Я розплющила очі й не відразу зрозуміла, де ми знаходимося. Машина була припаркована біля високої будівлі, але ліхтарі яскраво світили у вікна та сліпили очі. Рита спала на плечі в Кароліни, а та міцно притискала до себе мою дочку. На щоках у моєї призначеної висохли доріжки зі сліз. Вона дивилася вперед, в одну точку, як нещодавно Рита.

— Дай мені її, — попросила я, простягаючи руки до Кіри. Горло одразу вибухнуло болем, голос був не моїм і сиплим. Зірвала, мабуть, коли кричала на мисливця.

Думати про те, що сталося, зовсім не хотілося, хотілося забути: і мисливця, і багато подій із мого життя в атлі. Здавалося, щойно я переїхала до них, зі мною почали відбуватися жахливі речі, які не піддаються поясненню: смерті, вбивства, криваві ритуали, паралельні войовничі світи.

Спогади одразу яскраво описали, що сталося в будинку, але почуттів не було. Ні болю, ні страху, ні розпачу. Навіть образ Гліба, що лежить без руху, сприймався спокійно.

Імовірно, наслідки шоку. Внутрішнє оніміння, і коли воно пройде…

Ліна обережно передала мені сплячу Кіру, і я притиснула до себе маленьку грудочку. Тепло ворухнулося всередині, як і кожного разу, коли я торкалася дитини. Глибоке, незрозуміле почуття.

Ні, не все ще скінчено! Я маю дочку, я люблю її, і ми живі.

— Де ми? — запитала я.

Водійське сидіння було порожнім, але Влад знаходився в машині — на світлому волоссі чітко розрізнялася запекла кров.

— Лара купляє ліки, — хрипко сказав він. — Перечекаємо цю ніч, а потім поїдемо з країни.

— Де перечекаємо?

— У моїй квартирі, там уже поставлений захист, Лара лише посилить його. Мені треба відпочити, набратися сил. — Він трохи помовчав, потім додав: — Залікувати рани.

Це не прозвучало, як обвинувачення, хоча я на них чекала. Чекала чогось типу «а я попереджав», але Влад поводився так, ніби я ні в чому не винна. І, як не дивно, це лише посилювало почуття провини.

А ще я подумала про те, що ми всі виснажені, налякані. Легка здобич для розлюченого древнього мисливця. Нерозумно думати, що ми протримаємося ніч. Але також я розуміла, що Влад не зможе їхати в такому стані.

Якби Кирило був із нами… Але його нема. Захист Лари — це все, на що ми можемо розраховувати.

— Ліно, можеш вийти на хвилинку? — попросила я. Потрібно було озвучити шалену ідею, яка раптово виникла в голові, а поглядів а-ля Лара я просто не витримаю.

Ліна насупилась, посиділа ще кілька секунд, а потім акуратно переклала голову Рити на підголів’я, відчинила двері й вийшла з машини. Я подивилася на сестру, та навіть не ворухнулася.

— Мисливці вміють ставити захист? — запитала я швидко, злодійкувато поглядаючи у вікна. Потрібно було встигнути поговорити з Владом до приходу Лари. Наодинці я ще витримаю, одна проти всіх — здамся.

— Що ти задумала? — насторожено спитав він, повернувся.

У мене мимоволі защеміло серце від виду запеклої крові на обличчі, сплутаного волосся, величезної рани на грудях, на яку я навіть дивитися боялася.

— Не треба… — видихнула я і відвела погляд. — Не ворушись. Просто відповідай, чи мисливець може сховати хижака? Замаскувати якось? Кому знати, як не тобі…

— Припустимо.

— Ти розумієш, що він прийде за нами? Ріхар… — Я видавила із себе ім’я стародавнього, ніби виплюнула гнилу їжу. Виникло непереборне бажання негайно почистити зуби, шкіра вкрилася мурашками та неприємним липким потом. Ненависний образ стояв перед очима, скалився. — Нам не протриматися цю ніч.

