Душа Мегаполісу
"Рожева пастель вечірнього неба, Навколо душа мегаполісу. Типова оселя – погана прикмета, Для того, хто ніжиться логосом." ⠀ Він мчиться на дах, стискає долоні, Подалі б від за̀мкнутих мас. Хотів віднайти життя без кордонів – Отримав обмежений час. ⠀ Поглинуло місто вражаючі мрії, Спустошивши картку і серце, А дах і самотність пускали у вирій Придумати кращу із версій. ⠀ Але із бажанням побути в поко̀ї Вже хтось спочивав на даху. «Я і тут не один», – подумали двоє, Та не стали ховати журбу. ⠀ Один нарікав, що вдалося замало – Стандартні для часу новѝни. Інший мовчав, бо всього вистачало – Ціна непокоїть глибѝни. ⠀ Довіритись легше комусь чужому, Є іноді в цьо̀му потреба. Якщо ти все правильно робиш сьогодні, Чужого не дасть тобі небо. Спільний вірш у складі команди "Смарагдовий Потяг" на онлайн-батлі "Losers Poetry". (Авторська строфа взята у лапки)
2020-10-15 10:45:25
4
0
Схожі вірші
Всі
Хай буде так
«And in my hour of darkness She is standing right in front of me Speaking words of wisdom, "Let it be"» Beatles - Let it be Хай буде так. Прийми своє життя. Прийми негоду, біль і в серці рану. Прийми свою не вічність, як буття. Прийми, що у людей на тебе інші плани. І не кричи, не плач, коли летиш із неба. Земля тверда. Це так. Реальна. Не м'яка. Живи та не шкодуй. Так було треба. Можливо не тобі. Комусь. Чиясь рука. Ти витримав. Стерпів. Усі пройшов дороги. Ти не зламався, ні. Ти просто біг не так. Ти просто падав. Просто вірив богу, І довіряв не тим. Кохав не так. Хай буде так. Прийми, що ти один І залишайся сильним, що б не було далі. Життя лиш мить, в яку стікає плин годин. Лиш зайчик сонячний, ребро медалі. Бо що б не було - ти не вічний, ні. І те що має тут коштовність, там - згорає. Ти помираєш тут. Зникаєш на війні. Та пам'ятай - у смерті щастя аж ніяк немає.
38
4
4954
Все й одразу
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4021