Пролог
Розділ 1. Радісні новини
Розділ 2. Зрада
Розділ 3. Дивні люди
Розділ 4. Мисливець
Розділ 5. Нове життя
Розділ 6. Посвята
Розділ 7. Несподівана зустріч
Розділ 8. Видіння
Глава 9. Кровні пута
Розділ 10. Нарада
Розділ 11. Присяга
Розділ 12. Налі
Розділ 13. Нічний гість
Розділ 14. Чорнокнижник
Розділ 15. Вибір
Розділ 16. Ритуал
Розділ 17. Призначена
Розділ 18. Ніч поза домом
Розділ 19. Полювання
Розділ 20. Пророцтво
Розділ 21. Привиди минулого
Розділ 22. Надія
Розділ 23. Лея
Розділ 24. Вигнання Дев’яти
Розділ 25. Доньки-матері
Розділ 26. Повернення
Розділ 27. Старий знайомий
Розділ 28. Викриття
Розділ 29. А ти зможеш?
Розділ 30. Другий шанс
Розділ 31. Ти — мій ворог
Розділ 32. Багато питань
Розділ 33. Повернення та вибір
Розділ 34. Друг мого ворога
Розділ 35. Ми живі
Епілог
Розділ 1. Радісні новини

У коридорі пахло спиртом та нашатирем. Попри старанно створюваний власниками затишок, відчуття комфорту не виникало — лікарня є лікарня, й асоціації з нею неприємні.

Я притулилася до прохолодної стіни, постаралася заспокоїтися і вгамувати тремтіння в руках. Невже це не сон?

Повз ходили пацієнти, лікарі зі стетоскопами, медсестри в білих халатах, а я завмерла, намагаючись усвідомити. Прийняти новину.

Вагітна.

Це міняло все: побут, подальше життя, звички. Доведеться навчитися відповідальності не лише за себе. Відкрити звичний світ, впустити поки що незнайому, але близьку людину. Розширити межі, оскільки місця виявиться мало для нас двох… трьох. Багато працювати над собою.

У батьківстві я мало розуміла — невиразно пам’ятала у світлі вечірньої лампи усміхнене мамине обличчя з павутинням тонких зморшок навколо очей. Вона читала мені рідко, більше батько, але коли сідала поруч, я завмирала, намагаючись увібрати її запах — трохи солодкуватий аромат конвалії, що навіює добрі й казкові думки. Потім вона закривала книгу і, поцілувавши мене в лоба, віддалялася. Такою я запам’ятала її. Тією, що незмінно йде від мене геть. У напівпрозорому шлейфі сну.

Тепер я сама готувалася стати мамою. Було страшно, але я вірила, що все вийде, адже поруч Матвій — люблячий та милий.

Милий…

Чого ж мені не вистачає? Чому думки все частіше повертаються до минулого, давно забутого й похованого? Я заплющила очі й похитала головою. Гнати їх геть — ці думки. Не для того я так довго боролася, щоби здатися біля фінішу. Зовсім не хотілося повертатися назад — минуле треба ховати, а не плекати.

Цю приватну клініку порадила Віка. «У таких питаннях важливо довіряти лікареві, — сказала вона. — Я ходжу до Гурової вже два роки. Усі її хвалять. А гроші… За якість і оплата відповідна».

Гурова, виявилася ввічливою темноволосою жінкою років тридцяти п’яти. Усміхнулася, підтверджуючи мої здогади, і здалося, намагалася вловити на моєму обличчі відлуння страху чи розпачу.

Напевно, дев’ятнадцятирічні дівчата не завжди радісно сприймають такі звістки. Дитина перекреслює багато планів — студентське життя, гулянки до ранку з друзями, думки про можливу кар’єру.

Мене ніщо з того не хвилювало. Весь мій світ полягав у невеликому затишному кафе, де я працювала офіціанткою, та Матвії.

Точніше, полягав із недавнього часу.

Раніше все було не так — я вигадала собі бога, повірила в нього і справно молилася. Цей бог не мав нічого спільного зі світовими релігіями і складався з плоті та крові. В ідола було ім’я, квартира, робота та статус. А ще я була.

Колись.

Призначивши аналізи та зробивши позначки в медичній карті, Гурова попрощалася.

Додому не хотілося. Матвій повернеться тільки о восьмій, а сидіти наодинці з такою звісткою здавалося блюзнірством. Подумала подзвонити Віці, але не стала — щось утримало. Можливо, забобони…

Поки йшла коридором до сходів, уже обмірковувала, як скажу Матвію. Уявила карі очі, сповнені подиву та радості.