Влад мовчав. Слухав уважно і, на мою думку, уже розумів, до чого я веду. Я не могла бачити його очей, виразу обличчя, але емоції відчувала явно — неприйняття, недовіру, заперечення. І надію.

— Не можна допустити, щоб Кіра… — Я запнулася. Страх повернувся, накотив хвилею, коли уявила мисливця та немовля в одній кімнаті. Стародавньому начхати на вік. Для нього має значення лише її належність до нашого виду.

— Андрій добре ставиться до мене. Якщо попрошу, він сховає Кіру. На якийсь час. І якщо до завтра древній не прийде, ми заберемо її та поїдемо, куди скажеш. Ти відновишся, і я. І навіть Лара. Ми…

— Добре.

Я не чекала швидкої згоди. Зізнатися, я взагалі не чекала згоди, тож здивувалася і замовкла. Влад теж мовчав. Дивився перед собою, а може, зомлів. Мені було страшно й дуже хотілося обійняти Гліба. Свідомість усе ще відмовлялася приймати той факт, що він мертвий.

Я одна, зовсім одна… Налякана, розгублена. Але не готова здатися.

Лара хвацько відчинила дверцята, слідом за нею — Ліна, як за командою. Захисниця передала їй пакет із медикаментами, повернулася до Влада, узяла його за руку.

— Тільки тримайся, — прошепотіла ласкаво й поцілувала його долоню.

Цей жест не сподобався мені. Зовсім. І не тому, що відчуття були невиразними, а тому, що я зрозуміла: прокляття сильніше за мене, мисливця, смерть і зраду. І якщо раніше я могла сховатися від нього у вигаданому мною світі, то тепер ховатися було ніде — стіни впали. І я майже впала, але все ще ревную його.

— До тебе? — запитала захисниця, легко натискаючи на педаль газу.

— Заїдемо в одне місце, — ухильно відповів Влад і назвав адресу. Добре, що Рита спала, інакше точно підняла б бучу. Бракувало ще паніки, а сьогодні мене вже обзивали чокнутою.

Те, що Влад так легко погодився, збентежило й насторожило. Але я не стала думати про причини — не до того було. Погодився, і добре.

Я дістала із сумки мобільний, набрала завчений напам’ять номер і завмерла, слухаючи довгі гудки.

— Привіт, Поліно, — бадьоро привітався мисливець.

— Ти вдома? Маю до тебе справу.

— Вдома. Приїжджай.

Я відключила телефон і зрозуміла, що, по суті, тепер можу довіряти тільки йому. Гліба немає, а в балансуванні над прірвою дуже важливо мати людину, на яку можна покластися. І з усіх моїх знайомих я обрала його — мисливця. Чоловіка, який через незрозумілі причини відчував до мене симпатію. Втім, вона була взаємною.

Лара пригальмувала біля знайомої багатоповерхівки, і я вискочила в ніч. Майже бігом піднялася сходами, згадуючи, чи все необхідне поклала в сумку. Мене розривали на шматки суперечливі почуття та думки, здавалося, я не зможу відірвати від себе дитину, але розуміла, що інакше ніяк.

Андрій відчинив майже відразу й майже відразу нахмурився.

— Що трапилося? — спитав стривожено, ретельно мене оглядаючи.

— Мисливець, — коротко відповіла я. — Стародавній. Немає часу. Потрібна допомога.

Рублені фрази сутнісно допомагали зосередитися. Я простягла Андрію сумку й подивилася в очі з благанням.

— Сховай Кіру.

Він зітхнув, відвів погляд. Здалося, у мене навіть серце перестало битися. Я застигла в очікуванні вердикту, подумки схрестивши пальці та благаючи небеса, щоб він погодився.

— Я зовсім не вмію з дітьми… — промимрив він, але сумку взяв. — До того ж їй буде погано зі мною, Поліно.

— Все краще, ніж зі мною. Заберу її завтра.

Я вперше була в його спальні. Як і кухня, кімната була затишною — м’який килим на підлозі, двоспальне ліжко, накрите пледом, на тумбочці роман Кінга із закладкою посередині. Невелика шафа зі світлого дерева в кутку і красива зелена штора з ламбрекеном на вікні.

