлем.

— Допоможи, — сказав, простягаючи мені пензлик.

— Ми малюватимемо?

— Для ритуалу потрібне магічне коло чотирьох стихій.

Ми працювали близько пів години. Спочатку намалювали коло. Фарби пішло багато — вона ніяк не хотіла лягати на нерівне «полотно».

На чотирьох сторонах Пилип вивів знаки стихій. Три плавні хвилі та перевернутий трикутник — вода. Три спіралі та трикутник із перекресленою верхівкою — повітря. Багаття і прямий трикутник — вогонь. Й останній: прямі лінії, що символізують родючість, перевернутий трикутник із перекресленим кутом знизу — знак землі.

Іноді Пилип користувався ліхтариком, тому що повний, налитий місяць, приховували хмари, і ставало зовсім темно. Нарешті він закінчив малюнок і повернувся до мене.

— Сідай, — наказав, вказуючи на центр кола. Я боязко опустилася на траву, поправляючи одяг, щоб випадково не вимазатись. Було страшно та бентежно.

— Благословенні духи Півночі, повітряні простори, я закликаю вас! Благословенні духи Півдня, надра землі, я закликаю вас!

Пилип говорив із заплющеними очима, піднявши обличчя до неба. Хмари майже розвіялися, небо було напрочуд зоряним — зірки проглядалися крізь гілочки дерев, що гойдалися, блискучим розсипом. Білий диск місяця закривала напівпрозора хмара, мов газова вуаль.

— Благословенні духи Заходу, водяні глибини, я закликаю вас! Благословенні духи Сходу, червоне полум’я, я закликаю вас!

Пилип погойдувався в такт слів і проводив руками в мене над головою.

Хвилювання відгукнулося холодком у хребті й виплеснулося важким видихом.

Я справді зроблю це — стану частиною цілого, великої родини, як ті, про які стільки читала. Не боятимуся, забуду минуле, замінивши його новими враженнями — незвіданими та дуже цікавими.

Пилип усе говорив і говорив, а світ довкола змінювався. Посилилися запахи, звуки, у голові ширився монотонний гул, роблячи слова Пилипа невиразними, незрозумілими, непотрібними. Мною опанувала ейфорія. Відчуття невагомості.

Хвиля тепла піднялася від пупка вище — до серця, заповнюючи грудну клітину, розширюючи легені. Вона розкріпачувала, дарувала відчуття свободи та вседозволеності. П’янила. Від п’яток угору побігли приємні мурашки. Серце гулко стукало, відраховуючи удари.

— Чи ти приймаєш сутність атлі, даровану тобі богами? — спитав Пилип несподівано чітко, і я глухо видихнула:

— Так.

Голос був ніби не моїм — низьким, гортанним та хрипким. Думки випарувалися, тіло заполонила легкість, що межує з безтурботністю. Хотілося співати, танцювати, сміятися. Уперше в житті мене нічого не хвилювало. Взагалі. Були тільки я та ліс. Я і вітер. Я і небо, що куполом накрило землю. І кен, що вирував у жилі. Щось нове прокинулося всередині, щось таємниче та могутнє.

— Чи присягаєшся жити з атлі, молитися з атлі, захищати плем’я в разі небезпеки й віддати життя за необхідності, якщо вона виникне?

— Присягаюся.

Губи пересохли, дихання збилося, стало надсадливим.

— Чи присягаєшся слухатися свого вождя? Народити дітей і залишити їх атлі, якщо надумаєш піти з племені?

Клянусь, клянусь, клянусь…

Пупок пульсував, народжуючи подобу електричних розрядів. Вони прямували в різні боки: до рук, ніг, голови, наповнюючи мене, розпираючи. Наче щось рвалося назовні, але не могло звільнитися.

А потім ніби мильна бульбашка в мені луснула — знову стало легко.

Нові відчуття закрутили у вирі.

Радість.

Безумство.

Належність.

— Підсумком цього приймаю тебе, сестро! — Пилип усміхнувся. — А тепер підведися.