Матвій любив дітей. Такі чоловіки зазвичай перетворювалися на зразкових чоловіків та чудових батьків. Так, він неодмінно зрадіє. Адже не раз натякав, що було б добре завести дитину… колись.

Усміхаючись, я штовхнула двері — важкі з масивним довідником — і вийшла надвір.

В обличчя дихнув вологим вітром лютий. Він цього року видався сльотавим, напіввесняним, і хибно натякав на раннє потепління.

Виходячи зранку з дому, я необачно одягла жовтий фетровий піджак замість дутої чорної куртки з гумкою на талії. Опам’яталася вже на вулиці, але повертатися не стала — погана прикмета. Втім, від будинку до клініки недалеко, лише кілька зупинок.

Ні, усе ж додому. Приберуся, речі випру, заразом подумаю, як сказати Матвію. Я рішуче попрямувала в бік зупинки, а потім побачила його. Близько. Надто близько — на відстані метра. Біля самих дверей. Відступати було нікуди.

Барвисте майбутнє, намальоване уявою, відразу потьмяніло і звузилося до розмірів м’ячика для гольфу. Як я могла подумати про щастя, коли бог відкинув мене?

Погляд — завжди прямий і зухвалий — ковзнув байдуже, ніби його володар і не знав мене зовсім, а потім повернувся й зупинився на моєму обличчі. Я зіщулилася від відчуття беззахисності, але здивувалася, наскільки приємним воно було. Наче я знову опинилася в коконі, який він сплів. Залежна дівчинка.

— Поліна? — здивувався Влад, пропускаючи жінку в каракулевій шубі. — Що ти тут робиш?

— Була в лікаря.

Я сказала це і видихнула. Пульс віддавався у вухах неприємним стуком, легені наповнилися свинцем, звуки міста стихли, поступаючись місцем тиші, що давила. З Владом завжди так. Жердина, прірва, канат. І я в ролі акробату.

— Захворіла?

— З чого ти взяв? — промимрила я, а потім зрозуміла, наскільки дурним було питання. — А, клініка… Ні, не захворіла. Приходила на консультацію. А ти тут у справах?

— Один хороший друг працює в клініці.

Влад оглянув мене з ніг до голови й завмер. Злегка насупився — здалося, здивовано — а за мить знову став звичайним Владом. Привітним та відстороненим. У голові виникла шалена думка: він здогадався. Зрозумів. Дурня, звичайно. Термін маленький, та й під верхнім одягом нічого не видно.

Але все ж таки стало ніяково, захотілося втекти, сховатися. Зачинитися у двокімнатній квартирі, яку ми знімали з Матвієм. Сісти біля підвіконня біля вазонів із фіалками, обійняти великого плюшевого сича, випити чаю. Вгамувати тремтіння. Сказати собі: «Бачиш, нічого страшного. Ти жива. Усе минуло».

Я зіщулилася: чи то від пронизливого зимового вітру, чи то від хвилювання.

Влад глянув у вічі, усміхнувся. Поправив рукою скуйовджене вітром світле волосся. Звичний жест. Занадто звичний…

— Маєш добрий вигляд. Працюєш?

— Офіціанткою в кафе. Наступного року збираюся вступати до університету. Вчитися ніколи не пізно.

— Правильно.

— А ти як? Як особисте життя?

Я одразу пошкодувала, що спитала. Іноді хотілося придушити себе за невміння думати перед тим, як сказати. Видно було, що Владу неприємне питання, але забрати слова назад я вже не могла.

Незручність посилилася, хотілося швидше піти, але все ж частина мене жадала залишитися. Стояти та говорити ні про що, дивитися на нього, згадувати. Дотики, ласки. Щастя…

— Думаю, нам не варто обговорювати це питання, — пробурмотіла я ніяково.

Насправді наша історія з Владом проста, як світ. Навіть, можна сказати, банальна.

Він старший за мене на вісім років. Такі зазвичай подобаються жінкам. Впевнені в собі, забезпечені, глузливі та нескінченно загадкові. Безсовісно гарні…

Загалом, я закохалася.

Влад ніколи не просив. Просто робив те, що йому хотілося, а я підлаштовувалася. Хоча я не скаржилася — саме ця здатність приймати рішення подобалася мені до божевілля. Інші чоловіки, у порівнянні з ним здавалися бляклими, позбавленими індивідуальності та безпросвітно нудними.