Я обережно поклала згорток на ліжко, притулилася губами до теплого чола дитини, розуміючи, що якщо зараз не піду, розплачуся прямо тут.

Не можна розкисати! Я мушу протриматися цю ніч. Завтра ми поїдемо, і все буде гаразд.

Я залишила Андрію чіткі інструкції, як годувати дитину, показала, де лежать памперси та змінні повзунки. На Кіру намагалася не дивитись. Вона прокинулася і закрутилася, тому я поспішила вийти в коридор, щоб не передумати. Невдоволене кректання немовля давило на психіку, треба було забиратися. До того ж незрозуміло, скільки протримається Влад. Ми всі мусимо відпочити та набратися сил.

У коридорі Андрій упіймав мою долоню, зазирнув у вічі.

— Від стародавнього не сховаєшся на вулицях, Поліно.

— Знаю.

— У мене вистачить сил, щоб напустити морок на двох. — Він зітхнув. — Залишся.

Несподіване тепло розлилося в грудях, стиснуло горло спазмом. Згадався Гліб, його турбота — трохи грубувата, але надійна. А також його останні слова.

Я замотала головою і вирвала руку.

— Не можу.

Зашнурувала кеди та, наплювавши на всі заборони, міцно обійняла мисливця.

— Якщо не повернуся…

Він кивнув.

— Я подбаю про неї. Знайду для неї дім.

Час тягнувся нестерпно повільно. Хотілося тікати, рухатися, діяти. А ще здавалося, що ми прямуємо в пастку. За зачиненими дверима, хай навіть під захистом, ми як на долоні перед розлюченим убивцею.

Лара вирулила на головну вулицю, натиснула на газ. Ніхто з нас не сказав жодного слова. Рита спала, Ліна сиділа натягнута, мов струна, і дивилася перед собою. Влад не ворушився. Може, заснув, а може, знепритомнів.

Я повернулася і подивилася на місто, що миготіло за вікном. Воно жило звичайним, людським, майже безпечним життям. Я більше не почувала себе частиною цього світу. Мій світ був жорстоким, цинічним, первісним. У ньому виживали найсильніші. Такі, як древній, який прийшов убити всіх нас. Втім, я сама могла впоратися із цим на ура. Мої руки та кен значно полегшили мисливцю завдання.

Квартира Влада вже не здавалася страшною. Спогади потьмяніли, зіщулились і засохли. На них нашарувалися інші — свіжі, чорні, непроглядні. Я відчувала розпач та втому. Дуже хотілося впасти десь у кутку й заснути. Забути про все на якийсь час, провалитися в безпам’ятство. Здавалося, болить кожен м’яз, кожна кісточка, кожен нерв.

Лара посилила захист і чаклувала над раною Влада в спальні, Рита лежала на дивані й дивилася в стелю. Зламана, розбита втратами та страхом. Ліна залишалася з нею, постійно тримала за руку. Мені було душно, нестерпно душно в чотирьох стінах. Вони ніби з’їжджалися, а стеля нависала наді мною, ніби норовила роздавити.

Я вийшла на балкон. Ковтнула свіжого повітря, ніби виринула з води — жадібно, вибагливо. На небі виблискували яскраві зірки, панорама захоплювала красою та величчю. Чисте, без жодної хмаринки, небо відсвічувало тонким півколом місяця. Вітер стих, хмари розвіялися, і свіже вересневе повітря холодило обличчя. Нестерпно хотілося курити.

— Дай мені сил пройти через це, — прошепотіла я, дивлячись вгору, незрозуміло, до кого звертаючись. — Дай сил винести…

Християнський бог не чув мене, як не чули стародавні боги, що створили Перших. Але десь вдалині, біля лінії горизонту блиснула блискавка. Висвітлила небо яскравим, стрімким спалахом, як би кажучи: «Я з тобою!».

Захисник атлі, мій особистий. Невіддільна частина мого життя.