Голова все ще крутилася, але жар пішов, сп’яніння теж. Охопили свобода та легкість. Пилип узяв мене за руку й допоміг підвестися, а потім, поки я не встигла заперечити, полоснув по долоні лезом ножа із чорним руків’ям.

Я чекала на це, але однаково злякалася. Напевно, треба позбавитись і страху теж. Мій вріс у мене, став частиною особистості. Страх минулого — темного та таємничого. Теперішнього — хисткого та нестійкого. І майбутнього. Що чекає на мене? Невідомість? Випробування? Нові звершення?

Але тепер уже не треба боятися. Я — частина цілого. Атлі. Кожна частка мого тіла кричала про це. І до Пилипа тягнуло неймовірно — просто обійняти. Перевірити, що він справжній, а не наснився мені. Такий рідний. І Кирило теж. Як я могла їх боятися?

— Нічого, уже все… — прошепотів Пилип і зробив те саме зі своєю долонею, потім з’єднав наші руки. Кров, змішуючись, потекла на траву в межах кола.

— Присягу глибинним кеном зазвичай скріплюють кров’ю.

Усе було так дивно й так… правильно. Наче я все життя цього чекала.

Чи вірила я в магію?

Тепер однозначно. Те, що сталося, не могло бути плодом уяви. За ці кілька місяців я багато чого дізналася і приблизно уявляла, яким стане життя після посвяти. Точніше, після енергетичного возз’єднання атлі.

Порізана долоня трохи боліла, але це здавалося дрібницею в порівнянні з тим, що я здобула натомість. Сім’ю. Тепер ніхто не скривдить мене, а якщо скривдить… Буде кому за мене заступитися!

Я засміялася. Уперше в житті вільно висловлювала емоції, не боячись реакції та засудження оточення. Розкинула руки, подивилася на всипане зірками небо й закружляла.

Пилип усміхався, пильно спостерігаючи за мною і, напевно, думав про щось своє.

Я глянула на нього з-під лоба й теж усміхнулася.

— Ти незвичайна, — сказав він і подивився якось по-новому. Оцінюючи.

— Я незвичайна? І це після того, що ти зробив?

— Скоро ти звикнеш. Усе це стане твоїм світом. Буднями. Тепер ти — атлі. А коли ми об’єднаємось біля джерела, відчуття будуть ще яскравішими.

— То коли?

— Усьому свій час, Поліна…

Він завжди так каже. Відтоді, як я оселилася в нього, Пилип намагався здаватися таємничішим, ніж був насправді. Це мало б зацікавити мене, але здебільшого дратувало.

Уся проблема в тому, що Пилип народився жерцем. Взагалі, бути жерцем дуже почесно — він мав особливу силу, можливості та вплив. Також йому були доступні знання, що передаються з покоління до покоління, схильність до предметної магії, доступ до різних ритуалів, а також пошуку атлі за кровʼю.

Жрець, як і вождь, бачать сутність члена племені відразу. Як пояснив Пилип, це щось на зразок магічного свічення в жилі — у всіх атлі воно схоже. Так він і знайшов мене — коли я вибігла з того провулка, то палала так, що з Києва можна було помітити. Так, сховатися від мисливця я точно не змогла б.

Загалом, бути жерцем почесно. Але Пилипу того було мало — він хотів очолити атлі. Правити племʼям.

Із цим усе було складніше, тому що, як виявилося, вождь атлі існує, тільки чомусь досі мене з ним не познайомили. І це напружувало. Плем’я-то не з’єднане і, за словами Пилипа, поки нам необов’язково взагалі знайомитися — деякі племена зустрічалися в повному складі лише біля вогнища в джерела — спеціального місця сили, у день возз’єднання. Але для мене, як людини далекої від традицій хижаків, це здавалося дикістю. в решті решт мені потім із цими людьми жити!

Пилип знайомити нас не поспішав, отже, на те були причини, але озвучувати їх він не вважав за потрібне.