Коли Влад вирішив, що ми перейшли межу платонічних відносин, правила змінилися. Він став наполегливішим. Шаленішим. Втім, на той момент я вже сама цього хотіла.

І здалася.

Жінка має здаватися чоловікові — так я вважала. Знайти того, хто зможе її підкорити, і відразу капітулювати.

Відносини розвивалися з запаморочливою швидкістю. Через кілька місяців я вже переїхала до його просторої аристократично обставленої квартири, яка не мала нічого спільного з моїм уявленням про затишок. Високі стелі, мінімум меблів, максимум простору. Квартира-пустеля з розставленими всюди дорогими й безглуздими дрібницями довіри зовсім не вселяла.

Але на власні переваги я начхала, тому що поряд був Влад. До того ж з’їхатися — зовсім не те, що зустрічатись тричі на тиждень. З’їхатися — майже створити родину.

Я жила у Віки із шістнадцяти років — з того часу, як покинула батьківський дім.

Батьки загинули, коли мені виповнилося п’ять, а з бабусею по батьковій лінії стосунки не склалися. Вона отримувала допомогу по догляду за дитиною від держави — невелику, але дохід є дохід. Мною майже не займалася, а вечорами частенько пропадала в сусідки, звідки поверталася напідпитку.

З Вікою ми сиділи за однією партою з п’ятого класу, а до одинадцятого настільки потоваришували, що я вважала її сестрою. Подруга запропонувала пожити в неї. Вікина мама поїхала до столиці з залицяльником і щомісяця висилала невелику суму на проживання. Крихти, але подруга трималася. Батька Віка ніколи не бачила.

Недовго думаючи, я переїхала. Ми щасливо дожили до закінчення школи, отримали атестати та навіть мріяли про вступ до університету, але влітку я зустріла Влада і він поглинув мене.

З ним ні про що не доводилося думати. Я довірилася йому повністю, дозволила опікуватися, придушити амбіції.

Влад звик жити на широку ногу, і це стискало мене неймовірно. Незвично, просочене розкішшю життя пригнічувало й ніяк не хотіла впускати звичайне дівчисько. Усе ж таки різниця соціальних положень — величезна перешкода для кохання.

Визначалося все вартістю речей, що він купував. Мені, наприклад, здавалося дикістю витратити триста доларів на попільничку, але Влад лише усміхався й дивився поблажливо.

— Це дрібниці, — казав. — Не думай.

Я не могла не думати. Приблизно таку суму ми з Вікою витрачали на місяць, і ці витрати включали оплату комунальних послуг, харчування та навіть лахи.

Влад про подібні дрібниці міркувати не звик — він щодня мав справу з банківськими переказами, чековими книжками та пластиковими картками. Загалом чимось далеким і зовсім незрозумілим для мене.

Але я настільки закохалася, що просто не звертала уваги на несумісність — поглядів, звичок, принципів. А через рік неймовірного щастя, усе ж впала з небес на землю, коли він кинув мене. Сухо, брутально, зовсім чужим голосом. На запитання чому відповів: так буває.

Буває…

Що ж, згодна. У когось це просто один день у житті, а комусь доводиться збирати себе по шматочках. Вибач, так вийшло — банальна фраза.

Втім, Влад не перепрошував. Мовчки дивився, як я збираю речі, уся в сльозах, через які почувала себе ще гірше. Раптом перетворився на байдужу та чужу людину. Стояв у отворі дверей, схрестивши руки, а його тінь довгою безформною плямою стелилася паркетом.

Немов ракова пухлина, у мені наростало почуття провини та власної нікчемності. Я не дала богові те, чого він хотів. Виявилася негідною.

З кожним днем ​​дивлячись у дзеркало, множила огиду до себе і змінювалася під її гнітом. Зламалася. Під зав’язку заповнена комплексами відкидала навіть думка про нові відносини.

По-перше, після Влада всі чоловіки здавалися недостатньо сильними, вольовими. Зливались у безликий натовп і дратували.

По-друге, я вірила у власну неспроможність як жінки.

Поки що не з’явився Матвій.

Ні, він не виник випадково. Кілька разів на тиждень заходив пообідати в кафе, де я працювала офіціанткою. Завжди залишав хороші чайові, а одного разу просто написав номер телефону на серветці та приписав: «Подзвони». Три дні я не наважувалася, але Віка все ж таки переконала набрати номер.

Ми зустрілися, погуляли в парку, потім прийшли до нашого кафе, і я бентежилася, коли нас обслуговували колеги. Тамара — змінниця — підморгнула, ніби схвалюючи вибір.