Я залізла в плетене крісло з ногами та заплющила очі. Потрібно відпочити бодай пів години, розслабитися. Жаль, що Кирила немає з нами — він би зварив заспокійливий відвар, і я б одразу заснула. Що ж, доведеться так.

Думки одразу помчали в далечінь, у квартиру Андрія. Тільки б у нього вийшло захистити Кіру… Я змусила себе заспокоїтися. Він би сказав мені, якби мав сумніви. Він зможе вберегти Кіру! Однаково довірити дитину більше нема кому.

Я провалилася в метушливий, неспокійний сон.

Мені снилася хельза, Вестар, що говорив з Уною. Серйозне обличчя владики було тривожним.

— У вампірів немає зубів, — казав він, й Уна кивала, погоджуючись.

Від цих слів у мене чомусь усе замерзло всередині, і серце забилося сильно, як у наляканого кошеняти. Пробив холодний мерзенний піт, і я прокинулася.

Дивний сон, безглуздий. Менше треба жахів дивитися — їх мені в житті вистачає. Якщо виживу, перемкнуся на мелодрами про ванільне кохання та комедії.

Я сіла на ліжку, намагаючись пригадати, як опинилася тут.

— Ти заснула на балконі. Так і до запалення легень недалеко, — почула з боку вікна тихий голос Влада. — Не можна бути такою безтурботною.

Так, зараз тільки про безтурботність говорити. Безтурботною я була тоді, коли проводила незрозумілий і небезпечний ритуал, результат якого зараз і наздогнав атлі. І це ще раз доводить, що ніколи не можна слухати Влада Вермунда.

— Котра година?

Ця кімната сильно нагадувала минуле, але воно вже не здавалося таким страшним.

Напевно, я черствію. Якійсь частині мене було вже байдуже, що буде з рештою атлі. Вона — ця частина — втомилася і хотіла відпочити. Просто заснути.

Або померти.

— Перша ночі, — відповів Влад і повернувся. У темряві було не розрізнити обличчя, але я була певна: він теж утомився. — Завтра вранці ми їдемо до Києва, звідти полетимо до Лондона. Потрібно просто перечекати.

Я кивнула, відкинулася на подушки.

— Не думала, що скажу це, але рада, що ти живий.

— Це дає надію.

— Це нічого не означає, — байдуже сказала я. — Ти мав рацію там, у дворі. Ми маємо доньку, і треба зберегти їй життя. Але між нами нічого не змінилося. Ти мусив сказати мені одразу. Усе — про сольвейгів та свої побоювання. Але ти вирішив вчинити по-своєму. Як завжди.

Він знизав плечима і знову відвернувся.

— Ти знала, який я. Знала, коли лишилася в атлі. Це було твоє рішення, Поліно.

— Я залишилася не через тебе!

— Тобі завжди було простіше збрехати собі, ніж визнати: ти хотіла залишитися. Після ритуалу ти багато разів могла піти. Але ти лишилась. Бо не можеш без атлі.

— Ти — не все плем’я! — різко сказала я.

— Я — його вождь. — Він підійшов, сів поруч. Рани видно не було, швидше за все Лара обробила її та перев’язала, але тепер її приховувала тканина легкого светра. Але обличчя… Тонкі правильні риси понівечені, пофарбовані синцями. — Можливо, саме зараз треба перестати обманювати себе.

— І в чому ж я себе обманюю? — тихо спитала я.

Він усміхнувся.

Цілком не змінився. Навіть зараз упевнений у всьому, що робить. І, я була переконана, ні крапельки не кається.

— Відпочинь, Поліно. Завтра важкий день.

І вийшов.

Завтра не настало. Воно переповзло за межу смерті — ту, яка розділяла атлі та мисливця. Стародавній прийшов о третій годині ночі. Я відчула його в під’їзді — чи то мій особливий кен активізувався, чи Ріхар сам хотів, щоб я знала.