Натомість я познайомилася з Олею. Ми знайшли її нещодавно — у квітні. Цей час напрочуд вдало збігся з її сплеском, і вона тут же присвятилася. Дія відбувалася у квартирі, хоча Пилип сказав, що мені пощастило більше — на природі боги завжди прихильніші, ніж «у цих камʼяних коробках».

Він вважав, що Оля може стати чудовим цілителем, якщо тренуватиметься. Ми спілкувалися, тому що доводилося ночувати в одній кімнаті. Вона виявилася милою, скромною та мовчазною.

Оля приїхала зі Львова. Її батько був призначеним, а це дуже незвично.

Хижаки іноді зв’язували життя з людьми. Як мама, наприклад. Вона вийшла ж заміж за людину, і я народилася.

Бувало, що кен хижака мав особливу цінність. Чи то був сильний воїн, чи, наприклад, цілитель, а вождь не хотів втрачати його дар. У битві трапляється всяке, та й мисливці — завсідники нашого життя. А люди… деякі люди завжди поряд, бо люблять нас.

Один жрець створив заклинання, яке закріплювало частину кена за кимось із людей. За кращим другом, чоловіком чи коханцем — одним із тих, хто посвячений у справи племені. І після смерті хижака можна було активувати його спеціальним заклинанням. Людина приймала сутність хижака, ніби замінюючи його собою. За силою така людина виявлялася слабшою, але дар зберігався. До того ж його діти вже ставали повноцінними членами племені. Як Оля.

Призначені були рідкістю, тому що людям хижі майже ніколи про себе розповідали, не кажучи вже про таку відповідальність, як посмертна передача кена. Усе ж непросто зрозуміти і прийняти наше життя, не відчувши його на собі.

Хоча я себе поки хижачкою не почувала. Ось зовсім. Так, у мені щось змінилося, але не кардинально, і після ритуалу все ніби стало на свої місця. Однак, я готова була прийняти нове життя — усередині все буквально тремтіло від передчуття. І повільність Пилипа дратувала.

— А вождь атлі взагалі знає про моє існування? — не вгавала я.

Пилип зібрав фарбу та пензлики в пакет, ретельно витер ритуальний ніж об шматок тканини, потім у нього ж і загорнув.

— Він знає, що я шукаю атлі. Це складно. Його дядько…

— Був жахливим правителем, — перебила я. — Пам’ятаю, ти казав. Розігнав плем’я і не спромігся простежити, хто куди поїхав. Злякався когось чи чогось, а тому не підтримував звʼязки. Буває. Але до чого тут…

— Добре! — Пилип випростався, різко посерйознішав і подивився мені в очі. — Я скажу. Думаю, що ти маєш право знати.

Нічний ліс, сповнений таємничого шурхоту, і відкрита завіса таємниці схвилювали мене. Сухі гілки ламалися під ногами. Ми вибиралися з лісу, і всередині мене назрівало відчуття чогось нового. Не залишало почуття, що кров ось-ось закипить — так я горіла. Жила буквально плавилася, наповнювалася кеном — тільки тепер я зрозуміла, що означає сила. Те, про що читала, втілилося в реальність. Неймовірно!

— Вождь атлі… справжній вождь… У нас із ним багато непорозумінь, Поліно. До речі, не тільки в мене — у Кирила теж. І в Гліба.

Гліба я бачила лише одного разу. Він був у Житомирі проїздом і забіг на пів години. Темноволосий, симпатичний, одягнений, як байкер. Багато усміхався та курив. Знайомство вийшло змазаним, схоже, я його мало цікавила — більше Пилип, бо вони зачинилися на балконі та довго про щось говорили. Тепер я зрозуміла, про що.

— Хіба це чесно, що ви шепочетеся про розбіжності за спиною у вождя? — насупилась я, переступаючи через корч. — Хіба не краще сказати йому прямо, у вічі? Можливо, він піде на поступки.

— Це навряд чи. До того ж зараз це не на часі та… Пізно.

— Стривай, ти хочеш сказати, ви… Пилипе, ви готуєте переворот?!