Після кафе Матвій провів мене додому і цнотливо поцілував у щоку.

Ми зустрілися ще кілька разів, і жодного разу він не дозволив собі зайвого. Немов побачив у мене на лобі попередження «Не підходити ближче, ніж на три метри» і вирішив не ризикувати.

Непомітно він почав мені подобатися. Матвій ніколи ні про що не питав — просто залишався поряд. Не тиснув, повільно підкуповуючи турботою й увагою, і, зрештою, я здалася.

Ми почали зустрічатися, через пів року винайняли квартиру, і я відчула якусь подобу щасливого побуту. Захищеності.

Матвій знав про Владу з коротких уїдливих реплік Вікі, яка, як справжня подруга, плекала до мого кривдника люту ненависть. Але все рідше й не так затято відстоюючи мою честь, Віка незабаром викинула Влада з голови.

Минуле потьмяніло, затерлося справжнім, відступаючи убік.

Й ось тепер, через пів року уявного спокою, я знову зустрілася з ним.

Тут же повернулося неприємне почуття невпевненості в собі. До моторошних мурашок. Я стояла, переступаючи з ноги на ногу, і не знала, що сказати.

− Вип’ємо кави? — раптом запропонував він, і в голосі звучала все та ж владність. Але потім, ніби намагаючись наголосити, що в нього більше немає прав на мене запитав: — Ти не проти?

− Ні, вибач… Мені час іти! — видавила я, придушуючи дике бажання погодитися.

— Гаразд. — Влад злегка усміхнувся й погладив мене по плечу. — Був радий тебе бачити.

Я не могла прийти до тями до вечора. Повторювала, що все скінчено, нічого не повернеш, і нема чого будувати марні ілюзії, але серце билося в грудях, наче божевільне. Ну чому саме сьогодні? Коли я почала будувати плани на майбутнє, остаточно забуваючи про деталі торішньої ганьби.

— Ти в порядку? — Матвій висмикнув мене з метушливих думок, і я здригнулася. Дивно, навіть не помітила, як він повернувся.

— Все нормально.

— Виглядаєш схвильованою.

— Так, просто… забудь.

— Розкажи.

Уперше Матвій наполягав на розмові. Наче знав. Наче відчував.

— Дурниці. Іноді минуле ставить нас у глухий кут. — Я стиснула його руку. Він не усміхнувся — навпаки, став серйозним, напружився й запитав:

— Ти бачила його?

Чорт, у мене що, на обличчі написано? Брехати я не хотіла, тому кивнула. А потім згадала про головну подію сьогодення.

— Я маю тобі дещо сказати.

— Стривай. — Він вивільнив долоню і відвернувся. — Мені здається, я знаю, про що йдеться.

— Ось як?

— Тільки говори по суті. Якщо рвеш відносини, роби це швидко.

— Рву… що? — здивувалася я.

— Ти ж кидаєш мене.

Я подивилася на Матвія, а побачила… себе. Ту себе, яка залишала звичний і улюблений світ, рвала зв’язки, прощалася з минулим. Він ніби готувався до того ж.

— Що ти таке кажеш? — Я провела долонею по гладко виголеній щоці, і переляк у карих очах змінився надією. — Звичайно, ні!

— Ні?

Я глибоко зітхнула.

— Я вагітна.

Він насупився, ніби не міг усвідомити сенсу почутого, а потім тихо спитав:

— Ти… що?!

Здавалося, його голос здригнувся. Я завмерла, чекаючи інших слів — сиділа, не знаючи, що буде далі. Раптом Матвій ще не готовий? Чи не перетвориться дитина на тягар для нього?

Він голосно видихнув, а потім усміхнувся. Якось розгублено, по-хлоп’ячому глянув на мене.

— Не обманюєш?

Я похитала головою.

— Поліна! — Він згріб мене в оберемок, і я задихнулася в сильних обіймах. — Я такий щасливий!

Я пригорнулася до широких чоловічих грудей. Ось вона — надійність. Не хиткі щастя, що спалює пристрастю й муками, а тиха впевненість.

Матвій лише мій. А нав’язливий образ Влада я прожену. Не буду більше сумніватися. Моє майбутнє поряд із Матвієм. Назавжди.

Але серце і далі билося в грудях, немов передчуваючи лихо. Воно немов знало, як усе буде.

© Злата Соловей,
книга «Провидиця».
Розділ 2. Зрада
Коментарі