Я не спала. Сиділа на підлокітнику крісла і гладила Риту по голові. Напевно, мені просто треба було щось робити. Методично. Безперервно. Впасти в транс, забути, не думати. Не думати не виходило, особливо в замкненій квартирі в очікуванні смерті. Далеко від власної дитини.

Влад обговорював щось із Ларою в іншій кімнаті, Ліна клопотала на кухні. Напевно, їй теж потрібно було чимось зайнятися, щоб не збожеволіти.

Я завмерла і, мабуть, зблідла, тому що Рита підняла на мене очі та замотала головою.

— Ми помремо, — прошепотіла крізь сльози. — Ми всі помремо.

Хотілося заспокоїти її, але я не знайшла слів. Розуміла, що захист Лари не витримає довго. І точно не витримає до ранку.

І раптом прийшло рішення. Ні, навіть не рішення — тимчасовий вихід. Якщо я зможу виманити мисливця, якщо примушу його вийти надвір, інші атлі встигнуть втекти. Влад уже трохи оговтався, вони заберуть Кіру й поїдуть із країни. Мені просто треба затримати стародавнього.

— Чекай тут, — сказала я сестрі. — Рівно п’ять хвилин, а потім йди до Влада, зрозуміла?

— Що ти задумала?

— Роби, як сказала!

Встала і швидко підійшла до дверей. Поки що ніхто не побачив, поки атлі не зрозуміли, що я задумала. Жила приємно завібрувала, і я посміхнулася. Ще поборемося.

Два замки клацнули, і двері відчинилися.

— Сховалися, як щури? — посміхаючись, спитав Ріхар із порога. Блідо-блакитні очі яскраво виділялися на покритому червоними опіками обличчі. Руде волосся звалялося і стирчало на всі боки неохайними пасмами. Одяг він не змінив, він смердів гаром і паленим м’ясом.

Я зрозуміла, що більше не боюсь його. Наче вся його велич, харизма стародавнього залишилися в будинку атлі, а сюди він прийшов понівеченим і майже безсилим.

— Не має значення, — спокійно сказала я. — Ти погано виглядаєш.

В очах стародавнього промайнула лють.

— Виходь і виглядатимеш не краще!

— Це буде цікаво: лише ти та я. Але не тут. На вулиці.

— Боїшся за своїх побратимів? — Він хижо примружився. — Правильно робиш, Кастелло. Ти помреш. Ви всі помрете. Але спочатку сестричка-боягузка.

Я похитала головою.

— Ти не ввійдеш.

— Не ввійду, — погодився він. Схилив голову набік і посміхнувся. — Ти дуже мало знаєш про стародавніх, чи не так? Вона вийде.

Наступної секунди в потилиці спалахнув біль, вуха заповнив неприємний дзвін, коліна підкосилися, і я впала на підлогу в коридорі. Поруч зі мною гулко впала велика попільничка з оніксу. Ледве утримуючи свідомість, забруднивши руку в чомусь теплому й липкому, я підняла очі на мисливця.

Рита стояла поруч із ним, поза захисним шаром Лари.

Ні-ні, тільки не знову. Не хочу більше в це пекло!

— Борися! — прошипіла я, моргаючи, щосили намагаючись не відключитися. Кричати не могла, навіть шепіт віддавався в голові яскравим болем. — Ти чистокровна, тобі підкоряється вогонь, тож дій.

— Не можу, він впливає на мене! — У голосі Рити відчувалися страх і сльози.

Мисливець впливав на неї, але залишив у свідомості, щоб вона розуміла, що відбувається. Навіжений вбивця! Ненавиджу!

Я встала рачки, виставила вперед долоню, і мисливця відкинуло від першого удару. Похитуючись, я піднялася на ноги, переступила бар’єр і опинилася на гладкій чорно-білій плитці босоніж.

Тут і зараз усе вирішиться. Раз і назавжди. Я і древній.

І це правильно.

Моя жила, мій кен наче казали: так має бути.

Я вдарила ще раз. Такої рішучості не відчувала ще ніколи. Тетива спружинила, й арбалет вистрілив, випустивши мене на волю. Звільнивши мене.