Я зупинилася, змусивши пригальмувати свого супутника. Магія відразу зникла, а в грудях грудкою стало погане передчуття.

— Я знав, що ти так відреагуєш, — спокійно промовив Пилип.

— А як мені реагувати? А якщо він дізнається? Якщо…

Він узяв мене за руку, несильно стиснув. В очах горіла рішучість, незрозумілий азарт. Наче не лише розбіжності штовхали його на необачний, небезпечний крок.

— Я не боюся.

— Зате я боюсь!

Я вивільнилася і пішла далі, не чекаючи цього дивного чоловіка, до якого напрочуд сильно перейнялася. Пилип наздогнав мене і тримався поруч мовчки.

Незабаром ми вийшли до дороги, що звивистою стрічкою тяглася догори. Я думала про нечисту історію, у яку, як виявилось, була втягнута. Я ж читала літописи. Міжусобиці ніколи не закінчуються добре, а більшість спроб скинути вождя на раді так взагалі плачевно. Стратою призвідника. Щоправда, це було давно…

— То що у вас за розбіжності? — похмуро запитала я.

— Він схиблений на контролі. Хоче, щоб ми жили разом, як у середньовіччі. Хоче вирішувати за нас. Контролювати. Там багато всього…

— І нічого особистого?

Пилип промовчав. Відвернувся, глянув убік, ніби так міг приховати очевидне.

— Зрозуміло.

— Упевнений, коли ти познайомишся з ним, наші думки збігатимуться.

— Подивимося.

Я намагалася перетравити отриману інформацію. Назустріч мчали машини, і світло фар перекручувало наші тіні, то звужуючи й витягуючи, то, навпаки, сплющуючи.

Не було схоже, щоб Кирило погоджувався з братом. Він з’являвся рідко. Коли приходив, вони з Пилипом довго говорили про щось за зачиненими дверима, іноді сперечалися, а закінчувалося все тим, що молодший Макаров грюкав дверима й не з’являвся тижнями. Взагалі він здавався мені неприємним типом. А ще лікар! Дикий якийсь, смиканий. Не те, що Пилип.

Але й цей виявився не таким простим. Кожна валіза має подвійне дно.

До нашої вулиці ми дійшли пішки. Більшісту частину шляху я мовчала, розмовляти з Пилипом не тягнуло. Уже біля будинку Пилип узяв мене за руку, спонукаючи пригальмувати на мить, зазирнув у вічі. Стара яблуня зашелестіла листям, ніби хотіла прогнати нас і, нарешті, заснути. Піднявся вітер, небо заволокло хмарами, які приховали зірки та місяць.

— Скоро відбудеться рада племені. Ти не мусиш голосувати за мене, Полю, — тихо сказав Пилип. — Але я буду радий, якщо проголосуєш.

Отже, це правда. Він не просто хоче скинути вождя, Пилип Макаров планує сам стати правителем. Що ж, амбітно. Можливо, він і правий, але як я можу судити? У мене вкрай мало інформації, то ж чи я маю право приймати такі складні рішення?

Тієї ночі я не могла заснути, усе думала про змови й таємниці. Чого я ще не знаю? Яка моя роль у протистоянні Пилипа та таємничого вождя атлі? Чим це для мене обернеться? Краще все обійшлося б, бо десь усередині ще свербить стара глибока рана. Зараз мені точно не треба нових переживань.

Під ранок мені наснився Герсір. Точніше, наснився не він, а той образ, у якому я уявляла його: загорнутий у шкуру ведмедя лютий темноволосий воїн. Він примружувався, натягуючи тятиву лука, а потім різко відпускав стрілу. Коли вона летіла, я раптово розуміла, що він стріляв у мене, але вже було пізно ухилятися.

Стріла потрапила в живіт, але болю не було — лише напруження, подібне до того, яке я відчувала в лісі під час ритуалу. Воно підіймалось і розліталося в тілі на безліч електричних імпульсів. Я розкидала руки та танцювала під дощем.

© Злата Соловей,
книга «Провидиця».
Розділ 7. Несподівана зустріч
Коментарі