Ми приїхали до місця призначення, все так швидко відбувається. Кожного разу коли я тут, в мене ніби стираються спогади з міста де я проживаю, здається ніби я нікуди і не їхала, не було нічого, просто всі чомусь стали старшими і вищими.
Всі вирішили відпочити після поїздки тому розішлись, ми з Марком і Катьою відправляємося до бабусі, а хлопці до Сашка. Дивно але я зовсім не сумую по цьому приводу, я не збираюсь на довго затримуватись в бабусі. Мені тільки на руку те, що в мене буде декілька годин, щоб зробити те що я роблю завжди по приїзду сюди.
Ми заходимо до бабусі.
-Ого ви так виросли, невже це мої онуки?
- Твої, твої. - ми обнімаємося і я згадую, як мене приводили сюди коли я була маленькою і це завжди були незабутьньо, бабуся дуже мене любила, але в неї раніше були погані стосунки з нашою мамою, тому бачились ми рідко.
-А ти, Катя?-Бабуся вже знає відповідь але перепитати вартує.
-Так це я, дуже приємно познайомитись.-Цікава фраза, погодьтесь. Насправді ця фраза не завжди означає те що людина думає насправді. Етикет заставляє говорити те що хочуть почути інші, і нікому не важливо, що можливо ми з першого погляду зненавиділи людину, всерівно потрібно сказати фразу яку завчають навіть маленькі діти. Цікавий парадокс, з самого маличку нас вчать, що ми маємо говорити і те що наші почуття насправді нічого не значать, про них ми маємо мовчати бо це повага і не важливо, правда це чи ні. А потім говорять що підлітки закриваються і вдягають маски, що в них немає власної думки і що вони йдуть за натовпом, хоча все починається з малечку. Ні ви не подумайте я не заохочую нікого так поводитись і хамити старшим, чи не виявляти належної уваги, але погодьтесь що деякі речі краще не заставляти себе робити і тоді всім буде легше.
-Добре бабусь давай ми спочатку занесем речі і відпочинемо, а потім ти влаштуєш нам допит і ми з радістю відповімо на всі твої запитання.-Марк усміхається і бере наші речі.
Ми з Катьою зупиняємося в кімнаті яку нам виділили на ці декілька днів. Ніжно фіолетові стіни завішані картинами заохочують згадати моменти які заставляють мої м'язи лиця запрацювати, я підходжу до фото яке стоїть на одній з полиць і стається протилежний ефект. Це фото попало до бабусі від інших людей, яким колись воно було дуже дороге як і я. Та нажаль їх вже немає.
Я розбираю свої речі і помічаю, що Катя вже дрімає, а це значить що я нарешті можу зробити давно заплановану справу.
***
Я йду вже хвиин двадцять нікуди не поспішаючи, в цьому просто немає сенсу, зараз я намагаюсь заново записати все що бачу на плівку пам'яті, все настільки знайоме, таке враження ніби я була тут вчора.
Мої кроки стаюсь все повільнішими, а ноги все тяжчими, я перестаю контролювати своє тіло і емоції, здається що в цьому місці все вимерло, хоча майже так і є, більшість хто жив на цій вулиці повмирали, хтось такий як ми переїхали і тепер це місце дуже складно назвати живим.
Спогади з'являються з новою силою. Дуже складно контролювати свої думки, на лиці не розбірливі емоції, а в животі не зрозуміле відчуття. Я завмерла, голова перестає думати, туман накриває з голови до ніг.
Я згадую, як гуляла тут з друзями, як проходили теплі вечори, в чудовій компанії. З'являються картинки схожі на фотографії, вони заповнюють мій розум, щасливі моменти і деякі погані, але не дилячись на це всерівно чудові, інколи так хочеться повернутись в ті часи і бути тою маленькою, безтурботною дитиною. Коли пролемою був пісок в волоссі і сліди від трави на одязі.
В той момент коли я стою біля одної зі старих хат, я нічого не помічаю навколо. Але в цей момент я відчуваю як чіясь рука ніжно лягає мені на плече, а коли озираюсь бачу Сая.
-Ти що тут стоїш, з таким виглядом ніби привида побачила?
-Нічого просто я завжи навідуюсь сюди коли приїжджаю до бабусі. Стоп, а ти чому не в Саші?
- Вирішив прогулятися після довгої дороги, та і мав вирішити деякі справи по телефону.
- І як успіхи?
-Таксобі якщо чесно, тут мережу знайт взагалі реально?
- Ні, але всі вже звикли.
- Ладно, тоді справи зачекають. Розкажи чому ти прийшла саме сюди?
- Тут жили наші сусіди, вони виховували мене як свою онуку, вже пройшло багато часу відтоді як вони померли, але саме тут пройшли самі щасливі моменти мого дитинства.
- Вибач що запитав.
- Нічого все впорядку, вже пройшло досить багато часу і я можу спокійно про це говорити.-Сай обняв мене і я відчула його чудовий аромат, в цих обіймах було стільки ніжності і турботи, якої я ніколи не відчувала. СТОП, щось йде не так, у мене є тепер хлопець і не дивлячись на те що я Сашу досі не можу сприймати більше ніж друга, те що відбувається зараз є не правильним по відношенню до нього.
Я звільняюсь від обіймів Сая.
-Що відбувається?
-Вибач не втримався, я знаю,що ти тепер з Сашою, бувай.- Він пішов. І що це було, як мені далі себе поводити?
Якже багато запитань в голові і головне, чому його обійми були настільки приємними?