— Бачиш, Рито, — сказала я спокійно. — Він — лише звичайний мисливець. Навіть я можу зробити йому боляче, а я не чистокровна.

Сестра здивовано подивилася, а потім повернулася до стародавнього. Підняла руку, і в ній розквітнув вогонь. Спочатку це було невелике полум’я, але за кілька секунд воно перетворилося на значних розмірів вогненну кулю.

І раптом я подумала: ми зможемо. Ми вб’ємо стародавнього. А потім Рита пальнула в нього.

Стародавній виставив уперед долоню, блокуючи удар Рити. Вогненна куля зупинилася біля його грудей, крутячись, мов м’ячик. Він усміхнувся, і, зробивши жест рукою, легко згасив зброю Рити.

Дві секунди я стояла в ступорі. Дві секунди йому вистачило, щоб оговтатися від подиву.

— Непогано, — сказав Ріхар, обтрушуючи одяг. — Але не ідеально.

І вбив мою сестру.

Позаду почулися кроки. Я не озирнулася, просто стояла й дивилася на мертве тіло Рити на плитці підʼїзду. Неспроможна ні вдихнути, ні видихнути. Краєм ока помітила, як Влад опустився перед нею на коліна, намагаючись розбурхати. Як я тоді Гліба.

Я не чула жодного слова, але чомусь сказала:

— Забирайся.

Він звів очі.

— Тікай, він уб’є тебе. — І закричала, уже не стримуючись: — Іди у квартиру, чуєш!

Страху байдуже, де його джерело, тому що його джерело всередині нас. І він не відпустить доти, доки ми не позбудемося його самі.

Я перевела погляд на мисливця. Влад відстрибнув, ухиляючись від смертоносного мацака стародавнього, і тим самим відрізав собі шлях до порятунку.

Тікати було нікуди, і Ріхар подивився на нього.

Я заплющила очі.

Мої руки — мацаки, а я — величезний спрут…

Розкрилася. Із жили до долонь потік в’язкий кен, обпалюючи вени, вбиваючи страх і нерішучість. У голові закрутилося, шкірою пробігло приємне тремтіння передчуття. Ось вона — сила сольвейга. Ось вона моя суть. Суть убивці.

Що ж, зараз вона мені знадобиться.

Я вдарила.

Кен виходив не тільки з долонь — він бив фонтаном прямо із жили, засліплюючи, завдаючи фізичного болю. Я була рада болю. Він звільняв мене. Від страху. Від провини. Від почуття втрати.

Удар спустошив мене, відкинув назад, і я боляче вдарилася потилицею об стіну. Крізь пелену перед очима я побачила, як Влад затулив очі рукою.

На стародавнього я не дивилася — не могла. Розуміла, що вдарити більше не зможу. Голова крутилася і боліла, в очі потрапила кров — швидше за все, наслідки удару Рити, коліна тремтіли. Я відповзла в кут, сховала обличчя в долонях і чекала удару у відповідь. Смерті. Я майже хотіла її.

Майже…

Від дотику до плеча я сіпнулася, як від удару батогом, і тут же потонула в теплих, надійних обіймах.

— Все добре, — прошепотів Влад мені на вухо, притискаючи до себе й похитуючи на руках, як дитину. — Все скінчилося…

— Ріхар… — схлипнула я, намагаючись звільнитися.

— Мертвий, — відповів Влад. — Ти вбила його.

— Ти не можеш знати! Треба перевірити. І якщо він живий, бігти далеко, поки він не прийшов до тями, поки… — Слова застрягли в горлі, я тільки й могла дивитися на те місце, де щойно стояв мисливець.

— Бачиш, — ласкаво сказав Влад, — від нього залишився тільки порох.

Тіла не було. На його місці великою купкою розсипався біло-сірий попіл. І справді, порох. Мисливець мертвий, розсипався. І це зробила я.

На порозі квартири всупереч вихованню справжньої леді, брудно вилаялася Лара.

Я засміялася. Гучно. Затуляючи рота долонею, щоб не почули сусіди, щоб не вибігли подивитися, що відбувається в їхньому спокійному, затишному світі, який тепер був для мене назавжди втрачений.

А потім я розплакалася. Із силою стискаючи тканину светра Влада, уткнулася носом йому в груди та ревіла, як божевільна.

Живіт болів — чи то від ридання, чи то від виплеску кена. Я стрімко слабшала, очі заплющувалися самі, головний біль відступав, поступово віддаючи мене темряві.

Влад і далі заколисував мене, поки я не провалилася в непритомність…

… Втрати загартовують, але тільки ті, що не здатні зламати.

Коли я розплющила очі, за вікном займався світанок. Я лежала на своєму ліжку в будинку атлі, Влад сидів поряд і стривожено дивився на мене.

— Як ми сюди потрапили? — Я спробувала підвестися на ліктях, і відразу скривилася.

Боліло все тіло, усі нутрощі, кожна кісточка. У животі пекло нестерпно.

— Ми повернулися позавчора. Вранці після того, як ти вбила мисливця. — Він підніс до моїх губ чашку з рідиною з неприємним запахом. — Випий.

— Що це? — підозріло поцікавилася я.

— Карое. Тонізувальний напій. Ти виснажена.

Я слухняно зробила ковток. Фу, яка гидота! За описами в літописах Пилипа цей напій був набагато приємнішим на смак.

— Те, що сталося в під’їзді, викликало ажіотаж у сусідів, і мені довелося залагодити це, — продовжував Влад. — До того ж Марго… Треба було її поховати. Усіх атлі.

— Стривай, позавчора? Я була у відключці понад добу?

— Ти витратила майже весь кен, Поліно. Мало не померла. — Він погладив мене по щоці. — А все тому, що знову вчинила по-своєму, не сказавши жодного слова. Нам треба щось із цим робити.

— Із цим нічого не вдієш, — тихо відповіла я. — Мій кен… Мені небезпечно бути біля атлі, ти ж сам казав. Те, що я зробила того дня… — Я подивилася на нього з гіркотою. — Я мало не вбила тебе.

— Але ж не вбила, — пожартував він, але якось невесело. Швидше, щоби підбадьорити. Як дивно, зовсім недавно хотілося його придушити, а тепер я знову рада, що він живий. — До того ж ти витратила майже все, що було. Поки знову відновишся, можливо, ми знайдемо спосіб контролювати це.

— Кіра! — Підвелася я і хотіла вже схопитися на ноги, але Влад вклав мене назад.

— Не кричи. — Повернувся і вказав на ліжечко. — Розбудиш.

— Ти забрав її… — полегшено видихнула я і розслабилася.

— В той же день. Ні про що не хвилюйся. Спи, набирайся сил. Я побуду з нею, або Ліна. Усе буде добре.

— Ні, — я похитала головою. — Не буде. Усі мертві…

— Не всі. Не можна здаватись. — Влад стиснув мою долоню. — Ніколи.

В очах — лише рішучість. Ні туги, ні болю, ні жалю. Тільки чортова впевненість.

Як у нього це виходить? Невже йому ні крапельки не боляче? Невже ніколи не хочеться опустити руки, забити на все?

— Владе, атлі більше немає! — майже вигукнула я, ніби могла у такий спосіб переконати його, змусити зрозуміти. — Вони мертві. Пилип, Кирило, Гліб, Рита… Оля… Що ж ще робити, як не здатися? Куди йти? Навіщо?

Він глянув на мене пильно і сказав:

— Причина завжди одна. Ми живі.

За вікном займався світанок. Чисте небо поступово забарвлювалося світло-блакитним, сонце проглядало крізь фіранки, проникало в кімнату. Я лежала й дивилася, як світ поступово наповнюється світлом. Нічого не змінилось. Небо не впало на землю, не обвалило на наші голови каміння, з повітря не зник кисень.

Після заходу сонця завжди приходить світанок, і так до кінця століть. Життю начхати на смерть, а тим, хто помер, усе одно, що відбувається з нами.

І так буде завжди.